Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І. Соціальна політика

Подождите немного. Документ загружается.

Носієм функції поєднання є соціальний працівник, головним

завданням якого є зробити доступними наявні соціальні служби для

їхніх клієнтів. Основною функцією соціального працівника є допомога

людям поводити себе адекватно до складного, спеціалізованого, техно-

логічно орієнтованого суспільства, частиною якого є найближче ото-

чення – сім’я, трудовий колектив, сусіди. Завданням професії соці-

ального працівника є надання ефективних гуманітарних послуг інди-

відам, сім’ям, групам, громадам і суспільству з метою покращання

якості життя та усього функціонування соціуму. Отже, підготовка

кадрів є також складовою системи соціального захисту.

4.3.3. Роль МОП у формуванні сучасних

систем соціального захисту

Наслідком Першої світової війни було, зокрема, створення

першої Міжнародної організації праці (МОП), головним завданням якої

було забезпечення соціальних гарантій трудящим у європейському, а

згодом і у всесвітньому масштабі. МОП була утворена у 1919 р. в

рамках Версальської мирної угоди. Цього ж року було розроблено і

прийнято перші конвенції МОП у соціальних питаннях: “Робочий час

у промисловості – № 1”; “Охорона материнства – № 3”; “Праця жінок

у нічний час – № 4”; “Мінімальний вік прийому на роботу в промис-

ловості – № 5”; “Нічна праця підлітків у промисловості – № 6”.

У 20–30-ті роки було прийнято низку конвенцій, які врегульо-

вували питання соціального страхування. Особлива увага була надана

нещасним випадкам на виробництві та професійним захворюванням:

№ 12 – “Відшкодування при нещасних випадках у сільському госпо-

дарстві” (1921); № 17 – “Відшкодування трудящим при нещасних випад-

ках на виробництві” (1925); № 18 – “Професійні захворювання” (1925).

Роки Другої світової війни відзначені розширенням міжнарод-

ного співробітництва в галузі забезпечення соціальних гарантій трудя-

щим. Зокрема було опубліковано такі документи як Атлантична хартія

(1941) та Філадельфійська декларація МОП (1944). Атлантична хартія

закликала до міжнародного співробітництва з метою досягнення ви-

щого ступеня економічного розвитку, життєвого рівня і соціального

забезпечення. У 1942 р. до цієї хартії приєдналося 26 держав (в т.ч.

СРСР), які прийняли відповідні декларації. Філадельфійська деклара-

ція закликала уряди до запровадження гарантованої мінімальної за-

робітної плати, повної зайнятості, широких програм соціального за-

безпечення, поліпшення умов праці, підвищення життєвого рівня

населення.

Період Другої світової війни був ознаменований також ство-

ренням нової концепції соціального захисту. У 1941 р. у Великобрита-

нії було утворено Комітет соціального страхування та союзних служб,

очолюваний У. Беверіджем. У 1942 р. на замовлення уряду він підго-

тував доповідь “Повна зайнятість у вільному суспільстві”. Крім питань

боротьби з безробіттям у доповіді велика увага приділялась соціаль-

ному забезпеченню людей, які втратили заробіток. План соціального

забезпечення Беверіджа передбачав рівність прав усіх громадян на

соціальні виплати, захист особи від усіх випадків втрати заробітку, а

також однаковий для всіх розмір державних пенсій і допомог. Поруч з

цим концепція передбачала безплатне медичне обслуговування усіх

громадян і матеріальну допомогу сім’ям з дітьми за рахунок держави

та участь держави в утворенні фондів соціального страхування.

Принцип “все найкраще – дітям” в Англії почав здійснюва-

тися на державному рівні у воєнні роки. Саме цьому завдячує той

факт, що після війни здоров’я англійських дітей було краще, ніж до

війни (з виступу директора Дитячого Фонду ООН Гофмана).

Протягом 1944–1948 рр. лейбористський уряд перетворив ці

ідеї в життя через ряд законодавчих актів, які оформили цілісну

систему соціального захисту, що розповсюджувалася на все населення.

Подібні реформи після Другої світової війни відбулися у багатьох за-

хідних країнах.

Активну роль у цьому процесі продовжувала відігравати Між-

народна організація праці. У 1944 р. МОП прийняла два важливих

міжнародних документи, які визначили нову доктрину соціального

захисту: “Про забезпечення доходу” і “Про медичне обслуговування”.

Дані рекомендації націлюють держави та уряди на надання соціальних

гарантій усьому населенню за всіх непередбачених обставин, що

загрожують здоров’ю людей чи їх матеріальному добробуту.

Нині це спеціалізоване агентство ООН, яке налічує більш як

170 країн-членів, сприяє гармонійному соціально-економічному роз-

витку народів світу шляхом запровадження міжнародних стандартів

праці та контролю за їх дотриманням, технічного співробітництва,

сприяння дотриманню прав людини. МОП проводить наукові дослі-

дження і розповсюджує інформацію, займається підготовкою кадрів

для створення умов, щоб якнайбільша кількість людей на землі мала

адекватні засоби забезпечення своїх потреб у харчуванні, житлі,

здоров’ї, освіті та культурі. Декларація про цілі та завдання МОП (Фі-

ладельфійська), яка у 1944 р. визначила магістральні шляхи не тільки

діяльності МОП, але й усієї світової соціальної політики на другу

половину XX ст., урочисто проголосила завданням МОП сприяти

запровадженню країнами світу програм, які, зокрема, мають на меті:

повну зайнятість та підвищення життєвого рівня населення; зайнятість

працівників на таких роботах, де вони можуть отримати задоволення,

виявляючи у повній мірі свою майстерність та вміння, та зробити

найбільший внесок у загальний добробут; забезпечення (як засіб до-

сягнення цієї мети і за відповідних гарантій усім зацікавленим) можли-

востей навчання і просування на вищі посади працівників, включно з

міграцією та поселенням; забезпечення рівних можливостей щодо

загальної та професійної освіти.

Запитання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте комплекси заходів системи соціального

захисту.

2. У чому полягає мета соціального захисту? Чому вона має

неоднозначне трактування?

3. Як співвідносяться соціальна політика і соціальна безпека?

4. У чому різниця між соціальною політикою і соціальним за-

хистом?

5. Наведіть приклади активної і пасивної спрямованості соці-

ального захисту.

6. Чим соціальний захист відрізняється від соціального забез-

печення?

7. Яку роль у розвитку соціального захисту відігравала церква?

8. Розкрийте заходи соціального захисту в Україні за часів ко-

заччини.

9. Розкрийте принципи побудови системи соціального захис-

ту у ХVІІІ – ХІХ ст.

10. Охарактеризуйте принципи, на яких ґрунтується сучасна

система соціального захисту.

11. Мотиви створення МОП і її роль у глобалізації соціального

захисту.

12. Роль складових системи соціального захисту і його напрямки.

13. Роль недержавних організацій у системі соціального захисту.

14. Охарактеризуйте сучасні системи соціального захисту лю-

дини.

Література: [23; 24; 28; 40; 41; 43].

СОЦІАЛЬНЕ НОРМУВАННЯ І БІДНІСТЬ.

ДОПОМОГА МАЛОЗАБЕЗПЕЧЕННИМ

ВЕРСТВАМ НАСЕЛЕННЯ

5.1. Соціальне нормування

5.2. Бідність: поняття та підходи до її оцінки

5.3. Соціальна допомога малозабезпеченим верствам населення

5.1. Соціальне нормування

5.1.1. Мінімум засобів існування

Соціальний захист передбачає забезпечення соціально гаран-

тованих умов для нормального існування та розвитку людини, тобто

певного життєвого рівня на основі, як правило, системи соціальних

гарантій. Від належного обґрунтування соціальних нормативів зале-

жать ефективність практичних дій щодо пом’якшення соціальної не-

рівності, утвердження соціальної справедливості в суспільстві, ефек-

тивність державної соціальної політики загалом.

Категорія мінімуму засобів існування є вихідним пунктом

розробки соціальних нормативів. У цій категорії прийнято розрізняти

три рівні: соціальний мінімум – задоволення потреб на рівні, дос-

татньому для нормального способу життя (нормальний спосіб життя

визначається як такий, що притаманний більшості населення країни,

зумовлений її історичним, культурним та економічним розвитком і

практично наявний на конкретний момент часу); прожитковий мі-

німум – задоволення потреб на рівні, необхідному для виживання лю-

дини в суспільстві як соціальної істоти (межа бідності); фізіологічний

мінімум – сукупність засобів існування, достатніх для виживання лю-

дини як біологічної істоти.

Жодний із цих рівнів, безперечно, не існує поза часом і поза

певним економічним, культурним і політичним простором. Нинішній

стан економічного і суспільного розвитку не дає змоги повністю задо-

вольняти навіть мінімальні соціальні потреби населення. Тому кате-

горія соціального мінімуму становить здебільшого академічний інте-

рес. Її можна розглядати, з одного боку, як цільовий орієнтир, до якого

треба прагнути суспільству в реалізації соціальної політики, а з іншого –

як міру забезпечення соціальних гарантій його членам.

Прожитковий мінімум на сучасному етапі є основним по-

няттям, на якому ґрунтується забезпечення соціальних прав людини.

Його слід розглядати виключно з позицій сьогодення, тобто уявлень

про те, через посередництво яких мінімальних засобів можна зберегти

наявний людський потенціал і не допустити деградації суспільства.

Фізіологічний мінімум стосується обмеженого кола потреб

людського організму, які мають певні властивості національного та

культурного характеру. Фізіологічний мінімум меншою мірою, ніж

соціальний, є академічним визначенням. Його основна складова у виг-

ляді продуктового кошику є підставою для подальшого визначення

прожиткового мінімуму. Проте в чистому вигляді фізіологічний мі-

німум не може застосовуватися принаймні з політичних міркувань. Рі-

вень мінімуму засобів існування залежить від віку, статі, соціального

статусу і середовища, де відбувається життєдіяльність конкретної людини.

5.1.2. Сім’я як об’єкт соціального нормування

Сучасна людина має надзвичайно великий спектр потреб, що

задовольняються у межах сім’ї, удома. Населення, яке проживає у

країні або в межах певного регіону, у місті чи в селі, є не абстрактною

сукупністю індивідів, а сім’ями, домогосподарствами, потреби яких іс-

тотно різняться залежно від їхнього складу. Різні потреби мають сім’ї з

неповнолітніми і дорослими дітьми або без дітей, або багатодітні й

малодітні сім’ї, або подружні пари та одинаки, або сім’ї, які склада-

ються з двох та трьох поколінь. При цьому потреби сімей не склада-

ються як арифметична сума потреб їх членів.

Не можна абстрагуватися також від того, що у країні, насе-

лення якої становить кілька десятків мільйонів осіб, існують певні від-

мінності у способі та якості життя міського й сільського населення, а

отже, і в його потребах.

Отже, мінімальні засоби існування слід визначати не абстракт-

но, для всього населення, а для сімей (домогосподарств) чи одинаків,

які належать до груп населення ідентичного соціально-демографічного

складу. Однак не можна заперечувати можливість визначення абсо-

лютного мінімуму засобів існування, тобто такого, що властивий

соціально-демографічній групі з найнижчими соціальними потребами.

Методологічно правильним підходом до розрахунку мінімуму

засобів існування буде такий, що визначатиметься диференційовано:

окремо для матеріальних і духовних благ, що споживаються індивіду-

ально, і для тих, що споживаються в межах домогосподарств різного

розміру і складу. На сучасному етапі не можна уникнути також дифе-

ренціації мінімальних потреб відносно міського та сільського населення.

До основних видів засобів існування та потреб людини належить

харчування, житло, медична допомога, одяг і взуття, освіта й інші

духовні блага.

У сучасних умовах є специфічна потреба. Це потреба в безпеч-

ному середовищі життєдіяльності як природному, так і соціальному.

Конкретизується вона в таких потребах, як чиста питна вода, еколо-

гічно чисті продукти харчування, рекреація в безпечному природному

середовищі, безпечні умови праці тощо.

Держава задовольняє ці потреби, встановлюючи стандарти

щодо якості перелічених складових природного й соціального середо-

вища. Мінімальні стандарти можуть запроваджуватися лише як тимчасові

під час надзвичайних ситуацій в окремо взятому регіоні чи країні зага-

лом, коли немає жодних можливостей підтримувати нормальні стандарти.

Харчування. Мінімальні соціальні потреби щодо харчування –

це набір продуктів, що не тільки необхідні для підтримання здоров’я,

тобто містять потрібну кількість калорій і таких елементів, як вітаміни,

амінокислоти, білки рослинного і тваринного походження, жири тощо

в раціональній пропорції, а й відповідають традиційному типу хар-

чування, що характерний для певного народу.

Житло. Житло сучасної людини є основним середовищем її

соціалізації і життєдіяльності загалом. Воно пристосоване для вико-

нання функцій сім’ї: ведення домашнього господарства, народження та

виховання дітей, опіки над перестарілими і хворими, задоволення

фізіологічних, емоційних і духовних потреб членів сім’ї.

Рівень цих потреб змінюється у процесі історичного розвитку і

відповідно до нього змінюються розмір, структура та якість житлових і

підсобних приміщень. Особливо важливо задовольняти потреби під-

ростаючого покоління, для якого сім’я є головним осередком соціа-

лізації. Збільшення потоку інформації, емоційних напружень поза

сім’єю висувають підвищені вимоги до комфортності проживання в

межах сім’ї. Сучасний підхід потребує врахування потреб людини не

лише в житловому просторі, що вимірюється квадратними метрами, а

й в окремих приміщеннях. Для цього визначають кількість осіб, що

припадають на одну кімнату, і загальну житлову площу на одну особу.

Житло не може виконувати своїх функцій, якщо не має кому-

нальних зручностей, меблів, приладів, предметів домашнього вжитку,

засобів комунікації, без яких неможливе існування людини в сучас-

ному суспільстві. Тому поряд з фізичним простором житла мають бути

визначені суспільні норми необхідної забезпеченості комунальними

зручностями, витрачання електроенергії, води (гарячої та холодної),

газу, предметами тривалого користування та іншими предметами до-

машнього вжитку.

Одяг і взуття. Соціальні потреби в одязі і взутті, як і харчу-

ванні, відрізняються від фізіологічних потреб тим, що відповідають

традиціям і певним вимогам моди та стилю поведінки для певної

соціально-демографічної групи. Зокрема, запровадження шкільної

форми робить необхідним уведення її в набір мінімальних соціальних

потреб дитини шкільного віку. Нормальним слід також вважати явище,

коли в багатодітних сім’ях незношені одяг і взуття переходять від

старших дітей до молодших. Отже, цей вид потреб у багатодітних сім’ях

буде менший у розрахунку на одну дитину, ніж у малодітних.

Культура, доступ до інформації. Сформована в Україні су-

часна культура як нормальний спосіб життя передбачає користування

телевізором, радіо, читання книжок і газет, відвідування концертів,

виставок, театрів, музеїв. Цілком очевидно, що рівень цих потреб для

різних соціальних груп надто диференційований, особливо щодо місь-

кого і сільського населення.

5.2. Бідність: поняття та підходи до її оцінки

5.2.1. Бідність як суспільно-історичне

явище. Визначення бідності

Бідність – це неможливість внаслідок нестачі коштів підтри-

мувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству у конкрет-

ний період часу.

Рівень бідності – це питома вага сімей (домогосподарств), чий

рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим за визначену межу

бідності. Глибина бідності – це відхилення доходів або витрат бідних

від визначеної межі бідності.

Опікуваний державою дохід – це рівень доходу, що до 10 %

перевищує межу бідності і обмежує ймовірність сім’ї потрапити до кате-

горії бідних.

Крайня форма бідності – це бідність по відношенню до стандартів

цивілізації, яка асоціюється з абсолютною бідністю (межею виживання).

До бідних належать ті верстви населення, хто не з власної волі поз-

бавлений благ, які більша частина населення вважає необхідними, а

саме: належного житла; їжі; одягу; ліків для підтримання здоров’я.

5.2.2. Межа та вимірювання бідності.

Статистичні характеристики бідності

У світовій практиці крайній формі бідності відповідає такий

показник, як межа бідності. Критерії визначення її існують різні.

Скажімо, ООН разом з ОЕСР і Світовим банком бідність визначаєть-

ся, коли доходи або споживання населення становлять менше

одного долара на день.

Межа бідності – це рівень доходу, нижче якого неможливе

задоволення основних потреб. Межа бідності встановлюється як

частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць.

За її допомогою визначаються сім’ї, які відносять до категорії бідних.

В Україні прожитковий мінімум застосовується також для визначення

права на призначення соціальної допомоги, а отже, і для визначення

межі бідності.

У світовій практиці для характеристики бідності та забезпе-

чення можливості чіткого визначення бідних верств населення вико-

ристовуються такі критерії:

а) нормативні (абсолютні):

− за визначеним державою прожитковим мінімумом;

− за фактичною вартістю продуктового кошика, який є осно-

вою прожиткового мінімуму;

− за енергетичною цінністю добового раціону харчування;

− за стандартами ООН для країн Центральної та Східної Європи;

б) структурні:

− за питомою вагою витрат на харчування у сукупних вит-

ратах (доходах);

− за питомою вагою найнеобхідніших витрат у сукупних вит-

ратах (доходах);

в) відносні:

− за фіксованою часткою середньодушових доходів (витрат);

− за вартістю реального мінімуму споживання, який розрахо-

вують виходячи з фактичної вартості харчування найбіднішого насе-

лення країни (20 % загальної чисельності);

г) ресурсні, виходячи з реальних можливостей надання допо-

моги з бюджетних коштів.

Нормативні критерії ґрунтуються на відповідності фактич-

ної вартості споживчого кошика сімей установленому стандарту –

прожитковому мінімуму.

Структурні критерії оцінки бідності визначаються виходячи

з питомої ваги витрат на харчування або найнеобхідніших витрат у

сукупних витратах (доходах). При їх застосуванні, коли в загальній

структурі витрат домогосподарства харчування становить понад 60 %,

сім’я змушена не розраховуватися зі значною частиною обов’язкових

платежів, зокрема за житло.

Відносні критерії визначають за фіксованою часткою се-

редньодушових доходів (витрат), яка дає змогу відокремити групу

населення, що живе в нестатках відносно життєвого стандарту даного

конкретного суспільства.

Для цього найчастіше використовують відсоткові пороги ме-

діанного рівня доходів або витрат, а саме – 50, 60 або 75 %, а також

вартість реального мінімуму споживання, розрахованого за фактичною

вартістю – харчування найбіднішого населення країни.

Ресурсні критерії оцінки бідності мають виключно практичне

значення, оскільки виходять з бюджетних можливостей держави щодо

надання допомоги.

Крім зазначених критеріїв визначення межі бідності є кілька

інших критеріїв віднесення населення до бідних, які так само

застосовуються в дослідженні бідності та розробці конкретних заходів

щодо допомоги бідним і запобігання цьому явищу. Зокрема, це систем-

ний та суб’єктивний критерії.

За системним критерієм стан бідності визначається як за

доходами на душу населення, так і за показниками функціонування

соціальної сфери: охорони здоров’я (середня тривалість життя, рівень

дитячої смертності); освіти (охоплення дітей і молоді освітою різного

рівня, середній рівень освіченості). До цього критерію можуть входити

також показники забезпеченості житлом та його якості, стан ринку

праці тощо. Із змісту системного критерію стає очевидним, що він не

може стосуватись окремо взятої особи або сім’ї, а має поширюватися

на великі за чисельністю сукупності – населення області, країни.

Прикладом системного критерію є індекс людського розвитку, що

обчислюється на підставі обсягу виробленого ВВП на душу населення,

середньої тривалості життя та рівня освіти. Отже, на підставі систем-

ного критерію терміном “бідні” можуть позначатися певні географічні

ареали, регіони, країни.

Суб’єктивні критерії відбивають уявлення населення про

власний стан. Результати оцінки стану бідності за суб’єктивними

критеріями мають важливе значення для прогнозування соціальної

напруженості в суспільстві, результатів виборів тощо.

Подолання бідності можна досягти за допомогою комплексу

заходів, зорієнтованих як на бідних, так і на відносно забезпечені

верстви населення. Основними стратегічними напрямами подолання

бідності вважаються: розвиток зайнятості на ринку праці; підвищення

доходів від трудової діяльності; розвиток соціального страхування як

запобіжного захисту від утрат доходу; соціальна підтримка найбільш

уразливих верств населення.

Найуживанішими статистичними характеристиками бідності є

її рівень і глибина.

Рівень бідності Р – це питома вага сімей (домогосподарств,

окремих осіб), чий рівень споживання (доходів) нижчий за визначену

межу бідності:

,%100⋅=

де Q – кількість сімей (домогосподарств, окремих осіб), які

визнаються бідними згідно з одним із критеріїв; n – загальна чи-

сельність сімей (домогосподарств, населення).

За даними Держкомстату України у 2001 р. рівень бідності в

Україні становив 26,7 %, якщо за її межу взяти 75 % медіанного рівня

сукупних витрат.

Показник рівня бідності відбиває поширеність бідності, але не

дає інформації про ступінь зубожіння певних груп населення. Адже

вони можуть або жити у злиднях, або, навпаки, їхні доходи наближа-

тимуться до межі бідності. Для визначення розбіжності між доходами

бідних і межею бідності застосовують такий показник, як глибина

бідності H:

∑

−

де Z – межа бідності; Y

– доходи сімей (домогосподарств,

окремих осіб), які визнані бідними.

5.2.3. Бідність в Україні

Існування бідності в Україні не викликає сумніву, проте

офіційно не визначено критеріїв та показників вимірювання бідності,

які мають бути невід’ємною складовою стратегії подолання бідності.

Відповідно до прийнятих у міжнародній практиці критеріїв на основі

даних комплексного обстеження умов життя домогосподарств, яке

було проведено за новою методологією Держкомстатом, розраховані

кількісні характеристики бідності.

Аналіз застосування різних критеріїв для оцінки бідності дав

змогу дійти висновку, що найбільш прийнятним на сучасному етапі

розвитку в Україні є використання відносного критерію – 75 % ме-

діанних сукупних витрат у розрахунку на умовного дорослого.

Такий вибір критерію враховує низький рівень життя, поши-

рення незареєстрованих видів діяльності та значні обсяги незаре-

єстрованих доходів населення України, а також відповідає міжнарод-

ній практиці. Звідси в Україні межа бідності складає 56,6 % прожит-

кового мінімуму.

За визначеними оцінками на початок 2006 р. до категорії

бідних в Україні належить 27,8 % населення (13,7 млн), крайнє бідних –

14,7 % (7,12 млн). Основну частину бідних верств населення України

становлять домогосподарства з дітьми до 18 років – 75,0 %. Серед