Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І. Соціальна політика

Подождите немного. Документ загружается.

хування з страховиками, сплачують страхові внески і мають право на

отримання компенсації (відшкодування) при настанні страхового випадку.

Соціальне страхування, на відміну від звичайного, нерозривно

пов’язане з трудовою діяльністю людини як члена суспільства і

базується на понятті соціального ризику. Соціальне страхування має

справу тільки з соціальними ризиками. Соціальним ризиком прийнято

вважати ризик втрати заробітку в разі відсутності попиту на працю,

або втрати здатності до праці. Таким чином, через систему соціального

страхування суспільство захищає трудящих та їх сім’ї від можливого

зубожіння внаслідок неможливості отримання заробітку.

Поява соціального страхування нерозривно пов’язана з утво-

ренням робітничого класу – класу найманих працівників, єдиним дже-

релом доходу яких є заробітна плата. Причинами втрати цього джерела

доходу для працівника та його сім’ї може стати безробіття, або непра-

цездатність внаслідок хвороби, нещасного випадку, каліцтва, старості,

або навіть смерть годувальника. Перелічені події є випадками (видами)

соціального ризику. Ці види ризику є масовими, загальними. Вони

мають соціальний характер, тому що визначаються переважно соціаль-

ними умовами і меншою мірою залежать від самої людини.

Соціальне страхування визначається як система правових,

економічних і організаційних заходів покликаних компенсувати окремі

види соціальних ризиків.

Слід також відзначити, що у соціальному страхуванні ризики

здебільшого компенсуються не повністю. Ця особливість – взагалі

проблема соціального забезпечення. Адже перед соціальним забезпе-

ченням постає завдання не тільки матеріально підтримати людину та

захистити її добробут. Якщо повністю компенсувати збитки від усіх

соціальних ризиків, то це може знищити взагалі стимули до праці.

Звичайно, компенсація втраченого заробітку для різних видів соціаль-

них ризиків сягає 50–70 %.

За способом організації страхових закладів страхування може

бути добровільним чи обов’язковим.

За кількістю охоплених людей розрізняють страхування за-

гальнодержавне, місцеве та регіональне, професійне, міжнародне.

Разом з обов’язковим державним соціальним страхуванням у

країнах ринкової економіки набули поширення інші додаткові

(обов’язкові та добровільні) програми соціального страхування. Одна з

них – це медичне страхування.

Як це випливає з економічної природи страхування взагалі,

система соціального страхування містить сукупність форм та методів

нагромадження коштів, призначених на покриття втрат доходу у

101

зв’язку з соціальними ризиками. На відміну від звичайного страхуван-

ня, страховий тариф (часом його називають страховою премією) – у

соціальному страхуванні є внеском, величина якого визначається у

певній пропорції до заробітної плати. На протилежність приватному

страхуванню, у соціальному не застосовуються окремі тарифи для

фізичних осіб. Норми відрахувань від заробітної плати поширюються

на певні професійні групи, або навіть на все працююче населення і

встановлюються відповідно виду соціального ризику, на страхування

якого вони спрямовуються.

Тарифи звичайно є різними для різних соціальних ризиків.

Цілком ясно, що тимчасова непрацездатність настає частіше, ніж ін-

валідність чи втрата годувальника, але і розмір завданої шкоди набагато

менше. Проблема страхових тарифів у соціальному страхуванні в краї-

нах з ринковою економікою завжди була предметом детального і аргу-

ментованого обговорення. Адже тарифи не можуть часто змінюватися.

6.2.2. Внески на соціальне страхування

Оскільки соціальні ризики меншою мірою залежать від людей,

ніж від соціальних умов, логічним є поділ відповідальності за сплату

страхових внесків між роботодавцем, працівником та суспільством, в

особі держави.

У процесі становлення і розвитку систем соціального страху-

вання відбувається формування фінансової бази соціального захисту

працівників. Вже на перших етапах існування соціального страхування

стало нормою, коли застраховані особи самі мали робити внески.

Аргументується це тим, що виплати по соціальному страхуванню – це

зароблене право, а не допомога. Обов’язковість внесків примушувала

працівників ніби робити заощадження на невизначене майбутнє. Крім

того, сплата внесків дає право застрахованим особам брати участь у

програмах соціального страхування. При цьому мається на увазі, що це

сприяє більш ощадному витрачанню коштів, тому що працівники

уникатимуть надмірних видатків, щоб не допустити великих внесків.

До аргументів, які пояснюють необхідність участі роботодав-

ців, відносять їх відповідальність за соціальну підтримку “людського

капіталу” у зв’язку з нещасними випадками на виробництві, безро-

біттям, хворобами та інвалідністю.

Роботодавець, несучи частину навантаження, отримує взамін

кращу якість праці, стабільність трудового колективу, кращі відносини

з працівниками. Крім того, зобов’язання щодо сплати внесків одночас-

но дають їм право брати участь в управлінні програмами соціального

страхування.

102

Що стосується внесків з боку держави, то це вважається її

моральним обов’язком, викликаним відповідальністю держави за

економічно слабших членів суспільства. Фінансове втручання держави

необхідне у тих випадках, коли фонди соціального страхування відчу-

вають дефіцит.

Наприклад, ризик безробіття пов’язують із діяльністю всіх

трьох суб’єктів: працівника, роботодавця і держави. Вважається, що

відповідна частка ризику припадає на самого працівника, тому що він

обирає ту або іншу професію, має відповідну кваліфікацію. Тому він і

повинен відповідати за свою частку ризику і матеріально брати участь

у його мінімізації і компенсації. Роботодавець (підприємець) ризикує,

коли організовує виробництво і збут тих або інших товарів або послуг.

Держава також несе свою частку соціального ризику, який можливий у

зв’язку з недоліками в законодавстві і проведенні соціально-економіч-

ної політики.

Таким чином, рівень безробіття пов’язують із недалекогляд-

ним вибором професії або недостатнім рівнем фахової підготовки

(працівник), неправильною стратегією розвитку виробництва (робото-

давець), хибами в проведенні економічної і соціальної політики

(держава). Проте розділити ступінь ризику в залежності від прийняття

тих або інших рішень працівником, роботодавцем і державою немож-

ливо, тому що в кінцевому підсумку вони взаємозалежні, всі їх дії і

прийняті рішення перебувають в рамках визначених обмежень. І тому

доцільно покласти матеріальну відповідальність за страхування цього

ризику на всіх учасників.

Ідею тристороннього фінансування втілено в міжнародних

конвенціях та рекомендаціях МОП. Зокрема, рекомендація МОП № 67

“Про забезпечення доходу” (1944) встановлює основні принципи

тристоронньої структури фінансування заходів соціального захисту:

“вартість виплат соціального страхування має бути розподілена між

застрахованими особами, роботодавцями та платниками податків

таким чином, щоб уникнути зубожіння застрахованих осіб з малими

доходами та уникнути труднощів для виробництва”.

У довоєнних дослідженнях МОП зазначалось, що логічного

критерію для розподілу величини внесків між трьома суб’єктами з

економічної точки зору не встановлено, за винятком внесків на стра-

хування нещасних випадків на виробництві, де вже у 30-ті роки ХХ ст.

утвердився ясний правовий принцип, згідно якого роботодавці несли

повну фінансову відповідальність по цих страхових випадках.

Отже, до основних джерел формування бюджету соціального

страхування світова практика відносить:

103

− внески (із заробітків) самих робітників та службовців;

− внески роботодавців, що включаються до собівартості продукції;

− надходження з державного бюджету;

− надходження з місцевих бюджетів.

Отже, системи обов’язкового страхування, сформовані та

удосконалені протягом їх тривалого розвитку в країнах з ринковою

економікою дозволяють будувати відносини між трудящими, робото-

давцями та державою на основі співвиміру, з одного боку, соціальних

ризиків та відповідного розміру страхових внесків, а з іншого – кош-

тів, потрібних для компенсації та мінімізації цих ризиків та пов’язаних

з ними розмірі та сум допомог, пенсій, вартості широкого кола со-

ціальних послуг.

З урахуванням співвідношення величин страхових надходжень

та відповідних видатків по окремих видах соціального страхування та

економічної і соціально-демографічної ситуації (стан економіки, тен-

денції відтворення населення, стан його здоров’я) держава вживає

відповідних заходів щодо змін у законодавстві та коректування со-

ціальних програм (страхових тарифів, розміру та умов виплат по со-

ціальному страхуванню, ступеню участі окремих суб’єктів страхування).

Відповідно до визначення об’єктів і суб’єктів загального

страхування, у соціальному страхуванні об’єктом страхування висту-

пає певний вид соціального ризику. Слід підкреслити, що саме ризик є

об’єктом страхування, а не працівник. Працівник є застрахованим і

може виступати в особі страхувальника, поруч з роботодавцем і дер-

жавою. Страховиками виступають фонди соціального страхування, які

несуть відповідальність за збір страхових внесків та виплату пенсій,

допомог по тимчасовій непрацездатності, безробіттю тощо.

6.2.3. Перерозподіл коштів у соціальному страхуванні

Розподіл відповідальності має дуже важливий економічний

аспект. Найважливішим принципом соціального страхування, як і

страхування взагалі, є солідарність, тобто спільна відповідальність

усієї сукупності осіб, охоплених певним видом страхування, за відшко-

дування збитків кожної конкретної особи. Перерозподіл коштів у рам-

ках соціального страхування відбувається принаймні у двох вимірах.

По перше, наявний горизонтальний перерозподіл – від осіб, з

якими не відбулася страхова подія протягом певного часу до тих, з ким

вона відбулася. Різновидом горизонтального перерозподілу є перероз-

поділ від молодих працівників до літніх людей, який ще називають

віковим.

По-друге, існує вертикальний перерозподіл – від осіб з вищим

рівнем доходу до осіб з нижчим. Цей тип перерозподілу є можливим

104

завдяки існуванню певних обмежень розміру соціальних виплат та

нижньої межі заробітної плати, з якої вони відраховуються. Вертикаль-

ний перерозподіл забезпечується також участю держави. Найбільший

ступінь перерозподілу забезпечується тоді, коли найбільшою є частка

держави. Адже джерелом відрахувань в цьому випадку є надходження

до бюджету (головним чином податки, які мають прогресивний характер).

Треба ще зважати на те, що у відрахуваннях на соціальне стра-

хування є верхня межа (так звана стеля оподаткування) з заробітків,

вище якої відрахування не робляться.

6.2.4. Диференціація тарифів

У соціальному страхуванні страхові тарифи завжди диферен-

ційовані щодо виду соціального ризику. Зокрема, різними є тарифи

внесків на страхування по безробіттю, пенсійному страхуванню, тим-

часовій непрацездатності. Причина цього цілком очевидна. Адже усі ці

види подій наступають з різною імовірністю і спричиняють різну

тривалість втрати заробітку.

Як уже згадувалося, окремі тарифи для фізичних осіб у соці-

альному страхуванні не застосовуються. Проте цілком очевидно, що

для різних професійних груп, галузей, територій імовірність певного

виду соціального ризику та розміри втрати заробітку – різні. У певних

галузях працівники більше налаштовані на ризик інвалідності або

тимчасової непрацездатності. У інших – працівники користуються пра-

вом дострокового виходу на пенсію.

Якщо страховий тариф – єдиний для усіх галузей, це означає,

що групи працівників, які менше налаштовані на даний тип ризику, і

відповідно, менше отримують з фондів соціального страхування, своїм

коштом підтримують інші групи працівників. У такому випадку галузі

з підвищеними ризиками не стимулюються до їх запобігання, профі-

лактики, тому що відшкодування здійснюється за рахунок усіх працю-

ючих країни. Якщо ж страхові тарифи диференційовані, представники

певної галузі чи навіть професії з відносно високими ступенями

соціальних ризиків мусять, відповідно, сплачувати більші внески, а

тому виявляються зацікавленими у запобіганні ризиків з метою зни-

ження тарифу.

Страхові тарифи мають диференціюватися також у тих випад-

ках, коли на території країни існують зони з особливим режимом опла-

ти праці, а відповідно – і покриття соціальних ризиків. У цьому, як і в

інших випадках, значну участь у формуванні коштів соціального стра-

хування може брати держава. Проте завдяки саме диференціації стра-

хового тарифу у цій зоні обсяг зібраних коштів соціального стра-

105

хування найбільш точно відповідатиме потребам страхового покриття

соціальних ризиків у ній.

6.3. Види соціального страхування

Світовий досвід свідчить, що основними видами (галузями)

соціального страхування, що забезпечують прийнятний рівень соціаль-

ного захисту, є страхування: від нещасних випадків на виробництві

(виробничий травматизм і професійні захворювання), що передбачає

страхування тимчасової і постійної втрати працездатності; пенсій (за

віком, по інвалідності від загальних захворювань, від нещасних випад-

ків у побуті і на транспорті); на випадок безробіття; медичне (страху-

вання тимчасової втрати працездатності через хворобу і надання ме-

дичної допомоги).

6.3.1. Страхування від нещасних випадків на виробництві

Цей вид страхування, поруч з працівниками, які зайняті на

роботах з важкими, шкідливими і небезпечними умовами праці, охоп-

лює працівників усіх сфер економічної діяльності – найманих праців-

ників фізичної та розумової праці, домашню прислугу, надомників,

тимчасових працівників, членів сім’ї, зайнятих на сімейних підпри-

ємствах, а також учнів.

Страхування від нещасних випадків на виробництві поруч з

виплатами, призначеними на відновлення втраченого заробітку, забез-

печує: організацію та оплату медичної допомоги і лікування постра-

ждалих на виробництві; широкий спектр послуг щодо медичної, про-

фесійної та соціальної реабілітації осіб, які втратили працездатність;

систему заходів попередження нещасних випадків на виробництві та

професійних захворювань. Грошові виплати поділяються на допомоги

по тимчасовій втраті працездатності, пенсії по інвалідності, пенсії по

втраті годувальника. Термін виплати допомоги по тимчасовій втраті

працездатності визначаються так само як і при загальному захворю-

ванні, про те список професійних захворювань затверджується зако-

нодавчим шляхом.

6.3.2. Страхування пенсій

Пенсії по інвалідності виплачуються при стійкій втраті пра-

цездатності після закінчення терміну виплати допомоги по тимчасовій

непрацездатності, коли стан хворого вимагає призначення тривалих

виплат, або у випадку закінчення встановленого законом початкового

оплачуваного терміну непрацездатності, або в тому разі, коли лікарі

визначають стан здоров’я як невиліковний і встановлюють ступінь

106

стійкої втрати працездатності. Таким чином, пенсії по інвалідності

розповсюджуються на осіб, які втратили заробіток внаслідок хро-

нічного захворювання або каліцтва.

При визначенні розміру пенсії враховується ступінь втрати

працездатності, розмір попереднього заробітку, тривалість трудового

стажу.

У деяких країнах застосовують формалізовані способи оцінки

втрати працездатності. Для цього використовують таблиці, в яких у

зведеному вигляді представлені елементи і характеристика втрати або

ушкодження здоров’я, включно з характеристиками фізичних недолі-

ків особи. Дані таблиці відображають ступінь втрати працездатності

по кожному можливому елементу. Завдання лікаря-експерта полягає в

цьому випадку у співставленні стану постраждалого з відповідними

характеристиками таблиці.

6.3.3. Страхування на випадок безробіття

Страхування по безробіттю має багато спільного з попереднім

видом страхування, тому що його кошти спрямовуються як на безпо-

середню компенсацію втраченого заробітку, так і на заходи щодо запо-

бігання безробіттю. Останні – програми зайнятості, підготовки і пере-

підготовки кадрів, сприяння створенню нових робочих місць тощо.

Проте на відміну від страхування нещасних випадків, тариф у страху-

ванні по безробіттю – єдиний для усіх галузей. Це відповідає природі

ринку робочої сили, де відбувається її постійний міжгалузевий рух.

Кошти страхування по безробіттю формуються за рахунок внесків

роботодавців, працівників і держави. Участь держави полягає також у

відшкодуванні частини або повного обсягу витрат за окремими програ-

мами, наданні субсидій на покриття дефіциту фонду страхування тощо.

Грошові виплати у системі страхування по безробіттю мають

не тільки відшкодовувати втрачений заробіток, але й стимулювати до

пошуку роботи. Тому вони завжди мають обмежений термін надання.

Якщо безробітний не знайде роботу протягом цього терміну, він може

сподіватися на допомогу вже з бюджетних коштів, а не з фонду

соціального страхування. Розмір допомоги по безробіттю визначається

або у відсотках до попереднього заробітку, або у твердій сумі. При цьому

іноді враховується сімейний статус безробітного. Запроваджуються

також додаткові обмеження щодо максимального розміру допомоги.

6.3.4. Медичне страхування

В Україні заклади охорони здоров’я функціонують згідно із

ЗУ “Про охорону здоров’я”. Лікувально-профілактичні заклади пере-

107

бувають на утриманні державного бюджету. Кошти на охорону здо-

ров’я виділяються також державними установами, кооперативами,

профспілками. Міністерство охорони здоров’я (МОЗ) України керує

обласними відділами охорони здоров’я. Ряд міністерств мають свої

медико-санітарні служби, діяльність яких контролюється МОЗ Украї-

ни. Крім того, питаннями охорони здоров’я займаються інші відомства

та установи (фізкультурно-спортивні, профспілкові тощо).

З деякого часу в комплексі соціально-економічних реформ, що

проводяться в Україні, розглядається можливість поступового перехо-

ду до бюджетно-страхової системи фінансування охорони здоров’я та

впровадження страхової медицини. Це зумовлено специфікою ринко-

вих відносин в охороні здоров’я і розвитком сектора платних послуг.

Медичне страхування дасть змогу кожній людині прямо зіставити

затрати на охорону здоров’я із станом свого здоров’я.

У соціально-економічному плані поступовий перехід на стра-

хову медицину в Україні об’єктивно необхідний через значний

дефіцит державного бюджету, соціальну незахищеність пацієнтів і

працівників охорони здоров’я, недосконалість його технічного облад-

нання, відносно низький рівень заробітної плати медичних працівни-

ків, незадовільне забезпечення об’єктів медико-індустріального комп-

лексу устаткуванням та інструментарієм, медикаментами, значний рі-

вень амортизації наявного медичного обладнання.

Система медичного страхування дасть медичним установам

ряд додаткових переваг: розширення фінансових можливостей за раху-

нок залучення позабюджетних коштів, насамперед підприємств; де-

централізація управління лікувально-профілактичною діяльністю шля-

хом передачі областям основних прав щодо створення і використання

фондів обов’язкового медичного страхування; розширення господарсь-

кої самостійності об’єктів соціально-медичного комплексу; створення

передумов для переходу до ринку медичних послуг при збереженні їх

переважної безоплатності для соціально незахищених верств населен-

ня; посилення соціальної та економічної відповідальності медичного

персоналу за результати своєї роботи; створення матеріальної зацікав-

леності громадян і підприємств у поліпшенні умов праці та оздоров-

ленні способу життя, природоохоронної діяльності, зниженні захворю-

ваності за рахунок комплексу профілактичних заходів.

Основними принципами організації страхової медицини є: по-

єднання обов’язкового і добровільного медичного страхування, його

колективної та індивідуальної форм, визначеність участі громадян у

програмах обов’язкового медичного страхування, забезпечення рівних

прав застрахованих, безкоштовність надання лікувально-діагностич-

них послуг у межах обов’язкового медичного страхування.

108

Правові та організаційно-економічні відносини суб’єктів ме-

дичного страхування повинні регулюватися законом. Для ефективного

використання страхових фондів необхідно створити механізм держав-

ного регулювання страхової медицини. За державою доцільно закрі-

пити функції правового та фінансового контролю, а також контролю за

якістю здійснення всієї страхової діяльності. Від цього повинні вигра-

ти всі суб’єкти страхової медицини.

Виплати по цьому виду страхування мають подвійний харак-

тер. По-перше, підлягає відновленню дохід, втрачений внаслідок тим-

часової непрацездатності; по-друге, надаються кошти на оплату послуг

по лікуванню хвороби. Право на допомогу в деяких країнах виникає

одразу, щойно застрахований стає членом страхового фонду. В інших

країнах право виникає при наявності певного страхового і трудового

стажу, які здебільшого не співпадають щодо їх тривалості.

У рамках цього виду страхування в деяких країнах сплачуєть-

ся також допомога по вагітності та пологам. У цьому випадку розмір

допомоги такий самий як по хворобі, або вищий. Період виплати до-

помоги триває у різних країнах по-різному: від 5 до 9 місяців.

У більшості країн застраховані, крім регулярних страхових

внесків, із своїх коштів оплачують певну частку вартості медичних

послуг (лікування зубів, ліки, виписка рецепту, перша консультація у

спеціаліста, протезування, деякі види лікування, обстеження, аналізи).

Тарифи на медичні послуги встановлюються згідно угод між асоціа-

ціями медичних працівників та лікарняними касами. Відповідальність

за внески у фонди медичного страхування розподіляється між робото-

давцями та працівниками або в однаковій пропорції, або (що ширше

розповсюджено) частка роботодавців перевищує частку працівників.

Особи не найманої праці відраховують на медичне страхування згідно

вищого тарифу, ніж наймані працівники. Для осіб не найманої праці з

низькими доходами передбачено державні субсидії. У зв’язку з непов-

ним покриттям оплати медичних послуг фондами обов’язкового стра-

хування в деяких країнах широкого розповсюдження дістали системи

добровільного медичного страхування та товариства взаємодопомоги.

Медичне страхування базується на надзвичайно високому

ступені солідарності між соціальними групами з різним рівнем доходу

і віку. Справді, внески на медичне страхування сплачують навіть ті

особи, хто майже ніколи не хворіє, і ці внески їм не повертаються.

Запитання для самоконтролю

1. Функції соціального страхування.

2. Чому виникло страхування?

109

3. У чому полягає страхова солідарність?

4. Що є об’єктом страхування?

5. Як характеризується ризик у страхуванні?

6. Як визначається страховий тариф?

7. Що таке страхування?

8. Суб’єкти страхування.

9. Що означає соціальний ризик?

10. Чому соціальні ризики компенсуються не повністю?

11. Чи застосовуються індивідуальні тарифи в соціальному

страхуванні?

12. Хто сплачує внески на соціальне страхування?

13. Об’єкти і суб’єкти соціального страхування.

14. Як здійснюється перерозподіл коштів у соціальному стра-

хуванні?

15. Чому і як диференціюються тарифи соціального страхування?

16. Види соціального страхування.

17. Специфічна особливість ризику в пенсійному страхуванні.

18. Цілі пенсійного страхування.

19. У яких випадках призначається пенсія по інвалідності?

20. Як встановлюються тарифи на медичні послуги в системі

медичного страхування?

21. Хто сплачує внески на страхування від нещасних випадків

на виробництві і професійних захворювань?

22. Особливості страхування на випадок безробіття.

23. Особливості пенсійного страхування.

Література: [10; 13; 23; 25; 26; 29; 30; 32; 40; 41; 43].

110