Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І. Соціальна політика

Подождите немного. Документ загружается.

бідного населення України сім’ї з дітьми, де всі дорослі працездатного

віку, становлять 47,2 %, а сім’ї, в яких усі дорослі працюють, – 18,5 %.

Значною за масштабами групою бідних є пенсіонери: 44,5 %

бідних становлять домогосподарства, де є пенсіонери, причому 41,8 %

з них – це домогосподарства, де є непрацюючі пенсіонери і 9,3 % – до-

могосподарства, у складі яких є тільки пенсіонери, що не працюють.

Працююче населення також не гарантоване від ризику

потрапити до категорії бідних. Близько 78 % усіх бідних становлять

сім’ї, в яких хтось з дорослих працює.

До того ж, залишається проблема несвоєчасної виплати заро-

бітної плати. Заборгованість набуває особливої гостроти в умовах

інфляції, оскільки при зростанні цін невиплачена заробітна плата

втрачає свою реальну вартість. Нині своєчасно не отримали заробітну

плату 5,9 млн або кожний другий працівник у галузях економіки. Сума

боргу в середньому на одного працівника становить понад три серед-

ньомісячні зарплати, а питома вага суми невиплаченої заробітної

плати у фонді оплати праці, нарахованому працівникам усіх галузей

економіки за 2000 р., становила 9 %.

Надзвичайно сильно збільшує ризик бідності безробіття, особ-

ливо в малих містах. Якщо в сім’ї, де немає безробітних, рівень бід-

ності становить 22,6 %, то при трьох безробітних і більше він під-

вищується до 41,5 %, при цьому грошові доходи в розрахунку на умов-

ного дорослого (споживання голови домогосподарства враховується з

коефіцієнтом 1,0, а кожної іншої особи – 0,7) зменшуються майже на 60 %.

Стосовно регіонального підходу, найвищі рівні бідності харак-

терні для південно-східних і північно-західних областей, де найменш

поширені самозайнятість, особисте підсобне господарство, трудова

міграція, тобто там, де населення недостатньо адаптувалося до нових

соціально-економічних умов. Дещо кращі справи в областях з відносно

високим розвитком незареєстрованого сектору економіки, включаючи

особисте підсобне господарство.

Таким чином, за єдиними для країни критеріями бідності най-

вищі її рівні – в Луганській (44,8 %) та Миколаївській (42,6 %) об-

ластях, найнижчі – у Києві (10,9 %), Чернігівській (16,1 %) та Хар-

ківській (19,6 %) областях.

5.3. Соціальна допомога

малозабезпеченим верствам населення

5.3.1. Сутність і завдання соціальної допомоги

Соціальна допомога – це грошова допомога і допомога в

натуральній формі, що здебільшого фінансується з бюджету та добро-

вільних пожертвувань і сплачуються людям, які перебувають у нужді,

як на основі перевірки їхнього доходу та засобів існування, так і за

певними критеріями без перевірки доходу. Це означає також, що одні

прошарки населення користуватимуться благами програми допомоги,

а інші будуть виключені зі сфери її дії. Розмір допомоги, яку отри-

мують нужденні групи населення, може бути менший, аніж допомога

менш нужденним.

Згідно з класифікацією Міжнародного бюро праці, соціальній

допомозі властиві такі характеристики:

− фінансування та виплати забезпечуються державним і місце-

вими бюджетами;

− допомога надається окремим категоріям громадян відповід-

но до законодавства;

− при оцінюванні нужденності враховуються доходи і розміри

особистого майна, однак заощадження невеликих розмірів, як правило,

не беруться до уваги;

− мета виплати допомоги – доведення рівня доходу особи до

суспільно визначеного мінімуму з урахуванням певних факторів (роз-

мір сім’ї, інші виплати тощо). Розмір допомоги не пов’язаний з по-

передніми доходами чи життєвим рівнем;

− розмір допомоги на відміну від виплат по соціальному

страхуванню визначається суб’єктивно виходячи із ступеня нужден-

ності та наявних ресурсів.

Завдання соціальної допомоги – полегшити матеріальний

стан людей, які опинилися у скрутному матеріальному становищі, не-

залежно від їхньої трудової діяльності.

Вона надається лише тим, хто опинився в нужді, бідності за

певними критеріями, на розсуд органів, які її подають. Вона охоплює

окремі види забезпечення, які практично неможливо здійснити на

принципах соціального страхування, надається найменш захищеним і

найбільш нужденним категоріям населення, як правило, індивідуально.

До тих, які на рівних умовах не можуть конкурувати на ринку

праці України, відносяться:

− молодь, яка закінчила або припинила навчання у середніх

загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звіль-

нилася зі строкової військової (альтернативної) служби, і якій нада-

ється перше робоче місце; діти-сироти, які залишилася без піклування

батьків, а також особи, яким виповнилося 15 років, і які (за згодою

одного з батьків або особи, яка їх замінює) можуть, як виняток, прий-

матись на роботу;

− жінки, які мають дітей віком до шести років;

− одинокі матері, які мають дітей віком до чотирнадцяти ро-

ків або дітей-інвалідів;

− багатодітні сім’ї;

− неповні сім’ї та сім’ї з дітьми;

− інваліди;

− особи передпенсійного віку.

Кожна із зазначених категорій потребує особливої уваги з боку

суспільства і держави в аспекті побудови диференційованого підходу

до соціального захисту неконкурентних груп населення на ринку праці.

5.3.2. Адресування соціальної допомоги

У системі державних соціально-політичних заходів, які сприя-

ють протистоянню та подоланню бідності, важливе місце посідають

питання надання державної соціальної допомоги сім’ям з дітьми, житлових

субсидій та державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям.

Вони надаються на основі ЗУ “Про державну соціальну допо-

могу малозабезпеченим сім’ям” та Програми житлових субсидій.

Об’єктом надання державної соціальної допомоги виступає малозабез-

печена сім’я.

Головною подією, яка дає право на отримання допомоги від

держави, є сукупний дохід сім’ї, який не перевищує 75 % прожит-

кового мінімуму. Малозабезпечена сім’я – це сім’я, яка з поважних

причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожитко-

вого мінімуму для сім’ї.

Розмір допомоги визначається як різниця між прожитковим

мінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом, але не

може бути більшим, ніж 75 % прожиткового мінімуму для сім’ї. До-

помогу надає місцевий орган соціального захисту населення через дер-

жавний бюджет України та місцеві бюджети.

Соціальна допомога є адресною, тому що саме її поняття міс-

тить припущення, що не всі допомагають усім, а хтось допомагає комусь.

Перевага адресності полягає в ефективнішому використанні

коштів для допомоги нужденним. У безадресних субсидіях (наприк-

лад, встановлення плати за комунальні послуги, за проїзд у транспорті,

ціни на окремі товари, ліки нижче собівартості) на бідних припадає

лише частина коштів. Більше користі з таких субсидій мають замож-

ніші, оскільки більше споживають. В адресній програмі більша час-

тина коштів витрачається на бідних.

Отже, адресуючи допомогу, можна або збільшити її розмір на кож-

ного, хто її отримує, або зменшити загальну вартість програми допомоги.

Адресність соціальної допомоги розглядається у двох аспек-

тах: здатності системи забезпечувати допомогою всіх, хто її потребує

(горизонтальна адресність), і унеможливленні доступу до коштів соці-

альної допомоги тих, для кого вона не призначена (вертикальна адресність).

Для характеристики адресності використовують коефіцієнт

доступності допомоги, що розраховується як частка людей, які отримують

допомогу, серед тих, хто потенційно має право на отримання того чи

іншого виду допомоги.

Спостерігаються два види помилок в охопленні адресною до-

помогою.

Якщо допомогу отримує сім’я, яка насправді її гостро не

потребує, маємо помилку “включення”, що призводить до марного

витрачання коштів на осіб, які не належать до найбільш пріоритетних

груп; отже, на нужденних припаде менше коштів.

Інша помилка відбувається тоді, коли не отримують допомоги

ті, хто її потребує. Це називається помилкою “невключення”, або

неповним охопленням. Якщо ті, хто потребує допомоги, її не отри-

мують, програма виявляється неефективною.

Теоретично вважається, що зменшуючи ймовірність одного

виду помилки, тим самим можна підвищити ймовірність іншого виду,

тобто існує певна взаємокомпенсуюча залежність. Оскільки адресність

не є самоціллю, а лише засобом ефективного використання коштів,

про ефективність програм найкраще робити висновок на підставі по-

казників добробуту населення, середнього рівня доходу певних груп

без допомоги і за умовами її надання.

Осіб, яким необхідна соціальна допомога, встановлюють трьо-

ма основними способами.

Перевірка засобів існування. Одним із способів адресування є

перевірка відповідності критеріям подання допомоги того, хто по неї

звертається. Дотримання принципу адресності часто вимагає перевірки

засобів існування, а допомога виплачується лише тим особам, чий рі-

вень добробуту за рахунок усіх джерел нижчий за визначену суму.

Яскравим, навіть класичним, прикладом такого адресування є

житлові субсидії. Щоб отримати їх, необхідно звернутися до комісії з

питань надання субсидій із заявою і документами, що підтверджують

низький рівень доходів у розрахунку на одного члена сім’ї. Перевірка

доходів і майнового стану передбачена також ЗУ “Про державну со-

ціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”.

На сьогодні критерієм для подання такої допомоги в Україні є

документально підтверджений рівень доходу нижче певної межі. Про-

те із запровадженням посади соціального інспектора починає практи-

куватися додаткова, неформальна перевірка засобів існування за міс-

цем проживання, як це робиться в багатьох країнах. Перспективним є

створення комп’ютерних баз даних про тих, хто отримував усі види

допомоги, та їх уніфікація.

Адресування за принципом перевірки засобів існування сприяє

запобіганню зазначених видів помилок. Проте цей спосіб потребує

високих адміністративних видатків: безпосередньо на відбір утримува-

чів, тобто оплата робочого часу, витраченого на перевірку засобів існу-

вання, кошти на утримання адміністративних споруд, обладнання тощо.

У випадку суцільної перевірки засобів існування за місцем

проживання видатки будуть найбільшими (можуть становити 20–30 %

загальної вартості програми). Стільки коштуватиме мінімізація помил-

ки включення. Якщо звернутися до досвіду США, то там справді витра-

чаються великі кошти на перевірку засобів існування (майже 20 %

загальної вартості програм допомоги). Мінімізувати видатки адресу-

вання вони збираються шляхом дедалі більшої комп’ютеризації і ство-

рення потужних банків даних про населення та його майно.

У випадку формальної перевірки засобів існування, тобто лише

на підставі довідок, адресність може зростати пропорційно кількості

довідок. Здебільшого ті, хто гостро не потребує допомоги, хоча має на

неї формальне право, не витрачатимуть багато часу на збирання до-

відок і візити до соціальної служби. У цьому разі формально може

існувати помилка не включення. Іншою причиною такої помилки є погана

поінформованість населення про види й умови подання допомоги.

Зазначимо, що в інших країнах при призначенні допомоги вра-

ховуються не лише поточні доходи, а й інші засоби існування (рухоме

і нерухоме майно, наявність землі у власності тощо). Працівник соці-

альної служби не призначить допомогу, якщо виявить, що сім’я має

дорогий автомобіль або розкішне житло у власності. Прохачеві спо-

чатку запропонують реалізувати майно, перебратися до скромнішого

житла, а якщо вже тоді він не матиме засобів існування, можна звер-

нутися по допомогу.

В Україні застосовують два способи адресування соціальної до-

помоги. Це категорійний спосіб та спосіб самовизначення потреби соці-

альної допомоги.

Категорійний спосіб адресування. Дешевшим і простим спо-

собом адресування є виокремлення певних соціально-демографічних

груп, категорій населення, щодо яких робиться припущення, що серед

них більшість становлять ті, хто потребує допомоги. Прикладом такого

адресування є пенсіонери, які мають право безоплатного проїзду і

зубопротезування; школярі, які отримують сніданки у школі; сім’ї

військовослужбовців строкової служби, які отримують допомогу на ді-

тей; діти, батьки яких ухиляються від сплати аліментів.

При цьому припускається, що коли допомогою і були охоплені

ті, хто насправді її не потребував, все ж таки марно витрачених коштів

буде менше, ніж видатків на адресування. В інших країнах, де

суспільство більшою мірою стратифіковане, де існують бідні і багаті

райони в містах, багаті приватні і бідні державні школи, адресування

можна здійснювати за географічним принципом. До речі, у США

пенсіонери так само мають значні пільги: крім медичного обслугову-

вання (воно надається всім за програмою державного страхування –

Медікер), пенсіонери мають знижку 50 % на проїзд у транспорті. Так

само для надання соціальної допомоги визначена група одиноких матерів.

Для України категорійному способу притаманна помилка

включення: пільгами користуються особи, чий матеріальний стан

насправді не потребує допомоги суспільства.

Самовизначення. Цей спосіб отримання допомоги означає, що

людина сама вирішує, скористатися допомогою чи ні. Прикладами

самовизначення є продаж за низькими цінами товарів, які не купують

заможніші люди, і надання послуг порівняно нижчої якості.

Дуже часто самовизначення поєднується з іншими способами

відбору населення для надання допомоги – перевірки доходів і кате-

горійним. Таке поєднання зустрічається скрізь, де людині треба зверта-

тися по допомогу, коли вона не надається автоматично. Самовизна-

ченню притаманна помилка не включення – здебільшого через погану

поінформованість населення.

Надалі у процесі реформування системи надання державної

соціальної допомоги передбачається: забезпечити адміністративно-

фінансову консолідацію програм надання соціальної допомоги; ство-

рити єдину базу даних щодо утримувачів усіх видів соціальної

допомоги, включаючи одноразову; удосконалити механізм фінансу-

вання державної соціальної допомоги та забезпечити його захищеність

у Державному бюджеті України та місцевих бюджетах; забезпечити

призначення населенню різних форм соціальної допомоги виходячи з

єдиної методики обчислення середньодушового сукупного доходу

сім’ї з урахуванням доходу від власності.

У деяких країнах механізм надання адресної допомоги присто-

сований для стимулювання тієї чи іншої поведінки. У заможніших

країнах ідеться про те, щоб завдяки допомозі не зникли стимули до

праці. У бідніших країнах наданням соціальної допомоги одночасно

заохочують населення до участі в тих чи інших заходах. Наприклад, у

латиноамериканських країнах продуктові талони надаються тим, хто

вчасно звернувся з дітьми по профілактичні щеплення.

На певні програми можуть впливати групи населення, які ма-

ють від них зиск, і не обов’язково утримувачі. Зокрема, у США сільсь-

когосподарські виробники продукції, що розподілялася в межах прог-

рам адресної допомоги, завжди створювали потужне лобі на підтримку

цих програм, навіть активніше стаючи на їхній захист, ніж самі споживачі.

Адресна допомога може надаватись як у грошовій, так і в

натуральній формах. Натуральна форма означає безоплатні товари і

послуги. Надання субсидій у натуральній формі часто призводить до

збитковості підприємств, які їх надають (хлібозаводи, громадський

транспорт). Тому уряд змушений надавати цим підприємствам дотації

(як правило, з місцевих бюджетів). Розрізняють субсидії адресні та

безадресні. Житлові субсидії будуть частково безадресними доти, поки

ціни на житлово-комунальні послуги на 100 % не збігатимуться з їх

вартістю. Дотації надаються вуглекопам, Газпрому, електростанціям,

пасажирському транспорту, хлібопекарним підприємствам.

Запитання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте категорію мінімуму засобів існування.

2. Чому об’єктом соціального нормування є сім’я?

3. Які потреби задовольняються в сім’ї, а які можна задоволь-

нити лише на суспільному рівні?

4. Чому бідність притаманна будь-якому суспільству?

5. Проблема бідності на сучасному етапі.

6. Що таке бідність?

7. Як визначається межа бідності?

8. Критерії бідності. Що характеризує кожний з них?

9. Як вимірюється бідність?

10. Що означають рівень і глибина бідності?

11. Особливості бідності в Україні.

12. Порівняйте виплати із системи соціальної допомоги з вип-

латами по соціальному страхуванню.

13. Переваги адресності.

14. Аспекти адресності.

15. Помилки в адресуванні.

16. Способи адресування соціальної допомоги.

17. Наведіть приклади адресування соціальної допомоги в Україні.

18. Які додаткові ефекти можна отримати за допомогою ад-

ресної соціальної допомоги?

19. Які політичні наслідки можуть мати соціальні програми?

20. Охарактеризуйте стан системи соціальної допомоги в Україні.

Література: [6–8; 22; 23; 30; 33; 35; 39; 40–43].

СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ.

ВИДИ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ

6.1. Загальна характеристика соціального страхування

6.2. Тарифи і внески в соціальному страхуванні

6.3. Види соціального страхування

6.1. Загальна характеристика соціального страхування

6.1.1. Економічна природа соціального страхування

Соціальне страхування – наріжний камінь системи соціаль-

ного захисту, його базовий інститут. Виплати по соціальному страху-

ванню, як правило, становлять найбільшу частину коштів соціального

забезпечення. Основною метою соціального страхування є забезпечен-

ня достатнього ступеня компенсації доходу трудящих у випадках

втрати працездатності або роботи і реабілітаційних заходів.

Через систему соціального страхування здійснюються виплати:

− у випадку загального захворювання;

− у випадку трудового каліцтва і професійного захворювання;

− по вагітності і пологах;

− по догляду за хворою дитиною та до досягнення нею три-

річного віку;

− пенсій;

− допомог на поховання;

− компенсацій вартості путівок на лікування та відпочинок.

Соціальне страхування виходить за межі системи соціального

забезпечення бо воно вирішує також завдання, пов’язані із збере-

женням та відновленням здоров’я, профілактикою професійної захво-

рюваності і виробничого травматизму, запобігання безробіттю. Таким

чином, соціальне страхування виконує як відновлювально-компенса-

ційну так і охоронно-попереджувальну функцію.

Основними принципами соціального страхування є:

− обов’язковість страхування осіб, які працюють на умовах

трудового договору та інших підставах і осіб, які забезпечують себе

роботою самостійно;

− обов’язковість фінансування страховими фондами витрат,

пов’язаних із наданням матеріального забезпечення та соціальних пос-

луг, у обсягах, передбачених законодавством;

− забезпечення державних гарантій реалізації застрахованими

громадянами своїх прав;

− цільове використання коштів загальнообов’язкового дер-

жавного соціального страхування;

− паритетність представників усіх суб’єктів загальнообов’яз-

кового державного соціального страхування в управлінні загально-

обов’язковим державним соціальним страхуванням.

Саме по собі словосполучення “соціальне страхування” озна-

чає, що цей вид соціального захисту має ту саму природу, що страху-

вання взагалі. Справді, слово “страхування” означає попередження мож-

ливої небезпеки, уникнення певного ризику. Кінцеве призначення стра-

хування – захист людини від можливих випадковостей матеріальних втрат.

Людство завжди прагнуло уникнути негараздів. Не маючи

можливості запобігти їх виникненню, люди намагалися обмежити

згубний вплив небажаних подій. Вважається, що первинні форми стра-

хування виникли у давнину. Зокрема, за часів Вавилона передбачалось

укладання угоди між учасниками торгового каравану про сумісну від-

повідальність за збитки, яких зазнавав будь-хто з його членів унас-

лідок розбійного нападу, пограбувань тощо.

Специфічна форма страхування існувала в Україні між чума-

ками. Зміст її полягав у тому, щоб спільно відшкодовувати збитки по-

терпілому в дорозі. Створенню сучасних систем соціального захисту

передували об’єднання трудящих на засадах взаємодопомоги. Профс-

пілки організовували фонди допомоги безробітним, каси взаємодо-

помоги, медичні каси. Таким чином здійснювався захист безробітних,

хворих, престарілих, удів та сиріт. Тут слід розрізняти два види

взаємодопомоги: коли кошти попередньо не нагромаджуються і з по-

переднім нагромадженням. Другий вид має більше спільного із сучас-

ним страхуванням.

Спільним у взаємодопомозі і страхуванні є основоположний

принцип – шкода і втрати однієї особи в результаті настання стра-

хового випадку розподіляються між багатьма особами, для кожної з

яких матеріальні затрати ледь відчутні, а становище потерпілого

відновлюється швидко і досить повню мірою. Цей принцип дістав

назву страхової солідарності.

6.1.2. Поняття соціального ризику і соціального страхування

Колективна взаємодопомога відрізняється від страхування

тим, що у системі колективної взаємодопомоги відсутні попередні

розрахунки того, скільки коштів буде необхідно, щоб надати допомогу

тим, хто з якихось причин втратив заробіток. Тобто у системі взаємо-

допомоги не вимірюється ризик настання тієї чи іншої події. У той

самий час поняття ризику – основоположне в страхуванні. Це – об’єкт

страхування і означає він очікувану небезпеку. Ризик (тобто ця небез-

пека) має подвійну характеристику: імовірність настання та розмір

завданої шкоди. Чим менша імовірність ризику, тим легше і дешевше

організувати страхування.

Ці характеристики визначають емпіричним шляхом, на основі

статистичного закону великих чисел. Для здобуття вірогідного резуль-

тату потрібним є достатнє число спостережень. Чим більша число

спостережень, тим більше випадковість настання події наближається

до вірогідного результату.

6.2. Тарифи і внески в соціальному страхуванні

6.2.1. Встановлення страхового тарифу

Зміст ризику та визначена ймовірність ризику визначають

зміст і межі страхового захисту, покриття (або попередження) можли-

вої шкоди. Якщо буде відомо, яка середня величина завданої шкоди, а

також, з якою імовірністю вона настає серед застрахованих в одиницю

часу, легко визначити сукупний обсяг завданої шкоди у цій сукуп-

ності, а поділивши на кількість застрахованих проти даного виду ризи-

ку – отримаємо необхідний внесок, страховий тариф. За рахунок кош-

тів страхування можуть проводитися профілактичні заходи, спрямова-

ні на зменшення небезпеки, зниження імовірності настання страхової

події, тобто також спрямовані на захист застрахованого від матеріаль-

них втрат.

Формула розрахунку страхового тарифу:

,TLpП

⋅

де р – імовірність настання страхового випадку; L – середній

розмір шкоди; Т – адміністративні кошти, вартість профілактичних за-

ходів і прибуток страхової компанії.

Збільшуючи величину Т за рахунок профілактичних заходів,

можна зменшити імовірність настання страхового випадку та розмір

завданої шкоди.

Як економічна категорія, страхування – це система економіч-

них відносин, які містять сукупність форм і методів формування цільо-

вих фондів грошових коштів та їх використання на покриття шкоди,

що виникла за різних несприятливих обставин, а також на надання

допомоги громадянам у випадку настання певних подій у їх житті.

Суб’єктами у цих економічних відносинах виступають при-

наймні дві сторони: страховики – юридичні особи, які надають стра-

хові послуги (збирають страхові внески і надають страхові виплати), та

страхувальники – юридичні та фізичні особи, що укладають договори стра-

100