Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І. Соціальна політика

Подождите немного. Документ загружается.

− цілеспрямована робота, що полягає у створенні умов для

подолання соціального відчуження людини, подолання у свідомості

багатьох трудівників стереотипу сприйняття самих себе як “гвинтиків”

системи, що призводить до поглиблення відчуження особистості, її со-

ціальної пасивності та апатії;

− формування у працездатного населення ринкового світог-

ляду, сучасного соціального менталітету, соціально-психологічної зрі-

лості, готовності до соціальних інновацій, подолання утриманських

настроїв, ідей зрівняльної справедливості, буденного розуміння соці-

альної рівності, рівності кінцевих результатів, рівності в бідності, влас-

ної відповідальності індивіда за формування умов якості свого життя,

власного добробуту;

− активізація працездатного населення на основі формування

внутрішніх глибинних мотивів людини до зацікавленої праці;

− реалізація функції захисту прав та інтересів працівників,

насамперед у соціальній сфері, який би однаковою мірою поширю-

вався на представників усіх класів (і передусім нижчого класу), соці-

альних груп, верств суспільства;

− регулювання соціально-трудових відносин, зокрема форму-

вання в суспільстві соціальної злагоди та миру на основі проведення

між органами державної виконавчої влади та іншими суб’єктами

соціальної політики діалогу і соціального партнерства;

− створення умов для поліпшення соціально-побутового об-

слуговування населення, умов праці та відпочинку людей.

Істотний чинник оптимізації діяльності суб’єктів соціальної по-

літики – виявлення їхніх резервів у цьому процесі.

В основі нової концепції соціальної політики має бути така

діяльність її суб’єктів (насамперед держави), що ґрунтуватиметься не

на ієрархічному підпорядкуванні соціальних інтересів людини державі

або якомусь центру, який виражає “вищі” інтереси, а на взаємодії

інтересів людини і суспільства, найманого працівника і роботодавця,

самодіяльного населення і держави, їхній взаємній користі.

Неодмінною умовою оптимальної реалізації соціальної політи-

ки є надання органам, що становлять структуру її суб’єктів, самостій-

ності, свободи вибору напрямків і форм діяльності. Завдання суб’єктів

полягає у визначенні та контролі відповідності цієї діяльності їх

органів індивідуальним і суспільним потребам, зокрема у створенні

ними умов для всебічної реалізації соціального потенціалу людини на

основі її особистої відповідальності за повноту його розкриття.

Важливим чинником оптимізації діяльності суб’єктів соціальної

політики є систематичне оновлення їхніх організаційних форм, повна

заміна жорстких командно-адміністративних форм, що залишилися, на

систему координуючих, консультативних і контролюючих (у новому

розумінні) органів, створення системи активної протидії застарілим

організаційним структурам, які гальмують розвиток соціального буття,

підвищення соціального добробуту людини.

1.2. Зміст та напрямки соціальної політики країни

Конституція нашої держави визначає, що Україна є соціаль-

ною державою. Це означає, що політика держави повинна бути спря-

мована на створення умов, які забезпечують гідне життя та вільний

розвиток людини. Реалізацію цієї функції соціальна держава здійснює

через соціальну політику.

1.2.1. Зміст соціальної політики країни

Зміст соціальної політики складають заходи, що забезпечують

зайнятість населення, соціальні гарантії, свободу підприємницької

діяльності, умови адаптації населення до ринку праці, соціально спра-

ведливий розподіл національного доходу, у тому числі на користь

незаможних та соціально незахищених, підвищення економічної та

соціальної активності громадян тощо.

Зміст сучасної соціальної політики відбиває заходи, що влас-

тиві будь-якому демократичному суспільству, а також такі, що харак-

терні для перехідного періоду у стані кризового розвитку економіки.

Останні мають такі характерні риси.

Адресність соціальних виплат означає, що в умовах обме-

жених коштів у бюджеті на соціальні потреби ці виплати треба спря-

мовувати на підтримку населення з низькими доходами та соціально

незахищених людей.

Замовний принцип соціальної політики. У відповідності з

цим принципом громадянин особисто звертається до держави за пев-

ними послугами на пільговій або безкоштовній основі, якщо він має на

те право (пільгова оплата комунальних послуг, проїзд у міжміському

транспорті, отримання пенсії тощо).

Розмежовування безкоштовності та доступності соціаль-

них послуг. Перехід до ринкової економіки пов’язаний з розвитком

комерційних видів послуг, особливо у сфері освіти, охорони здоров’я

тощо. З іншого боку, держава має бюджетні обмеження у безкоштов-

ному наданні цих видів послуг. У цих умовах держава повинна, вико-

ристовуючи обґрунтовані норми споживання, визначати, який набір

послуг має соціальну значимість і залишається для населення безкош-

товним, а за які послуги буде платити саме населення.

Підвищення ролі страхування від ризиків у соціальній

політиці. З переходом до ринкової економіки держава перестає нада-

вати соціальні послуги всім у рівній мірі та починає широко вико-

ристовувати практику виплат, коли настає страхова подія. При цьому

розміри страхових виплат залежать від перерахованих внесків грома-

дянином або роботодавцем на покриття ризиків.

Муніципалізація соціальної політики означає, що суспільне

обґрунтовані потреби населення конкретної території повинні задо-

вольнятися на муніципальному рівні, де є можливість забезпечити

адресність та доступність соціальних послуг, їхню цільову спрямова-

ність, визначити реальну необхідність громадянина у соціальній до-

помозі. Якщо деякі муніципалітети не мають необхідних фінансових

можливостей, то через систему міжбюджетних відносин державний

бюджет повинен забезпечити гарантії у проведенні єдиної соціальної

політики не нижче певного загальнодержавного рівня забезпеченості.

1.2.2. Напрямки соціальної політики країни

Основними напрямками соціальної політики України є:

1. У галузі праці та трудових відносин – створення економіч-

них та соціальних умов для значного підвищення результативності

праці, трудової активності, розвитку підприємництва та ділової ініціа-

тиви, а також впровадження надійних механізмів дотримання підпри-

ємствами усіх форм власності правових гарантій, що надані працівни-

кам найманої праці, у тому числі зі своєчасної та повної оплати праці,

соціального страхування, охорони здоров’я, умов та режиму праці.

2. У галузі оплати праці – забезпечення зростання реальної за-

робітної плати працівників у тісному зв’язку з результатами їх роботи,

кваліфікацією та професіоналізмом. Оплата праці повинна стати голов-

ним джерелом грошових надходжень населення; підвищення рівня

державних гарантій оплати праці з метою виведення працюючих гро-

мадян із числа бідного населення; досягнення такого рівня заробітної

плати найманих працівників, який дозволив би забезпечити стійкий

платоспроможний попит населення та економічні стимули для розвит-

ку виробництва, а також активізувати особисту участь працівників у

своєму соціальному забезпеченні та страхуванні, став би надійним

джерелом інвестицій на цілі соціального розвитку.

3. У галузі реформування системи охорони праці – підвищення

відповідальності роботодавців за покращення умов та охорони праці,

поступовий перехід від системи пільг та компенсацій, що надаються

працівникам за несприятливі умови праці, до системи безпечної та

комфортної праці. Досягненню цього можуть сприяти, з одного боку,

покарання роботодавця за незабезпечення нормальних умов праці, з

другого – заохочення його у випадку істотного покращення умов праці

на підприємстві.

4. У сфері захисту трудових прав громадян – докорінне онов-

лення трудового законодавства; розвиток соціального партнерства.

5. У галузі зайнятості населення та розвитку кадрового потен-

ціалу забезпечення раціональної структури зайнятості населення, до-

сягнення збалансованої чисельності персоналу та робочих місць, запо-

бігання масового безробіття, створення нових та підвищення ефектив-

ності існуючих робочих місць, розвиток кадрового потенціалу, вдоско-

налення системи навчання, перенавчання, перепідготовки та підвищен-

ня кваліфікації кадрів, зріст мобільності трудових ресурсів.

6. У галузі міграційної політики – подолання стихійного роз-

витку міграції, виробіток важелів впливу на цей процес, зниження

негативних наслідків для суспільства та держави, підвищення ефек-

тивності використання потенціалу мігрантів. Головним принципом

міграційної політики є пріоритет державних інтересів у ході її реа-

лізації та при розробці імміграційного законодавства.

7. У галузі державного соціального страхування – створення

фінансово стійкої системи, що забезпечує громадянам встановлені дер-

жавні гарантії із захисту від соціальних та професійних ризиків. Важ-

ливо забезпечити реалізацію основних принципів соціального страхування:

− відповідальність суспільства та держави за дбайливе відно-

шення до особи;

− державні гарантії, пов’язані із забезпеченням соціального

страхування;

− відповідальність страхувальника та страховика за забезпе-

чення прав застрахованих осіб та особисту відповідальність праців-

ників за охорону свого здоров’я та працездатності.

8. У галузі реформування пенсійного забезпечення – створення

умов для розвитку страхових принципів у пенсійному законодавстві,

більш повного урахування результатів трудової діяльності працівника,

підвищення особистої відповідальності за рівень матеріальної забез-

печеності при його виході на пенсію.

Пенсійне забезпечення в Україні перебуває у стані реформу-

вання. Закон “Про обов’язкове державне пенсійне страхування”, пе-

редбачає трирівневу систему пенсійного страхування. Першим рівнем

є солідарна система пенсійного страхування, як та, що зараз діє.

Зміст її у тому, що за рахунок внесків у Пенсійний фонд, які здійснює

роботодавець у визначеному відсотку до суми, що пішла на оплату

праці найманих працівників, виплачується пенсія поколінню праців-

ників, які вже вийшли на пенсію. Другим та третім рівнем визначені

системи накопичувального державного та недержавного пенсійно-

го забезпечення, яке передбачає відкриття персональних інвестиційних

рахунків кожного працівника. Кошти на майбутню пенсію будуть на-

копичуватись за рахунок внесків відповідно роботодавця та праців-

ника, причому роботодавець перераховує на персональний рахунок пра-

цівника законодавчо визначений відсоток від суми отриманої заробіт-

ної плати. Суму внесків із власного доходу працівник визначає самостійно.

Необхідність переходу до накопичувальних систем визнача-

ється такими обставинами.

По-перше, це дає змогу кожному працівникові особисто по-

турбуватися про своє матеріальне забезпечення у старості.

По-друге, розвиток демографічної ситуації на Україні може

призвести до банкрутства солідарної системи. Згідно з інформацією

Мінпраці України за останні три десятиріччя кількість людей старшого

та похилого віку у загальній структурі населення збільшилася на 6,5 % і

складала (на 1.01.2001) 20,5 %. Згідно з демографічним прогнозом у

2015 р. їх кількість збільшиться до 22 %, а у 2026 р. – до 27 %. Це

означає, що солідарна система пенсійного забезпечення не дасть мож-

ливості виплачувати пенсії теперішньому поколінню працівників на-

віть на рівні прожиткового мінімуму.

Державна соціальна політика відносно сім’ї, жінок та дітей

передбачає:

− забезпечення необхідних умов для реалізації сім’єю її еко-

номічної, відтворювальної, виховної та культурно-психологічної функ-

цій, підвищення якості життя сімей;

− створення сприятливих умов для повної та рівноправної

участі жінок у політичному, економічному, соціальному та культурно-

му житті;

− забезпечення прав дітей та молоді на повноцінний фізич-

ний, інтелектуальний, моральний та соціальний розвиток.

Регіональні аспекти соціальної політики. Метою регіональ-

ної соціальної політики є збалансований регіональний розвиток, який

гарантує рівну якість та умови життя населення незалежно від регіону,

у якому люди живуть і працюють.

Основними напрямками регіональної соціальної політики є:

− зрівняння міжрегіональних відмінностей у доходах насе-

лення, рівні зайнятості, соціальній інфраструктурі, транспортній мере-

жі, комунікаціях, стані довкілля тощо;

− забезпечення на території країни державних стандартів і га-

рантій диференційованих з урахуванням особливостей регіонів;

− надання регіональним органам влади можливостей забез-

печення мінімальних державних стандартів;

− зрівняння можливостей проведення соціальних реформ у

регіонах із різними стартовими умовами.

1.3. Основні принципи реалізації соціальної політики

1.3.1. Принципи соціальної політики

Ефективний процес реалізації соціальної політики відбуваєть-

ся на основі науково обґрунтованих принципів, що визначають най-

суттєвіші та найважливіші моменти здійснення такої політики. До ос-

новних принципів соціальної політики належать: єдність об’єктивного і

суб’єктивного в реалізації соціальної політики; взаємозв’язок об’єктивної

соціальної саморегуляції і цілеспрямованої діяльності у здійсненні

соціальної політики; пріоритет соціальних інтересів людини, особис-

тості; єдність організаційних і самоорганізаційних засад у реалізації

соціальної політики; єдність централізованих і децентралізованих за-

сад у реалізації соціальної політики.

Принцип єдності об’єктивного і суб’єктивного в реалізації со-

ціальної політики. Зазначений принцип передбачає врахування в соці-

альній політиці комплексу об’єктивних і суб’єктивних чинників, що зумов-

люють розвиток соціального буття, соціальної сфери життя суспільства.

Ефективне здійснення соціальної політики можливе в випадку

органічної єдності об’єктивного і суб’єктивного. Співвідношення між

ними демонструє ступінь урегульованості процесів соціального буття,

ефективність здійснення соціальної політики. Застосування у практиці

соціальної політики зазначеного принципу означає насамперед пізнан-

ня та врахування об’єктивних законів суспільного розвитку загалом і

соціальної сфери зокрема, свідоме використання їх у процесі реалізації

такої політики.

Цей принцип потребує повного аналізу суб’єктами соціальної

політики усіх суспільних явищ соціальної сфери та розв’язання їх

суперечливості. Реалізація принципу дає змогу своєчасно виявити і

розв’язати суперечності процесу соціального розвитку, формування і

збагачення цінностей соціального буття.

Застосування на практиці принципу передбачає недопущення

розриву об’єктивного і суб’єктивного, забігання наперед в оцінюванні

тих чи інших процесів, тенденцій соціального розвитку, зокрема пов’я-

заних із соціальною безпекою. Цей принцип означає також недопу-

щення абсолютизації впливу тих чи інших процесів життєдіяльності

суспільства на соціальну безпеку людини, спрощеного, надто прямо-

лінійного трактування закономірностей, тенденцій соціального розвит-

ку, необґрунтованої переоцінки досягнутого.

Діяльність суб’єкта соціальної політики, який не враховує об’єк-

тивних тенденцій розвитку соціального буття, соціальної сфери, умов

суспільного розвитку або ігнорує їх, призводить до суб’єктивізму в ре-

гулюванні, гальмує процес збагачення соціального потенціалу особистості.

Принцип взаємозв’язку об’єктивної соціальної саморегуляції

і цілеспрямованої діяльності у здійсненні соціальної політики. Цей

принцип означає, що реалізація багатогранних завдань соціальної полі-

тики має ґрунтуватися на діалектичній єдності процесів конструк-

тивної саморегуляції соціального розвитку та цілеспрямованій регуля-

тивній діяльності, пов’язаній із здійсненням, реалізацією основних

засад соціальної політики.

Процеси об’єктивної соціальної саморегуляції в соціально-

економічному розвитку пов’язані насамперед з функціонуванням

ринкових відносин. Ринок є соціальним по суті і постає як об’єктивний

регулятор соціально-економічного життя, багатьох процесів, що

зумовлюють розвиток соціальної сфери та соціальної політики. Скла-

довими такої саморегуляції, що безпосередньо чи опосередковано

впливають на соціальний розвиток, є процеси соціальної мобільності,

соціально-демографічні відносини, пов’язані з відтворенням населен-

ня, ринок праці, що формується на основі попиту і пропозиції робочої

сили, міграційні процеси, орієнтація трудових ресурсів на власні сили,

а не на державу, процеси, пов’язані із створенням умов для соціально-

го самозахисту людини, самозайнятості населення, саморегулювання

структурних елементів фінансової системи соціального страхування тощо.

Об’єктивна саморегуляція процесів розвитку суспільства, зок-

рема його соціальної сфери, містить як конструктивні, творчі, так і

руйнівні, деструктивні моменти. Тому будь-яка абсолютизація ролі

чинників об’єктивної саморегуляції суспільного розвитку неминуче

пов’язана з недооцінкою свідомої цілеспрямованої діяльності в цій

сфері, насамперед активної, зваженої соціальної політики, значення

якої в сучасних умовах істотно зростає, оскільки вона має реконстру-

ювати, здійснити кардинальну реформу соціальної сфери життєдіяль-

ності суспільства.

Специфіка механізму об’єктивної соціальної саморегуляції

полягає в тому, що він не відтворюється автоматично, а реалізується за

певних умов, які необхідно встановлювати і підтримувати свідомою

цілеспрямованою діяльністю, що передбачає освоєння простору соці-

ального буття соціальної сфери. Така діяльність, спрямована на впо-

рядкованість процесів розвитку соціального буття, соціуму взагалі,

покликана забезпечити їх всебічну, багатогранну реалізацію.

Оптимізація цілеспрямованого процесу регулювання соціаль-

ного розвитку в сучасних умовах має бути пов’язана насамперед із

стимулюванням здатності особистості до саморегулювання в освоєнні

соціального буття, внутрішньої ціннісної мотивації, значення якої у

процесі реалізації соціального потенціалу людини дедалі зростатиме.

Принцип пріоритету соціальних інтересів людини, осо-

бистості. Цей принцип передбачає підпорядкування багатоаспектнос-

ті цілеспрямованої діяльності, що полягає в освоєнні соціального прос-

тору, реалізації соціальних програм, соціальних інтересів людини,

створенні адекватних умов для самореалізації її соціального потенці-

алу, захисту соціальної суб’єктивності особистості, соціальної безпеки.

Основною умовою ефективної реалізації цього принципу є

діяльність суб’єктів соціальної політики, спрямована на розширення

можливостей для соціальної самореалізації особистості, суспільного

поля задоволення її соціальних потреб та інтересів через утвердження

свободи особистості як неодмінної умови ефективної реалізації її

соціального потенціалу, його найповнішого використання в конкрет-

них умовах життєдіяльності суспільства.

Поглиблення об’єктивних і суб’єктивних умов для задово-

лення соціальних потреб та інтересів людини передбачає розширення

простору соціального розвитку, а отже, вільний вибір особистістю со-

ціальних пріоритетів і цінностей, способів і форм їх освоєння. Іс-

тотним у здійсненні такого вибору є формування умов для розширення

альтернативності соціальної діяльності особистості, засобів особис-

тісної самореалізації, різних форм соціального самоствердження.

Найбільш ефективний і оптимальний процес розвитку соціаль-

ного потенціалу особистості відбувається тоді, коли діють глибинні

механізми саморегулювання, що ґрунтуються на багатогранних фор-

мах самовідношення людини і насамперед на внутрішній свободі і са-

мостійності. Розширення та зміцнення засад соціального розвитку

особистості, зміщення акцентів із зовнішнього регулювання процесів

соціального буття на внутрішнє свідоме саморегулювання соціального

потенціалу є важливою закономірністю процесу функціонування різ-

них способів і форм освоєння соціального простору, демократизації

соціуму загалом. Розширення внутрішнього свідомого саморегулю-

вання в цьому процесі є важливою формою реалізації соціальної

суб’єктивності людини, соціальних і громадських прав особистості.

Зміни в розвитку суспільства в напрямку демократизації, збагачення

його плюралістичних засад відкривають ширші можливості для пог-

либлення форм регулятивної діяльності людини щодо урізноманіт-

нення вибору способів реалізації своїх соціальних потреб. Це сприяє

зростанню особистісної свободи щодо освоєння соціального буття.

Важливим чинником, що сприяє реалізації принципу пріори-

тету соціальних потреб та інтересів людини, є створення умов для са-

мореалізації індивідуального стилю творчої соціальної діяльності осо-

бистості, специфічних для неї способів і форм самовираження соціаль-

них цінностей.

Принцип єдності організаційних і самоорганізаційних засад

у реалізації соціальної політики. Єдність організації та самоорга-

нізації у здійсненні завдань соціальної політики, пошук ефективних

організаційних структур, які були б гнучкими, динамічними, різно-

манітними, адекватними механізмові процесу соціального буття, є

важливою умовою оптимальних форм реалізації такої політики.

Перебудова організаційної структури соціальної політики пе-

редбачає утвердження гнучкого, демонополізованого механізму

суб’єктних відносин на всіх рівнях організації, який має замінити

жорстку, командну систему ієрархічної організації соціального життя.

Слід виходити з того, що ефективними можуть бути лише ті

організаційні системи, які найкраще пристосовуються до впливу зов-

нішніх факторів. Таким системам, як правило, властиві внутрішня

самоорганізація, самодостатність, що є джерелом їх саморозвитку,

багатогранного функціонування, яке не допускає жорстких, командних

форм організації соціального буття. Досвід засвідчує, що при жорстких

формах здійснення соціальної політики нові організаційні форми, які

втілюються через декрети, врешті-решт не спрацьовують.

Оптимізація організаційно-функціонального механізму реалі-

зації соціальної політики передбачає автономність усіх складових та-

кого механізму, їх свободу у прийнятті важливих життєвих рішень.

Така автономія і свобода є обов’язковими складовими, які дають змогу

запобігти процесам командно-адміністративної регламентації соціаль-

ної діяльності щодо розвитку соціального буття. Вони є умовами само-

реалізації суб’єктів організації, самозбагачення кожного з них на ос-

нові вільного вибору альтернатив діяльності.

Максимальне використання резервів організаційно-функціо-

нального процесу у здійсненні соціальної політики передбачає реаліза-

цію різних засобів, форм організаційної діяльності, які були б най-

більш адекватними об’єктивним процесам розвитку соціального буття,

соціуму взагалі. Однак жодна окремо узята форма сама по собі не здат-

на активізувати, оптимізувати процеси організації.

Нині важливою умовою оптимізації процесу організації у

здійсненні соціальної політики є всебічна його демократизація, пос-

тійне поєднання зовнішнього (відносно людини) управлінського, регу-

лятивного впливу з її внутрішньою самостійністю та активністю в

реалізації соціального потенціалу, неприпустимість заорганізованості,

що бюрократизує організацію.

Особливого значення набуває організація діяльності суб’єктів

соціальної політики, спрямована на створення об’єктивних і суб’єктив-

них умов для ефективної самореалізації особистістю цінностей соці-

ального буття на основі самоорганізації.

У сучасних умовах істотно підвищується роль оптимізації

процесу організації у здійсненні соціальної політики, самоорганізую-

чих засад у цьому процесі. Це спричинюється складністю процесів

соціального розвитку, багатогранністю суперечностей, що виникають,

зміною характеру соціальної мотивації, індивідуальністю свого життє-

вого вибору в напрямку зміни внутрішніх чинників її поведінки, здат-

ністю до саморегуляції, самореалізації, що, у свою чергу, ускладнює

здійснення функції організації.

Процес оптимізації організаційно-функціонального механізму

здійснення соціальної політики передбачає врахування у процесі со-

ціального розвитку, реалізації особистістю свого соціального потенціа-

лу, різних видів детермінації: внутрішньої і зовнішньої, системної

детермінації; кореляції, синхронної та діахронної детермінації, самоде-

термінації. У процесі реалізації соціальної політики, організації про-

цесу освоєння соціального буття відбуваються складні детермінаційні

процеси – лінійного та нелінійного, динамічного та статичного типу. Саме

сукупність видів, типів детермінації, а не якийсь один її вид забезпечує

саморозвиток, саморегуляцію соціального потенціалу людини.

Серед різних видів детермінації надзвичайно важливими в роз-

глядуваному аспекті є багатогранні взаємозв’язки зовнішніх і внут-

рішніх видів детермінації, що перебувають в органічній єдності.

Природно, що чим більшою мірою розвинені чинники само-

організації соціального потенціалу, тим слабкіші чинники зовнішньої

регламентації, детермінації, і навпаки. Це свідчить про обернено про-

порційну залежність цих двох видів детермінації. Логіка розвитку

внутрішніх і зовнішніх детермінант зумовлена рівнем їх розвиненості,

власної організованості. Ступінь такої розвиненості, у свою чергу,

задається здатністю системи до саморегуляції, самоорганізації соці-

ального буття, до багатоваріантності, альтернативності його розвитку,

до інновацій, динамічних змін, схильністю до самовідновлення.

Водночас процес створення оптимальних умов для пріоритет-

ного розвитку внутрішніх сил процесу соціальної самодетермінації,

самоорганізації соціального буття і попередження руйнівної дії зов-

нішніх детермінант, насамперед адміністративних, має бути конструк-

тивний, гнучкий (механізми самоорганізації не можуть виникнути рап-

тово). Тому у здійсненні соціальної політики має враховуватися рівень

самоорганізації соціального буття, що визначав би оптимальність пе-

реходу до внутрішніх детермінант, які набували б характеру визна-

чальних джерел, причин, умов його саморозвитку, самоорганізації.

Принцип єдності централізованих і децентралізованих за-

сад у реалізації соціальної політики. Реалізація цього принципу

означає децентралізацію і “роздержавлення” соціальної політики, пе-