Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І. Соціальна політика

Подождите немного. Документ загружается.

метою було пом’якшити соціальну нерівність, особливо дітей. Діти

розглядалися як цінний капітал, який забезпечуватиме нації її май-

бутнє. В рамках цієї політики було запроваджено безплатну медичну

допомогу по вагітності і пологах у державних лікарнях, спеціальні житлові

програми для багатодітних сімей, знижки квартплати залежно від

числа дітей, податкові пільги сім’ям з дітьми, позики молодожонам,

гарантована підтримка одиноких матерів, гарантії зайнятості матерів.

У 60-ті роки ХХ ст. в Швеції широко розгорнувся феміністсь-

кий рух, який знайшов підтримку в суспільстві. Наслідком його було

прийняття ліберального закону про аборти, велика відпустка по

догляду за дитиною та розгортання дошкільних дитячих закладів. На-

решті, у 1971 р. було прийнято, закон, згідно якого заробіток чоловіка і

дружини оподатковувалися окремо. Це сприяло гнучкості жіночої

зайнятості.

3.2.4. Охорона здоров’я

Швеція, на відміну від інших країн, не має загальнонаціональ-

ної системи охорони здоров’я. Фінанси більшості установ цієї сфери

керуються виборними місцевими властями – радами провінцій. Об-

слуговування пацієнтів у поліклініках та робота лікарів загального

профілю фінансується регіональними напівавтономними фондами ме-

дичного страхування. Основна адміністративна та фінансова відпові-

дальність у шведській системі охорони здоров’я лежить на 26 радах

провінцій, які керують лікарнями і поліклініками. Законодавство з охо-

рони здоров’я передбачає державні правові стандарти лікування.

Держава фінансує будівництво нових лікарень і підготовку лікарів. На

відміну від інших країн, у Швеції надається перевага лікуванню в

лікарнях перед амбулаторним. Усі жителі країни мають право на ліку-

вання в лікарні, на дому та первинну медичну допомогу. Проте за візит

до лікаря, виписку рецепту та стоматологічну допомогу пацієнт мусить

сплатити невелику суму з власної кишені. Тривале перебування в

лікарні також коштує певної, хоча може і символічної плати щоденно.

Шведська система охорони здоров’я є прикладом державного

медичного страхування, тому що право на отримання медичної допо-

моги не базується на страхових внесках і кошти надходять з місцевих

та державного бюджетів. У 1984 р. державні видатки на охорону здо-

ров’я становили 91,4 % видатків у цій сфері. У 1985 році на всю Шве-

цію було лише дві невеликі приватні клініки, які пропонували радикаль-

не медичне втручання і тільки 5 % лікарів працювало в приватному сек-

торі. Великобританія і Швеція були єдиними з-поміж розвинутих капі-

талістичних країн, які могли забезпечити державною медичною до-

помогою все населення. Частка видатків на охорону здоров’я у ВВП в

1986 р. становила 9,1 %.

Здоров’я населення Швеції, безперечно, є одним з найкращих

у світі. Дитяча смертність постійно була серед найнижчих на Заході і у

1985 р. становила 6,8 на 1000 народжень. Тривалість життя тут також

одна з найвищих. За цими показником її можна порівняти лише із

Швейцарією. Проте незважаючи на загалом високі показники здоров’я,

всередині шведського суспільства спостерігається диференціація за

станом здоров’я соціальних груп: існує зворотна залежність між рів-

нем освіти і рівнем смертності. Найгірше здоров’я мають низькоквалі-

фіковані робітники, іммігранти, безробітні протягом тривалого часу,

одинокі люди, розлучені чоловіки і діти малозабезпечених батьків або

які мають проблеми із психікою.

На сучасному етапі поширюється рух за надання пріоритет-

ності первинній медичній допомозі та профілактики, заходам, спрямо-

ваним на найбільш вразливі групи. Це зумовить зрушення від відпові-

дальності індивіда за своє здоров’я до колективної відповідальності

колективу і суспільства за забезпечення можливостей збереження та

поліпшення здоров’я.

3.3 Держава загального добробуту в

соціально-орієнтованій ринковій економіці ФРН

3.3.1. Соціально-економічна політика

Вислів “соціально орієнтована ринкова економіка” як найкра-

ще відображує ідеологію соціальної політики Федеративної Республіки

Німеччини. Цю концепцію висунула Християнсько-демократична пар-

тія наприкінці 1940-х років, щоб якимось чином відмежуватися від

попереднього державного устрою та від Німецької Демократичної

Республіки (НДР). Це намагання було реакцією ліберально налашто-

ваних політиків на фашизм і сталінську концепцію авторитарної дер-

жави, котрі втратили довіру народу і були деструктивними для гро-

мадянського суспільства. Антифашистські та антикомуністичні наст-

рої, заохочувані західними союзниками та утворенням НДР, були про-

відними мотивами у справі винесення вироку плануванню, націоналі-

зації та іншим програмам, які мали соціалістичний характер.

Соціальне орієнтована ринкова економіка надає провідну роль

ринку, який репрезентує приватну економічну ініціативу в громадянсь-

кому суспільстві за допоміжної функції держави. Заходи соціально-

економічної політики згідно її принципів не повинні втручатися в

ринковий процес розподілу коштів включно з розподілом доходів і

майна. Вони не вдосконалюють використання ресурсів, не підвищують

ефективність та активність суб’єктів ринкових відносин. Питання про

те, до якої межі заходи соціальної політики можуть підвищувати

економічну ефективність через компенсацію ринкових ризиків, зали-

шається відкритим. Сама по собі ідеологія соціально орієнтованої

ринкової економіки не була набором політичних рецептів, лише визна-

чала межі державного втручання, полишаючи широке поле діяльності

для політиків на майбутнє. Тут мали вплив соціал-демократи, які зосе-

реджувались на проблемах регулювання умов праці, сприяння повній

зайнятості та захисту вразливих груп населення, і буржуазні партії, які

робили наголос на розширенні внутрішніх можливостей сім’ї та сприянні

формуванню власності.

Соціальні витрати. Добре відомо, що ФРН витрачає великі

кошти на соціальні цілі. Найвищий темп росту соціальних видатків

спостерігався у 50-ті роки. У 1960 р. вони становили 20,4 % ВВП, що

на той час було найвищим рівнем серед країн ОЕСР. У 1981 р. ця

частка збільшилася до 29,2 %, проте внаслідок фінансової кризи у нас-

тупні роки ФРН змушена була скорочувати соціальні витрати відносно

росту ВВП. Це вплинуло перш за все на реальну величину пенсій та

ступінь охоплення допомоги з безробіття.

Доходи та бідність. Незважаючи на те, що у ФРН витрача-

ються великі державні кошти на соціальне забезпечення, грошові вип-

лати мають суттєво менше значення як джерело доходу населення ніж,

наприклад, у Швеції. Це пов’язано з меншими податковими надхо-

дженнями. Рівень оподаткування доходу населення у ФРН можна

порівняти з США, але він значно нижче ніж у Швеції, проте внески

працівників на соціальне страхування значно вищі, ніж в інших краї-

нах. Дані про розподіл доходів показують, що 20 % населення ФРН з

найвищими доходами мають найбільшу частку сукупного доходу

населення порівняно з іншими країнами. З іншого боку, частка сукуп-

ного доходу, яка належить 20 % населення з найнижчими доходами,

наближається до середнього значення по країнах ОЕСР. Очевидно, що

німецька система запобігання зубожінню працює так само добре як

шведська і набагато краще ніж американська. Якщо за межу бідності

прийняти 50 % середнього подушного сімейного доходу, то виявиться,

що лише 7,4 % сімей або 8,5 % населення є бідними. Це один з най-

кращих показників по країнах ОЕСР. Доходи перерозподіляються

головним чином по горизонталі в межах професійних груп, переважно

від економічно активного населення до пенсіонерів. Хоча верти-

кальний перерозподіл є порівняно скромним, він життєво важливий

для людей з низькими доходами. За даними 1980 року, 20 % най-

бідніших людей отримували б лише 0,2 % сукупних доходів усього на-

селення, якби не соціальні трансферти, завдяки яким вони мали 6,9 %

сукупних доходів. Проте в цілому система перерозподілу доходів від-

творює стратифікацію суспільства. Розбіжність між доходами найба-

гатших і найбідніших є вищою ніж в середньому по країнах ОЕСР,

хоча різниця між бідними і середнім класом – менша. Це пояснюють

успішною діяльністю профспілок, які вимагали більшого підвищення

заробітної плати для менш оплачуваних працівників. Через те, що

пенсії, допомоги по безробіттю та інші виплати по соціальному стра-

хуванню пов’язані з попередніми заробітками, професійні спілки слід

розглядати як ту силу, котра може активно, хоч і непрямо, впливати на

систему підтримки доходів.

ФРН відноситься до тих країн, де відбувається розшарування

робітничого класу на привілейовану більшість, яка складає ядро ринку

праці і маргіналізований нижчий прошарок. До заможних відносяться

також літні люди, які мають пенсійний стаж та доходи від власності. У

гіршому становищі опиняються безробітні та їхню сім’ї, люди, не зай-

няті на постійній роботі, або які отримують низьку платню, пенсіонери

і вдови з недостатнім страховим стажем, одинокі матері, особи без пев-

них занять, бездомні. Вони підтримуються державою через систему

адресної соціальної допомоги та допомоги по безробіттю.

3.3.2. Соціальна допомога

Межа бідності визначається відповідно законодавчо встанов-

леній вартості споживчого кошику, достатнього для життя, яке не

принижує людську гідність. Сім’ї з доходами на рівні або нижче межі

бідності мають право на адресну соціальну допомогу. Межа бідності

весь час зберігається на відносно скромному рівні, який становить

близько 20 % середньої заробітної плати (з вирахуванням податків).

Отже, соціальна допомога не перешкоджає збереженню стимулів до

праці. При порівнянні соціального і ринкового, тут перевага віддається

вимогам ринку праці.

Чисельність тих, хто має право на адресну соціальну допомогу

невпинно зростає за рахунок збільшення осіб, що тривалий час є

безробітними, самотніх матерів та зростання активності щодо подання

заяв на допомогу. Існує багато людей, дохід яких нижче межі бідності,

але вони поки що не звертаються по допомогу. Це – прихована бід-

ність, розміри якої невідомі. Низькооплачувані працівники не мають

права на допомогу, але по неї звертаються багато з безробітних, які не

отримують допомогу по безробіттю. Загалом те, що не всі, хто пот-

рапив у нужду, звертаються по допомогу, можна пояснити суворою

адміністративною перевіркою права на допомогу, відсутність поваги

до прохачів з боку соціальних працівників та певний тиск на осіб пра-

цездатного віку з метою примусити їх знайти роботу. Це великі за

обсягом формуляри заяв на допомогу, перевірка щодо наявності

заможних родичів, загроза переслідування за неправдиві відомості.

Розмір допомоги та умови її надання визначені федеральним за-

конодавством, проте місцеві органи соціального забезпечення користу-

ються досить великою свободою у наданні допомоги відповідно до

конкретних обставин. Система соціальної допомоги управляється міс-

цевою владою, яка на 80 % забезпечує її фінансове становище. Інші 20 %

коштів надходять від земельних влад. Незважаючи на самостійність

місцевих влад, великих територіальних різниць в роботі з наданню

допомоги не спостерігається. Так практично відсутні будь-які соціаль-

ні конфлікти і вимоги щодо розміру та умов надання соціальної

допомоги. Сором за убогий стан, відсутність солідарності серед проха-

чів і підтримки їх громадою становить характерну особливість німець-

кої системи соціального захисту.

3.3.3. Суспільні погляди на роль жінки і сім’ї

Становище жінок. У цілому жінки знаходяться у невигід-

ному становищі в системі соціального захисту ФРН. Право жінок на

трудові пенсії за віком, на допомогу по безробіттю дуже обмежується,

по-перше, суворими правилами їх надання, а по-друге, характером

їхньої праці. Праця жінки часто є мало оплачуваною і переривається

для виконання жінкою її сімейних обов’язків. Система соціального

страхування, основи концепції якої були розроблені ще у 80-х роках

ХІХ ст., передбачає, що платником внесків має бути чоловік, обов’язок

якого утримувати родину.

Соціальне забезпечення жінок до цього часу відображає за-

лежну роль жінки в родині. Пенсія вдови в ФРН становить 60 % пенсії

померлого чоловіка. Працюючі жінки отримують після виходу на

пенсію лише близько 30 % їхньої попередньої заробітної плати, тоді як

чоловіки отримують в середньому близько 50 %. Більшість тих, хто

звертаються по соціальну допомогу – або незаможні літні жінки, або

самотні жінки з дітьми, які не отримують матеріальної підтримки ко-

лишнього чоловіка. Під впливом жіночого руху в країні та міжнарод-

них норм з 1986 р. перший рік після народження дитини жінка вва-

жається непрацездатною, розглядається як застрахована і тому отри-

мує відповідну оплачувану відпустку коштом пенсійного фонду. Лише

жінки, які мають 35 років трудового стажу отримують повну пенсію, а час,

який витратили на догляд за дітьми, до трудового стажу не зараховується.

Підпорядковане становище жінки в системі соціальної безпеки

ФРН є відображенням їхнього місця в структурі зайнятості, яка є ти-

повою для розвинутої західної країни. Наприкінці 80-х років частка

жінок у складі робочої сили становила близько 40 %. Підвищенню жі-

ночої зайнятості перешкоджає відсутність розвиненої системи піклу-

вання про дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Часткова

зайнятість також зустрічає перешкоди у вигляді несприятливого зако-

нодавства і соціального страхування таких працівників.

Жінки також більше терплять від безробіття. Наприкінці 1980-х

років зареєстровано 1 млн безробітних жінок, а за оцінками ще 800 тис.

знаходилися “у мовчазному резерві”, тобто не реєструвались як без-

робітні, тому що або втратили право на допомогу, або вважали, що їхні

зусилля ні до чого не призведуть, тому що шанси знайти роботу були

дуже невеликими. Обмеження державних видатків зумовило також

обмеження кількості робочих місць як для малокваліфікованих, так і

високоосвічених жінок у таких сферах як освіта, охорона здоров’я і

соціальне обслуговування.

Сімейна політика. Суспільні погляди на роль жінки і сім’ї.

Ідеологія соціально орієнтованої ринкової економіки досить ясно виз-

начає державну політику щодо ролі жінки і сім’ї, наголошуючи на

традиційних, патріархальних цінностях, що протягом усього повоєн-

ного періоду піддавалося критиці, особливо з боку жінок. Незважаючи

на те, що в основному законі 194 країн проголошувалися рівні права

чоловіків і жінок, і заборонялося надання будь-яких переваг чи навпа-

ки, створення переваг залежно від статі особи, в іншій статті того са-

мого закону відзначалося, що “шлюб та сім’я знаходяться під особли-

вим захистом державних норм”. Останнє положення досить вільно

трактували консерватори, розглядаючи сім’ю як “природну інституцію

дану Богом”, яку має підтримувати чоловік-годувальник, заробляючи

достатньо для утримання жінки і двох дітей. Консервативна інтерпре-

тація сімейної політики мала фатальні наслідки для матерів, які самі

виховують дітей. Специфічні насущні потреби таких сімей ніколи не

були визнані державою загального добробуту зразка ФРН. Ці сім’ї

мають право лише на соціальну допомогу по бідності.

Проблема абортів. Однією з центральних вимог феміністок

була легалізація абортів. Головними противниками їх виступали като-

лицька церква та консервативне крило ХДС/ХСС. Кінець кінцем, у

1976 р. було прийнято закон, який дозволяв аборти згідно медичних,

етичних та соціальних показань за згодою лікарської комісії та

консультанта з сімейних питань. Саме жінка, яка хотіла легально зро-

бити аборт, мусила пояснити свої причини консультанту. Якщо кон-

сультанту не вдавалося відмовити жінку, тоді вже лікар давав свій вис-

новок про те, що аборт є показаним у конкретній ситуації. Це зако-

нодавчо надавало лікарям досить широкі права, якими ті користалися

згідно власної моралі. Якщо на півночі країни досить легко отримати

дозвіл на аборт, то в сільській місцевості на півдні, де є відчутним

вплив католицизму, не тільки комісії, а й самі лікарі відмовляють у цій

операції. Цим можна пояснити, що кількість абортів серед жінок

дітородного віку в ФРН значно менша, ніж у Швеції та США. Разом з

тим кількість жінок, які щорічно виїздять з ФРН за кордон з метою

аборту коливається у межах 200 тис.

Проблема абортів гостро повстала при об’єднанні Німеччини у

1990 р. У Східній Німеччині, де зайнятість становила 90 %, аборт за

бажанням жінки був легалізований ще у 1972 р. У червні 1990 р.

чисельна демонстрація жінок зі Заходу і Сходу Німеччини вийшла на

вулиці Бонна з вимогою розповсюдити ліберальний східнонімецький

закон на західні землі і не робити навпаки. Проте католицька церква

надалі твердо утримувала свої позиції, і поки що в обох частинах

Німеччини діють попередні закони, а боротьба жінок продовжується.

Догляд за дитиною. Відпустка по вагітності і пологах на-

дається з виплатою 100 % попередньої заробітної плати зі збережен-

ням робочого місця протягом семи місяців. На початку 80-х років 95 %

матерів користувалися цим правом, хоча тільки половина з них після

закінчення терміну відпустки ставали до роботи. Згідно закону 1987 р.

мати чи батько, за їх вибором можуть взяти відпустку по догляду за

дитиною на півтора року. Оплата у розмірі 600 євро на місяць

надається і працюючим, і тим, хто був без роботи протягом 6 місяців.

Надалі виплати по догляду за дитиною є адресними, і тільки 40 %

сімей продовжують отримувати їх у повному розмірі. Більшість жінок

з дітьми до 5 років (61 % у 1985 р.) вибувають із складу робочої сили.

74 % дітей віком від з до 5 років відвідують дитячі садочки, якими

звичайно керує церква за рахунок державних коштів. Проте для них

немає державних стандартів, а у сільській місцевості їх майже немає.

До того ж дуже небагато з них працює протягом цілого дня. Число

дитячих садків при підприємствах також незначне. Отже, коли обоє

батьків працюють, то звертаються по платну чи безплатну допомогу до

родичів, знайомих, нянь тощо.

Невелика експериментальна державна програма дошкільного

виховання, яку ініціював уряд у 70-ті роки зустріла вельми вороже

ставлення з боку суспільства, що можна пояснити неприйняттям будь-

яких ідей усуспільнення, які асоціюються, очевидно, з націонал-

соціалізмом або НДР. Отже, матері дошкільнят мусять обирати кар’єру

безплатної хатньої робітниці, на той час як їхнім чоловікам відво-

диться роль годувальника. Батьки, які відхиляються від цієї лінії пове-

дінки, віддані на розсуд несубсидованих і нерегульованих форм при-

ватного догляду за дитиною. На жінках лежить також обов’язок дог-

ляду за старшими та хронічно хворими родичами.

Отже, сімейна політика у ФРН сформувалася під впливом

сильних антиколективістських почуттів. Вона зберегла традиційний

поділ ролей у сім’ї, економічну залежність жінки від чоловіка, невтру-

чання у справи родини з боку держави, однак не заважає її проната-

лістській спрямованості. Протягом останніх двох десятиріч жіночий рух

намагався підірвати елементи цієї ідеології, особливо щодо абортів,

але боротьба за перетворення патріархального суспільства продовжується.

Охорона здоров’я. У ФРН не існує загальнодержавної системи

охорони здоров’я. По суті, організаційно і фінансово вона базується на

принципах, закладених Бісмарком у 80-ті роки ХІХ ст. і модернізо-

ваних згідно засад соціально орієнтованої ринкової економіки. Фонди

медичного страхування, лікарі та методи лікування зберігають певну

незалежність від держави. Нині більш як 90 % населення охоплено

медичним страхуванням, з фондів якого фінансується допомога по

тимчасовій непрацездатності і оплата медичних послуг. Фонди медич-

ного страхування формуються за рівної участі роботодавців і праців-

ників. Порівняно невелику частину видатків несе держава (близько 14 %).

Не охоплюються державним медичним страхуванням, переважно висо-

кооплачувані працівники, заробітна плата яких вище встановленої

законом межі обов’язкового страхування, і які таким чином уникають

великих відрахувань до фондів державного медичного страхування.

Для пацієнтів медичне обслуговування є безоплатним, а лікарі та лі-

карні отримують кошти із страхових фондів. Частка загальних ви-

датків на охорону здоров’я (з державних і приватних фондів медич-

ного страхування) у ВВП зросла з 4,7 у 1960 р. до 8,1 % у 1984 р. і була

вищою, ніж в середньому по країнах ОЕСР. Частка фондів державного

медичного страхування у фінансуванні охорони здоров’я становила у

1984 р. 78,2 %. Інші видатки – це видатки з приватних страхових фон-

дів, виписка рецептів та інші послуги, які повинні оплачувати за-

страховані, та пожертвування церкви та інших благодійних організацій.

Фінансова криза 70-х років змусила уряд шукати шляхи змен-

шення державних видатків на охорону здоров’я. Таким чином, у 1972 р.

фонди медичного страхування законодавче зобов’язувалися покривати

кошти капіталовкладень у нові лікарні. Це, в свою чергу, викликало

значне підвищення страхового тарифу (з 4,1 до 6,3 % у 1987 р.). Під-

вищення видатків на охорону здоров’я пов’язане також з дуже типо-

вими для страхової медицини недоліками. Оскільки плата за пацієнта в

лікарні береться не згідно процедур лікування, а щоденно, лікарні

намагаються якнайдовше протримати пацієнта у ліжку. Середнє пере-

бування в лікарні у ФРН є найтривалішим серед західноєвропейських

країн. Адміністративний апарат фондів медичного страхування стано-

вить 70 тис. чол. Провадиться лікування в лікарні навіть у тих випад-

ках, коли пацієнт міг би цілком лікуватися амбулаторно. Ліки в апте-

ках надзвичайно дорогі – приблизно на 70 % дорожче, ніж в серед-

ньому в країнах Європейського Союзу. Тому лікарі і призначають де-

шеві аналоги.

Намагаючись побороти тенденцію до невпинного зростання

коштів на охорону здоров’я, у 80-ті роки було законодавчо запрова-

джено перелік послуг, які мали оплачуватися безпосередньо пацієнта-

ми, а не із страхових фондів. Ось чому такого роду сплата підвищилася

більш, ніж удвічі протягом 1977–1984 рр. З іншого боку, було вста-

новлено перелік ліків і пристроїв (таких як контактні лінзи та слухові

апарати, інвалідні візки), які пацієнт міг би отримати безкоштовно.

У Німеччині

існує більш як 1100 страхових фондів, кожен з

яких на свій розсуд може визначати рівень внесків і виплат (держава

встановлює тільки професійні або соціальні групи, на які розповсю-

джується обов’язкове страхування, структуру управління фондами та

мінімальний відсоток внесків). Фонди організовані як за географічним,

так і за професійним принципом. Таким чином вони можуть значно

відрізнятися за складом своїх членів – менш заможні обиратимуть де-

шевші фонди, які відповідно пропонують нижчу якість чи менший

набір послуг. Заможніші, які здатні платити вищі внески, користува-

тимуться послугами більш оплачуваних, тобто теоретично більш ква-

ліфікованих лікарів. У 70-ті роки ця різниця, особливо між регіональ-

ними фондами, які охоплювали близько половини населення, зменши-

лися під тиском державного регулювання, але внаслідок послаблення

державного контролю та приватизації 80–90-х років ХХ ст., вони

відновились.

Іншим недоліком німецької системи, який негативно впливає

на стан здоров’я населення, є слабка профілактична спрямованість.

Відсутні епідеміологічні дослідження захворюваності та смертності за

соціальним статусом. Пріоритет віддається лікуванню захворювань,

які виникли. Відповідальність за профілактику цілком покладено на

пацієнта. Комунальна і професійна гігієна відсунена на другий план.

Ось чому система охорони здоров’я ФРН відтворює соціальну нерів-

ність, а такий показник як дитяча смертність ледве дорівнює серед-

ньому по країнах ОЕСР, хоча ВВП у Німеччині перевищує середній

рівень Європи.

3.4. Держава загального добробуту в США

3.4.1. Лібералізм та волюнтаризм у соціальній політиці

На відміну від європейських країн США мають репутацію від-

сталої у розумінні створення загального добробуту країни. Тип держа-

ви добробуту США в багатьох своїх рисах є унікальним і контрастує з

західноєвропейськими державами.

Сучасна держава добробуту в США розвивалась двома вели-

кими етапами. Перший був зумовлений глибокою економічною кри-

зою і заворушеннями серед багатьох її жертв – фермерів, підприємців і

безробітних, а особливо – старшого покоління. У ті часи за державної

підтримки розвинулися соціальне страхування і допомога, підтримка

підприємництва, підтримка фермерів і домовласників. Найбільше від

цього виграв середній клас, фермери і представники міського робітни-

чого класу.

Другий пов’язаний з нововведеннями 60-х років ХХ ст., що

значно поширили обсяг дії соціальних програм. Вони були інспіровані

усвідомленням про існування бідності і соціальної незахищеності в

багатому суспільстві і розвивалися під тиском руху за громадянські

права чорного населення, жіночого руху, та руху за ширші соціальні

гарантії.

Найбільш характерною особливістю системи США є надзви-

чайно широке різноманіття місцевих норм і правил за відсутності за-

гальнодержавного консенсусу, різка різниця у трактуванні тих, хто

через соціальне страхування заслужив право на соціальні виплати і

бідних людей, на яких розраховані програми адресної допомоги, а та-

кож ігнорування приватних благодійних і комерційних інтересів. Це

різноманіття зумовлене особливим характером державного апарату,

класичною структурою та капіталом у США. Державний апарат харак-

теризується антифедералізмом, децентралізацією влади, і поділом вла-

ди на законодавчу, виконавчу та судову на всіх рівнях управління.

Ідеологія і соціальні витрати. Дуже важко підшукати термін,

який би описував соціально-політичний консенсус у США. Той кон-

сенсус, який існує з 60-х років формувався цілком прагматично з

гнучкого сполучення волюнтаризму та лібералізму. Волюнтаризм

ґрунтується на таких принципах. По-перше, індивід і родина майже

повністю несуть відповідальність за власний добробут за відповідної

підтримки недержавних інститутів. По-друге, роль державного втру-

чання має бути такою, щоб заохочувати сім’ю та індивіда до самодос-

татності і менше покладатися на державну підтримку. Лібералізм

будується на необхідності задоволення соціальних потреб, які вини-

кають як інтереси різнорідних груп суспільства – бідних та пригноб-