Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І. Соціальна політика

Подождите немного. Документ загружается.

відображення в перших законодавчих нормах. Уставом князя Воло-

димира його піддані зобов’язані були віддавати десятину свого доходу

на монастирі, церкви, богадільні, лікарні та мандрівних нужденних. У

Заповіті Володимира Мономаха (1053–1125), зокрема, говориться:

“Всього ж паче убогих не забувайте, наскільки вам по силі своїй мож-

ливо, годуйте”. Виходячи у своїй благодійності з морально-релігійних

міркувань, князі були схильні ставити її під опіку церкви і доручати

цю справу представникам церковних кіл. Тому церковники йшли на

чолі благодійності. Особливою щедрістю відрізнялися ченці Києво-Пе-

черського монастиря. Феодосій Печерський побудував поблизу монас-

тиря спеціальний будинок, в якому утримувалися убогі та каліки. У

Церковному уставі 996 р. згадується про обов’язки духовенства щодо

нагляду та турботи про бідних, причому на утримання церков, монас-

тирів, богаділень і на прийом мандрівних нужденних було визначено

десятину. Цю добу щодо уваги суспільства до справ благодійності та

пожертвам слід поставити у тисячолітній історії на перше місце.

Відмінною рисою благодійності цього періоду було “сліпе” роздавання

милостині, за якої будь яке дізнання про вбогих, розпитування, не

робилися, а навпаки заборонялися вченням святих отців. Святий Іоанн

Златоуст каже: “Ти не повинен дізнавати в бідних, що вони за люди,

тому що приймаєш їх у ім’я Христа”.

Зрозуміло, що допомога надавалася здебільшого у формі жит-

тєво важливих продуктів, тому що грошовий обіг був дуже слабо роз-

винений. Отже, незважаючи на відсутність всякого розслідування нуж-

ди прохача, милостиня досягала своєї мети. Голодний не брав буді-

вельних матеріалів, а погорілець, якщо не був голодний, не просив хлі-

ба. Допомога була різноманітною і відповідала справжній нужді.

Боротьба з жебраками. В наступні сторіччя, коли розвинувся

грошовий обіг, і стало можливим накопичувати отриману милостиню,

жебрацтво перетворюється на професійне заняття. З іншого боку,

смутні часи на теренах Росії і України, утиски народу з боку панівних

верств, породили велику масу мандрівних нужденних, які втікали від

своїх хазяїв-поміщиків, тинялися теренами Російської імперії і жили з

жебрацтва та розбоїв.

Таке становище почало загрожувати соціальній безпеці, і у

1712 р. цар Петро І видає указ, яким забороняє жебрацтво. Здорових

працездатних жебраків били нагаями і повертали господарям або від-

давали в робітні будинки, а старих і хворих віддавали до богаділень.

Немовлят, яких підкидали матері, що не могли їх прогодувати,

віддавали на виховання до 10 років, а потім – у солдати. Опіку над

богадільнями здійснював Святий Синод та міські магістрати. Безпе-

речно, російський цар скористався досвідом Західної Європи. Зокрема

в Англії у 1601 р. королева Єлизавета видала “Закон про бідних”. Згід-

но цього закону обов’язок полегшення долі бідних покладався на цер-

ковні парафії. Допомога бідним у США у ХVII–ХVIII ст. наслідувала

головні риси зазначеного закону про бідних. Зубожілі отримували

невелику допомогу, але через те вони мусили терпіти погане став-

лення, покарання за найменше порушення правил. Лише у XIX ст. ши-

роко розповсюдились робітні будинки та богадільні. Раніше бідні про-

давалися з аукціону біддерам (покупцям), які отримували за догляд

певні суми грошей.

4.1.2. Соціальний захист за часів козаччини

Дещо з історії соціального захисту в Україні дізнаємося з

книжки С.А. Верхратського “Історія медицини”. Тут, як пише автор,

не можна обминути братств – релігійно-національних організацій

українського заможного міщанства, яке в період ХV–ХVIII ст. мало

важливе значення в житті нашого народу, в його боротьбі проти націо-

нального гноблення польськими панами, проти спроб окатоличення. У

їх обов’язок входили релігійно-благодійні заходи, піклування про те,

щоб забезпечити церкву людьми, які могли правити службу, тобто

вміли читати і писати, допомога збіднілим та хворим членам своєї

парафії тощо. Освіта в братських школах зводилася лише до навчання

читати та писати, але для тих часів це справа була велика і важлива.

Щодо цього в Україні у XVI, а особливо в XVII ст. було

досягнуто певних успіхів. В описі Павла Алеппського, який з Антіо-

хійським патріархом Макарієм подорожував через Україну до Москви

в 1654 р., читаємо: “Починаючи з цього міста (м. Рашків на Дністрі –

авт.), по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їх

убогих, немічних та сиріт збудовано на краю чи в середині населеного

місця будинки, в яких вони мають притулок”. (Путешествие Антио-

хийского патриарха Макария, перек. з араб., ч. II, М., 1897, с. 3.) Ці

примітивні братські притулки, в яких, зрозуміло, ніякого медичного

догляду не було, вже у XVI ст. дістають у нас назву шпиталів (змінене

латинське слово hospitalis – гостинний). У містах ремісничі цехи утри-

мували свої шпиталі.

При Онуфріївському монастирі братство влаштовує у 1522 р.

шпиталь, для якого дістає значну матеріальну допомогу від мос-

ковського царя Федора Івановича (1592 р.). У передмістях Львова при

українських церквах було відкрито ще чотири невеличкі шпиталі.

Братські шпиталі утримувались коштом парафіян. У містах

великі ремісничі цехи утримували свої шпиталі. Менші цехи об’єдну-

вались і мали спільний шпиталь. У деяких містах шпиталі утриму-

вались на гроші, що їх одержували за користування міською вагою, за

переїзд через мости, переправу поромом. Крім шпиталів, які утримува-

лися на громадські кошти, були в Україні шпиталі, існування яких за-

безпечувалося заповітами заможних осіб, які відписували для цього

села, млини і навіть шинки.

Про кількість шпиталів в Україні в XVII та XVIII ст. можна

скласти уявлення з відомостей ревізійних книг Лівобережної України

архіву Малоросійської колегії. За цими книгами в 1732 р. у Чернігівсь-

кому полку було 118, Лубенському – 107, Миргородському – 29, Ніжинсь-

кому – 138, Полтавському – 42, Переяславському – 52 шпиталів. Всі ці

шпиталі мали мету опіки. Київське братство було засноване в 1615 р.

Воно мало свою школу і шпиталь “для людей убогих, старих, уломних

та духовних, яко і свецких, і людей рицерских”, як відзначається в

його засновчій грамоті.

Коли Запорізька Січ стає місцем знаходження тисяч людей, коли

походи запорізьких козаків почали давати велику кількість поранених,

частина з яких залишалась назавжди інвалідами, Січ змушена була

звести свій шпиталь при Трахтемирівському монастирі над Дніпром.

Завдяки великим коштам, що їх відпускає Січ, цей монастир стає од-

ним з відомих в Україні. Трахтемирівський монастир з козацьким

шпиталем не раз грабували і руйнували, але Січ його швидко відбудо-

вувала. Лише в 1678 р. поляки його зруйнували вщент і назавжди.

За постановою військової ради Запорізької Січі було вирішено

створити шпиталь при Межигірському монастирі біля Києва. У 1680 р.

кошовий Іван Сірко перевів у підлеглість Межигірському монастиреві

Самаро-Миколаївський Січовий монастир, який було розташовано на

острові між річками Самарою і Самарчиком. При цьому монастирі теж

був військовий шпиталь, як і при Лебединському біля Чигирина і Лев-

ківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування

про запорізьких козаків, оскільки мали від цього матеріальний зиск у

вигляді коштовного оздоблення церков і значних внесків.

Під час визвольної війни Січ розподіляла своїх поранених та

інвалідів і по інших шпиталях при монастирях та окремих церквах,

виділяла на лікування і догляд певні кошти з загальновійськового

скарбу. Лікували та доглядали хворих у шпиталях ченці.

З розгромом Січі шпиталь запорожців при Межигірському мо-

настирі передбачалося перетворити в інвалідний громадський будинок.

Проте останній було влаштовано в Кирилівському монастирі у Києві, а

в Межигір’ї наказано було відкрити військовий шпиталь. У 1787 р. в

день наміченого відвідання Межигір’я царицею Катериною II шпиталь

запорізьких козаків з невідомих причин згорів. Архів монастиря згорів

ще раніше – в 1764 р. Цим і пояснюється, чому ми нічого фактично не

знаємо про організацію і роботу самого шпиталю.

4.1.3. Формування системи соціального захисту у XVIII-XIX ст.

За часів Катерини II (1775) було встановлено Приказ “об-

щественного призрения” – народні школи, сирітські будинки, лікарні,

аптеки, богадільні, лепрозорії, божевільні, робітні будинки. Наприкін-

ці XVIII ст. оформлюється державна структура соціальної допомоги

населенню. У багатьох губерніях запроваджуються установи суспіль-

ної опіки зі своїми закладами підтримки і захисту населення, розви-

вається світське законодавство в галузі суспільної опіки і приватної

благодійності. Почала розвиватися громадська благодійність. Зокрема в

Україні було відоме “Харьковское общество благотворения” (1812). У

1822–1824 рр. було складено атлас богоугодних закладів та запро-

ваджено норми їх забезпечення ліжками тощо. Члени імператорської

родини виступали ініціаторами створення благодійних фондів.

Подібні інститути суспільної опіки існували в усіх цивілі-

зованих країнах. Проте система соціального захисту в ХVІП–ХІХ ст.

на Заході формувалась згідно настроїв індивідуалізму, повної свободи

індивідууму і відповідальності за свої вчинки – панівної філософії того

часу. Наприкінці XIX ст. були зроблені перші спроби глибше зро-

зуміти причини соціального зла, замість вивчення лише його зовніш-

ніх проявів. Початок цьому поклав Чарльз Бут, який керував дослі-

дженням життя людей в Лондоні; публікація його доповіді під назвою

“Життя і праця людей в Лондоні” (17 томів, 1892–1903) мала далекосяж-

ний ефект. За його висновками майже третина лондонського населення

жила в бідності.

4.2. Поняття соціального захисту і соціальної безпеки

4.2.1. Гарантії соціального захисту в Конституції України

Поняття “соціальний захист” у нашій країні почало широко вжи-

ватися тільки на етапі переходу до ринку і як його атрибут, хоча у тій

чи іншій формі соціальний захист завжди був притаманний суспільству.

Соціальний захист являє собою комплекс організаційно-пра-

вових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту

кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Органі-

заційно-правові заходи – це створення інститутів соціального захисту і

законів, які б керували їхньою діяльністю, економічні – формування

механізмів перерозподілу доходів, тобто стягнення податків та інших

платежів і трансфертів. Отже, в економічному сенсі соціальний захист –

це правила перерозподілу суспільного багатства на користь людей, які

тимчасово чи постійно потребують особливої підтримки з боку

суспільства.

Формування сучасних систем соціального захисту в світі було

пов’язано з усвідомленням необхідності створення соціальних аморти-

заторів ринкових ризиків. Багато людей ще й зараз не сприймають

термін “соціальний захист” по відношенню до всього населення,

вважаючи, що він стосується лише найбільш нужденних, або, як часто

нині висловлюються, незахищених верств населення. Все ж таки дедалі

частіше соціальним захистом позначають весь комплекс заходів, спря-

мованих на створення безпечного соціального середовища людини.

Зокрема, ст. 46 Конституції України проголошує, що гро-

мадяни мають право на соціальний захист, що включає право на за-

безпечення їх в випадку повної, часткової або тимчасової втрати

працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них

обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених зако-

ном. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціаль-

ним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підпри-

ємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел

соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних,

приватних закладів для догляду за непрацездатними.

У найбільш широкому трактуванні соціального захисту до

нього включають також заходи охорони здоров’я, соціальну роботу тощо.

Отже, соціальний захист передбачає певний рівень матері-

альної забезпеченості і підтримку доходів та створення добробуту.

4.2.2. Соціальний захист і соціальна безпека

Результатом цих заходів є стан захищеності або безпека лю-

дини. Соціальну безпеку розглядають, звичайно, не тільки стосовно

окремої особи, але й усього суспільства і вона є складовою національ-

ної безпеки. Національна безпека являє собою стан захищеності жит-

тєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх і

зовнішніх загроз. Соціальна безпека як складова національної безпеки

являє собою стан захищеності від загроз соціальним інтересам.

Мета соціального захисту. Розглядаючи добробут як мету

соціального захисту слід зазначити, що в людському суспільстві по-

няття добробуту є вельми відносним. У сфері соціального захисту під

добробутом розуміють відсутність хвороб і можливість задовольнити

основні потреби. Основні потреби людей змінюються в часі і просторі.

Навіть 20–30 років тому потреби пересічного українця були дещо ін-

шими, ніж сьогодні. Відрізняються потреби жителів міста і села,

пенсіонерів та дітей, людей з різним рівнем освіти і соціальним

статусом. Сучасні системи соціального захисту мають тенденцію до

задоволення специфічних потреб окремих груп населення, що

змінюються в часі і просторі. Зазначимо, що матеріальний добробут не

є самоціллю, а тільки передумовою створення соціального добробуту –

таких умов життя, в яких людина добре почувається, коли вона може

фізично і розумово розвиватися. Отже, кінцевою метою соціального

захисту є надання кожному члену суспільства, незалежно від соціаль-

ного походження, національної або расової приналежності, можли-

вості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності. Якщо звернутися

до ст. 24 Конституції України, яка проголошує, що не може бути

привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,

релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального похо-

дження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими

ознаками, стає зрозумілим, що соціальний захист є одним з інститутів,

який забезпечує права і свободи громадян.

З поняттям соціальної безпеки як складової національної без-

пеки узгоджується також інша мета соціального захисту – підтримка

стабільності у суспільстві, тобто попередження соціальної напруже-

ності, яка виникає у зв’язку з майновою, расовою, культурною, со-

ціальною нерівністю і знаходить свій вираз у страйках, актах грома-

дянської непокори, сутичках між окремими групами населення тощо.

Як бачимо, соціальний захист є поняттям значно вужчим, ніж

соціальна політика. Сфера дії соціального захисту обмежується безпо-

середньо сім’єю та особою, їхнім добробутом. Проте кінцева мета і

соціального захисту, і соціальної політики є практично тотожною.

4.2.3. Активна і пасивна спрямованість соціального захисту

Заходи соціального захисту мають подвійну спрямованість. В

одних випадках вони покликані надавати пасивну підтримку тим чле-

нам суспільства, які з певних причин опинилися у скрутному стано-

вищі. Пасивна підтримка надається у вигляді соціальної допомоги –

допомоги суспільства особі або сім’ї, яка не має достатніх засобів

існування. Соціальна допомога, по своїй суті, є адресною, тому що

надається лише тим, хто її потребує. Через соціальну допомогу соці-

альний захист виконує свою лікувальну, реабілітаційну функцію, яка

полягає в тому, щоб допомогти людям, які потрапили у скрутну жит-

тєву ситуацію, зубожіли, вийти з цього стану і не опинитися на узбіччі

суспільства.

Проте ще більш важливими є заходи, спрямовані на запобіган-

ня ситуаціям, які загрожують добробуту людини, стимулювання

активності особи. Соціальний захист виконує свою превентивну, запо-

біжну функцію шляхом захисту особи та її сім’ї від втрат доходу,

пов’язаних з безробіттям, старінням, хворобою або смертю, та поліп-

шення її добробуту через соціальні служби та за рахунок грошової

допомоги на виховання дітей. Система соціального захисту включає

соціальне страхування, програми зайнятості, охорони здоров’я та інші.

Отже, соціальний захист містить як пасивні, так і активні

засоби підтримки доходів. Пасивними заходами є соціальна допомога,

активними – соціальне страхування (тобто забезпечення доходів на ви-

падок втрати працездатності чи роботи), лікування та профілактика

хвороб, а також сприяння освіті та підвищенню кваліфікації працівників.

Соціальний захист і соціальне забезпечення. Як уже зга-

дувалося, термін “соціальний захист” вживається лише декілька років.

Цей термін прийшов на заміну терміну “соціальне забезпечення”, який

зберігає своє право на існування, проте містить в собі дещо вужче

поняття ніж соціальний захист. Соціальне забезпечення є складовою

системи соціального захисту і виконує функцію нагромадження та

розподілу коштів соціального захисту, призначених на соціальну

допомогу, виплати по соціальному страхуванню та інші соціальні

виплати. Соціальне забезпечення включає пенсії і різного роду допо-

моги – по тимчасовій втраті працездатності, по вагітності і пологах, по

догляду за дитиною до трьох років, по догляду за хворою дитиною, на

поховання, допомога непрацездатним особам, дохід яких менше

встановленої межі малозабезпезпеченості тощо. Соціальне забезпе-

чення включає також надання допомоги у натуральному вигляді – у

формі обслуговування інвалідів, людей похилого віку у спеціалізо-

ваних установах – будинках-інтернатах та вдома. За часів радянського

соціалізму всі соціальні виплати здійснювалися виключно державою.

Тому під соціальним забезпеченням розуміють переважно державне

соціальне забезпечення, тобто таке, яке здійснюється державними ор-

ганами. Таким чином, соціальне забезпечення – це заходи матеріальної

підтримки особи та сім’ї з боку держави.

4.3. Формування сучасних систем соціального захисту і

роль Міжнародної організації праці у цьому процесі

4.3.1. Формування систем соціального захисту в різних країнах

Нова історія соціального захисту розпочалась у XIX ст., коли

розвинулося промислове виробництво, і були створені великі підпри-

ємства найманої праці. Внаслідок цього суттєво трансформувалася

економічна роль сім’ї та її демографічний склад. Міграція з села до

міста також сприяла розпадові сім’ї, що складалася з трьох поколінь.

Отже, старі люди потребували у старості підтримки суспільства, тому

що сім’я перестала виконувати цю функцію.

У цих умовах на заміну старій доктрині соціального захисту,

яка ґрунтувалася на принципах самодопомоги, сімейного забезпечення

та доброчинності почала формуватися нова, яка декларувала відпо-

відальність усього суспільства за добробут його членів. Наприкінці

XIX ст. у багатьох європейських країнах вже існували добровільні

системи колективного захисту безробітних, престарілих, удів та сиріт.

Роль державної влади, яка ще дотримувалася переважно принципів

лібералізму та індивідуалізму, обмежувалася законодавчим оформлен-

ням існуючих організацій та надання деяких видів гарантій і допомоги

державним службовцям, деяким групам робітників, професії яких

пов’язані з підвищеним ризиком.

Пріоритет у створенні систем соціального захисту по праву

належить Німеччині, де найбільш розвинулися ідеї соціал-демократії.

Саме за часів Бісмарка на противагу робітничому рухові було запро-

ваджено систему соціального страхування для працівників промисло-

вості. До неї входила допомога по хворобі (1883), при нещасному

випадку на виробництві (1884), по інвалідності і по старості (1889).

На початку XX ст. уряди інших європейських країн також

почали відчувати серйозні соціальні проблеми та дедалі більші вимоги

з боку робітничого класу, що змусило їх застосувати досвід Німеччи-

ни. Згодом деякі уряди майже повністю перебрали на себе відпо-

відальність за певні види соціального забезпечення. Зокрема, з 1919 р.

в англосаксонських та скандинавських країнах за підтримки держави

було запроваджено соціальні (тобто без попередньої сплати внесків)

пенсії за віком, сліпим та в деяких випадках іншим інвалідам. Пенсії

призначалися після суворої перевірки стану нужденності особи, яка

претендувала на надання соціальної пенсії.

У царській Росії ще у 1861 р. було прийнято Закон про “до-

поміжні товариства” при казенних гірничих заводах. Більш повно

принципи соціального захисту було застосовано у Положенні 1901 р.

“Временные правила о пенсиях рабочим казенних горных заводов и

рудников, утративших трудоспособность на заводских и рудничных

работах”. Таким чином, держава брала на себе відповідальність за со-

ціальний захист робітників, “казенних”, тобто державних підприємств.

Надалі, у 1903 р. відповідним законом відшкодування гарантувалося

постраждалим від нещасного випадку та у випадку смерті їх сім’ям на

всіх промислових підприємствах. Нарешті, у 1912 р. Третя Державна

Дума приймає пакет законів про соціальне страхування, які були

аналогічними законам, прийнятим у Австрії, Німеччині та Франції.

У США перший закон стосовно пенсійного забезпечення пра-

цівників залізниць було прийнято у 1934 р. У 1935 р. був прийнятий

закон про соціальний захист, який встановлював постійну державну

пенсійну систему через внески роботодавців і працівників. Пізніше її

було розповсюджено на утриманців, інвалідів та інші групи. Прийнят-

тя цього закону було наслідком того, що на початку 30-х років 5 млн

літніх людей об’єдналися у загальнонаціональні клуби Таундсена,

створені Френсісом Таундсеном для підтримки його програми, вима-

гаючи 200 дол. щомісячної пенсії для кожного працівника, віком понад

60 років. Президент Франклін Рузвельт утворив комісію з питань

економічного захисту, щоб розглянути це питання. Після вивчення її

рекомендацій, Конгрес у 1935 р. прийняв закон про соціальний захист.

Глибока економічна криза 30-х років в країнах Заходу, яка

показала недосконалість тогочасних соціальних програм, прискорила

процес усвідомлення суспільством відповідальності за всіх своїх чле-

нів. Держава відповідними законодавчими актами створює гарантії

соціального захисту трудящих та їх сімей. Крім того, що держава бере

на себе управління охороною здоров’я та освітою, контроль за соці-

альним страхуванням та соціальним забезпеченням, вона несе певні

фінансові зобов’язання щодо соціального забезпечення інвалідів, без-

робітних та престарілих.

4.3.2. Система соціального захисту в Україні

Якщо розглядати соціальний захист з позицій системного

підходу, як головний системоутворюючий фактор, можна визначити

законодавчо-нормативну базу. На підставі законів та інших норматив-

них актів формуються державні органи управління соціальним захис-

том, регламентуються їх взаємовідносини з недержавними організа-

ціями та населенням. Законодавство та інші нормативні акти обумов-

люють формування фондів, які акумулюють кошти, призначені на со-

ціальний захист та порядок їх використання, а також підготовку кадрів

соціальних працівників як державних, так і недержавних установ.

Інституціональну структуру соціального захисту в країні можна пред-

ставити у вигляді схеми (рис. 4.1).

Сучасні системи соціального захисту охоплюють весь життє-

вий цикл людини, передбачаючи заходи щодо підтримання її добро-

буту від народження і аж до смерті. Поруч з соціальним страхуванням

та соціальною допомогою це сімейна політика, захист прав дитини,

матеріальна підтримка сімей з дітьми, рання імунізація, сприяння

освіті, соціальна робота у неблагополучних сім’ях та соціальне обслу-

говування дітей-інвалідів.

Держава

(міністерство)

Закони і урядові

програми

Державні (місцеві) органи

управління соціальним

захистом

Фонди, які

акумулюють кошти

Недержавні організації

Система

підготовки

кадрів

Рис. 4.1 – Організаційно-правова структура системи соціального захисту

Активна політика на ринку праці сприяє ефективній зайня-

тості працездатного населення. Так звана гендерна політика спрямо-

вана на усунення дискримінації за статевою ознакою, забезпечення

реальної рівноправності жінок.

Соціальний захист інвалідів передбачає не тільки їх матері-

альне забезпечення та медичне обслуговування, але й доступ до робо-

чих місць, закладів культури, освіти нарівні із здоровими людьми.

Соціальне обслуговування людей похилого віку охоплює осіб, які його

потребують, за місцем проживання та у спеціалізованих установах.

Цілеспрямована боротьба з бідністю засобами соціальної

допомоги та активізації зусиль самого населення і дедалі більшим

охопленням соціальним страхуванням в сучасних умовах також являє

собою один з основоположних елементів системи соціального захисту.

Конкретна робота по здійсненню заходів у всіх цих напрямках є со-

ціальною роботою і вимагає фахової підготовки кадрів соціальних

працівників.

Соціальну роботу в системі соціального захисту треба розгля-

дати як ланку, яка поєднує адміністративно-правову систему соціаль-

ного захисту з тим, для кого вона призначена, населенням.