Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І. Соціальна політика

Подождите немного. Документ загружается.

Стаття 9. Право громадян на професійну консультацію,

підготовку, перепідготовку і одержання інформації у сфері зайнятості

Громадяни, які звернулися до державної служби зайнятості як

особи, що шукають роботу, мають право на безплатну професійну

орієнтацію, консультацію, підготовку, перепідготовку, отримання від-

повідної інформації з метою вибору виду діяльності, професії, місця

роботи, режиму праці.

Стаття 10. Право громадян на професійну діяльність за кордоном

Громадяни мають право займатися трудовою діяльністю у

період тимчасового перебування за кордоном, якщо вона не супе-

речить чинному законодавству України і країни перебування.

Стаття 11. Право громадян на соціальний захист у сфері

зайнятості

Громадяни мають право на соціальний захист у сфері зай-

нятості згідно із законодавством України про зайнятість.

Особи, визнані у встановленому порядку безробітними, мають

право на отримання допомоги по безробіттю.

Стаття 12. Право оскарження дій працівників служби

зайнятості

Громадяни мають право оскаржити дії працівників державної

служби зайнятості до відповідного за підпорядкуванням органів цієї

Служби або до суду в порядку, встановленому законодавством.

Важливим нормативно-правовим актом, що регулює соціальну

політику та її використання, є Указ Президента України від 2.08.1996 р.

“Про утворення Координаційного комітету з питань соціальної пере-

орієнтації трудових ресурсів”, у якому звертається увага на погоджен-

ня дій при розв’язанні питань використання трудових ресурсів та подо-

лання явищ прихованого безробіття під час економічних реформ.

2.2.3. Науково-методичне обслуговування процесів

управління і використання трудових ресурсів

На думку науковців, повноцінна управлінська реформа на всіх

рівнях може стати одним з головних інструментів зміцнення виконав-

чої влади, раціонального добору управлінських працівників за ознакою

їхнього професіоналізму і відповідальності; підвищення соціального

захисту управлінського апарату тощо. Для цього потрібно виробити

систему правових, фінансових, організаційних та інших заходів, які

мають становити основу управлінської реформи.

Значною проблемою є якісний склад управлінського апарату.

Державні службовці, у т. ч. у підсистемі соціальної політики, – це пе-

реважно інженери, вчителі, агрономи, представники інших професій,

не пов’язаних з управлінням, які засвоїли управлінську роботу (час-

тина з них непогано), але здебільшого так і залишаються за своїм сві-

тоглядом виробничниками. Через брак в апараті управлінців (прав-

ників, економістів, соціологів) у ньому часто виробничі питання пере-

важають над управлінськими.

Отже, щоб розв’язати стратегічні і тактичні питання реформу-

вання управлінського апарату, потрібна насамперед концепція як

політичний і науково прогнозний документ для визначення орієнтирів

і засобів досягнення мети. У концепції треба визначити основні зав-

дання і принципи управлінської реформи, порядок формування уп-

равлінського апарату, статус державних управлінців в органах вико-

навчої влади та їхній соціальний захист, реформування державної сис-

теми управління, фінансування і матеріально-технічного забезпечення

адміністративного апарату. Етапи такої управлінської реформи, за

оцінками експертів, розраховані приблизно на 4–5 років.

В Україні створено Фонд соціальної адаптації молоді України.

Проблемами управління та використання трудових ресурсів займа-

ється Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України,

Наукова рада НАН України з проблем народонаселення і відтворення

трудового потенціалу. Не всі вони взаємодіють на науковому та

методичному рівнях, але інколи об’єднуються для вивчення певної

проблеми, пов’язаної з трудовими ресурсами, організовуючи відповід-

ні наукові чи науково-методичні конференції, або допомагають урядо-

вим і законодавчим структурам готувати ряд питань і законопроектів.

У нормотворчій діяльності в Україні, крім окремих мініс-

терств і науково-дослідних інститутів, активну участь беруть профс-

пілки. За їх безпосередньою участю підготовлено проекти багатьох за-

конів, положень, інструкцій, правил відповідних державних комітетів,

міністерств і відомств.

Вироблення концепції управлінської реформи вимагає значних

фінансових, кадрових, інтелектуальних, гнучких організаційних та ін-

ших зусиль, часу тощо. Питання складне, але в Україні є достатньо

вчених і практиків, здатних його розв’язати. Головне, щоб законодавча

і виконавча влади діяли спільно.

Важливим є фінансове і матеріальне забезпечення управлінсь-

кої діяльності. Сьогодні низькому рівневі управлінської роботи від-

повідає відносно низький рівень оплати праці управлінців. Потрібні

стимули для якісної роботи, самовдосконалення, а також ефективний

контроль за діяльністю апарату.

Фінансовому забезпеченню повинна допомагати тарифна сис-

тема загалом, а також галузеві тарифні системи, тарифно-кваліфіка-

ційні довідники, тарифні сітки, тарифні ставки і схеми посадових

окладів, а також трудові нормативи як об’єктивна основа регулювання

міри праці та споживання.

Запитання для самоконтролю

1. Основні завдання регулювання процесу розвитку соціаль-

них відносин.

2. Сутність нової парадигми соціальної політики регулюван-

ня соціальнокласових відносин.

3. Основні пріоритети соціальної політики регулювання со-

ціально-класових відносин.

4. Зміст соціальної політики, спрямованої на виявлення, ура-

хування та поєднання соціальних інтересів.

5. Сутність процесів соціальної стратифікації та соціальної

мобільності.

6. Що лежить в основі розвитку процесів соціальної мобільності?

7. Сутність соціальної нерівності як суспільного явища.

8. Охарактеризуйте багатовимірний характер соціальної не-

рівності та особливості її прояву в Україні.

9. Основні риси соціально-класової структури сучасного ук-

раїнського суспільства.

10. Основні завдання соціальної політики щодо регулювання

етнонаціональних відносин.

11. Основні умови оптимізації мовної політики.

12. Основні особливості та пріоритети соціальної політики,

спрямованої на регулювання сімейно-шлюбних відносин.

Література: [1–20; 30; 37; 40–42, 44].

ДЕРЖАВА ЗАГАЛЬНОГО ДОБРОБУТУ

3.1. Класифікація держав загального добробуту

3.2. Шведська модель соціал-демократичної держави добробуту

3.3. Держава загального добробуту в

соціально-орієнтованої ринковій економіці ФРН

3.4. Держава загального добробуту в США

3.1. Класифікація держав загального добробуту

Система соціальної безпеки на Заході дістала назву “держави

загального (або соціального) добробуту”. Доктрина держави загаль-

ного добробуту і відповідні їй механізми соціального захисту ґрунту-

ються на принципах соціальної справедливості. Матеріальна підтрим-

ка розповсюджується на всіх осіб, які її потребують, а не тільки на тих,

хто заробив право на соціальні виплати трудовою діяльністю.

Існує твердження, що підґрунтям ідеології держави загального

добробуту в значній мірі послужила теза Дж. Кейнса про те, що со-

ціальні видатки здатні стимулювати сукупний попит. По-друге, на за-

міну класовій боротьбі і конфронтації приходить громадянська згода,

система тристоронніх угод чи трипартизму – участь у розробці та

запровадженні програм соціального захисту представників працедав-

ців, працівників та держави. Адже створення державою соціальних

гарантій переводило питання розподілу матеріальних благ у цілком

економічну площину, по більшості звільняючи її від політичних на-

шарувань. Нарешті централізована державна влада значно зміцніла і

могла виступити головною силою у законодавчому визначенні напря-

мів соціального захисту. Утвердженню держави загального добробуту

до середини 70-х років ХХ ст. значною мірою сприяло також швидке

економічне зростання в країнах Західної Європи і можливість дедалі

більших видатків на соціальні потреби.

3.1.1. Моделі держави загального добробуту

Незважаючи на спільні риси в формуванні держави соціаль-

ного добробуту західного зразка, кожна країна має свій власний шлях,

формуючи суспільні інститути забезпечення загального добробуту у

відповідності з власними національними особливостями і традиціями.

Найбільш відомою є класифікація держав загального добробуту,

розроблена Г. Еспін-Андерсеном за ознаками доступності, охоплення

населення та ступенем перерозподілу доходів у системах соціального

забезпечення та впливу тих чи інших політичних сил на цей процес.

Досліджуючи країни, які належать до Організації економічного

співробітництва і розвитку (ОЕСР), він обрахував “коефіцієнт замі-

щення” заробітної плати гарантованими державними соціальними вип-

латами, коли працівник з якоїсь причини втрачає працездатність або

вибуває з числа зайнятих (похилий вік, тимчасова непрацездатність,

безробіття). Застосування цього коефіцієнту дозволило умовно поді-

лити країни ОЕСР на три групи за екстремальними показниками в англо-

саксонських та скандинавських країнах і середніми – в західноєвро-

пейських (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 – Ранжування держав загального

добробуту за коефіцієнтом заміщення

Держава Коефіцієнт заміщення

Австралія 13,0

США 13,8

Нова Зеландія 17,1

Канада 22,0

Ірландія 23,3

Великобританія 23,4

Італія 24,1

Японія 27,1

Франція 27,5

ФРН 27,7

Фінляндія 29,2

Швейцарія 29,8

Австралія 31,1

Бельгія 32,4

Нідерланди 32,4

Данія 38,1

Норвегія 38,3

Швеція 39,1

Загалом 27,2

Іншою ознакою для класифікації стали політичні фактори, які

найбільше вплинули на формування системи соціального захисту в

історії цих країн: роль лівих сил в уряді, підтримка виборцями

консервативних традицій і ступеня авторитарності влади. Враховуючи

ці фактори, Г. Еспін-Андерсен виділив три типи політичного устрою,

які назвав “ліберальним”, “консервативним” і “соціалістичним” (табл. 3.2).

Специфічною рисою ліберальної моделі є та центральна роль,

яка надається адресній соціальні допомозі, – тобто обов’язковому

соціальному страхуванню надається більш скромне місце. Натомість

держава активно сприяє усім формам приватного страхування.

Таблиця 3.2 – Групування держав загального добробуту за

ознаками консерватизму, лібералізму або соціалізму

Явно ліберальні Явно консервативні Явно соціалістичні

Австралія Австрія Данія

Канада Бельгія Фінляндія

Японія Франція Нідерланди

Швейцарія ФРН Норвегія

США Італія Швеція

Ліберальну державу, за Г. Еспін-Андерсеном, характеризує

відсутність впливу лівих сил, а також консервативних і прибічників

абсолютизації державної влади. Згідно даних таблиць 3.1 і 3.2, США,

Канада й Австралія добре вкладаються в цю класифікацію. Щодо

інших держав, таких як Великобританія і Японія, низький ступінь

заміщення заробітної плати виплатами по соціальному страхуванню не

корелюється з іншими ознаками ліберального типу.

Консервативна модель надає соціальному страхуванню пере-

вагу перед адресною соціальною допомогою і робить це в такий

спосіб, що повністю відтворює розшарування населення за соціальним

статусом та рівнем доходу. Отже вертикальний перерозподіл доходів

тут дуже незначний. Для історії країн цього типу характерними є

консервативні традиції і високий ступень державного впливу. Італія,

Франція, ФРН і менше Австрія відповідають цій моделі.

Держави, віднесені до соціалістичної (або соціал-демокра-

тичної моделі), розвинули найбільш всеосяжну систему перерозподілу

доходів, яка пом’якшує розшарування суспільства за рівнем доходу,

хоча повністю не усуває його. Заходи щодо регулювання ринку праці в

більшій мірі, ніж соціальні виплати впливають на стан безробітних і

тих, кому загрожує безробіття. Політична система характеризується не

тільки сильним впливом на уряд робітничого класу, але також здат-

ністю політичних партій соціал-демократичної спрямованості форму-

вати спілки з іншими групами, такими як селяни. Кореляція ступеня

заміщення заробітної плати з політичною системою найбільша у Ні-

дерландах, Данії, Швеції та Норвегії, але цей зв’язок добре помітний і

на прикладах Фінляндії та Бельгії. Є цілком очевидним, що наведена

типологія у певній мірі умовна.

Отже незважаючи на певні застереження, класифікація Г. Ес-

пін-Андерсена є найбільш успішною спробою кількісного аналізу

різних моделей соціального захисту. Швеція, ФРН та США вважають-

ся найяскравішими представниками кожної з моделей, тому доцільно

буде розглянути характерні риси системи соціального захисту кожної з

цих країн.

3.2. Шведська модель

соціал-демократичної держави добробуту

Найбільш активні прибічники держави загального добробуту

розглядають Швецію як таку, що найближче підійшла до цього ідеалу.

Шведська концепція соціал-демократичної держави загального добро-

буту була створена без якогось наукового теоретичного підґрунтя, а

лише на основі прагматичного, крок за кроком, розвитку соціальної

політики протягом останніх років ХХ ст. Великий вплив на неї мав

соціал-демократичний рух, який сприяв розвитку економічних відно-

син, соціальній рівності та захисту прав робітничого класу. Почина-

ючи з 50-х років, поступово запроваджувались такі елементи соціаль-

ного захисту як гарантовані державою мінімуми соціального забез-

печення, оплата за результатами праці, боротьба з безробіттям, захист

від основних видів соціальних ризиків. Поворотним пунктом у цій

діяльності був 1969 рік, коли соціал-демократична партія прийняла по-

літичний документ, який закликав до соціальної рівності, обґрунто-

вуючи це тим, що це – найголовніше завдання робітничого руху. Там

говорилося, що “вирівнювання житлових умов є засобом перетворення

людських відносин, створення кращого соціального клімату ...”. Ті, хто

лишається на узбіччі не маючи достатніх засобів для власного внеску у

створення суспільного добра, є перешкодою як для економіки, так і

позитивних соціальних змін ... .” Диференціація у заробітній платі,

бідність, безробіття і дискримінація жінок розглядалися як проблеми,

до вирішення яких треба ставитися більш енергійно. Ці положення

реалізувалися в політичних рішеннях 70-х років, серед яких найбільш

помітним було запровадження прибуткового податку з вельми висо-

ким ступенем прогресивності. В кінцевому підсумку це призвело до

суттєвого розширення соціальних служб та збільшення чисельності

кадрів системи соціального захисту і досить скромних успіхів у вирів-

нюванні соціально-економічного статусу громадян.

3.2.1. Фінансування соціальної сфери та перерозподіл доходів

Нема нічого дивного в тому, що Швеція опинилася серед

країн, які мали найбільші державні видатки на соціальну сферу. Вони

могли забезпечуватися лише коштом дуже високого оподаткування

підприємств і громадян порівняно з іншими західними країнами. Нап-

рикінці 1980-х років кваліфікований робітник у промисловості з серед-

ньою заробітною платою сплачував місцевих і державних податків у

сумі близько 40 % від загального доходу. Працедавці відраховували 43 %

від фактичної заробітної плати до фондів соціального захисту. Таким

чином, Швеція фінансувала свою систему соціального захисту пере-

важно з центрального та місцевих бюджетів і відрахувань від заро-

бітної плати.

Перерозподіл доходів. Головною метою було подолання нерів-

ності у соціально-економічному статусі шляхом перерозподілу дохо-

дів. Соціальні виплати становили надзвичайно високу частку сукуп-

ного доходу шведських сімей. У 1970 р. вони становили в ньому 29,2 %,

порівняно з 16,5 % у ФРН, і тільки 8,0 % у США. Такий рівень виплат

забезпечувався податком у розмірі 28,5 % від сукупного доходу (який

поруч із заробітком включав державні та приватні трансферти і доходи

власності). В той час у згаданих державах він був в межах від 13–17 %.

В результаті населення з найнижчими доходами мали частку сукуп-

ного доходу значно вище, ніж у порівнюваних країнах, тоді як на-

селення з найвищими доходами мали значно меншу частку. Найвищі

соціальні прошарки мали змогу підтримувати високий життєвий рівень

завдяки відносно високій зайнятості жінок. Вони також значною

мірою скористалися додатковими пільгами з оплати житла та іншими.

3.2.2. Соціальна допомога в шведській моделі

Адресною соціальною допомогою керують відділи соціаль-

ного обслуговування при місцевих органах влади. Розміри допомоги

визначаються на місці, а вона сама нерідко є лише складовою комп-

лексної допомоги особі чи сім’ї. До недавнього часу більшість тих, хто

звертався по допомогу, становили літні люди чи бідні сім’ї з дітьми,

проте у 80-ті роки ХХ ст. ними стали переважно одинокі, молоді і

часто бездітні люди. Розповсюдження бідності серед бездітних сімей з

осіб працездатного віку, становить 7 %, що є найвищим показником

серед інших країн. Серед причин, що змусили звернутись по допомогу,

соціальні працівники називають безробіття, соматичні та психічні

захворювання, алкоголізм та наркотичну залежність. У ті роки голов-

ною проблемою був пошук рівноваги між намаганням відохотити

людей від звертання по допомогу, розвинути в них прагнення

самотужки вирішити свої проблеми – з одного боку, а з іншого – більш

ліберальними благодійними поглядами, згідно яких не можна відмов-

ляти людям в засобах існування. Соціальні працівники у Стокгольмі,

що стикалися із зростаючим тиском з боку прохачів, вирішили піти

шляхом обмеження соціальної допомоги, заохочуючи людей до біль-

шої активності та самоорганізації, що мало запобігти звичці звертатися

по допомогу. В умовах Швеції населення має пуританські традиції

самообмеження. Тому ідея примусом домогтися самоорганізації і

самодопомоги бідняків знайшла широку підтримку як лівих, так і

правих сил. Проте опір з боку прохачів змусив уряд провести відпо-

відні дослідження, за результатами яких була підготовлена компро-

місна офіційна доповідь. Нині функцією системи соціальної допомоги

в Швеції є дисциплінувати і підтримати найбідніших – молодих лю-

дей, викинутих на узбіччя суспільного життя, старших людей, які

протягом тривалого терміну не мають роботи, етнічні меншини та

інших, хто опинився поза державною системою підтримки.

3.2.3. Становище жінок. Сімейна політика

Частка жінок в робочій силі Швеції – одна з найвищих серед

країн ОЕСР – становила у 1987 р. 48 %. На цей час 70 % жінок праце-

здатного віку були економічно активними, що є близьким до рівня еко-

номічної активності чоловіків. Відношення жіночого середнього заро-

бітку до чоловічого у повоєнні роки поступово підвищувалося і за

розрахунками М. Руджі досягло у 1981 р. 80,5 %. Проте з урахуванням

неповної зайнятості жінок їх тижневий заробіток становитиме 70 % від

чоловічого. Порівняння безробіття серед чоловіків і жінок досить

важко виконати через поширеність прихованого жіночого безробіття,

проте деякі спеціальні обстеження свідчать про те, що воно значно

вище за чоловіче. Нарешті, важливою рисою становища жінок у

Швеції є вертикальна та горизонтальна професійна сегрегація подібна

до тієї, що існує в інших країнах: 89 % секретарів, 94 % обслуги по

догляду за хворими і немічними, 78 % продавців і прибиральників

становлять жінки. Однак у порівнянні з іншими країнами, жінки менш

помітні серед некваліфікованих робітників підприємств приватного

сектора, тоді як у державному секторі вони подекуди навіть мають

перевагу. Згідно з Г. Еспін-Андерсеном, у 1965–1985 рр. жінки стано-

вили 87 % усіх зайнятих в охороні здоров’я, освіті та соціальному

забезпеченні Швеції. Він робить висновок, що протягом останніх двох

десятиріч статус працюючої жінки підвищився – від малопрестижних

професій у приватному секторі промисловості, до більш шанованої і

краще оплачуваної роботи на державній службі. Порівняно з США та

ФРН, Швеція найбільш скорегована за ознакою статі. Більше половини

жінок працює за типово жіночими професіями і дуже небагато з них

наважилися порушити чоловічу монополію.

Шведська система досить щедра щодо надання різного роду

оплачуваних відпусток – по хворобі, для відпочинку, догляду за ди-

тиною тощо. Жінки використовують можливість взяти відпустку у 2–3

рази частіше ніж чоловіки. Кожного дня частина жінок знаходяться у

тій чи іншій відпустці, а у державному секторі цей показник досягає до

30 %. Для матерів з дітьми молодше трьох років це становить 47,5 %,

або у чотири рази більше, ніж в середньому по країні.

Сімейна політика. Отже становище жінки у Швеції, яка доб-

ре представлена на ринку праці і в зв’язку з цим має власноруч зароб-

лене право на забезпечення по соціальному страхуванню, вигідно від-

різняється від становища жінок у США та ФРН, хоча порівняно з чо-

ловіками жінки Швеції мають нижчу заробітну плату, частіше опиня-

ються серед безробітних і часто працюють неповний робочий день.

Шведська соціальна політика добре відома своїм відносним

лібералізмом щодо таких ключових питань сімейної політики як неза-

коннонароджені діти (це юридичне поняття було скасовано у 1917 р.),

розлучення (ліберальну реформу було проведено у 1920 р.), гомосексу-

алізму (його було декриміналізовано у 1944 р.) і сексуальної освіти

(обов’язковий шкільний предмет з питань статевих відносин і контро-

лю над народжуваністю було запроваджено у 1956 р.).

У Швеції історично склалися також ліберальне ставлення і

щедра підтримка самотніх матерів і їхніх дітей та відносно толерантне

ставлення до сумісного проживання без реєстрації шлюбу. Порівняно з

іншими країнами Заходу, у Швеції поборники патріархальних поглядів

на шлюб і сім’ю як на майже священну приватну інституцію мали на-

багато менший виплив. У 60-х роках більш як 35 % шведських дітей

було народжено у незареєстрованих шлюбах, 30 % сімей з неповно-

літніми дітьми становили сім’ї з одним з батьків (90 % з них – одинокі

матері) і в середньому з двох шлюбів більш як один закінчувався роз-

лученням.

Шведська сімейна політика засвоїла також дещо із інших ідео-

логічних принципів. Вона заохочує контроль над народжуваністю як

засіб боротьби із бідністю, яка звичайно асоціюється з великими сім’я-

ми. Такі неомальтузіанські ідеї мали великий вплив на початку 1920-х

років. Тут також були примішані деякі різні варіанти феміністських,

буржуазних, ліберальних і соціалістичних традицій. У міжвоєнні роки,

коли народжуваність у Швеції стала найнижчою в Європі, а скоро-

чення населення було гострою політичною проблемою, не вирішення

якої загрожувало занепадом нації, пронаталістські ідеї (тобто ідеї щодо

заохочування народжуваності) стали вельми популярними. Проте ці

ідеї не заперечували контролю над народжуваністю, а зводилися до

того, що “кожна дитина має бути бажаною, а держава має сприяти

поміркованій кількості дітей у родині”.

Подальший розвиток ідеї в 1930–1940 роках реалізувався у

заходах соціальної політики, які мали сприяти підвищенню народжу-

ваності і підвищенню “якості” кожного наступного покоління шляхом

радикального поліпшення добробуту дітей, зміцнення сім’ї як при-

родного осередку соціалізації дитини. Матеріальна допомога сім’ї

використовувалася не просто для того, щоб підтримати бідні сім’ї. Її