Павлюк В.Д., Приступа М.І., Старцун В.І. Соціальна політика

Подождите немного. Документ загружается.

структури на основі демонтажу існуючої соціальної структури і фор-

мування різноманітних елементів нової – класів, соціальних верств,

груп, прошарків тощо. Поступово складаються контури трьох основних

рівнів, верств соціальної ієрархії: вищого, середнього і нижчого класів.

Однак зазначені рівні соціальної ієрархії не становлять цілісного утво-

рення і багато в чому є невизначеною, напіврозмитою структурою.

Особливість розвитку соціально-класової ієрархії українського сус-

пільства полягає в повільному збільшенні середнього класу за швид-

кого збільшення вищого та нижчого класів і поглиблення на цій основі

соціальної поляризації.

Одним із чинників, який сприятиме утвердженню соціально-

класової структурованості, соціально-групової спорідненості суспіль-

ства, є формування нової системи соціальних цінностей.

Формування системи соціальних нормативних цінностей по-

ряд з іншими чинниками становлення позитивної логіки соціодинаміки

є чи не основною її складовою, детермінантою цивілізованої стратифі-

кації суспільства, його соціальної стабільності, консолідації, міжгрупо-

вої солідарності, що має бути відображена у зваженій соціальній політиці.

2.1.4. Соціальна політика, спрямована на

регулювання етнонаціональних відносин

Важливим напрямком соціальної політики є регулювання етно-

національних відносин, різноманітних процесів етносоціального роз-

витку. В основі соціальної політики, спрямованої на регулювання

етнонаціональних відносин, лежить додержання прав, свобод та рів-

ності громадян України усіх національностей перед законом, забезпе-

чення участі їх в усіх сферах суспільного життя, оптимальне враху-

вання інтересів.

До факторів, що зумовлюють особливості реалізації соціальної

політики, спрямованої на розвиток етнонаціональних відносин в Україні,

належать:

− відсутність чіткої науково обґрунтованої системи здійснен-

ня етнонаціональної політики, що спричинилося відсутністю власного

досвіду розв’язання проблем, суперечностей у сфері етнонаціональ-

ного буття (етнонаціональна політика протягом десятиріч формувалася

не в Україні);

− невизначеність концептуальних засад, методологічних прин-

ципів етнонаціональної політики;

− стійкість у суспільстві догм етнополітичного мислення, не-

гативних етнодуховних, етноідеологічних стереотипів тощо, що супе-

речать цивілізаційним, гуманістичним засадам етнонаціонального роз-

витку суспільства.

Серед складових процесу регулювання етнонаціональних від-

носин його пріоритетом є формування матеріальних, економічних

основ для динамічного та стабільного етнонаціонального розвитку

суспільства. Економічні, насамперед виробничі, відносини об’єктивно

надають широкі можливості для зміцнення матеріальної основи полі-

етнічного суспільства, розширення етносоціального поля міжнаціо-

нального співробітництва, етносоціальної творчості індивідуальності.

У сучасних умовах суспільного розвитку важливими чинника-

ми посилення динамізму процесів етнонаціонального розвитку, подо-

лання взаємного відчуження народів, сполучною ланкою міжетнічної

єдності суспільства є:

− послідовне поглиблення радикальних економічних перетво-

рень на ринкових засадах;

− розвиток матеріальної основи багатогранних, якісно нових

форм етнонаціональних відносин і адекватних форм культури міжет-

нічного спілкування, економічної культури шляхом формування єди-

ного економічного простору;

− вдосконалення нормативно-правових засад розвитку еконо-

міки всіх регіонів України, насамперед депресивних, що є неодно-

рідними щодо етнонаціональної структури.

Етнонаціональна стабільність суспільства, динамізм його

розвитку значною мірою зумовлені діяльністю суб’єктів соціальної по-

літики, спрямованою на врахування та поєднання різних видів і груп

інтересів. Роль і значення органічного і гармонійного поєднання цих

інтересів, особливо національних і загальнолюдських, національних і

міжнаціональних, національних і класових, дедалі посилюватимуться.

Суперечлива практика етносоціального розвитку свідчить: зв’язок,

органічна єдність зазначених інтересів і надалі супроводжуватимуться

виникненням нових суперечностей у сфері їх формування і реалізації,

а своєчасне їх виявлення і розв’язання сприятиме збагаченню буття,

соціуму загалом. Тому процес оптимізації регулятивної діяльності у

сфері етнонаціональних відносин завжди буде пов’язаний із соціальною

політикою, спрямованою на формування і вираження багатогранності ін-

тересів представників всіх національностей.

Соціальна, гуманітарна політика спрямована на утвердження в

українському суспільстві національної ідеї і має виходити з того, що

не лише ідеологічні, культурні домінанти, парадигми тощо мають бути

покладені в основу національної ідеї (при всій їх важливості для ду-

ховного розвитку), у ній мають органічно поєднуватись етнічне та со-

ціальне, етнонаціональне та загальнолюдське. Її зміст має бути напов-

нений такими складовими діяльності людини і суспільства, які

сприяють формуванню, утвердженню в ньому базових цінностей.

Етнонаціональна політика має здійснюватися на наукових за-

садах у контексті цивілізованого, світового науково-гуманітарного

досвіду людства, на основі надбань національного і загальнолюдсь-

кого, насамперед у сфері духовного життя, культури. Етнонаціональна

політика має бути спрямована на створення умов для того, щоб лю-

дина, етнічна індивідуальність, її різноманітні духовні потреби та інте-

реси постійно перебували в центрі уваги держави і суспільства. Гума-

нізація багатогранного соціального, духовного простору етносуспіль-

ного буття, створення умов для безперервного процесу збагачення

внутрішнього світу людини, утвердження неповторності та самобут-

ності кожної особистості є стратегічною метою етнонаціональної

політики, а також соціальної та гуманітарної політики.

Важливим напрямком процесу оптимізації регулювання етно-

національних відносин є підвищення ефективності мовної політики.

Основна мета мовної політики полягає в розвитку української

мови та утвердженні її державності, у задоволенні мовних потреб на-

ціональних меншин.

Реалізація цієї мети у сфері мовної політики передбачає ство-

рення комплексної програми розвитку української мови, визначення

правових засад російської та інших мов національних меншин Украї-

ни, формування механізмів відповідальності за порушення законодав-

ства України про розвиток та застосування мов.

Особливе значення для зростання національної самосвідо-

мості, зміцнення етносоціальної культури має забезпечення правових

гарантій розвитку національних мов для національних меншин. Діа-

пазон застосування мов національних меншин має розширюватися, але

поряд з державною мовою.

Щоб стабілізувати та гармонізувати регіональні відносини,

сформувати етносоціальну культуру людей різних національностей,

суспільство і держава мають більше піклуватися про збереження і роз-

виток мов, сприяти розвитку мовної самобутності, вільному вико-

ристанню рідної мови представниками всіх національностей. При цьо-

му слід уникати будь-яких форм насильства над особистістю і обме-

ження її мовної свободи.

Важливим завданням суб’єктів етнонаціональної, гуманітарної

політики, зокрема органів державної влади, засобів масової інформації,

є широке роз’яснення змісту, принципів мовної політики, правових і

організаційних засад розвитку та застосування української мови та мов

національних меншин, основних складових мовної політики.

Неодмінною умовою оптимізації процесу регулювання етно-

національних відносин є його законодавче забезпечення, зміцнення

правових засад розвитку етнонаціонального буття. Правові засади

етнонаціональної політики відображають особливості функціонування

національної правової системи, спрямованої на юридичне закріплення

правового статусу суверенних держав, територій, послідовне втілення

в життя конституційного принципу рівноправності громадян неза-

лежно від расової та етнонаціональної приналежності, вільне самовиз-

начення людини будь-якої національності.

Обов’язковою умовою закріплення правових основ етнонаціо-

нальної політики є відновлення в повному обсязі законних прав та ін-

тересів усіх народів, до яких було виявлено несправедливість, природ-

ного і соціального середовища їхнього мешкання.

Важливим чинником оптимізації етнонаціональної політики є

зміцнення та вдосконалення механізму забезпечення законності, який

би однаковою мірою захищав права та інтереси громадян усіх націо-

нальностей. Основними напрямками формування такого механізму є

створення надійної правової системи, яка б забезпечувала цілковите

дотримання конституційної законності в суспільстві і була здатна

визначати і оголошувати незаконність постанов, рішень, інструкцій,

актів державних органів місцевої влади неконституційного характеру,

що суперечать інтересам і правам громадян різних національностей.

2.1.5. Соціальна політика, спрямована на

регулювання сімейно-шлюбних відносин

Одним з пріоритетних завдань процесу регулювання сімейно-

шлюбних відносин є створення всебічних умов для зміцнення сім’ї як

соціальної основи суспільства, підвищення її ролі в його життєдіяльності.

В основі нової філософії соціальної політики регулювання

сімейно-шлюбних відносин має стати політика, спрямована на поси-

лення ролі сім’ї як соціального інституту (нині триває процес її пос-

лаблення), створення умов для формування економічних, соціальних,

духовних, правових основ для утвердження свободи сімейно-шлюбних

відносин, сімейної незалежності, стабільності і цілісності її розвитку.

Пріоритетом такої політики є формування умов для відтворення при-

родно-історичного характеру функціонування сімейно-шлюбних від-

носин, які були б адекватні сучасним реаліям суспільного буття, за-

гальним демократичним тенденціям його розвитку.

Основним завданням суб’єктів соціальної політики, спрямова-

ної на розвиток сімейно-шлюбних відносин, є створення ними умов

для повноцінного та успішного виконання сім’єю своїх основних функцій.

Соціальна політика, спрямована на розвиток сімейно-шлюб-

них відносин, має ґрунтуватися на законодавчому забезпеченні ство-

рення сприятливих умов для ефективного виконання сім’єю репродук-

тивної, виховної, економічної, господарсько-побутової функцій, функ-

ції проведення дозвілля та інших, дотримання на практиці конститу-

ційного принципу рівності жінки і чоловіка.

Основна, перша функція сім’ї – репродуктивна, дітонаро-

дження, відтворення населення, задоволення потреби особистості (як

чоловіка, так і жінки) у дітях. А тому пріоритетним напрямком соціаль-

ної політики, спрямованої на розвиток сімейно-шлюбних відносин, є ство-

рення всебічних умов для реалізації сім’єю репродуктивної функції,

що виявляється у зваженій демографічній політиці.

Важливими складовими демографічної політики є сукупність

заходів, які здійснюють її різноманітні суб’єкти і насамперед держава:

− створення умов для повноцінного процесу відтворення населення;

− реформування національної системи охорони здоров’я;

− здійснення регіонального соціально-демографічного моні-

торингу;

− здійснення соціально-демографічного прогнозування, спря-

мованого на виявлення глибинних тенденцій розвитку демографічних

процесів, особливостей функціонування демографічних структур тощо.

Серед важливих пріоритетів процесу розвитку сімейно-шлюб-

них відносин є створення суб’єктами соціальної політики всебічних

умов для виконання сім’єю виховної функції. Реалізація сім’єю озна-

ченої функції є основною складовою процесу формування особистості,

її соціологізації, особливо на ранніх етапах розвитку.

Важливим у соціальній політиці, спрямованій на розвиток

сімейно-шлюбних відносин, є створення умов для виконання сім’єю

своїх основних функцій, у тому числі і економічної. Новий зміст

економічної функції сім’ї суттєво видозмінює внутрішньосімейні еконо-

мічні відносини, що формуються у процесі діяльності батьків і дітей,

норми економічної поведінки. В основу нового змісту економічної

функції сім’ї покладено процес посилення її ролі у примноженні та

передаванні у спадок приватної власності, організації виробництва,

зміцнення фінансової незалежності сім’ї, підвищення рівня її матері-

ального добробуту. Українське суспільство, що трансформується, заці-

кавлене в матеріальному достатку кожної сім’ї, її добробуті та еко-

номічній, фінансовій незалежності від держави. Адже “багата сім’я –

це багате суспільство і багата держава”. Невипадково матеріальне, еко-

номічне становище сім’ї адекватне стану економічного розвитку сус-

пільства, відображає рівень зрілості його суспільних відносин.

У структурі функцій сім’ї особливе значення має функція ви-

користання вільного часу. Тому важливо створити умови для задово-

лення потреб членів сім’і в раціональному використанні вільного часу,

зокрема проведення дозвілля, плюралізації інтересів людей при про-

веденні дозвілля, їх збагачення.

2.2. Нормативно-правова база соціальної політики в Україні

2.2.1. Нормативно-правова база соціальної політики,

порядок її розробки, затвердження і перегляду

Нормативно-правова база соціальної політики у нашій країні

поки що формується. Багато законів застаріли за змістом і не від-

повідають сьогоднішнім вимогам. Досі ще не завершена розробка

системи нормативно-правових актів, які б регулювали питання со-

ціальної політики та їх використання. Однак попри все це сьогоднішнє

законодавство України стосовно соціальної політики дедалі більше

відрізняється від радянського і навіть від сучасного законодавства

країн СНД у цих сферах .

Нормативно-правова база соціальної політики створюється на

основі норм права, тобто правил поведінки, які встановлюються і

забезпечуються (гарантуються) державою. За допомогою норм права

поступово впроваджуються контроль і облік за мірою праці і спо-

живання, організацією суспільних відносин, послідовно здійснюється

принцип рівноправності відносин між громадянами.

Реалізація норм і прав щодо соціальної політики забезпечу-

ється не лише юридичними засобами, а переважно організаторською і

виховною роботою державних органів та громадських організацій.

Нормативно-правові акти, що виробляються, є імперативними,

тобто обов’язковими для виконання, та диспозитивними, що дають змогу

учасникам правовідносин визначати свої права та обов’язки у межах, вста-

новлених законом.

На жаль, сучасна нормативно-правова база в Україні є недос-

коналою. По-перше, ще не погоджені різнопланові щодо змісту і форм

вияву завдання соціальної політики на різних рівнях державного уп-

равління. По-друге, відчутна різноплановість цілей і функцій регіону,

галузі і підприємства відносно соціального захисту населення та від-

творення трудових ресурсів, що ставить перед кожним з них спеці-

альні завдання управління. Крім того, треба позбуватися адміністра-

тивних методів управління соціальною політикою на законодавчому

рівні і переходити до економічних методів.

Зростання мобільності трудових ресурсів, в т.ч. і міждер-

жавної, потребує розробки економічних і соціальних заходів щодо їх

оптимізації через виконання державних програм.

При формуванні нормативно-правової бази в галузі соціальної

політики потрібен комплексний підхід, який полягає передовсім у

поєднанні їх макро- та мікроекономічного аналізу.

Закони, постанови, інструкції повинні містити відповіді на

зміни ситуації з пропозицією праці на ринку праці, кваліфікаційними

характеристиками трудового потенціалу (підготовка та перепідготов-

ка), з міграцією дефіцитної робочої сили, із репродуктивною поведін-

кою населення (дітонародження), демографічною ситуацією. Для цього

доцільно прийняти нові або поновити діючі закони, що стосуються со-

ціального розвитку, активної демографічної політики, соціальних від-

носин між роботодавцем і працівником за наймом.

Отже, вирішальною умовою вдосконалення соціальної політи-

ки на сучасному етапі є врахування усіх чинників, які впливають на

потреби і цілі соціального розвитку країни.

2.2.2. Система нормативно-правових актів,

що регулюють соціальні відносини

До системи нормативно-правових актів належить насамперед

Конституція України, а також ЗУ “Про межу малозабезпеченості”,

“Про мінімальний споживчій бюджет”, “Про державні соціальні стан-

дарти та державні соціальні гарантії”, “Про охорону здоров’я”, “Про

основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, “Про державну до-

помогу сім’ям з дітьми”, “Про зайнятість населення”, “Про охорону

праці”, “Про освіту”, “Про оплату праці” (1995), “Про мінімальний

споживчій бюджет”, “Про пенсійне забезпечення”, “Про загально-

обов’язкове державне пенсійне страхування”, нормативні акти, укази,

інструкції, відповідних державних комітетів, міністерств і відомств.

У Конституції України вказано:

1. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особис-

тості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей,

та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і

всебічний розвиток її особистості (ст. 23).

2. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є

рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольо-

ру шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного

та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за

мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жін-

кам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і

культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у

праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці

і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які

дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; пра-

вовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і

дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг

вагітним жінкам і матерям (ст. 24).

3. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з

метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інте-

ресів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єдну-

ють громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їхньої

професійної діяльності. Професійні спілки створюються без поперед-

нього дозволу на основі вільного вибору їхніх членів. Усі професійні

спілки мають рівні права (ст. 36).

4. Кожен має право на працю, що включає можливість зароб-

ляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно

погоджується. Держава створює умови для повного здійснення грома-

дянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та

роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного нав-

чання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Використання примусової праці забороняється. Використання пра-

ці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах за-

бороняється.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається зако-

ном (ст. 43).

5. Кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпо-

чинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скоро-

ченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої

тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість

відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні,

а також інші умови реалізації цього права визначаються законом (ст. 45).

6. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає

право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втра-

ти працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від

них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених

законом.

Це право гарантується загальнообов’язковим державним соці-

альним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підпри-

ємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціаль-

ного забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, при-

ватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види

соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування,

мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мі-

німуму, встановленого законом (ст. 46). Кожен має право на освіту.

7. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава

забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної

середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і кому-

нальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної

середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної

освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг

учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в дер-

жавних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ст. 53).

ЗУ “Про зайнятість населення” визначає правові, економічні

та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту

від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації

громадянами права на працю в умовах ринкової економіки і рівно-

правності різних форм власності. Найважливішими положеннями цього

закону є:

Стаття 1. Зайнятість населення

Зайнятість населення, що проживає на території України, дер-

жава забезпечує шляхом активної соціально-економічної політики,

спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду

діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку

підприємництва.

Громадяни України вільно обирають види діяльності, які не

заборонені законодавством, у тому числі і не пов’язані з виконанням

оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до

своїх здібностей.

Примушування до праці у будь-якій формі не допускається, за

винятком випадків, передбачених законодавством України. Добровіль-

на незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адмі-

ністративної або кримінальної відповідальності.

Стаття 4. Державні гарантії права на вибір професії та

виду діяльності

Держава гарантує працездатному населенню у працездатному

віці в Україні:

а) добровільність праці, вибір або зміну професії та виду ді-

яльності;

б) захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і

незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи;

в) безплатне сприяння у підборі роботи і працевлаштуванні

відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти,

з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, у т. ч.

через професійну орієнтацію і перепідготовку;

г) компенсацію матеріальних витрат у зв’язку з направленням

на роботу до іншої місцевості;

д) виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили пос-

тійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і

на умовах, передбачених чинним законодавством;

е) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідго-

товку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятос-

ті з виплатою матеріальної допомоги;

є) виплату безробітним в установленому порядку допомоги по

безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю, матеріальної допо-

моги членам сім’ї, які перебувають на їх утриманні, та інших видів допомоги;

ж) включення періоду перепідготовки та навчання нових про-

фесій, участі в оплачуваних громадських роботах, отримання допомо-

ги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю до загально-

го трудового стажу, а також до безперервного трудового стажу;

з) надання роботи за фахом на період, не менший як три роки

молодим спеціалістам – випускникам державних навчальних закладів,

наперед заявлених підприємствами, установами, організаціями.

Стаття 5. Додаткові гарантії зайнятості для окремих

категорій населення

Держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо пра-

цевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які

потребують соціального захисту і не здатні конкурувати на ринку пра-

ці, у тому числі:

а) жінкам, що мають дітей віком до шести років;

б) одиноким матерям, що мають дітей віком до чотирнадцяти

років або дітей-інвалідів;

в) молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх

загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звіль-

нилися зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служ-

би, і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залиши-

лися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося п’ят-

надцять років і яких за згодою одного з батьків або особи, яка їх

замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу;

г) особам перед пенсійного віку (за два роки до пенсії);

д) особам, звільненим після відбуття покарання або примусо-

вого лікування.

Стаття 8. Право громадян на працевлаштування

Громадяни мають право працевлаштування і вибір місця робо-

ти шляхом звернення до підприємства, установи, організації, індивіду-

ального селянського (фермерського) господарства і до іншого робото-

давця або при безплатному сприянні державної служби зайнятості.