Ольшанська O.B., Фащевський М.І., Білоконь І.В. та ін. Регіональна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних

територій. Кожне місто як територіальний господарський комп-

лекс впливає на навколишню місцевість, об'єднуючи своєю зо-

ною районоформуючого впливу значну кількість менших посе-

лень, забезпечуючи зв'язок центру і периферії. При цьому зона

районоформуючого впливу великого регіонального центру мо-

же поширюватися на кілька областей. В Україні такими показо-

вими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ,

Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має Київ,

який впливає на три суміжні області — Житомирську, Черкась-

ку і Чернігівську.

Районоутворювальне значення мають також основні форми

територіальної організації розселення населення та виробницт-

ва— промислово-розселенські агломерації, промислові центри,

вузли, галузеві та інтегральні райони, локальні, районні й обласні

агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом

та інфраструктурою утворюють єдине господарство економічного

району.

(ЗА

ТИПИ

економічних районів

та

їхні

цільові функції

Наукова і практична необхідність просторового підхо-

ду до вивчення особливостей формування регіональних госпо-

дарських комплексів у межах країни потребує систематизації різ-

них економічних районів. Наука і практика визнають існування

галузевого та інтегрального економічного районування. А тому

обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних

районів — галузевих та загальних або інтегральних.

Галузеве економічне районування необхідне для вивчення

особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей

або видів господарської діяльності. Цей тип економічного райо-

нування та економічних районів потрібний для глибокого

вивчення закономірностей територіальної концентрації підпри-

ємств окремої галузі господарства і пов'язаних з ними обслуго-

вуючих виробництв. їхня територіальна локалізація залежить

переважно від наявності на певній території необхідних природ-

них умов і ресурсів (агрокліматичних, сировинних тощо), круп-

ного споживача продукції, сприятливих транспортних зв язків,

трудових ресурсів. Так, у сільському господарстві виділяються

райони виробництва технічних та зернових культур, виногра-

дарства і садівництва, а в промисловості — райони вугільної,

металургійної, хімічної, легкої, харчової та інших галузей інду-

стрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних,

або інтегральних економічних районів. Враховуючи це й фактор,

галузеве районування значно посилює наукову обґрунтованість

виділення меж крупних економічних районів. Загальне, або інте-

гральне економічне районування базується на регіональних гос-

подарських комплексах, основу яких становить функціонування

територіально-виробничих комплексів різного ступеня сформо-

ваності.

Згідно із загальним (інтегральним) економічним районуван-

ням на території України виділяються три підтипи економічних

районів: крупні, або макроекономічні райони, середні, чи мезо-

економічні райони, і малі або мікроекономічні райони.

Крупні макроекономічні райони формуються в результаті на-

уково обґрунтованого поділу території країни на найбільші тери-

торіальні частини, які об'єднують декілька адміністративних об-

ластей чи адміністративні області з автономною республікою (АР

Крим). В інших країнах можуть об'єднуватися інші територіальні

одиниці адміністративно-територіального і національно-терито-

ріального поділу. Головною метою виділення крупних економіч-

них районів є виявлення та розмежування великих територіаль-

но-виробничих комплексів для визначення напрямів їх ефектив-

ного (раціонального) розвитку й ефективнішого використання

їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для

довгострокового планування і прогнозування розвитку та розмі-

щення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз

(зон) промислового чи сільськогосподарського виробництва, які

не можуть бути сформовані в межах лише однієї адміністратив-

ної області.

У макроекономічних районах, крім галузей спеціалізації, роз-

виваються допоміжні й обслуговуючі галузі з метою більш пов-

ного і комплексного використання місцевих ресурсів та змен-

шення обсягів довізної продукції з інших регіонів.

Середні, або мезоекономічні райони є, як правило, складовою

частиною крупних макроекономічних районів. Це може бути те-

риторія адміністративної області, краю, автономної республіки,

тобто територіальні одиниці адміністративно-територіального і

національно-територіального поділу країни. Об'єктивною осно-

вою виділення мезоекономічних районів виступає територіаль-

ний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах крупних

економічних районів.

На території мезоекономічних районів знаходяться ядра круп-

них районних територіально-виробничих комплексів або їх

складові частини. Основну районоутворювальну роль при виді-

ленні середніх, чи мезоекономічних районів відіграють великі

багатофункціональні міста, які, разом з тим, є найбільшими про-

мисловими і транспортними вузлами. Цими важливими функ-

ціями вони об'єднують периферію регіону в єдине ціле. Мезо-

райони використовуються як для середньострокового плануван-

ня і прогнозування розвитку галузей матеріального виробництва

й невиробничої сфери та розробки програм галузевого.розвитку,

так і для поліпшення управління господарською діяльністю ре-

гіону.

Малі або мікроекономічні райони — це найнижчий ступінь ін-

тегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з ни-

зовим адміністративно-територіальним поділом країни. їх тери-

торія відповідає території внутрішньообласних адміністративних

районів. У низових адміністративних районах основними галузя-

ми виробництва є галузі рослинництва і тваринництва та місцевої

промисловості, що переробляють сільськогосподарську сирови-

ну. Низові чи мікроекономічні райони використовуються для

поточного планування і поліпшення оперативного управління

розвитком виробництва на їхній території. Зрозуміло, що в

умовах поширення різних форм власності і, в першу чергу прива-

тної, ці функції мікроекономічних районів поступово змінювати-

муться.

(і5. Роль ройоноформувоння

в територіальній організації

регіональних господарських систем

ОДНИМ ЗІ ШЛЯХІВ удосконалення територіальної орга-

нізації господарства в Україні з її великою різноманітністю ре-

гіональних природних, соціальних та економічних умов і ре-

сурсів є науково обґрунтоване формування економічних райо-

нів різних типів. Саме районна форма територіальної організа-

ції господарства забезпечує значний ефект, оскільки розміщен-

ня підприємств, установ та організацій базується на вигодах від

використання природно-ресурсного і соціально-економічного

потенціалів регіонів, на законах суспільного й територіального

поділу праці та ефективному комплексуванні галузей економі-

ки згідно з конкурентними перевагами. Особливо ефективною

вона стає при розробці прогнозів, концепцій і стратегій розвит-

ку України на довгостроковий період. Це зумовлено тим, що

така форма організації господарства дає можливість поетапно

передбачити залучення в економічну діяльність нових ресурсів,

розробити технологічно ефективні методи їх використання, ви-

рішити важливі міжрегіональні соціальні та екологічні проб-

леми.

Обґрунтовуючи територіальну організацію крупних районів

країни, які включають кілька областей, слід базуватися на міжре-

гіональному і глобальному поділі праці. Вироблена й реалізована

продукція (послуги) в таких районах характеризує їхню міжнарод-

ну спеціалізацію. Ефективне функціонування великих районних

господарських комплексів вимагає високої внутрішньо- та між-

регіональної інтеграції всіх елементів таких комплексів, змен-

шення їх фрагментарності і відокремленості.

Генеральні економічні райони України можуть виступати

елементами міжнародних (інтернаціональних) економічних прос-

торів (наприклад, Чорноморського, Дунайського та ін.), які охоп-

люють території суміжних країн або їх регіонів. Економічним

стрижнем таких просторів є базові галузі генеральних районів,

які визначають їх міжнародну спеціалізацію і беруть участь у

глобальних економічних зв'язках. Завдяки інтеграційним зв'яз-

кам така господарська система функціонує більш стабільно й

ефективно, порівняно з окремими підприємствами чи локальни-

ми формами їх територіальної організації.

В економічних районах, які виокремлюються серед інших те-

риторіальних систем своєю індивідуальністю (спеціалізацією) та

формою організації, що полягає в наявності основних, допоміж-

них та обслуговуючих виробництв, функціонує складна система

зв'язків і залежностей. При зростанні взаємозалежності й органі-

зованості суб'єктів підприємницької діяльності в межах району

вони можуть доповнюватися єдиними адміністративними зв'яз-

ками та інституційними органами управління.

В процесі районоформування реалізується дія законів, зако-

номірностей та чинників розвитку й розміщення продуктивних

сил та формування економічних і соціально-економічних терито-

ріальних систем. А це характеризує найістотніші залежності між

економічними явищами в процесі виробництва, розподілу й спо-

живання матеріальних благ і послуг.

Утворення великих регіональних господарських систем базу-

ється на перевагах комплексоутворення — раціональному поєд-

нанні функціонуючих об'єктів, повнішому використанні природ-

них, соціальних, територіальних та інших ресурсів, зменшен-

ні капітальних і поточних витрат за рахунок агломераційного

ефекту.

В процесі районоформування перевагою найчастіше є наяв-

ність конкурентоспроможних ресурсів, насамперед природних,

їх концентрація на певній території, видова різноманітність, на-

явність технологій використання, зацікавленість інвесторів

тощо. Зазначені та інші чинники зумовлюють закріплення вироб-

ництв за територіями, формуючи таким чином територіальний

розподіл підприємств і виробництва продукції не тільки для

власного споживання, але й для задоволення потреб інших регі-

онів. Локалізація підприємств і виробництва продукції та її ви-

віз (повністю або частково) за межі району, де вона виробляєть-

ся, визначає спеціалізацію останнього. Отже, раціонально орга-

нізований господарський комплекс економічного району стано-

вить основу ефективної територіальної організації господарства

країни.

Стратегічною метою районоформування є підвищення добро-

буту та якості життя населення, досягнення стійких темпів еко-

номічного розвитку, посилення конкурентних позицій у глобаль-

ній економічній системі. Здійснення в процесі районоформування

ефективної інтеграції виробництв та їх територіальної концент-

рації спричиняє утворення опорного економічного каркасу краї-

ни у вигляді мережі економічних районів, забезпечує єдність

економічного простору країни і виступає результатом територіа-

льної організації господарства. Сукупність районів як локомоти-

вів економічного розвитку стає базою для просторової організації

господарства країни. Зазначена каркасна територіальна організа-

ція економіки країни забезпечує її інтеграцію у глобальний ринок

товарів, робочої сили, фінансів тощо.

Управління районоформуванням передбачає розвиток різ-

номанітних інноваційних форм територіальної організації гос-

подарства. До них можна віднести центри інноваційного роз-

витку, де концентруються висококваліфіковані кадри, науково-

технічна інформація, фінансові ресурси. Можуть формуватися

і наукогради, центри трансферту технологій, вищі навчальні

заклади й науково-дослідні установи, які забезпечують інтег-

рацію наукової та освітньої діяльності, технопарки, інновацій-

но-технологічні центри, бізнес-інкубатори, територіальні клас-

тери тощо.

Районоформування дає можливість не тільки передбачити ме-

режу економічних районів як форму територіально-економічної

організації країни, але й обґрунтувати інноваційну модель тери-

торіальної організації економіки району, типи комплексів, що ба-

зуються на новітніх формах територіальної організації господар-

ства — регіональні і локальні територіально-виробничі комплек-

си, територіально-галузеві кластери, інноваційні центри, порти

тощо. Практичне значення його полягає ще й у тому, що воно доз-

воляє визначити ефективні шляхи досконалішої територіальної

організації господарства в цілому.

Важливу роль районоформування відіграє і в реалізації держа-

вної регіональної політики економічного та соціального розвитку

країни. Завдяки науково обґрунтованому управлінню територіа-

льною організацією господарства у вигляді мережі економічних

районів забезпечується єдність економічного простору країни,

ефективна інтеграція у глобальний ринок товарів і ресурсів. На

цій основі зміцнюється територіальна господарська єдність та

економічна стабільність країни, підвищується добробут населен-

ня, ефективно розв'язуються економічні, соціальні та екологічні

проблеми.

(з!б. Сучасні мережі

економічних районів

та їхній

склад

Формування економічних районів — динамічний процес,

який на території України та її прилеглих землях розпочався ще

за часів Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVIII—XIX ст.

активізувалися наукові дослідження з економічного районування

країни. Але вони недостатньо враховували історичні, національ-

но-культурні традиції народів, що заселяли територію нинішньої

України.

Формування економічних районів України в радянський пері-

од проводилося у тісному зв'язку з іншими республіками. Під час

розробки плану ГОЕЛРО вперше були обґрунтовані основні

принципи економічного районування, на базі яких виділено вісім

економічних районів. На території України було виокремлено

Південний гірничопромисловий район, до якого входили Київська,

Харківська, Полтавська, Катеринославська, Таврійська, Херсонсь-

ка, Чернігівська, Подільська і Волинська губернії та частина те-

риторії Росії: Воронізька губернія й область Війська Донського, а

також Південно-Західний сільськогосподарський регіон, що охо-

плював решту території країни. В подальшому мережа економіч-

них районів України змінювалася залежно від територіального

розвитку господарства та необхідності вирішення його актуаль-

них проблем.

Велика увага економістами та економіко-географами Украї-

ни приділялася, зокрема, поєднанню економічного районуван-

ня й адміністративно-територіального поділу країни. Вчені бу-

ли переконані, що поділ території країни на економічні райони

та впровадження управління їх розвитком сприятимуть їх ком-

плексному розвитку, поглиблять їх спеціалізацію. Вони вважа-

ли, що економічне районування в перспективі дозволить пере-

йти до державного управління крупними економічними райо-

нами.

Важливим районоутворювальним фактором є адміністратив-

но-територіальний поділ, оскільки в межах адміністративних

одиниць здійснюється управління й економічною діяльністю.

Тому до цього часу зберігається підхід до утворення крупних

економічних районів шляхом об'єднання існуючих адміністратив-

но-територіальних одиниць.

В післявоєнний період, коли переважно стабілізувався адміні-

стративно-територіальний поділ і були визначені майже всі су-

часні області України, а також завершилося об'єднання території

України з її західними землями і Кримом, розпочалася нова нау-

ково обґрунтована розробка мережі економічних районів.

В основу економічного районування України в 1952 р. було

покладено об'єднання адміністративних областей, які характери-

зувалися спільністю економіко-географічного положення, особли-

востями формування господарства у минулому та його сучасною

спеціалізацією. Комісією під керівництвом академіка К. Г. Воб-

лого було виділено п'ять крупних економічних районів: Централь-

ний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'я-

нець-Подільська області), Південно-Східний (Сталінська, Воро-

шиловградська, Дніпропетровська і Запорізька області), Пів-

нічно-Східний (Харківська, Полтавська та Сумська області), Пів-

денно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кірово-

градська, Ізмаїльська області) та Західний (Львівська, Дрогоби-

цька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чер-

нівецька і Закарпатська області).

В 1958 р. відомий економіко-географ О. Т. Діброва запропо-

нував виділити шість економічних районів: Донбас, Промислове

Придніпров'я, Північно-Східний, Центральний, Західний і При-

чорноморський .

У 1963 р. в Радянському Союзі були затверджені 18 великих

економічних районів, у тому числі три на території України: До-

нецько-Придніпровський (Донецька, Дніпропетровська, Вороши-

ловградська, Запорізька, Харківська, Полтавська, Сумська і Кіро-

воградська області), Південно-Західний (Київська, Чернігівська,

Житомирська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Волин-

ська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька,

Черкаська і Закарпатська області) та Південний (Одеська, Мико-

лаївська, Херсонська і Кримська області).

Така мережа економічних районів існувала на території Украї-

ни до 1990 р. Після розпаду Радянського Союзу Україна набула

незалежності та стала на шлях розвитку ринкової економіки. Ме-

режа великих економічних районів втратила своє призначення.

Виникла невідкладна проблема розробки й затвердження нової

мережі економічних районів України, яка відповідала б потребам

подальшого розвитку економіки України і враховувала б усі регі-

ональні особливості природного, економічного та історичного

розвитку її території.

За період з 1990 р. і до сьогодні економіко-географами та

економістами було запропоновано понад 10 схем макроекономіч-

ного районування України. Так, В. А. Поповкін у 1994 р. виді-

лив на території України 10 економічних районів, Ф. Д. Застав-

ний дев'ять, М. Д. Пістун — теж дев'ять, О. І. Шаблій — шість.

Свою мережу крупних економічних районів країни запропо-

нували і академік М. М. Паламарчук, П. Г. Шищенко, І. О. Гор-

ленко та ін.

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної

економічної політики, Кабінет Міністрів України в 1998 р. вніс

на розгляд Верховної Ради проект Закону України «Про концеп-

цію державної регіональної економічної політики», в якому за-

пропонував нову мережу економічних районів України з восьми

економічних районів:

• Донецький (Донецька і Луганська області);

• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кірово-

градська області);

• Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

• Центральний (Київська і Черкаська області та м. Київ);

• Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Одеська,

Миколаївська і Херсонська області та м. Севастополь);

• Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська об-

ласті);

• Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігів-

ська області);

• Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська,

Чернівецька області).

Усі мережі економічного районування України в останні

півтора десятиліття мали переважно пізнавальне та інформа-

ційне значення і суттєво не впливали на формування регіональ-

ної економічної політики держави та її законодавчого забезпе-

чення.

Запропонований Кабінету Міністрів України проект нової ме-

режі економічних районів у цілому відповідає науковим критері-

ям економічного районування. Однак він не позбавлений і деяких

недоліків. Насамперед, це стосується виділення Поліського еко-

номічного району в складі Житомирської, Рівненської, Волинсь-

кої та Чернігівської областей. Слід урахувати, що Полісся — це

природна зона, а природний чинник хоч і має важливе значення,

не може бути основним районоформуючим фактором в економіч-

ному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігів-

ська і Черкаська області — це нерозривні складові великого те-

риторіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтен-

сивного районоформуючого впливу Києва.

З погляду географічного визначення, невдалою є назва Схід-

ного економічного району. Точніше його необхідно було б нази-

вати Північно-Східним районом. З урахуванням зазначеного По-

ліський економічний район слід виділяти у складі Волинської і

Рівненської областей, а його назва більш правильною має бути —

Західно-Поліський. Центральний економічний район повинен

охоплювати Житомирську, Черкаську, Чернігівську та Київську

області, а також м. Київ. Назву Східного району доцільно заміни-

ти на Північно-Східний.

Подальший розвиток теорії і практики економічного району-

вання в Україні дасть змогу вдосконалювати мережу економіч-

них районів України. Генеральне економічне районування повин-

но стати тією методологічною та практичною базою, яка визна-

чить можливості поліпшення планування і використання терито-

рії України з урахуванням міжнародного й національного поділу

праці. Воно стане передумовою ефективного територіального

розвитку економіки в довгостроковій перспективі і матиме важ-

ливе значення для раціональної організації загальнодержавного

управління територіями.