Ольшанська O.B., Фащевський М.І., Білоконь І.В. та ін. Регіональна економіка

Подождите немного. Документ загружается.

собою, утворюючи просторові, часові, просторово-часові взаємо-

залежності. Так формуються вертикальні і горизонтальні взаємо-

зв'язки: одні — через дію компонентів простору, інші — через

відносне положення одних та інших на території. Поєднання цих

зв'язків призводить до виникнення складніших просторових

структур і систем. Тому економічний простір відносно стійкого

просторового розвитку продуктивних сил — це сукупність еко-

номічних відносин або їх формальних аналогів — регіональних

соціально-економічних систем. Економічний простір відіграє

роль цілісної системи взаємодоповнюючих суб'єктів господарю-

вання на відповідній території, між якими існує стійкий розподіл

праці.

Формування регіональних соціально-економічних систем від-

бувається за такими основними принципами: територіальність,

комплексність, цілісність, глобальність.

Територіальність — це головна властивість економічного

простору, що передбачає врахування всієї сукупності факторів

регіонального розвитку, загальних закономірностей розміщення

продуктивних сил, принципів регіональної політики на перспек-

тиву з метою раціоналізації територіальних пропорцій. Вона ви-

вчає просторову диференціацію об'єктів дослідження. Територію

слід розглядати як основу об'єднання людського суспільства та

економіки. Вона є базою, де проходить життя людини, є ресур-

сом природи і суспільства. Тобто територія становить середови-

ще життя людини із специфічними соціально-економічними, ма-

теріально-технічними умовами. Тому територіальний аспект

просторового розвитку є визначальним при вивченні розміщення

продуктивних сил економічного простору.

Принцип комплексності розуміють як забезпечення пропор-

ційного і збалансованого функціонування території. Поняття

«комплексність» означає поєднання всіх елементів, явищ, що

складають одне ціле. Комплексність просторового розвитку про-

дуктивних сил — це поєднання структурних елементів та пропор-

ційно взаємозв'язаний розвиток усіх підсистем, внутрішнє узго-

дження економічних, екологічних, соціальних процесів і явищ;

розвиток регіонів як територіальних суспільних систем; ефектив-

ність використання соціально-економічного й природно-ресурс-

ного потенціалу. На регіональному рівні вона виражається через

різні елементи господарства регіону, їх раціональне використан-

ня (насамперед, природних ресурсів), через подальше вдоскона-

лення інфраструктури, трудових ресурсів, науково-технічного та

освітнього потенціалу як складових єдиного економічного прос-

тору країни.

Принцип регіональної цілісності пов'язаний з єдністю природ-

них, соціальних та економічних процесів і явищ, що проявляється

на території економічного простору. За принципом регіонально-

цілісного підходу регіон розглядається як цілісна система і як

складова економічного простору.

В сучасних умовах триєдиний підхід у дослідженні економіч-

ного простору доповнюється новою якістю — глобальністю, тоб-

то необхідністю співвідношення локальних, регіональних та на-

ціональних проблем з їх світовим (глобальним) фоном.

ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ

ТА ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ

ГОСПОДАРСЬКИХ СИСТЕМ

Твмл «І

3.1.

Територіальний

поділ праці, його

суть та

зв'язок з фор-

муванням

економічних

районів.

3.2. Економічний район та економічне районування, їхня

суть

та

основні ознаки.

3.3. Критерії, принципи та чинники економічного району-

вання

та

районоформування.

3.4. Типи

економічних

районів

та

їхні цільові функції.

3.5. РОЛЬ районоформування в

територіальній

організації

регіональних господарських

систем.

3.6. Сучасні мережі

економічних

районів

та

їхній склад.

Господарський комплекс країни розглядається як єди-

ний економічний простір, а господарства окремих її територій

(областей, автономних республік, штатів, земель тощо) — як

складові частини цього економічного простору (єдиного госпо-

дарського комплексу). Кожна з таких частин території країни

відрізняється одна від одної не тільки природними умовами і ре-

сурсами, але й соціально-економічними особливостями розвитку,

насамперед, відповідною спеціалізацією господарства. Так, одні

райони можуть бути давно заселеними й освоєними, а інші —

лише починають формувати свою економіку; в одних районах

економіка сформована на власній сировинній базі, а в інших —

на довізній сировині.

Отже, у процесі господарської діяльності складається відповід-

на спеціалізація окремих територій країни. Кожна така територія

спеціалізується на виробництві певних видів продукції, виробля-

Територіальний поділ праці,

його суть та зв'язок з формуванням

економічних районів

ючи їх значно більше, ніж потрібно для неї. Тому ці території

мають можливість обмінюватися між собою продукцією галузей

спеціалізації. Таким чином, між окремими спеціалізованими те-

риторіями країни або окремими країнами відбувається обмін ре-

зультатами їх праці. Такий поділ праці між окремими територія-

ми країни чи країнами називається територіальним, або геогра-

фічним поділом праці.

Суспільний поділ праці почався ще за часів первісного су-

спільного ладу і виражався в поділі праці між чоловіками та жін-

ками, дітьми і дорослими, між вівчарськими й землеробськими

племенами, проявлявся у відокремленні ремесла від землеробс-

тва. Подальший розвиток виробництва, науково-технічний про-

грес привели до виникнення нових спеціалізованих галузей і

виробництв. Оскільки ці спеціалізовані галузі і виробництва

розміщуються на окремих територіях відповідно до умов, необ-

хідних для їх розвитку, то суспільний поділ праці тісно пов'я-

заний з територіальним поділом праці, який закріплює окремі

спеціалізовані галузі та виробництва за певними територіями.

Територіальний поділ праці є результатом просторового прояву

загального економічного закону — суспільного поділу праці і є

визначальним у просторовій організації господарства. Він про-

являється у господарській спеціалізації окремих частин терито-

рії країни, територіальній локалізації певних видів виробничої

діяльності та виробництва продукції і послуг згідно з їх конку-

рентними перевагами. Спеціалізація території на виробництві

певних видів продукції та послуг (у конкретних галузях і вироб-

ництвах) спричиняє формування спеціалізованих економічних

районів. При цьому спеціалізація території складається посту-

пово, в процесі розвитку виробництва. Тобто цей процес має іс-

торичний характер. Спеціалізація території в процесі розвитку

науково-технічного прогресу може змінюватися, розширювати-

ся та поглиблюватися.

Спеціалізація території на виробництві тих чи інших видів

продукції або послуг визначається лише за умови:

а) коли продукції на даній території виробляється значно біль-

ше, ніж це потрібно для задоволення власних потреб і значна ча-

стина її вивозиться в інші регіони або країни;

б) якщо виробництво цієї продукції на даній території обхо-

диться значно дешевше, ніж в інших регіонах та країнах;

в) коли виробництво цієї продукції на даній території повніс-

тю і на значний період часу забезпечено необхідними ресурсами.

Таким чином, територіальний поділ праці зумовлює спеціалі-

зацію території на виробництві певних видів продукції та послуг.

Він становить основу формування економічних районів і є най-

більш інтегральним чинником їх утворення. Територіальний по-

діл праці — це об'єктивний процес виробничої спеціалізації еко-

номічних районів і обміну продукцією та послугами з іншими

районами й країнами.

^3.2. Економічний район

та економічне районування,

їхня суть та основні ознаки

Важливим шляхом забезпечення раціональної терито-

ріальної організації господарства в країнах з різноманітними

природними, соціальними та економічними умовами є науково об-

ґрунтоване формування територіальних господарських комплек-

сів і, в першу чергу, економічних районів різних типів. Особли-

ве значення економічні райони мають для довгострокового

прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил та ком-

плексного соціально-економічного розвитку окремих територій

(регіонів).

Економічне районування — це науково обґрунтований поділ

країни на економічні райони, що склалися історично або форму-

ються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільно-

го і територіального поділу праці. Економічне районування спря-

мовано на поліпшення територіальної організації виробництва та

управління господарською діяльністю. Воно дає змогу поєднати

загальнодержавні та регіональні інтереси у всебічному і комплек-

сному використанні природних та економічних ресурсів терито-

рії, її комплексному соціально-економічному розвитку, у форму-

ванні раціональної територіально-галузевої структури госпо-

дарського комплексу країни.

Економічне районування є науковим методом поділу країни

на спеціалізовані територіально-господарські частини, що

склалися в результаті суспільного і територіального поділу

праці за певний історичний період. Економічний район висту-

пає однією з форм територіальної організації господарства. Ви-

діляючи економічні райони, ми одержуємо територіальну струк-

туру господарства у вигляді мережі економічних районів, яка

відображає особливості та закономірності господарювання в

просторі й часі, тобто результати історичного розвитку госпо-

дарства країни.

На відміну від зазначеної вище суті економічного районування

як поділу країни на райони за подібністю процесів, що історично

сформувалися, особливо важливим є поділ країни на райони, що

формуватимуться в процесі розвитку продуктивних сил на основі

внутрішньонаціонального і глобального поділу праці. Тобто за-

вдяки економічному районуванню можна прогнозувати майбут-

ній розвиток продуктивних сил.

Районоформування національного господарського комплек-

су, яке відбувається з урахуванням закономірностей, принципів

і факторів розміщення продуктивних сил та управління їх роз-

витком у майбутньому, є новим підходом до територіальної ор-

ганізації господарства, яка розвивається за рахунок прогнозова-

ного територіального поділу праці. Такий підхід дає можливість

визначити певні економічні та соціальні цілі розвитку терито-

рій, обгрунтувати засоби й механізми їх досягнення, тобто здій-

снювати районоформування згідно з поставленою метою. Цей

підхід характеризується конструктивною спрямованістю райо-

ноформування на вирішення сучасних і прогнозованих проблем

у районах України.

Таке економічне районування є науковим методом майбутніх

процесів територіальної організації господарства, оскільки воно

базується на закономірностях розміщення і територіальній орга-

нізації продуктивних сил, практичному використанні наукових

принципів розміщення виробництва, врахуванні, впливу нових

факторів. Воно дає можливість досягти поставленої мети шляхом

розробки та реалізації державної регіональної економічної полі-

тики, законодавчих механізмів розміщення нових об'єктів, удос-

коналення територіальної організації виробництва і розселення

населення.

В науковій літературі економічне районування поділяється на

галузеве та інтегральне, а останнє — на макро-, мезо- й мікрора-

йонування. Методологія економічного районування охоплює, на-

самперед, визначення ключових понять. Це стосується, в першу

чергу, сутності регіону, економічного району, районування і ра-

йоноформування.

Вчення про економічний район та його сутність має давню

історію. Спробу визначення економічного району в середині

XIX ст. здійснив М. П. Огарьов. За його визначенням, економіч-

ний район — це частина країни, що відрізняється від інших

поєднанням таких головних галузей господарства, які визна-

чають її подальший розвиток, спільну діяльність та участь у те-

риторіальному поділі праці. Визначення економічного райо-

ну дав і Д. І. Менделєєв, який вважав, що це — частина країни,

яка відрізняється таким сполученням трудових, сировинних, па-

ливно-енергетичних ресурсів і транспортних умов, що дозволяє

їй спеціалізуватися на головних галузях господарства та бра-

ти широку участь у територіальному поділі праці всередині

країни.

З кінця XIX — початку XX ст. економічне районування не

тільки набуває наукового значення, але й розглядається як засіб

управління територіальною організацією господарства. Ідеї еко-

номічного районування набули практичного значення у зв'язку з

розробкою плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО), згідно з яким

на території країни виділялося вісім економічних районів.

Вагомий внесок у розробку наукових засад економічного ра-

йонування зробили такі відомі економіко-географи та економіс-

ти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв,

Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Ю. Пробст, А. М. Колотієвський,

Е. Б. Алаєв. Серед українських учених ідеї економічного району-

вання розвивали П. М. Першин, М. М. Паламарчук, М. Д. Піс-

тун, В. А. Поповкін, Ф. Д. Заставний та ін. Найсуттєвішими

ознаками економічного району більшість цих учених вважали

наявність територіально-виробничого комплексу, його ціліс-

ність, системність внутрішніх зв'язків, спеціалізацію і комплек-

сний розвиток.

Під економічним районом розуміють частину території краї-

ни, в межах якої на основі певного способу виробництва та тери-

торіального поділу праці формується спеціалізоване господарст-

во. За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це

географічно цілісна територіальна частина народного господарс-

тва країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутріш-

ні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з іншими частинами

суспільним територіальним поділом праці.

Утворення мережі економічних районів — процес об'єктив-

ний, який відображає розвиток і подальше поглиблення територі-

ального поділу праці. Формування економічних районів — це

процес, характерний для кожної країни, оскільки він зумовлений

територіальним поділом праці. Саме тому цей процес є не тільки

об'єктивним, але й історично необхідним.

Завдяки територіальному поділу праці між різними частина-

ми країни розвиваються міжрайонні економічні зв'язки, поси-

люється процес спеціалізації окремих частин країни на вироб-

ництві тих чи інших видів продукції, що надходить у обмін.

Тобто розвивається товарне виробництво, яке в свою чергу веде

до спеціалізації території. А там, де існують крупні галузі спеці-

алізації, неминуче розвиваються допоміжні та обслуговуючі га-

лузі. Таким чином відбувається формування економічних райо-

нів, тобто спеціалізованих у виробничому відношенні частин

країни.

\J5.3. Принципи, критерії та чинники

економічного районування

і районоформування

Принципи економічного районування. Економічне

районування — це процес поділу територіального господарсь-

кого комплексу країни на окремі територіальні комплекси, які

мають виробничу спеціалізацію, що проявляється в міжрегіо-

нальних зв'язках і збалансованості структурних елементів (основ-

них, допоміжних та обслуговуючих виробництв), яка характери-

зує комплексність розвитку господарства цих територій.

При виділенні інтегральних економічних районів як найбіль-

ших територіальних господарських комплексів країни слід до-

тримуватись наступних принципів:

1) встановлення наявності крупних, у межах кількох областей,

цілісних господарських комплексів з провідною функцією, яка

визначає їхню міжрайонну спеціалізацію;

2) виявлення наявності передумов і перспективних можливос-

тей формування на значних територіях країни господарських

комплексів як окремих єдиних виробничих територіальних ла-

нок економіки країни, що у майбутньому розвиватимуться на базі

наявних або при виникненні нових конкурентних переваг тери-

торій;

3) досягнення відповідності економічного районування та ад-

міністративно-територіального поділу країни: кордони економіч-

них районів не повинні перетинати межі існуючих адміністратив-

но-територіальних одиниць, що сприятиме гармонізації еконо-

мічного й адміністративного управління;

4) визначення територіальної єдності економічного району,

тобто останній не може включати території, відокремлені від

нього іншими районами, і повинен ураховувати історичні особ-

ливості формування українських земель, національного та етніч-

ного складу населення;

5) встановлення центрів районоформування (розселенських,

промислових, рекреаційних тощо), які є ядрами формування те-

риторіальних господарських комплексів;

6) відображення у назві районів сутнісних, економічних, соці-

альних та географічних ознак територій і господарських комп-

лексів.

Критерії економічного районування. Критерії виділення еко-

номічних районів — це головні ознаки, основні вимірники, на ба-

зі яких відбувається виділення (виокремлення) економічних ра-

йонів.

Найзагальнішими критеріями інтегрального економічного ра-

йонування як об'єктивного утворення і функціонування економіч-

них районів, що зумовлюється дією законів суспільного й тери-

торіального поділу праці, а також комплексуванням (інтеграцією)

різних видів діяльності, є наступні:

1) крупні територіально-виробничі комплекси з їх галузями

спеціалізації загальнонаціонального значення, які відокремлюють

одні райони від інших ;

2) районоформуючі центри внутрішньорайонної інтеграції, до

яких тяжіють внутрішні територіальні економічні формування

(розселенські, транспортні, виробничі (промислові) вузли, агло-

мерації, кластери; геоположення; соціальна і ринкова районофор-

муючі інфраструктури; єврорегіональні та інші локальні об'єд-

нання як полюси зростання);

3) економічні потенціали загальнонаціонального чи міжрегі-

онального значення як бази сучасного і майбутнього розвитку

цілісних господарських комплексів районів: техніко-технологіч-

ні (основні засоби, їх продуктивність та інноваційність), природ-

но-ресурсні, соціально-економічні, інтелектуальні, інноваційні

тощо;

4) внутрішня інтегрованість (взаємодоповнюваність) госпо-

дарських систем, єдність і цілісність господарських комплексів

районів ;

5) спільність (близькість) історичних, культурних традицій,

соціальної поведінки населення;

6) територіальна єдність району — включення до складу ра-

йонів компактно розміщених адміністративно-територіальних

одиниць без порушення їх меж.

Чинники районоформування. На формування економічних

районів впливають різні чинники: природно-ресурсні, соціально-

економічні, геоположення та ін.

Основним районоутворювальним фактором є територіальний

поділ праці, який виступає просторовим проявом дії загального

економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у закріпленні видів

господарської діяльності за територіями, спеціалізації останніх

на випуску певних видів продукції, робіт чи послуг відповідно

до зосереджених на них природних умов і ресурсів та наявної

робочої сили. Розміщення підприємств та розвиток їх господар-

ської діяльності відкриває шлях до максимального, найефектив-

нішого використання сприятливих для виробництва умов і ре-

сурсів кожної території, вигідності її географічного положення,

комбінування виробництва у районі, а також використання на-

вичок та виробничого досвіду населення, яке проживає на цій

території.

Як критерій визначення спеціалізації в сучасних умовах доціль-

но використати ступінь участі району в територіальному поділі

праці, тобто визначити його частку у випуску й реалізації певно-

го виду продукції країни (в експорті та внутрішньому споживан-

ні). У кожному регіоні можна виділити галузі, що є базовими в

розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіо-

нальна спеціалізація може бути внутрішньорайонною, міжрайон-

ною та глобальною. Галузь спеціалізації, яка становить значну

питому вагу в структурі господарства району, відноситься до

профілюючих.

Важливим районоутворювальним фактором є сформовані те-

риторіальні виробничі комплекси (TBK) або ті, що формуються.

Територіальний поділ праці зумовлює формування галузей спе-

ціалізації, які стимулюють зосередження і розвиток супутніх та

обслуговуючих підприємств, що разом утворюють TBK. В осно-

ві цих комплексів знаходяться стійкі об'єднання взамозв'яза-

них підприємств різних галузей, зв'язки яких визначені техноло-

гією виробництва. Сукупність комплексів, розташованих на ком-

пактній території, утворює мережу територіально-виробничих

комплексів, які відіграють роль каркасу економічного району. В

межах одного великого економічного району можуть діяти кіль-

ка TBK.

До основних районоутворювальних факторів належать також

найбільші міста країни — великі регіональні індустріальні