Ольшанська O.B., Фащевський М.І., Білоконь І.В. та ін. Регіональна економіка

си для промислового виробництва тощо. Сучасне використання

природних ресурсів України є надмірно інтенсивним. Тому в пер-

спективі необхідно забезпечити радикальні заходи щодо їх раці-

онального використання і збереження природного середовища.

Демоекономічні фактори. До цієї групи включають найбільш

вагомі чинники, що впливають на розміщення виробництва і його

галузеву структуру: загальну чисельність населення регіону, його

статево-вікову структуру, режим відтворення, розміщення за міс-

цем проживання, кількість економічно активного населення, їх

розміщення по території і зайнятість у галузях народного госпо-

дарства та якісну характеристику. Всебічний аналіз демоеконо-

мічних факторів дає підстави для визначення трудозабезпеченос-

ті регіонів і можливостей розміщення на їх територіях нових

виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв'язку з погір-

шенням екологічної ситуації або їх низькою рентабельністю

Особливе значення демоекономічний фактор має для розміщення

складних і точних виробництв, які потребують наявності високо-

кваліфікованих інженерно-технічних кадрів. Як правило, вони

зосереджені у великих містах.

Певний вплив на розміщення підприємств має також наяв-

ність резервів жіночих трудових ресурсів у районах і центрах

важкої промисловості. Особливо ця проблема загострюється в

умовах поглиблення економічної кризи. Значний негативний

вплив на розвиток продуктивних сил у регіонах має продовження

демографічної кризи, скорочення загальної чисельності населен-

ня країни, зменшення долі працездатного населення та збільшен-

ня кількості людей пенсійного віку.

Соціально-економічні фактори. Дана група факторів пов'я-

зана з рівнем розвитку соціальної інфраструктури, галузі якої за-

довольняють потреби населення в освіті, охороні здоров'я, науці,

культурі, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуван-

ні. Розвиток виробництва і його раціональне розміщення немож-

ливі без створення потужного інфраструктурного комплексу і

внутрірегіональної збалансованості в економічному й соціально-

му розвитку на рівні як регіону, так і міських та сільських посе-

лень.

Техніко-економічні фактори. Це особлива група факторів,

пов'язана з розвитком науково-технічного прогресу. Її вплив на

розвиток і розміщення виробництва значно залежить від темпів

розвитку науково-технічного прогресу в світі і, конкретно, в тій

чи іншій країні. Швидке впровадження його досягнень у практи-

ку господарювання суттєво змінює характер розміщення різних

галузей промисловості, а також організацію роботи галузей

транспорту і будівництва. Так, будівництво енергомістких під-

приємств раніше концентрувалося поруч з потужними електро-

станціями, оскільки ще не була розроблена технологія передачі

електроенергії на велику відстань. Тепер цей обмежуючий фак-

тор втратив силу тому, що електроенергію можна передавати на

сотні й тисячі кілометрів до її споживачів. Упровадження резуль-

татів науково-технічного прогресу забезпечує зниження трудо-,

фондо- і матеріаломісткості виробництва, ефективніше викорис-

тання всіх видів ресурсів, посилює розвиток раціональних міжга-

лузевих та внутрігалузевих зв'язків.

Геополітичні фактори мають зростаючий вплив на розвиток і

розміщення продуктивних сил. До цієї групи відносять особливо-

сті економіко-географічного положення країни та її регіонів,

конкурентні переваги вітчизняного виробництва товарів і їх реа-

лізацію на світовому ринку, успішний розвиток різних форм зов-

нішньоекономічних зв

'язків

країни й окремих регіонів. Геополітичні

фактори впливають на розвиток інтеграційних економічних

зв'язків України з іншими країнами, на посилення її участі у

міжнародному поділі праці. Під їх впливом формується модель

виробничо-інвестиційних зв'язків, в якій поряд із зовнішньою

торгівлею посилюється співробітництво у розвитку науково-

технічної співпраці.

Важливе значення для активної участі України у міжнародному

поділі праці має її досить вигідне

економіко-географічне

положен-

ня. Україна ще недостатньо використовує переваги транзитного

положення своєї території між країнами Європи та Азії. Вона роз-

ташована поблизу високорозвинутих держав Західної Європи, у

безпосередній близькості до Росії, Білорусі і країн Східної Європи.

Морський транспорт забезпечує їй зв'язки з країнами Середземно-

мор'я, Близького Сходу та іншими країнами далекого зарубіжжя.

Важливе значення у вирішенні проблем територіальної орга-

нізації виробництва мають основні критерії його розміщення —

інтегральні показники рівня розвитку соціальної інфраструктури,

демографічної і екологічної ситуації в регіоні, які повинні врахо-

вуватися при виборі оптимального варіанта розміщення об'єктів

виробничого і невиробничого призначення та при вирішенні проб-

лем удосконалення існуючої територіальної структури господар-

ства і системи розселення. На даний час для багатьох регіонів

країни найважливішими критеріями, які повинні враховуватися в

першу чергу при виборі оптимального варіанта розміщення про-

дуктивних сил, є соціальні й екологічні.

32)

Основні етапи розвитку теорій

регіональної економіки

Початок розробки теорії розміщення виробництва від-

носиться до кінця XVIII — початку XIX ст. і був покладений по-

слідовниками Д. Рікардо. Вони вважали, що розміщення промис-

ловості є наслідком просторового розподілу надлишків сільсь-

когосподарської продукції, яка використовувалась як продоволь-

ство для робітників і як сировина для виробництва. У цей період

найвідомішими в Німеччині та за її межами були теорії Й. Тюне-

на і А. Вебера. Модель Й. Тюнена, опублікована в 1826 р. у його

праці «Ізольована держава», вважалася для свого часу класичною

моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до пев-

ної міри умовною і практично могла бути використана лише в

окремих районах деяких країн Західної Європи та в деяких шта-

тах СІЛА. Основними передумовами для її використання автор

вважав такі: 1) існує «ізольована держава»; 2) її центральне міс-

то — єдиний ринок збуту; 3) це місто оточене однорідною рівни-

ною; 4) «ізольована держава» обслуговується тільки одним ви-

дом транспорту — гужовим; 5) рівнина заселена фермерами, які

забезпечують постачання продукції центральному місту; 6) фер-

мери намагаються максимально збільшити прибутки й автоматич-

но пристосовуються до попиту на центральному ринку.

Територія сільськогосподарських земель навколо центрально-

го міста держави ділилася концентричними кільцями. Для вдос-

коналення першого варіанта своєї моделі Й. Тюнен запропонував

і другий, де покращив транспортні умови, передбачив інший ри-

нковий центр менших розмірів та ін. Основними факторами, які

впливають на розміщення фермерських господарств, на його дум-

ку, були відстань від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалі-

зував свою продукцію, і земельна рента.

Праця Й. Тюнена за характером її викладу була описовою, але

економісти пізнішого періоду тією чи іншою мірою вдосконалю-

вали модель Й. Тюнена, використовували її як основу для норма-

тивних моделей.

Схема розміщення виробництва, розроблена Й. Тюненом

173 роки тому, на даний час докорінно змінилася у зв'язку з роз-

витком транспорту, виникненням нової техніки тощо. І все ж тат

ки, як вважають деякі зарубіжні вчені, цю модель в окремих ви-

падках можна використовувати й у наші дні.

Модель А. Вебера (1909 р.) була визнана на той час найбільш

вдалою для розміщення промисловості. Основу її, так само як і

моделі Й. Тюнена, становить ізольована держава, а природні ре-

сурси, необхідні для забезпечення виробництва, знаходяться в

концентричних зонах, розташованих навколо визначених ринко-

вих центрів. Природні зони поділяються А. Вебером на «локалі-

зовані матеріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «розпо-

всюджені» (вода, пісок, глина тощо). Виходячи з указаних перед-

умов, автор вважав, що економічна перевага окремих варіантів

розміщення варіюватиме залежно від постачання і попиту про-

дукції.

Враховуючи неоднорідність умов, підприємець розміщувати-

ме завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються

трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою

силою й агломерацією чи дегломерацією (розосередженням)

об'єктів. При цьому береться до уваги передумова, що транспор-

тні витрати залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності

перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транс-

портних витрат повинна знаходитися там, де сума зважених пе-

ревезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продук-

ції, що збувається на ринках, буде мінімальною.

З метою вдосконалення своєї моделі А. Вебер запропонував

«матеріальний індекс», який являє собою відношення ваги ло-

калізованих матеріалів, що поступають на завод, до ваги гото-

вої продукції. Цей індекс дозволяє на основі знаходження пунк-

ту мінімальних транспортних витрат визначити, де знаходиться

він — ближче до джерел матеріалів (індекс > 1) чи до ринку

збуту (індекс < 1). Важливим є також введення А. Вебером

«робочого коефіцієнта», що характеризує відношення витрат на

робочу силу до сумарної ваги матеріалів, які витрачаються, і до

готової продукції. Він вважав, що в тих виробництвах, де вар-

тість робочої сили є високою, цей фактор може вплинути на

переміщення промислового підприємства з місця мінімальних

транспортних витрат в іншу точку за умови, що економія пи-

томих витрат на робочу силу компенсує вищі транспортні ви-

трати.

Значну увагу А. Вебер приділив агломераційній економії. Він

вважав, що вигоди, які забезпечує агломерація, пов'язані з мож-

ливістю здобути в цих точках економію від укрупнення виробни-

цтва. Водночас він звертав увагу на те, що на певному рівні кон-

центрації виробництва значно збільшуються ціни на земельні

ділянки в швидко зростаючих містах, а це стимулює розосере-

дженість виробництва.

Слабкі місця в моделі А.Вебера піддавалися критиці з боку

багатьох учених, які дійшли загального висновку про те, що

Веберівська модель розміщення, в якій взято за основу праг-

нення до мінімальних витрат, має багато вад через її відрив від

реальних умов. Але незважаючи на це, деякі вчені весь час

працювали над удосконаленням, перебудуванням моделі А. Ве-

бера, наближенням її до дійсності, до можливості її застосу-

вання в різних умовах. І в цьому плані пропонувалися різні ва-

ріанти.

На першому етапі створення зарубіжними вченими робіт з

розміщення виробництва більша їх частина була присвячена

окремим проблемам. Мета таких досліджень полягала в тому,

щоб визначити найвигідніше місце розташування одного підпри-

ємства. Менша частина вчених займалася розробкою загальної

теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому на-

прямку поклав В. Крісталлер (1933 р.), який розробив теорію

центральних місць і обгрунтував її емпіричними даними. Еконо-

мічні центри, що забезпечують продукцією свою місцевість, яка

може бути як сільською, так і розосередженою поселеннями місь-

кого типу, він назвав центральними місцями, які розподілив за

рангами: чим вищий ранг, тим більша територія, якій він поста-

чає свою продукцію.

В. Крісталлер побудував свою систему центральних місць на

основі того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути

однаковою, а самі центри розташовані у вершинах рівносторон-

ніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного

трикутника. В подальшому система центральних місць будувала-

ся на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного

трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований

центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується

доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту та централь-

ні місця нижчого рангу. В. Крісталлер підтвердив свою теорію

фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів на

прикладі південної Німеччини.

У 1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста

А. Льоша. На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце

для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні

витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток.

Він розглядав не окрему галузь чи підприємство, а всю еконо-

міку в цілому. Але разом з тим, він вважав головним районоутво-

рювальним фактором не спеціалізацію економічного району,

а ринковий збут товарів.

Спираючись на принципи В. Крісталлера, А. Льош розробив

свою систему центрів з більш ретельним економічним обгрун-

туванням і повнішим використанням різних геометричних по-

будов (схем розміщення). Оптимальні розміри ринкових зон він

визначив мережею, яка складається з правильних шестикутни-

ків. Він показав, що можливе існування трьох типів ринкових

зон шестикутної форми. Систему центрів А. Льош визначив за

допомогою накладання однієї на іншу типових мереж ринкових

зон для різних продуктів, які мають хоча б один загальний

центр.

Основні зауваження щодо моделі А. Льоша зводилися до того,

що він виключив ієрархічну рангову класифікацію центрів, при-

сутню у В. Крісталлера, виходив з передумов рівномірного роз-

поділу попиту в просторі, тоді як визначене ним кінцеве розмі-

щення центрів і галузей не відповідає умові ігнорування ним

впливу транспортних витрат.

В останні роки у західних країнах популярною стала «регіо-

нальна наука», найвідомішими представниками якої є У. Айзард

(США) та П. Хаггет (Велика Британія). Вони використовують у

своїх працях цінні практичні розрахунки і математичні методи

аналізу розміщення й територіального розвитку продуктивних

сил, розкривають взаємозв'язки розміщення підприємств і галу-

зей за допомогою міжгалузевих балансів. У науковій літературі

існують також інші теорії та моделі розміщення виробництва і

населення.

Серйозні регіональні дослідження відбувалися і в СРСР. Ос-

нову теорії регіонального розвитку становило розуміння регіону

як соціально-економічної системи (М. М. Некрасов, А. Ю. Пробст,

О. Г. Гранберг, М. М. Паламарчук, О. М. Паламарчук, Ф. Д. Зас-

тавний, С. І. Дорогунцов, М. Г. Чумаченко та ін.). Це і зумовило

провідну ідею й механізм розвитку регіону — теорію відтворення

господарства і суспільного життя населення та збереження при-

родного середовища.

В останній період все більшого розвитку набуває теорія регі-

онального саморозвитку. Відповідальність за соціально-еко-

номічний розвиток регіонів лежить на адміністраціях цих регіо-

нів, які, враховуючи ресурсні можливості регіонів, повинні

складати прогнозні плани і програми їх реалізації. Розробля-

ються теорії, науково обгрунтовані положення місцевого еконо-

мічного й соціального розвитку, які реалізуються органами міс-

цевого самоврядування і базуються на використанні місцевих

ресурсів.

Все більшого значення в наукових дослідженнях набуває ідея

про економічний простір, проблеми якого привертали увагу ще

античних філософів, а в XVII—XVIII ст. постійно входили в

структуру економічних теорій. Потім, майже до кінця XIX ст.,

фактор простору не став предметом економічних теорій. Ігнору-

вання економічного простору позбавило економічні теорії на-

лежної спільності і гармонійності, призвело до викривлень та

спрощень. Останнім часом ідея про економічний простір як

об'єкт і предмет економічної науки набуває особливої актуаль-

ності.

(^2.5. Поняття про економічний

простір, особливості його

формування та структура

Економічний простір — це господарська система,

розвиток якої взаємозумовлений зв'язками між природою і су-

спільством та економічними відносинами між суб'єктами під-

приємництва. Він являє собою насичену територію, що має ба-

гато об'єктів і зв'язків між ними: населені пункти, промисло-

ві підприємства, транспортні мережі, різноманітні об'єкти ін-

фраструктури загального користування. Близьким до понят-

тя «економічний простір» є просторова (територіальна) струк-

тура економіки і просторова (територіальна) організація гос-

подарства.

Якщо більша частина об'єктів економічної діяльності знахо-

диться на певній території, то економічна діяльність виходить за

межі території і використовує ресурси, що знаходяться поза по-

верхнею землі, тобто за межами території. Це — і атмосфера, і

літосфера, і гідросфера, і космічний простір. На відміну від тери-

торії, що вимірюється показниками площі (м

, км ), ці сфери ви-

значаються тривимірністю — довжиною, шириною та висотою

чи глибиною.

Специфічною ознакою економічного простору є те, що він

формується виробничими відносинами, тобто зв'язками між

функціонуючими системами, об'єктами та суб'єктами підпри-

ємницької діяльності. Формування економічного простору — це

насамперед розвиток системи відносин щодо розміщення мно-

жини економічних об'єктів на території, утворення науково об-

ґрунтованих форм їх комплексування й організації взаємодії

між ними.

Економічний простір в широкому розумінні — це сфера гос-

подарської діяльності в межах певного середовища. На міждер-

жавному рівні він являє собою узгоджену взаємодію економічних

суб'єктів у певній сфері господарської діяльності (валютній, мит-

ній, ціновій тощо). Економічний простір характеризується зв'яз-

ками, взаємодією між елементами. Його межі є динамічними —

можуть звужуватися і розширюватися залежно від зв'язків між

суб'єктами економічної діяльності.

Критерієм визначення меж економічних просторів можуть

бути межі ринків різних видів товарів і послуг, робочої сили,

нерухомості, фінансів, інформації тощо. Функціонування цих

ринків можливе за умови розвитку ринкової інфраструктури,

зокрема товарно-сировинних, фондових, валютних бірж, бірж

праці, банків, торгових палат, рекламних агенцій, страхових

компаній, маркетингових, аудиторських організацій тощо, які

відіграють роль функціональних елементів економічного прос-

тору.

Простір формується лише завдяки зв'язкам, тобто взаємодії

між його суб'єктами: розширенню ринків, зростанню участі в

економічній діяльності та її інтенсивності, поглибленню взаємо-

дії тощо.

Закономірності формування економічного простору. На

сучасному етапі дослідження виявлено наступні закономірності

формування економічного простору:

— впорядкованість та взаємоузгодженість. Усі елементи

простору впорядковані стосовно один одного та знаходяться у

взаємозалежності. Порушення існуючого балансу призводять до

виникнення нового порядку речей в економічному просторі,

який може задовольнити або не задовольнити господарюючих

суб'єктів;

—нерівномірність розвитку елементів, що визначають еко-

номічний простір. Ця закономірність проявляється у наявності

високорозвинутих і депресивних регіонів, а також у прискорено-

му або сповільненому перебігу процесів та явищ;

—

циклічність.

Внутрішню причину циклічного розвитку ста-

новить складність систем, які за своєю природою є нестабіль-

ними;

—розширення масштабів. Економічний простір нерозривно

пов'язаний з господарською діяльністю людини і розширюється з

освоєнням нею ділянок простору (не лише територій, але й спо-

собів організації виробництва).

Структура економічного простору. Визначають два підходи

до визначення структури економічного простору. Перший підхід

базується на безпосередньому координуванні економічних зв'яз-

ків, процесів та явищ у просторі і обмеженні чітко визначеними

просторовими кордонами. Тут йдеться про економічний простір

населеного пункту, адміністративного району, економічного ра-

йону, країни, групи країн, континентів, про глобальний економіч-

ний простір.

Другий підхід полягає в опосередкованому проектуванні еко-

номічних зв'язків, процесів та явищ, що відбуваються в економіч-

ному просторі на його координатах. При цьому просторові межі

можуть бути нечіткими, виходити за межі територіальних оди-

ниць, перетинатися й накладатися одна на одну, оскільки інтере-

си суб'єктів господарювання не обмежуються кордонами населе-

ного пункту, регіону чи країни. Чим більше таких перетинань,

взаємопроникнень та накладень, тим щільнішим буде економіч-

ний простір. У такому аспекті можна розглядати економічний

простір підприємства, галузі, галузевого комплексу, окремого ін-

дивідуума, колективу, місцевої громади тощо.

Залежно від масштабів економічних зв'язків структура еконо-

мічного простору може включати глобальний, регіональний, аре-

альний і локальний види.

Глобальний простір — характеризується зв'язками між те-

риторіально розосередженими об'єктами, які займають значні

площі (кілька країн) і мають тісні технологічні, економічні та

управлінські зв'язки між державами щодо досягнення певної

мети.

Регіональний простір — об'єднує виробників і споживачів то-

варів та послуг в єдину економічну систему в межах регіонів

України. Його об'єднуючою ланкою є загальна інфраструктура

(водо-, енерго-, газопостачання тощо).

Ареальний простір — формується на обмеженій території (ад-

міністративного району, агломерації, вузла, територіальних гро-

мад) і характеризується економічними зв'язками між підприємс-

твами щодо використання певного ресурсу, агломераційного

ефекту тощо.

Локальний простір — система економічних зв'язків, які скла-

даються в процесі господарської діяльності конкретних територі-

альних громад. Важливу роль регулятора формування цих локаль-

них економічних просторів відіграють органи місцевого само-

врядування, формуючи сучасну інституційно-правову основу під-

приємницької діяльності.

За якісними ознаками економічний простір може бути промис-

ловим, аграрним, рекреаційним, інформаційним, де розглядають-

ся зв'язки між відповідними об'єктами.

(2.6. Регіональний економічний простір.

Його роль у формуванні соціально-

економічних систем

Регіональний економічний простір — це поліструктур-

на системна сукупність ресурсів та суб'єктів господарювання і

відносини між ними, що формують відповідні сфери діяльності в

процесі економічного відтворення, забезпечують суспільне вироб-

ництво, обмін, розподіл і споживання матеріальних благ та по-

слуг для потреб суспільства.

Основні ознаки регіонального економічного простору такі:

• регіональний економічний простір формується в конкретно-

му територіальному вимірі відповідного системного рангу (еле-

менти системи розселення, адміністративно-територіальної оди-

ниці, економічного району тощо) у вигляді організації економіч-

ного простору;

• має історичний характер формування та зв'язок його систе-

мно-суттєвих ознак з історичними процесами розвитку і форму-

вання суспільно-економічної формації держави;

• йому притаманні багатовимірність і поліструктурність, які в

межах економічного простору утворюють поля й відповідні їм

структури — інституційну, фінансову, виробничу, інфраструктур-

ну, технологічну, торгівельну та ін.;

• дискретність формування економічного простору, закономір-

на нерівномірність його розвитку;

• можливість і необхідність управління формуванням еконо-

мічного простору регіону, наявність системи регулювання його

розвитком.

Регіональний економічний простір підпорядкований системі

національної економіки. Він функціонує у певних межах еконо-

мічної самостійності відповідно до розмежування повноважень

між центром та регіонами. Елементи в ньому взаємодіють між

Ольшанська O.B., Фащевський М.І., Білоконь І.В. та ін. Регіональна економіка

Подождите немного. Документ загружается.