Науково-дослідницька робота - Голодомор 1932 - 1933 років в Україні очима людини ХХІ ст

Подождите немного. Документ загружается.

Свідчення 7

Так нас нищили

Я, Бачевський Іван , 26 1924 Йосипович народився червня року в

селі Карпилівка Чернігівської області Срібнянського

Нас в сім’ї було 14 дітей. Мені тоді було вісім років, але я ще все добре

пам’ятаю і ця страшна біда закарбувалася мені в пам’яті назавжди.

На кожну сім’ю накладали контрактацію. Не здаси хліб, то посадять у

тюрму. А там не годують. Та де ж візьмеш цей хліб, коли бригада шукачів

нишпорила по селу, скрізь шукала зерно. Пам’ятаю прийдуть і шукають,

нишпорять всюди: у клуні, в сараї, штрикають гострими штирями в землю,

може, в ямі захований хліб. Люди рятувалися як могли закопували хліб, ховали

куди тільки можна, але все було марним. Ми їли лушпиння картоплі, лободу,

кропиву, сушили листя липи. Люди пухли, животи були як бочки. Моєму

батькові раз пощастило. Він, його брат Савка з ями вночі привезли просо,

пшеницю, ячмінь і поділили між собою і мали хоч ненадовго. Їжу.

Якось моя мама пішла на колгоспний город назбирати торішньої

картоплі. Об’їзні побачивши її кинулися до неї. Мама намагалася втекти , але їй

не вдалося. В неї відібрали все і пошмагали її, що правда, їй вдалося сховати

обмерзлі картоплини.

Батько почав пухнути і помер. Ми залишилися самі з матір’ю. Моя

старша сестра, щоб не вмерти з голоду втекла до Дніпропетровська, де на

смітниках збирала всякі харчові відходи, але так і не вернулася. Мати, коли

знаходила хоч крихту хліба віддавала нам, а сама їла щавель, вона також з

моїми братами і сестрами почала пухнути. Це були страшні часи. Кажуть, що

були випадки людоїдства. Якось прийшла до нас тітка і розповіла нам, що її

сусід заманив трирічного хлопчика і з’їв, люди поїдали трупів.

Невдовзі моя мати і брати і сестри померли. Коли їх забирали на віз, щоб

відвезти в яму, вони забрали і нас мене і мого брата Федіра сказавши: „Вже там

дойдуть” . Блукаючи по трупах в тій ямі, ми побачили як до нас підійшов

чоловік. Це був Гриць він нас і забрав. Він був мірошником, отже мав деякі

запаси. На вулицях, попід парканами, на подвір’ї всюди були трупи і дітей і

дорослих. Сталін продавав врожай за кордон нічого не сказавши про голод.

Але деякі емігранти з України дізнавшись про цей голод розповіли за

кордоном. У Голодомор 1932-1933 років у моїй сім’ї померло з голоду 12 моїх

братів і сестер, батько та мати. Ця страшна подія відклалася на моїм серці

назавжди.

Бездомні жнивували…Немов мерці із лиць

У ямах ночували – під крилами ялиць.

А хліб везли із току – не до своїх комор...

І стався того року страшніш від мору мор.

Біда веде бідосю. Зима без коляди

І страх повзе над Россю… Й знесиліли роди.

Зерно відспоживали. Десь зникли пси й коти,

А люди поспухали. Найперше животи...

Дітвак – молочні зуби – гризе кору гливку.

Безкорий ліс і зруби, безриб’я у ставку…

Із записаним з моїх слів

погоджуюсь :

Бачевський Іван Йосипович 25 жовтня 2007 року

Свідчення 8

Я, Фоменко Олександра Савеліївна, народилася 5 квітня1925 року в селі

Гейдіно Олександрівського району Донецької області.

Вся наша область була охоплена голодом 1932 – 1933 років. Під час

голоду я з сім’єю переїхала в місто Константинівка, де батько працював на

склозаводі і діставав мінімальний пайок. Дітям забороняли ходити по місту, бо

могли бути викраденими людьми із сіл, де забирали весь урожай.

Батько доглядав за заводськими кіньми і тим, хто працював на заводі,

давали мінімальний пайок. Це був чорний хліб, який був дуже пахучий і

смачний, правда, давали його дуже мало. Весною прайки уже не давали.

Я збирала з городу кропиву і лободу на обід, але мачуха наказувала

далеко не ходити, бо були випадки викрадання дітей.

Батько приносив по кишенях овес, бо коней годували добре і можна було

заховати жменю вівса для сім’ї. Старші брати обурювалися, хотіли пояснень

щодо голоду, але батьки зі страхом просили мовчати, бо хто не був

задоволений діями влади, того вивозили з сім’ями в Сибір, або взагалі зникали

безвісті.

Радянська влада відбирала останні запаси, а хто вкрав бодай би пару

колосків, виселяли в Сибір або садили в тюрму.

Голод був штучний, викликаний Радянською владою для знищення

народу. Я підтримую ініціативи Президента про запровадження кримінальної

відповідальності за публічне заперечення Геноциду у1932 - 1933 роках, бо ці

страшні події досі живуть у пам’яті людей.

Із записаним з моїх слів

погоджуюсь:

Фоменко Олександра Савеліївна 03 листопада 2007 року

Свідчення 9

Я, Порохня Марія Степанівна, народилась 14 березня у селі Мартинівка

Охтирського району Сумської області, пережила страшні роки українського

голоду 1932 – 1933 років. Ці роки забрали життя мільйонів людей. Але не

зважаючи на це люди боролися за своє життя.

У моїй сім’ї було п’ятеро дітей. Нам вдалося вижити завдяки нашій

матері та мені. В ті часи мама брала з дому одяг, посуд, самовар, перини, сувої

домашнього полотна і вивозила все це у Турксин (Росія). Звідти вона привозила

їжу: лушпиння з картоплі, капусту, висівки від борошна. Окрім цього мої

молодші брати і сестри (їх було четверо) збирали кропиву, лободу, зривали

деревну кору (переважно на весні). Мама пекла млинці з цього. До них я варила

суп з лушпинням картоплі, капусти. А наш батько був ветеринаром. Він їздив

по різних районах і лікував худобу. А за це йому давали їжу (хто яку міг і мав).

Також ми вижили за рахунок того, що я боровши своє безсилля, йшла і

ловила рибу. З неї мама варила суп і так підтримувала наші і свої сили. Менші

діти ще якось держалися. А брат Іван (молодший від мене на три роки) спух від

голоду, згодом помер. Як вже було сказано, люди йшли ловити рибу, щоб хоч

підкріпитися. Але від безсилля вони помирали посеред дороги.

Звичайно, на той час були люди і багатші за нас, такі, наші сусіди. В них

був теплий одяг, зерно, зарнотерка, картопля, швейна машина. Але вони

боялися за своє „багатство” і тому закопали його в землю. Поскільки тоді

ходили і провіряли в будинках наявність і кількість харчів, наші сусіди не

відкопували „багатство” із землі. Але потім від довгої голодовки вони

відкопали всю їжу, більшу половину з’їли і від цього зовсім скоро померли.

Одного разу, коли наш батько їздив по районах, він почув про існування

комуни „Червона зірка”, куди з’їжджалися всі, хто міг і хто залишився в живих.

Це було єдине місце, в якому люди мали змогу харчуватись. Згодом моя сім’я

також переїхала сюди. Тут на полях у великих котлах варили суп, пекли і

роздавали хліб. Так люди потроху поверталися до більш-менш нормального

становища і згодом почали працювати в цій комуні. Перш за все тут

вирощували редиску, огірки, помідори, кавуни, дині, капусту, буряки, фруктові

дерева, а їхні плоди продавали в місті Охтирці. Окрім цього сіяли пшеницю. За

рахунок цієї роботи люди виживали, набували нових сил і вже мали „хоть якусь

надію на краще і світле майбутнє ”.

Із записаним з моїх слів

погоджуюсь :

Порохня Марія Степанівна 07 листопада 2007 року

Публіцистичні джерела

Віктор Ющенко

Голодомор — це злочин проти людства

Читати спогади, вивчати документи про Голодомор – це ніби побачити

відблиск світла найвищого суду. Того, на якому все приховане стає явним, на

якому розверзаються старі могили. Ті, що недавно здавалися горбочками на

сільських цвинтарях. Або навіть і ті, на яких не було жодного знака.

Завдяки свідкам та історикам ми вже знаємо досить правди, щоб

зрозуміти, яка велика і безповоротно втрачена частина України лежить у тих

могилах. Зрозуміти самим і розповісти світові.

У 1932 – 1933 роках, а ще в 1920 – 1921, а ще в 1946 – 1947 роках

радянська влада штовхнула в ті могили мільйони своїх підданих. В якійсь із тих

могил лежить хто-небудь мало не з кожного українського роду. Не через війну,

не за бунт – лише за те, що вони були українцями.

Триває дискусія навколо сухої статистики: 2 – 3 – 7– 10 мільйонів. Ці

цифри – чисельність населення цілих країн. За цими цифрами – знищення

генетичного коду нації, зміна етнічної карти Європи і світу. Чому замовкла

українська мова у Вороніжу і в Курську? Чому її не чути на Кубані? Чому вона

досі неголосна у Києві? Все це – наслідок геноциду українців.

Треба мати мужність зрозуміти причини біди. Назвати вбивць. Через 50

років після смерті головного ката не важко назвати його ім’я, імена його челяді.

Але маємо йти далі. Українська держава має назвати всіх злочинців. Назвати

владу, що вся тоді була в руках партії. Вона стала організатором і виконавцем

геноциду. Її ЦК приймав постанови про знищення мільйонів людей,

прикриваючи вбивства безбарвними словами про збільшення хлібозаготівель.

Голодомор є геноцидом, злочином проти людяності і проти людства.

Мусимо добитись, щоб міжнародне співтовариство зрозуміло масштаб

української катастрофи. Необхідно звернутися до ООН, інших міжнародних

організацій, підготувати необхідні документи.

Совість вимагає встановити якомога більше імен загиблих. Забуті могили

– це сором, який має пекти очі кожному з нас. Їх треба знайти і впорядкувати.

Наш святий обов’язок – по всій Україні, в першу чергу в Києві, звести

гідні меморіали і пам’ятники, здатні хоч частково передати глибину тієї трагедії.

Для тих, що загинули в голодоморах, ми можемо зробити тільки одне –

пам’ятати і гідно вшанувати їх пам’ять. Для тих, кому пощастило вижити,

необхідно встановити спеціальні пенсії, знайти інші форми підтримки і поваги.

Необхідно підтримати дослідників, учених, які розкривають нові і нові

факти про геноцид, шукають і знаходять нові документи. Має бути створено

міжнародний центр-музей, базова наукова установа для вивчення голодомору

1932-1933 років, інших голодоморів і геноцидів проти українців.

Необхідно масовим тиражем видати книгу „Правда про Голодомор”,

встигнути записати свідчення очевидців трагедії. Це буде найстрашніша в світі

книга, але ми не сміємо відводити від неї очей. Такої книги не хочуть випустити

у світ спадкоємці організаторів геноциду. Бо її прочитають діти тих, хто й досі

не зважується самому собі сказати правду. Діти не мають генетичного страху,

вони будуть дивитися в очі і задавати питання, на які не можна не відповідати.

Тоді ми змушені будемо зробити найголовніший висновок. Поразка в боротьбі

за незалежність 1917 – 1920 років, голод 1921 – 1922 років, великий голод 1932

– 1933 років, жах війни 1941 – 1945 років, голод 1946 – 1947 років, трагедія

УПА, загибель Василя Стуса в мордовському таборі мають спільні корені зі

слабкістю України сьогодні.

Порівняйте давню біду і нинішні негаразди. Влада, що не хоче залежати

від народу. Преса з кляпом у роті. Верховна Рада, яку хочуть перетворити у

згодний на все Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет.

Ми будемо гарантовані від повторення минулого, тільки якщо влада

залежатиме від народу, якщо Верховна Рада стане парламентом, якщо преса

буде вільною. Якщо ми побудуємо демократичну країну. Через демократію веде

дорога до добробуту держави і людей, на якій немає вороття до Голодомору.

Ольга Петрова

Температура болю. Безумство доби у наївному малярстві Петра Савчина

Поки що не увійшли до постійної експозиції „Картинної галереї» міста

Калуш (Івано-Франківська область) тридцять дві композиції самодіяльного

місцевого художника Петра Савчина, які він за рік до свого відходу з життя

подарував місту. Для експерта, запрошеного з Києва, полотна було перенесено із

запасників до експозиційної зали, переступивши поріг якої, потрапляєш в

інший вимір, в ауру репресивної радянщини. Система покалічила долі

мільйонів, а серед них і життя Петра Савчина. Всі без винятку сюжети

приголомшують болем, жахом табірної реальності, буденністю, з якою

виконувалися масові вбивства та голодомори. Цикл картин було написано у

період із 1998 по 2002 роки, отже митець знайшов у собі сили на п’ять років

зануритися в жахаючу минувшину і подумки знову пройти мученицький шлях.

В апокаліптичній гіркоті минуло майже все життя П.Савчина, який

художником відбувся у сімдесят п’ять років, бо попіл споминів стукав у його

серце. Петро Савчин народився 23 березня 1923 року в с.Чертіж Жидачівського

району Львівської області. Сирота із семи років, заробітчанин — із

чотирнадцяти. З 1941 р. він — учасник національно-визвольної боротьби. В

1946 р. заарештований. Дев’ять років мордовських таборів, реабілітація після

смерті Сталіна. З 1957 р. жив і працював робітником у м.Калуш. Протест проти

радянщини, яка не зламала духу й духовності П.Савчина навіть у неволі,

проявлявся у писанні ікон. Прихильниками і покупцями його образів був народ

на ринках та ярмарках Івано-Франківщини. Розвал Радянського Союзу став

щасливим струсом свідомості — П.Савчин з молодою потугою включився в

агітаційні кампанії початку 1990-х років. Він пише й малює десятки гасел, бо ж

омріяна свобода йде Україною. Саме на цьому піднесенні спалахує талант

митця-„історіографа”. Свою працю він мислив сповіддю, промовляв від тих, хто

не повернувся, кому не розвиднілося. Саме в Калуші було створено вражаючої

сили сповідальні композиції, про які автор сказав: „Моє мистецтво — біль моєї

душі”.

Кілька десятиліть він жив, носив у глибинах свідомості драму життя

власного та побратимів по долі, а з часом, імовірно, загублені життя почали

голосно волати, мучити у снах, що не дозволили митцеві існувати, не

оприлюднивши жахливої історії народу порадянщених Карпат та кожної

окремої долі, з яких той народ складається. Спустошені села, натовпи

вигнанців, яких „товарняками” перекидали за Урал, розстріляні непокірні та

гордовиті, з’їдені вовками на лісоповалах, примушені до виборів радянської

влади на місцях — ці та інші сюжети-спогади лягали в композиції П.Савчина.

Митця з нього зробила совість пам’ятливої людини, якій пощастило

повернутися. Не він вибрав мистецтво, а воно його вибрало і владно наказало

— „малюй!”.

У композиціях вісімдесятилітнього митця гуркоче й вибухає стихія життя,

поставленого на межу виживання, а почасти — і жахаючий лик насильницької

смерті: „Панахида по „таежному” — вовки доїдають непоховані трупи;

„Нарешті ми досягли власної мети” — образи людей, що помирають від голоду

на Київщині; „Передостанній допит” та ін. П. Савчин поспішає написати,

зафіксувати, зберегти для історії пережите і побачене.

Автор занурює глядача у страшну фантасмагорію. Сюжети, як у

кінематографі, нанизуються один на одного, унаочнюють пекельну правду,

накривають нею свідомість, як дев’ятий вал. Ця серія викликає у пам’яті образи

„чорного живопису” Франциско Гойї. У самодіяльного художника П.Савчина,

певна річ, художня форма інша, але „температура болю” така ж сама.

Нерегламентована „авторська мова” не провокує до розлогої мистецтвознавчої

рефлексії.

Соціально, як і в мистецькому плані, Петро Савчин — типовий марґінал,

у розумінні — особистість поза мейнстримом. В образотворчому мистецтві це

явище досліджувалося ще з 70—80-х років ХХ ст. Маргінальним В.Прокоф’єв

вважав мистецтво вторинне як відносно класичної народної творчості, так і

відносно вчено-артистичної. „Нечистий фольклор” (термін В.Прокоф’єва)

перебуває у стані „поза”, або „між” — на нейтральній смузі культури і

реальності як „третя культура”. Творців цього мистецького пласту визначають

як „наївних митців”. Ідеться не про „примітив” (термін критики не витримує), а

про незаангажованість традицією. Це „дивне мистецтво” є творчістю

маргіналів. Ситуація маргінальності корелюється з поняттями „відчуження”,

„самотності”, „аномальності”, „лімінальності” (термін антрополога В.Тернера).

Усе це безпосередньо стосується Петра Савчина, бо ж він як особистість

унаочнює статус людини, котра з „ласки” держави розірвала всі традиційні

зв’язки, опинилася за межею усталеного буття і змушена була створити

специфічний вимір іншого. Десятиліття П. Савчин лишався декласованою

особистістю разом із тисячами карпатського люду, розкиданого по сталінських

таборах від Уралу до Магадану. У Красноярському краї тяжку працю відбувала

дружина П. Савчина — Надія Павлівна. За її спогадами він напише композиції:

„Бориславське гетто в 1947 р.”, „На лісоповалі” та ін. Серію страхітливих

сюжетів за жанром можна визначити як „історико-наративну” в системі

наївного малярства.

Стосунки маргінальної творчості із професійно-артистичним мистецтвом

існують майже завжди, але доволі рідко прочитуються однолінійно. Діалог

митця зі спадщиною непередбачувано дивний, опосередкований. Щодо

П. Савчина можна стверджувати: він із заздрістю зазирав до тієї

реалістичної школи, якої йому не судилося набути. З нього, завдяки

колористичному обдаруванню, вийшов би вправний пейзажист. Проблемною

для нього залишилася система масштабу та співмасштабності людської постаті

у середовищі. Але ці порушення й наївізм у зображенні людського тіла

справляють ефект специфічного художнього прийому — деформації на користь

виразності. У живописних „історіях” П. Савчина прочитується комплекс

самоука, подібний до того, що мучив геніального Анрі Руссо. Він теж мріяв

малювати, як високі професіонали, експоновані в Луврі, — та саме жагуча

творча мука у подоланні відчуття меншовартості дарує маргіналам шалену

енергію, переконливість самобутньої мови — правоту антипода.

Петро Савчин — із породи пророків та митців, які у стані невротичної

екзальтації створюють шедеври, заряджені колосальною міццю навіювання. Так

в цноті табірної ізольованості П. Савчин побачив напередодні смерті Сталіна

пророчий сон. У композиції, написаній вже у 90-х роках, зафіксовано видіння

Богоматері. Покрова піднеслася над незчисленними рядами сталінських жертв,

за її спиною тріщинами пішов грубезний мур. Схожий на стіну в „Репетиції

оркестру” Ф. Фелліні. З нього зів’ялим листям осипаються портрети тиранів.

Хіба цей сон відрізаного від будь-яких джерел інформації каторжанина — не

ознака особливого інтуїтивного провіденціалізму?

Кожна мисляча і рефлектуюча людина — філософ на свій лад. Спосіб

мислення П.Савчина вкладається в матрицю школи кініків з усіма

притаманними їй рисами чуттєвої безпосередності, яка вважалася найкоротшим

шляхом до добродійності. Цілеспрямованість у цьому контексті П.Савчина —

очевидна.

У системі „третьої культури”, до якої причетний П. Савчин,

типологічними є фантастично-казкові, міфологічно-архетипові образи. Цикл

П. Савчина виламується навіть із цього дискурсу, він репрезентує досить

унікальний для наївіста феномен соцарту, бо тематика, форми, просторові

рішення — ілюзорність прямої перспективи та потреба в міметичному малюнку

— надиктовані потребою літописця, який говорить мовою трагічного минулого.

Знавець народного мистецтва А. Бакушинський говорив про художню

пастку ілюзорної просторової системи, яка, на думку вченого, стає „люстром

подібності”, та не годна втілити узагальненої образності. Але П. Савчину саме і

треба було зафіксувати минувшину як подібність у деталях. Геній полягав у

інтуїтивному відборі тієї художньої мови, яка відповідала стихійній

документалістиці автора. Слушним є зауваження О. Якимовича щодо

художників, які „завжди гостріше за будь-яких теоретиків відчували безумство

світу...”