Науково-дослідницька робота - Голодомор 1932 - 1933 років в Україні очима людини ХХІ ст

Подождите немного. Документ загружается.

фізичних і творчих сил відкрити перед нами моторошну безодню людського

горя і відчаю” (Микола Жулинський).

У художньому стилі про цю добу писали ще Іван Цюпа, лауреат

(Державної) Національної премії (УРСР) ім. Т. Г. Шевченка (1985), Анастасія

Лисивець та Іван Кирія, Семен Старів (офіційно Старов; друкувався за

кордоном під псевдонімом Мирон Долот) – письменник, учитель, художник;

їхні твори нам найбільше запам’яталися.

Повість пам’яті „Ненаситні жорна” І. Цюпи „важко пробивався до читача.

Понад тридцять років він переховувався від лещат цензури. А потім майже

десятиріччя пролежав у видавництві”. У цій книзі автор розповідає про своїх

земляків із рідного села Бірки, із Зінківського району, із усієї Полтавщини, із

усієї розтерзаної голодом України. Це своєрідна промова душі свідка на

всесвітньому судилищі проти „сатанинського мірошника” Сталіна і його

посіпак: „І кажу правду, і тільки правду, якою б вона гіркою не була” [47, с. 4].

Книги для дітей середнього й старшого шкільного віку „Скажи про

щасливе життя…” А. Лисивець і „Голодна весна” І. Кирія – це щирі правдиві

автобіографічні спогади-роздуми про бачене й пережите. Наприклад, прототип-

автор від імені персонажа, першої особи, Насті (Нані, Наньки, Настеньки, – як її

люб’язно кликали рідні, знайомі, близькі) розповідає про трагедію у селі

Березань на Київщині [13], а Кирій не називає свого рідного села (чим натякає

про широко масштабність злодіянь), але теж від першої особи, Іванка

(прототипом якого є сам), подає для нас страшний документ сталінського

злочину. Ця автобіографічна повість написана в спокійній розповідній манері,

„але від того спокою, – підтримує наші відчуття Степан Колесник, автор

передмови „Світ його – діти”, – хочеться кричати на цілий світ” [36, с. 7].

Автор книги „Страта голодом” С. Старів не називає свого села (зі спогадів

дружини довідуємося проте, що це село на Черкащині [36, с. 240 – 244]), але

вказує на географію його розташування – „на лівому березі річки Тясмин, однієї

з приток Дніпра”, „менш як за двісті кілометрів на південь від столиці України”.

[36, с. 10]. Головна її тема – як село Старіва і його родина пережили Голодомор,

причини, перебіг та наслідки. Варто зазначити, що тут не тільки описано сам

голод, але й передумови його виникнення – із 1929 по 1933 рр., а „подробиці й

дати подій, описаних у книжці, перевірено за тогочасними радянськими

газетами й журналами, що їх можна знайти в більших американських

бібліотеках” [36, с. 9]. Із відгуків на англомовне видання книги, перекладених

Ростиславом Доцентом [36, с. 250 – 251], закарбувалися деякі. Джозеф Гаррісон

(США) переконаний, що „ця книга – як і ті, що описують гітлерівський

голокост, зумисну екстермінацію значної частини населення Камбоджі

червоними хмарами або турецький геноцид супроти вірменів на початку ХХ

сторіччя, – це історія нескінченного суспільноного жахіття”; „Долотова

розповідь, – зазначає Пол Мейджелі, – про безпорадність цілого народу перед

жорстокою брутальною тиранією – цінний загальнолюдський і суто особистий

документ”.

Як бачимо, художня література бурхливо реагувала і реагує сьогодні на

антилюдські дії тоталітарної влади; вона й сьогодні пульсує мистецькими

рефлексіями очевидців тих часів і дослідників цієї теми.

ІІІ.2. 2. Візуальне мистецтво

Художники „завжди гостріше за будь-яких теоретиків відчували

безумство світу”, – зауважує науковець О. Якимович. Тим більше тоді, коли

промовляє своїм талантом про пекучий біль трагедії 1932 – 1933 років.

Наприклад, художниця Ірина Банах-Твердохліб (Фото 27) (27 березня

1918 року народження), уродженка Винників (одна із частин теперішнього

Львова), яка ази малярства здобувала у Фелікса Виґживальського, головного

декоратора Львівського театру, а пізніше – у Львівському державному інституті

пластичного малярства (у викладачів-професорів Тиского, Гарлянда, Миколи

Федюка та ін.) та в Ротчестерському Технологічному Інституті, США у

професора Пітера Воґеляра бо з місяця лютого 1949 року проживає на

американському континенті, присвятила цій темі кілька робіт, внесла свою

лепту щодо висвітлення правдивих сторінок історії України. Про це читаємо з її

„Автобіографії” [37, с. 178].

„Українська Могмилянсько-Мазепинська Академія Наук улаштувала у

Філадельфії Симпозіум у справі Великого Голоду в Україні 20 травня 1983

року. Президент Академії професор Ярослав Рудницький запропонував мені

зробити виставку моїх символічних картин…При цій нагоді УММАН признала

й на цьому симпозіумі вручила „Грамоти Признання” чотирьом мистцям за їхні

праці…

В 1984 році від 2 до 30 січня заходом Ділового Комітету Канади та

Інституту Симона Петлюри в Торонто з нагоди 50-ліття створеного Москвою

Великого Голоду в Україні в роках 1932 – 1933, під проводом доктора Олега Під

гайного, улаштовано в Джан Робертс бібліотеці Університету в Торонто

виставку книжок, друків, фотографій і картин, присвячених голодові. Я брала

участь у тій виставці, експонуючи дев’ять символічних картин. Дві з них я

намалювала до 50-річчя Великого Голоду, а саме: „Страждальні роки в Україні

1932 – 1933 р.” (Фото 28) та „Земле моя прадідівська” (Фото 29).

Багато… відвідували цю виставку. Багато записало свої думки та

враження із неї у пропам’ятну книжку… Рецензію про виставку написала

Валентина Макогон. Ця рецензія була надрукована в “Свободі”, 8 березня 1984

року та в англомовній “Америці” 18 червня 1984 року, а рецензія Степана

Горлача у “Свободі” 16 лютого 1984 року” [37, с. 178]. У вступній статті до

книги “Творчість Ірини Банах-Твердохліб: малярство, емаль графіка, батік,

вибійка, кераміка” [37] науковець Богдан Стебельський зазначає: “Ірина

Твердохліб найкраще висловлюється у тематичних творах, коли вона може

визволити свої почування, емоції, свій темперамент. Тоді вона не лише упрощує

реальні форми, але деформує їх до вислову, який промовляє мовою її почувань.

До таких творів належать: „Земле моя рідна!”, „Голод в Україні, 1932 – 1933

рр.”, „Хресна дорога української матері”, „Вінниця”, „Два світи”, „Сибір”,

„Україна сьогодні”, „До волі”… Саме експресіонізм – це форма мистецької

мови, яка найкраще надається висловити трагедію. Експресіонізм – мова не

ідилій, спокою, ліричних настроїв та відпочинку, а мова чогось зовсім

протилежного. Це мова протесту. Мова боротьби, мова крику, яка деформує

обличчя людини, її поставу, як акторська маска трагедії в грецькому театрі. Цей

стиль примінила у своїх тематичних творах, присвячених трагедії України,

Ірина Твердохліб [37, с. 12]. До протилежних жанрово творів належать

тематично багаті змістом праці – „Голод в Україні”, „Земле моя прадідівська”…

Праці Ірини Твердо хліб залежать не так від часу, в якому творила, чи часу

формування її мистецтва, а радше від її зустрічі з проблемами, що їх треба було

розв’язувати, і які її ставили у різні умови творчого вияву. Вона може бути

спокійною і зрівноваженою в образі свого предмету, коли він для неї

об’єктивний, і може горіти вогнем великого схвилювання, коли вона зміст свого

творення передає зворушено. Саме цей момент має великий вплив на

різнорідність сталевих її висловів, можливо, більше, чим технічне вивчення

мистецької мови, мистецького ремесла” [37, с. 13].

У своїй колекції „Голодомор 1932 – 1933 в Україні” американець Морган

Вільямс зберігає полотна українських митців: Олександра Ніколайця („Від

Голодомору, зорганізованого комуністичним режимом, загинули мільйони

українських селян, наших дідів і прадідів”. Ліногравюра, 53 х 38. 1988), Івана

Новобранця („Ой, у році 33-ім”. Олія, полотно, 70 х 110. 1988; „Ой, налетіли тії

вороненьки”. Олія, полотно, 70 х 110. 1993), Миколи Павлусенька („Жити стало

краще, жити стало веселіше… (Й. Сталін)”. Картон, темпера, 66 х 100. 1993),

Олега Стайкова, Євгена Морозовського, Олександра Лєкомцева („Голодні місяці

– Трупень, Пухкутень, Смертень”. Картон, темпера, 70 х 100. 1993), Федора

Глущука („1933”. Картон, темпера, 57 х 85. 1990), Євгена Лункова („Сталін і

кістки українців”. Картон, темпера, 70 х 100. 1993), Івана Балдухи („Україна

33”. Олія на дошці, 160 х 130. 1993), Георгія Шевцова (“На нашій – не своїй

землі (Т.Шевченко)”, “Які будуть жнива (Т. Шевченко)”. Картон, темпера, 100 х

70. 2004), Віктора Бистрякова („Голодомор. Україна 33”. Картон, темпера, 70 х

100. 1999), Миколи Червоткіна („Ніхто не хотів помирати, 1932 – 1933”. Картон,

темпера, 90 х 90. 1991), Сергія Глущенка („Створений владою Голод забрав

життя мільйонів українців”. Картон, темпера, 83 х 57. 1993), Роксолани

Лущаківської-Армстронг („Україна – житниця Європи 1933”. 54 х 85. 1983),

Валерія Вітра (“1932 – 1933 і зійшло сонце…”. Картон, темпера, 70 х 105. 1999),

Олега Білого („Від геноциду культури до геноциду нації”. Картон, темпера, 70 х

100. 1983), а також роботи невідомих авторів – „Я вірю, нене, будеш знята із

хреста”. Картон, темпера, 100 х 70. 1990) і “А ми дивились та мовчали…”

Картон, темпера, 100 х 70. 1988. У колекції музею православної громади в Саус

Баунд Брук штату Нью-Джерсі США серед інших зберігається твір Богдана

Певного „Земля” (1963) (Фото 27). Для висвітлення однієї теми всі вищезгадані

митці послуговуються широкими засобами мистецького вислову. Щоб

підсилити враження, художники часто використовують найпростіші елементи

селянського побуту, як, наприклад косу (Фото 31), яку гострять кістяки (Георгій

Шевцов. „Які будуть жнива (Т. Шевченко)”. Картон, темпера, 100 х 70. 2004)

або ту (Фото 32), яка у руках Сталіна нищить дива декоративно-ужиткового

мистецтва, символ воскресіння української нації, людства – писанки (Олег

Білий. „Від геноциду культури до геноциду нації”. Картон, темпера, 70 х 100.

1983”); дерев’яні ложки (колектив авторів у складі Олега Стайкова, Євгена

Морозовського, Олександра Лєкомцева – „Голодні місяці – Трупень, Пухкутень,

Смертень”. Картон, темпера, 70 х 100. 1993; Валерій Вітер. „1932 – 1933 і

зійшло сонце…”. Картон, темпера, 70 х 105. 1999): на першому (Фото 30) вони

утворюють хрест – символ мук (на фоні зрібної вишивки рослинного орнаменту

червоно-чорного кольорів – символу долі українців), а на другому (Фото 33) –

символічні промені надії, які йдуть від дерев’яної тарілки-сонця, днище якої

просвердлене дірками, що орнаментально утворюють зображення п’ятикутної

радянської зірки. До речі, в роботі невідомого автора „А ми дивились та

мовчали…” (Картон, темпера, 100 х 70. 1988) “свій” кривавий червоними

нитками орнамент, гаптований хрестами, “вишиває” чорний крук – символ біди,

недолі в українському фольклорі, обпікаючи душу глядача кривавим поглядом

(Фото 35). Християнський символ страждання Батьківщини – терновий вінок

із елементом символу України калиновими ґронами на ньому – теж тяжіє до

народнозначеннєвої образно-сиволічної гами у роботі Федора Глущука „1933”

(Картон, темпера, 57 х 85. 1990), із вищезгаданої колекції Моргана Вільямса

(Фото 36).

Вкраплення тексту у народнопоетичному ракурсі використано

художником Іваном Новобранцем на полотнах „Ой, у році 33-ім” (1988) і „Ой,

летіли тії вороненьки” (1993). Відразу кидається в вічі непропорційна будова тіл

зображених персонажів (Фото 37 – 38). Деформованість рук і голови тут є

промовистими найбільше. Технічні засоби і стилеве вирішення робіт І.

Новобранця разюче перегукуються із полотнами нашого земляка, маляра-

наївіста Петра Савчина.

ІІІ.2.2.1. Безумство доби у наївному малярстві П. Савчина (1923 – 2005)

Геній самодіяльного калуського художника Петра Савчина, твори якого,

хоча ним і були подаровані місту, поки що не ввійшли до постійної експозиції

„Картинної галереї” міста, в якому він проживав після повернення із

дев’ятилітнього ув’язнення (1957 р.), де похований, „полягав, – за О. Петровою,

– у інтуїтивному відборі тієї художньої мови, яка відповідала стихійній

документалісти ці автора” [27, С. 18].

Петро Савчин (Фото 23) із когорти тих, кого радянська система

покалічила фізично, але не зламала духовно. Як художник він відбувся у

сімдесят п’ять років, бо попіл споминів, пережитих і ним, і його стражденним

народом, стукав у його зболене серце.

Ті, хто вперше бачать полотна Савчина-маляра, відчувають, що

потрапляють “ в інший вимір, в ауру репресивної радянщини (…). Всі без

винятку сюжети приголомшують болем, жахом (…), буденністю, з якою

виконувалися (…) голодомори”.

Цикл картин написано у період із 1998 по 2002 роки. Тоді “митець

знайшов у собі сили зануритися в жахаючу минувшину і подумки знову пройти

мученицький шлях” [27].

Розпад Радянського Союзу „став щасливим струсом свідомості –

П. Савчин з молодечою потугою включився в агітаційні кампанії початку 1990-

их років. Він пише й малює десятки гасел”. Те піднесення сприяє спалахові

його таланту як митця-„історіографа”. У Калуші ним „було створено вражаючої

сили сповідальні композиції, про які автор сказав: „Моє мистецтво – біль моєї

душі”.

У композиціях вісімдесятилітнього митця гірким болем генетично

проявляється жахлива правда життя. І на картині „Нарешті ми досягли власної

мети” виведення образів українців Київщини, що помирають від голоду, і на

інших полотнах П. Савчин „поспішає написати, зафіксувати, зберегти для

історії пережите і побачене” .

Митець належить до когорти наївних митців [27]. Його „серію

страхітливих сюжетів за жанром” професор-мистецтвознавець На УКМА

визначає як „історико-наративну” в системі наївного малярства.

Петро Савчин створював свої шедеври „у стані екзальтації”, „заряджені

колосальною міццю навіювання”. Для переконливості, правдоподібності він не

викликав параної дальні видіння, як Сальвадор Далі або Рене Магріта. Майстер

сам перебував „у середохресті божевілля” , – стверджує О. Петрова. На схилі

життя „художник спромігся написати реквієм-сповідь, бо душі померлих, які

блукали навколо покинутих, але незабутих тіл, – переконана столичний

мистецтвознавець, – вимагали від того, хто залишився живим, правди”.

Із вищесказаного випливає, що наш краянин П. Савчин є наочним

прикладом того, як генетично переданий біль усього народу пульсує на

чуттєвому рівні у художніх полотнах сучасника крізь призму особисто

перенесених поневірянь.

ІІІ.2.2.2. Меморіальні споруди у Канаді

Втілення болю та спокути перед невинно загиблими й ненародженими

українцями є меморіальні споруди, музеї як на рідній землі, так і в багатьох

країнах світу. Чому? Бо людство усвідомлює біль і жахіття нашого історичного

минулого. Ще 1988 року Конгрес США, а 1989 року Міжнародна комісія

юристів офіційно визнали Голодомор 1932 – 1933 років актом геноциду. А 15

травня 2003 року офіційні документи з приводу голодомору ухвалили у Бельгії,

США, Канаді, Аргентині, Іспанії. Того ж року Інститут досліджень історії

суспільства та релігії міста Віченца (Італія) 16-18 жовтня присвятив цій

проблемі міжнародну конференцію. За результатами її роботи італійською

мовою було випущено книгу „Смерть землі. Великий голод в Україні 1932 –

1933 років”.

Проблема визнання Голодомору злочином проти людства розглядалася 10

листопада 2003 року на 58-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН. А в кінці

листопада в Парижі французький народ провів Дні пам’яті жертв, почесним

президентом яких був Ален Безансон.

Перший монумент жертвам українського Голокосту 1932 – 1933 років

було споруджено в м. Едмонтон (провінція Альберта) 1983 року. Він

складається із трьох частин: постаменту, який нагадує чорну могилу (основа –

мармур) із символом-тризубом в обрамленні рослинного орнаменту круглої

форми на його фронтоні, невеличкого підвищення із написом: „In memori of the

millions who parents in the genocidal famine inflicted upon Ukraine by the soviet

regime in Moskow 1932 – 1933” („Пам’яті мільйонів батьків, які стали жертвами

геноциду радянського режиму Москви в 1932 – 1933”), а на ньому із

нержавіючої сталі, як людська пам’ять, роз’єднаний у верхній частині

скульптури диск, вирізані контури середини якого нагадує отвір замка, до якого

тягнуться руки, пальці на яких, здається, застигли у судомах вічного болю. Він

разюче контрастує-увиразнюється із зеленим тлом зеленої ялинки (Фото 16).

Другий за хронологією спорудження пам’ятник відкрито у м. Вінніпег,

провінція Манітоба. Впадає в око статуя безнадійної у надії матері, до якої

тулиться старша зморена донечка. Вони затиснені у лещата системи. Їх нема

кому захистити. Вони приречені на муки, а, можливо, й смерть. Смерть,

очищену людяністю чи осквернену канібалізмом. Ця скульптура органічно

стилево поєднується із тлом – екстер’єром висотної будівлі. Постамент її –

трикомпонентний. На тій частині постаменту, яка утримує скульптуру, золотими

літерами викарбовано напис про те, що пам’ятник споруджено у 50-ті роковини

трагедії „для увічнення пам’яті понад 7 мільйонів невинних жертв”. Нижче

чотиривірш Т.Г. Шевченка:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Із неї ми довідалися про дату, рік відкриття монументальної споруди та

ініціаторів задуму – Вінніпезький відділ комітету українців Канади. Інші дві

складові постаменту містять таблички із написами іноземними мовами (Фото

17).

Значно пізніше, 25 квітня 1999 р. У м. Калгарі (провінція Альберта)

встановлено Калгарським відділом конгресу українців Канади пам’ятник

жертвам геноциду. На чорному паралепіпедної форми із чорного мармуру

пам’ятнику викарбувано білими лініями православний хрест, роки Голодомору

в його двосторонньому дзеркальному відображенні. А з двох інших боків теж

дзеркально викарбувано золотий тризуб і записи різними мовами, у тому числі –

українською. Розташований пам’ятник на постаменті-плиті сірого кольору

(Фото 18).

Остання нам відома пам’ятка в Канаді відкрита 13 листопада 2005 року.

Це невелика за розміром чорна мармурова плита, яка є своєрідним путівником

трагедії: сучасна карта України, всіяна хрестами. Лише західна її частинка та

Крим уособлюють надію на майбутнє (Фото 25) [28].

Відрадно, що Президент США Джордж Буш 2007 року дав дозвіл на

спорудження пам’ятника у Нью-Йорку.

ІІІ.2.2.3. Вшанування жертв Голодомору в Україні

На українській землі перший меморіальний хрест встановлено у м. Харків

лише 4 жовтня 1989 року.

Недалеко від Агарського монастиря біля м. Лубни височіє меморіальний

курган (Фото 19), а на сільському цвинтарі у с. Листвяки Лубенського району

Полтавської області – меморіальний хрест (Фото 20). Хрест невинно

замордованим є і в м. Миколаїв, і в Харкові (Фото 21), і навіть у

західноукраїнському м. Коломия (Фото 22).

Обеліск жертвам Голодомору розміщено на Михайлівській площі, зліва

від входу до Михайлівського Золотоверхого монастиря (Фото 26). У сірому

хрестоподібному обрамленні-вирізі постать-тінь Марії-Оранти, Матері-України

із прозорою тінню-хрестом Сина-Мученика, української стражденної юні того

періоду. Звідси від 22 листопада 2003 року щорічно починається Всеукраїнська

акція „Запали свічку”. Тут уперше звучали такі поетичні рядки нашого

краянина Д. Павличка:

Я є трудний народ...

Я з голоду помер у 33-ім році...

Я ждав, коли мене на суд покличе світ...

Та суду ще нема.

І я ще не віддячив...

За пекло, що придумали кати!..

Я вставав з невільницького дна...

(Ці та наступні рядки прямої мови записані учасником віча Півтораком

Віталієм Романовичем.)

Щорічно учасником акції біля обеліска жертвам Голодомору в Києві є

Президент України Віктор Ющенко. Він приходить для того, „щоб скласти

шану своєму дідові Іванові, своїй бабусі, своїм рідним із с. Хоружівка (Сумської

області)”. Його мати завжди тримала „3-4 мішечки сухарів, бо глибоко засів

страх”.