Науково-дослідницька робота - Голодомор 1932 - 1933 років в Україні очима людини ХХІ ст

Подождите немного. Документ загружается.

принципово новим було визначення самого факту – раніше (і то дуже зрідка)

дозволено було згадувати про „нестачу продуктів”. Є підстави стверджувати,

що це визнання було вимушеним – з огляду на очікуване оголошення

результатів роботи американської комісії.

18 лютого 1988 року „Літературна Україна” опублікувала доповідь Олекси

Мусієнка на партійних зборах Київської організації Спілки письменників

України. Вітаючи курс нового керівника КПРС на десталінізацію, О. Мусієнко

звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої кампанії

хлібозаготівель, наслідком якої став Голодомор 1933 року. Використане в цій

доповіді слово „голодомор” було новотвором письменника.

На початку липня 1988 року на ХІХ конференції КПРС в Москві вступив

Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком

неочікувано для присутніх завершив цю тему так: „А оскільки в нашій

республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини

голоду 1933-го, який позбавив життя мільйонів українців, назвати поіменно тих,

із чиєї вини сталася ця трагедія”.

Завдяки, насамперед, національно-демократичним силам в Україні

протягом останніх 15 років вийшло ряд цінних документальних публікацій,

наукових досліджень. Вагомі підсумки досліджень найшли відображення в

сотнях публікацій свідчень та наукових розвідок, які зафіксовані у цінному

бібліографічному покажчику праць „Український Голокост 1932 – 1933 рр.”,

видано в 2003р. одеськими книгознавцями.

Так, зокрема, на початку 90-х років вийшли в світ дві збірки документів у

1990 [15] та 1993 [14] роках.

Незважаючи на те, що перша збірка (1990р.) була підготовлена Інститутом

історії партії при ЦК КПУ і видана „Політвидавом України”, і починалася вона

із постанови ЦК КПУ „Про голод 1932 – 1933 років на Україні та публікацію

пов’язаних з ним архівних матеріалів” від 26 січня 1990 р., в якій основною

причиною голоду визначалася „згубна для селянства хлібозаготівельна

політики”, значення цього видання для українського суспільства важко

переоцінити.

Почали виходити з друку книги й статті, присвячені різним аспектам

проблеми нарешті стали доступними емігрантські видання, про трагедію

Голодомору 1933 р., і що особливо важливо – свідчення очевидців. Перші кроки

були зроблені свого часу передчасно померлими українськими журналістами

Володимиром Маняком та Любов’ю Коваленко, котрі видали фундаментальний

збірник, вміщені у якому свідчення охоплювали всю територію тодішньої

УРСР; письменником Олександром Міщенком, який простежив трагедію на

прикладі одного тільки регіону (Козельщанського району Полтавщини). „Серед

зими прийшли „буксири” розрили хату і його разом з дружиною, малими дітьми

викинули на вулицю. Від Микит „буксири” подалися до Павла Ткаченка. Те ж

саме зробили” [22]. Потім стали виходити солідні документальні збірки, у яких

групувався по областях України і в перспективі має охопити всі регіони без

винятку. Дуже цінними були відносно невеликі за обсягом публікації спогадів,

здійснені ентузіастами-краєзнавцями. Через брак коштів вони виходили в світ

мізерним накладом, на поганенькому папері, без обкладинки, за оформленням

нагадуючи „самвидав” брежнєвських часів. Прикладом таких видань можуть

служити брошури краєзнавців Тараса Кохно та Бориса Демківського. Останній,

подавши історію свого с. Мазепинці – батьківщини гетьмана Івана Мазепи – і

торкнувшись теми Голодомору, вказав на той разючий факт, що за чотири роки

Другої світової війни до села не повернулося, бо загинуло на фронтах, 68

чоловік, а за один 1933 р. було заморено голодом 424 селян, що в 6,3 рази

більше.

Л. Коваленко і В. Маняк вказували на національну направленість

голодомору. Адже закиди тих, хто доказує, що голодували не тільки українці

автори наводять дані: „Голодував не якийсь невизначений північно-кавказький

народ, а переважно українці Кубані. Голод був у тих районах Поволжя

(Саратовська, Сталінградська області), де компактно проживали українці.

Голодували українські села в Оренбурзькій області (Південний Урал). Лютував

голод в Павлодарській області (Казахстан), де масово проживали українці

переселенці ще з дореволюційних часів [21].

У сучасній Україні одим із найвідоміших дослідників голодомору є

видатний історик Станіслав Кульчицький (Фото 8). Ще у 1989 році вийшла у

світ його праця „1933: Трагедія голоду”, де автор прагне визначити причини

трагедії та її масштаби [17], а також викликані геноцидом демографічні втрати.

У 1991року – „Ціна „великого перелому” [18]. У цьому науковому дослідженні

на конкретних фактах доведено, що голод 1933 року був результатом злочинної

діяльності надзвичайної хлібозаготівельної комісії, що діяла в Україні під

керівництвом Л.Молотова і В. Кагановича.

Вчений наполегливо, протягом усіх років незалежності України

відстоював погляди на голодомор як етноцид українців. „Голодомор справді був

Геноцидом селянства (в Україні) й козацтва (на Кубані), поєднаним у часі з

планомірним винищенням української інтелігенції. Тобто це був геноцид

українців як нації” [16]. Цієї ж думки притримуються і інші провідні історики

України. Так академік В.Смолій вважає, що „Штучно організований Голодомор

– одна з найстрашніших трагедій в історії українського народу і один з

найбільших злочинів сталінщини перед українством” [24]. „Голодомор, штучно

створений сталінським керівництвом, був однією із найжахливіших трагедії

українського народу”, – підводить підсумки голоду 1932 – 1933 років

Ф.Турченко (Новітня історія України. Ч. І. 1917 – 1945; К.: Генеза, 1998).

Я.Грицак стверджував: „Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською

територією; вимираючим українським селянам не дозволялося переходити або

переїжджати в Росію, де голод не був таким гострим. На кордоні з Росією

стояли загороджувальної загони, які розстрілювали втікачів з України” [9].

На початку ХХІ ст. побачила світ низка видань про Голокост в Україні. Чи

не найоб’ємнішим є дослідження Голод 1932 – 1933 років в Україні: причини та

наслідки” [6]. Стаття В. Марочко „Голодомор в Українському селі” розглядає

причини голоду, аналізує ситуацію в українському селі, яка склалася внаслідок

соціально-економічної політики радянської держави в 20 – 30-х роках ХХ ст.

[25]. Спогади-оповіді канівців (Черкаська обл.), які були свідками національної

трагедії йдеться в упорядкованій О. Білоконем книзі „Святиня і голодомор:

документи і матеріали з наукового архіву Шевченкового національного

заповідника”, проілюстрована фоторепродукціями І. Синящокого [31]. У

виданні „Смертю смерть подолали: голодомор в Україні 1932 – 1933”

досліджувана нами трагедія висвітлюється як у загальноукраїнському, так і в

регіональних аспектах. Аналіз тогочасних подій органічно доповнюється

численними архівними документами, спогадами очевидців, оригінальними

ілюстративними матеріалами [34]. Варті уваги, на нашу думку, статті Е. Тревена

„Голод 1932 – 1933 років в Україні очима французів, американців та інших

людей Заходу: сучасний погляд” [39], Ю. Шаповала „Голод 1932 – 1933 років:

політичне керівництво УРСР і Кремль” [49], а також публікація „Трагедія

голодомору 1932 – 1933 років: Добірка статей” у журналі „Пам’ять століть”

[38]; другий том наукового видання „Український голокост, 1932 – 1933:

свідчення тих, хто вижив” за редакцією Ю. Мисика, здійсненого видавництвом

Києво-Могилянської академії за редакцією Ю. Мисика [43].

Завдяки зусиллям істориків, дипломатів діаспори ряд країн світу визнав

Голодомор 1932 – 1933 років в Україні геноцидом. Першою це зробила у 1993

році Естонія, потому Канада, Аргентини, США, Угорщина, Литва, Грузія,

Австралія, Польща. У травні 2003 року Верховна Рада України вперше за весь

час свого існування підняла питання про Голодомор на сесійному засіданні. Під

час обговорення народні депутати від Компартії України покинули зал. вони

були обурені інтерпретацією Голодомору як геноциду українців. Ще

напередодні цього засідання під час парламентських слухань щодо вшанування

пам’яті жертв голодомору 1932 – 1933 років народний депутат України Степан

Хмара у своєму виступі зазначав „Імперське керівництво вирішило нанести

такий удар по українському народові, щоб він уже не міг більше піднятися і

заявляти свої претензії на власну державу.

...В інших регіонах СРСР масштабами голод був трохи меншим ніж в

Україні і тих місцевостях поза Україною, де українці становили більшість

населення” [46].

Визнати Голодомор 1932 – 1933 років геноцидом Верховна Рада України

спромоглася тільки у листопаді 2006 року.

У червні 2007 року список країн, які визнали геноцид в Україні

поповнили ще дві країни – Іспанія і Перу.

Головним супротивником визнання Голодомору в Україні геноцидом, у

тому числі визнання на рівні ООН, виступає Росія. В кінці жовтня 2006 року,

напередодні розгляду Верховною Радою України даного питання МЗС Росії у

своїй заяві наголосив: „Кампанія довкола „Голодомору” 1932 – 1933 років у

колишньому СРСР з кожнім днем набирає в Україні нові оберти. Практично

вона піднята до рангу державної політики. Збільшуються заклики, щоб

Верховна Рада прийняла закон, який закріпив би політико – правову оцінку

„Голодомору” як „геноциду” українського народу... „Голодомор” навряд чи

коректно розглядати тільки щодо „України”, адже йдеться про понуру сторінку

в нашій загальній історії”. Це був, ймовірно, натяк проросійським силам у

Верховній Раді стосовно того, як голосувати у питанні визнання Голодомору

1932 – 1933 років Геноцидом.

Отож у соціальному плані українське суспільство все більше дістається до

об’єктивних істин про подію, яка сповна загрожувала існуванню українства як

нації. На часі визнання Голодомору в Україні 1932 – 1933 років геноцидом

Організацією Об’єднаних Націй, яке потрібно проводити, долучаючи все

більше країн до факту визнання, доносячи правду про Голодомор в Україні до

всього світу.

Першими про Голодомор в Україні заговорили ті українські історики, які

творили і проживали за межами тодішнього Радянського Союзу, – у діаспорі, на

американському континенті.

РОЗДІЛ ІІ

Голод 1932 – 1933 років в Україні у спогадах очевидців

Збір свідчень про трагедію винищення голодом українців 1932 – 1933

роках розпочався після закінчення Другої світової війни. Першою книгою

такого характеру було саме видання за редакцією Юрія Семенка „Голод 1933

року в Україні”. Голос уцілілих після Голодомору лунає з кожної сторінки

книги. Так М. Козко згадує:

„Мої батьки були селянами, що померли від голоду злощасного 1933 року.

Тоді померли, крім батька і матері, ще три мої сестри і два брати. Я сам став

безпритульним і скитався по всьому СРСР.

Кілька фактів, що особливо врізалися в мою пам’ять, я подаю сьогодні в

цьому короткому епізоді.

Весна 1933 року. По всій Україні панує голод. Селяни кидають свої рідні

хати, села. Вони, від голоду, ідуть до великих міст з надією, що там зможуть

дістати шматочки хліба і спасти своє життя. Але в місцях виловлює їх міліція,

вантажить на автомашини, вивозить за місто і скидає у провалля. Люди гинули

у великій кількості.

В Харкові, тодішній столиці України, я бачив, як на Кінній площі лежала

пухла від голоду жінка. Її живу, точили черви. По тротуарах проходили люди,

клали їй по крихті хліба, але нещасна жінка його не їла, бо то було близько до

смерти. Вона плакала і просила лікарської допомоги, якої їй ніхто не дав.

По всіх вулицях Киркора лежало багато померлих від голоду людей” [7].

„Селянин Безручко розповідає про своє село Шрубків Меджибіжського

району Вінницької області, що мало біля 200 дворів та про сусіднє село

Митківці – понад 150 дворів...

– У 1933 році в нашому селі вимерло, згідно з реєстрацією сільради 700

душ, яких поховано кагатами”, себто в спільні ями. У селі Митківцях із 150

дворів не залишилося ні однієї живої душі: всі вимерли крім хіба тих, що

порозбігалися [7].

Надзвичайно цінні свідчення було зібрано Американською комісією з

дослідження голоду в Украйні, створеною 12 жовтня 1984 року. Так професор

С.Кульчицький згадує, як він уперше ознайомився з цими матеріалами: „1990

року в Україну вперше приїхав Джеймс Мейс. Він привіз мені комп’ютерну

роздруківку зібраних комісією Конгресу США свідчень про голод 1932 – 1933

рр. Кожен із 206 свідків годинами згадував про те, що з ним відбувалося в

Україні з 20 – 30-х рр., відповідаючи на ретельно продумані запитання. Десятки

різних відповідей на однакові питання давали можливості застосувати

компаративний аналіз, що позволяло джерело властивого мемуарній літературі

суб’єктивізму. Відповіді розшифровували натяки на справжню причину

голодомору, які містилися в компартійних документах.

У грудні 1990 року тритомник свідчень обсягом 1734 сторінки побачив

світ у державній друкарні Вашингтона” [16].

У цьому тритомнику свідчень, виданих Комісією з українського голоду

1932 – 1933 рр. в Конгресі США, змальована яскрава картина того, що

трапилося. Так, Федір Коваленко із села Лютенька Гадяцького району на

Полтавщині розповідав: „У листопаді і грудні 1932 року забрали все зерно,

картоплю, все забрали, включно все що було на горищі. Які дрібні були сушені

груші, яблука, вишні – все забрали” [16].

Багато свідчень наводить і Роберт Конквест у своїй книзі „Жнива

скорботи”. Надзвичайно цікавими є спогади партійних чи комсомольських

активістів, які щоденно вилучали останні запаси, свідомо прирікаючи людей на

голодну смерть. Що відчували вони? Невже у глибині їхньої чорної душі не

закрадалася хоч крихта сумління?

„...Я сам брав участь у цьому, ганяючи селом, у пошуках прихованого

зерна. Разом з іншими я випорожнював скрині старих людей, затикаючи собі

вуха від плачу дітей і голосіння жінок. Бо я був переконаний, що здійснюю

великі та потрібні перетворення на селі; що в часи прийдешні людям, що жили

там, у результаті житиметься краще; що їхні горе ти страждання були наслідком

їхнього власного неуцтва або підступів класного ворога; що ті, хто послав мене,

і я сам, знали краще від селян, як їм треба жити, що їм належно засівати і коли

орати.

Протягом жахливої весни 1933 р. я бачив людей, які вмирали від голоду. Я

бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які ще дихали, але з

порожніми, позбавленими життя очима. І трупи – трупи в зношених вовняних

кожухах та дешевих повстяних черевиках, трупи в селянських хатинах, на

талому снігу старої Вологди, під мостами Харкова... Я бачив усе це і не

збожеволів, не покінчив життя самогубством. І не проклинав тих, хто послав

мене забрати в селян зерно взимку, а весною переконувати людей, що ледве

пересували ноги, худі як скелети або болісно опухлі, вийти в поле, щоб

„виконати більшовицький посівний план ударними темпами”.

І я також не втратив віри. Які раніше, я вірив, бо хотів вірити” [15].

Один із найбільш повних видань, вражаючих силою свідчень про голод

1932 – 1933 років в Україні є книга „33-й: Голод. Народна книга-меморіал”. Так

Неліпа Онисія Андріївна, жителька Городищенського району на Черкащині

згадує: „У тридцять третьому було стільки горя, що й на воловій шкурі не

спишеш... У Серафима Горідька було троє хлопців. Малий збігав до Литвинки,

по сусідству. Вона йому вряди-годи молочка давала. Та ось раз пішов, а додому

нема! Кинулись до неї. Питають – вона зам’ялась, язик заплітається. Почали

шукати – в казані тільки нігтики плавають...” [40].

І в цей час у посланні, яке 29 грудня 1932 року направив обкомам і

райкомам партії секретар ЦК КП(б)У С.Косіор, йдеться: „До сих пор еще

районные работники не поняли, что первоочередность хлебозаготовок в

колхозах, не выполняющих свои обязатильства перед государством, означает,

что всë имеющееся в наличии зерно в этих колхозах, в том числе и так

называемые „семенные фонды”, должно быть в первую очередь сдано в план

хлебозаготовок” [48].

Варто зазначити, що документи тих часів засвідчують, що про можливість

голоду в Україні, а також про його згубні наслідки було відомо міжнародній

спільності, але вона залишалася байдужою до трагедії, яка розгорталася в

Україні, в колишній житниці Європи: „З офіційного повідомлення відділу

міжнародної преси Міністерства закордонних справ Італії „Голод в Радянській

Україні”. Рим, 9 червня 1932 р.

Кореспондент „Vossishe Zeitung” (Берлін, 8), газети, яка підтримує

німецько-радянський союз, надіслав тривожне повідомлення з Радянської

України, в якому він заявляє про те, що „ця споконвічна житниця Європи

перебуває на межі голоду, який судячи з обставин, може стати ще жахливішим

ніж відомий голод 1921 року. Журналіст каже, що причиною цього є

поспішність у проведенні колективізації землі” [26].

Збір свідчень та їх документування в Україні розпочалися в кінці 80-х – на

поч. 90-х років ХХ ст. Як уже згадувалося вище, наріжний камінь у цій короткій

роботі було закладено журналістами Володимиром Маняком та Любов’ю

Коваленко, письменником Олександром Міщенком, а пізніше цю роботу

підхопили ентузіасти-краєзнавці.

Однак темпи збору свідчень очевидців невдовзі суттєво знизились, і хіба

що в деяких українських газетах („Слово Просвіти”, „Народна газета”, „Шлях

перемоги”, „Українське слово” та ін.) час від часу друкувалися листи –

свідчення або ж записані науковцями спогади. Причини цього лежать на

поверхні. Насамперед відхід голодоморного покоління, який останнім часом

прискорився через тяжку економічну кризу, що особливо вдарила по селу. Дався

взнаки і „відкат” у розбудові Української держави у другій половині 1990-х

років, внаслідок чого владні структури все частіше ігнорували трагедію

Голодомору, щоб не викликати невдоволення Москви. Звідси – відмова у

фінансуванні відповідних програм, навіть видань вже підготовленої до друку

наукової продукції, в т. ч. й публікації свідчень тих, хто пережив цей штучний

голодомор.

Після Помаранчевої революції ситуація змінилася, але надто мало

залишилося тих, хто пам’ятає ту страшну трагедію 75-річної давності. Якщо

врахувати, що пригадати щось можуть ті, кому було в 1932 – 1933 роках

щонайменше сім-вісім років, то зрозуміло, що зараз їм уже за вісімдесят, а для

жителів України, де середня тривалість життя є значно нижчою, це вже надто

поважний вік. Але, як виявилося, можна знайти ще й зараз тих людей, які

пережили Голодомор, дехто із них волею долі опинився навіть у Західній

Україні. Отож далі наводимо витяги із свідчень, які нам вдалося зібрати у

Калуші.

Так Анохіна Алла Петрівна, яка народилася в 1932 році в місті

Артемівську, розповідає історію своєї сім’ї, яку вважали однією з того класу,

який підлягав знищенню – куркульства.

„В 1929 році, коли почалася колективізація мій батько продав частку свого

майна і почав будувати дім м. Артемівську (теперішня Донецька область). У

1931 році батько забрав маму і мою старшу сестру, яка народилася 1931 році.

Коли почалося розкуркулення, то в мого діда Володимира Васильовича

відібрали все майно і він із двома синами перебрався в м. Артемівськ до мого

батька (на той час моя бабуся Марія померла). З початком голоду прибув до нас

і мамин старший брат Арсеній, який ще був не одружений. Проживали всі за

адресою вул. Дорожна, 3 (за Північним вокзалом). Це і врятувало всю сім’ю від

голодної смерті в 1932 – 1933 роках.

Значно страшніша доля була уготовлена старшій сестрі моєї матері Дані,

яка одружилася і на цей час виховувала уже трьох синів. Сім’я тітки Дани була

чи не найбагатшою в селі. Коли почалося розкуркулення 1930 р. у тітки Дани

відібрали все майно (поле, будинок, худобу), а сім’ю виселили за межі

колгоспних угідь. Там вони вибудували землянку, в якій розмістилися всі. Коли

почався голод, то сім’я була приречена на вимирання, але зиму 1932 року ще

перезимували: ще був запас сил, так і де-які харчі. Тітка Даша не змогла

прорватись в Артемівськ до своєї сестри по допомогу, так як із села їх не

випускали. Зимою 1933 року померли від голоду всі в родині – чоловік і троє

синів.

Тітка Даша вижили” (Свідчення 1).

Можемо лишень уявити собі що прийшлося пережити цій жінці, яка

одного за одним втратила трьох синів. І як їй було далі жити в цьому світі: без