Як бачимо, німі речники трагедії, твори малярства, меморіальні споруди,
розглянуті художні твори, хвилюють і нас, материкових українців, юних і
літніх, і діаспорних, – усе людство, бо трагедія 1932 – 1933 рр. – це не біда
однієї української нації. Це пересторога на майбутнє для усіх землян. Це заклик
до людей різних рас і віросповідань говорити правду, не мовчати за будь-яких
умов проти „пилатового „умивання рук”, проти „катастрофічної втрати
Принципів” [30, с. 136 – 138] .
Зрештою, про ті матеріали, які були надруковані упродовж 1932 – 1933
рр., зокрема й про вшанування пам’яті жертв Голодомору, починаючи з 1948
року, можна почерпнути із бібліографічного покажчика, який укладено
Одеською державною науковою бібліотекою ім. Горького за спільним проектом
із Фундацією українознавчих студій Австралії [8]. Але тут використані фонди
ще й таких бібліотек, як Національної парламентської бібліотеки, Державної
історичної бібліотеки, Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського НАН
України, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України,
Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Короленка, бібліотеки ім. Івана
та Юрія Липи ЦБС для дітей м. Одеси, бібліотеки Іллінойського університету
(США).
До 60-річчя Голодомору видано підсумковий звіт Міжнародної Комісії з
розслідування голоду в Україні 1932 – 1933 років, склад якої затверджено на 60-
й конференції Асоціації міжнародного права, яка проходила в Монреалі
(Канада) 29 серпня – 4 вересня 1982 року; опублікований в Канаді 1990 року
[23]. Видання в Україні російською мовою здійснено за кошти, надані Палатою
українських адвокатів Канади. У звіті зазначається, що „засудження (комісією) є
одночасно й відкритим викриттям і звинувачувальним актом, якщо виконавцям
наведених злодіянь суджено бути опізнаними, не конкретно, а в загальних
рисах. Це зроблено для того, щоб, хоча частково, виконати зобов’язання перед
людбми, які бачили, як мільйони їм подібних помирають, зникають і
страждають, поки самі вони не були стерті повністю з лиця землі.