Науково-дослідницька робота - Голодомор 1932 - 1933 років в Україні очима людини ХХІ ст

Подождите немного. Документ загружается.

сім’ї, без житла, без роботи (адже розкуркулених теж не хотіли брати на

роботу). І скільки добра і любові залишилося в її серці, що вона могла його ще

уділити чужій дитині, за що та відповідала взаємністю.

У спогадах Косткевич Яніни Феліксівни страшні розповіді її матері Віри

Іванівни, яка прожила в ті голодні роки на Хмельниччині в с. Оріхова

Старокостянтинівського району: „В село часто навідувалися буксири”, які

вилучали в кожної родини все, що знайшли. Ні про які записи чи заощадження

їжі і мови йти не могло. Був такий випадок: сусідня сім’я засипала на горищі

хліб, закривши його зверху дошками і килимами. Але перевіряючі помітили

схованку, забрали зерно і жорстоко побили господаря будинку. Будь-які спроби

залишити собі їжу жорстоко каралися. Голод призвів до занепаду сільського

господарства. Люди виживали хто як міг. Варили лободу, гнилу картоплю, якщо

залишилася з зими, кропиву. Збіднілі сім’ї, які до голоду жили зубожіло, просто

вмирали. Нажахані голодом люди доходили до крайнощів: були випадки

людоїдства та трупоїдства. Батькові, який працював ковалем, час від часу

вдалося доставати хліб або зерно.

У нашому селі випадки смертей як серед односельчан, так і серед

прибулих до села людей, які сподівалися порятуватись від голоду, було дуже

багато. Зокрема у родині був такий випадок: до моєї бабусі прийшла тітка, яка

майже тиждень нічого не їла. Наша родина прийняла тітку і дала їй поїсти.

Тітка досхочу поїла і після цього, так як після тривалого голодування організм

не міг уже переробляти їжу, вона померла. У селі від голоду у людей пухли

ноги, помирали і дорослі, і діти, загинуло багато людей.

Радянська влада нічого не робила щоб допомогти голодуючим, а навпаки

– забирала у людей зерно та продукти, вигрібали все з мішків. Свідомо

залишаючи цілі сім’ї на вимирання” (Свідчення 2).

Єфросинія Сергіївна Шерембей (Селюх) теж розповідає про голод зі слів

своєї матері. Вона згадує, що все, що вона чула про голод у родинній оселі, не

можна було розказати будь-кому, боялися навіть ділитися пережитим зі своїми

друзями.

„Коли почався голод, люди ховали запаси їжі: одні закопували в землю,

інші під підлогу. Заможних людей (куркулів) вивозили на Соловки або в Сибір,

а їхнє майно забирали. В бабці Олени (Шерембей Олена Степанівна) біля печі

стояв горщик з бобом, то забрали з бобом ще й горщик. Як тільки почалась

весна, люди починали їсти траву, лободу, кору дерев, кропиву, листочки і цвіт

конюшини. Влітку діти любили жарити жаб, коли-не-коли попадалось їм в одіж

зловити рибу. Серед людей пішла приказка: „Ні корови, ні свині – тільки Сталін

на стіні”.

„Картоплю ховали в ямах, щоб зберігалась добре, – розповідала моя мама,

– того року була дуже холодна зима, і картопля погнила. Коли я з сестрою

верталися з мішками гнилої картоплі, нас зупинив об’їждчик і пошмагав нагаєм

до крові (особливо спину) і конфіскував їжу. В нас був шок, який перейшов в

істеричний регіт від побаченого». Влада забирала все: моркву, буряки, зерно.

Всю їжа забиралась і вивозили в місто і віддавали, як пайок, людям, що

працювали на заводах. Відібрала й поле, і воно стало колгоспним. Ті, що

вступили в колгосп, а їх було більшість, хоч якось виживали. Спочатку мій тато

працював вантажником. Моя мама (Шерембей Марія Гересимівна) і тато

(Шерембей Сергій Федорович) в колгосп працювати пішли не зразу, але під

тиском голоду були вимушені” (Свідчення 3).

Ломакіна Ніна Миколаївна розповідає, як вдалося вижити в ті голодні

роки її сім’ї, яка прожила у с. Новософіївка Миколаївської області.

„Люди пухнули з голоду, вимирали цілими сім’ями. Мої батьки, щоб

врятуватися поспіхом переїхали в миколаївську область, хоч там теж був голод.

Але вони змогли вижити завдяки винахідливості мого діда Романа, який

змайстрував ручну мельницю, яка була годувальницею сім’ї. Люди приходили з

різних сіл перемелювати пшеницю на борошно, і частину помолу залишали

дідові.

У цей час моя мама Уляна працювала на коне заводі. Там вирощували

дуже гарних породистих коней, і годували їх набагато краще, ніж простих

людей. Цей завод охороняли озброєні солдати, але мамі вдавалося інколи

принести в пазусі жменю вівса. Овес цей молотили, і пекли млинці, додаючи

кропиви. Але за цей період в сім’ї померло двоє дітей, бо були виснажені

довготривалим голодом.

Радянська влада не робила жодних заходів, щоб допомогти голодуючим,

навпаки, „буксирні бригади” вигрібали із сіл останні запаси, навіть основний

фонд колгоспів, пояснюючи: „Це на допомогу голодуючому Поволжю”

(Свідчення 4).

Мовчан Анна Василівна, яка пережила те лихоліття, бо проживала в ті

страшні часи в селі Кунє Ізюмського району Харківської області, згадує: „Наша

область, село були охоплені голодом 1932 – 1933 рр., але, на щастя, мою родину

оминули ці страшні часи.

Пам’ятаю, що люди викопували корінчики рослин і варили їх. А також

виварювали шкіряне взуття і пили ту юшку. Взагалі люди їли все, що можна

було їсти. Також чистили картоплю, варили її, а лупину і очка з неї висаджували

на грядки.

У нашому селі було багато випадків смертей від голоду. За цей час

вимерла приблизно чверть села. Люди пухли від голоду і вмирали. Багато людей

лежало на вулиці. Ніхто допомоги від радянської влади не отримав, бо голод не

був простою випадковістю, а штучний, спрямований на знищення української

нації.

Нарешті, дочекалися ми рішення Верховної Ради України про визнання

Голодомору 1932 – 1933 рр. геноцидом. Я також підтримую ініціативу

Президента про запровадження кримінальної відповідальності за публічне

заперечення геноциду українців у 1932 – 1933 рр., адже так можуть думати

лише комуністи, які були винуватцями трагедії при радянській владі та їх діти”

(Свідчення 5).

У пам’яті Гребенко Катерини Дмитрівни, яка народилася 8 вересня 1924

року у селі Лісовичі Таращанського району Київської області, збереглося кілька

уривків із трагічної долі своїх кровних родичів і односельців. „У січні 1933

року батько і старший брат Гріша почали сильно пухнути…” Але якось рідні

К. Д. Гребенко „віджили”. Тоді її мама спекла їм просяних млинців (висівки

проса „дістала звідкись” і вимолотила з нього „жменю зерна” у сусіда, якого

пізніше „розкуркулили” за те, що „він мав маленький млинок, яким людям

молов зерно”) і відправила батька і брата на Донбас, „де вони почали виживати.

Вони повернулися аж весною 1934 року”. Далі респондент-очевидець згадує,

що тоді „від такої голодовки виздихали всі коні в колгоспі. Кожен вечір мама

ходила на ферму і „крала” те м’ясо, щоб ми могли хотя би трохи підживитися.

Коли ми починали варити те погане м’ясо, воно дуже починало пінитися. Ми

сідали їли те м’ясо з неприємним смаком, а мама сиділа і уважно дивилася, аж

навіть не наважувалася вкинути кусочок м’яса в рот…

Люди найбільше старалися вмирати на порозі рідної хати, а дехто на

зерновому складі. На зерновому складі, тому що уповноважені все зерно

звозили туди, де була охорона з автоматами.

Вже аж з 1934 року почала появлятися і пшениця, і гарбузи, і морква, а й

подекуди були суниця і ожина.

Якраз коли я була на першому курсі (медінституту в м. Рокитному,

здобувала фах медсестри), у червні місяці у наш інститут попадає бомба, і після

сильного вибуху інститут згорає у всіх на очах. А коли інститут згорів, там були

мої документи по закінченню семикласної школи. Після війни я звернулася до

Лєщенка Сергія, щоб той видав документи” (Свідчення 6). Копію довідки

подаємо у додатках.

Бачевський Іван Йосипович народився 26 червня 1924 року в селі

Карпилівка Срібнянського району Чернігівської області згадує: „Нас в сім’ї

було 14 дітей. Мені тоді було 8 років…

Батько почав пухнути і помер. Ми залишилися самі з матір’ю. Моя старша

сестра, щоб не вмерти з голоду, втекла до Дніпропетровська, де на смітниках

збирала всякі харчові відходи, але так і не вернулася.

Невдовзі моя мати і брати і сестри померли. Коли їх забирали на віз, щоб

відвезти в яму, вони забрали й нас, мене і мого брата Федіра, сказавши: „Вже

там дойдуть”. Блукаючи по трупах в тій ямі, ми побачили, як до нас підійшов

чоловік. Це був Гриць, він нас і забрав. Він був мірошником, отже, мав деякі

запаси…

У голод 1932 – 1933 років у моїй сім’ї померло з голоду 12 моїх братів і

сестер, батько та мати…” (Свідчення 7)

Для більш повної картини усвідомлення пережитого нашим народом,

подаємо фотографії (Фото 9 – 12).

У Видавничому домі „КМ Академія” 2003 року за сприяння та підтримки

програми східної України ім. Ковальських Канадського інституту українських

студій Альбертського університету (Едмонтон), Фонду ім. Павла Глушаниці

Українсько-Канадського дослідчо-документаційного центру (Торонто), фонду

Катедр Українознавства (США), ЗАТ компанії „Райз”, журналу „Сіверянський

літопис”, парафіян Благовіщенського храму УПЦ Київського Патріархату при

На УКМА побачила світ книга „Український голок ост 1932 – 1933: Свідчення

тих, хто вижив” [42]. Її упорядкував Юрій Мисик. Священик, доктор історичних

наук, професор. На цьому виданні публікування спогадів очевидців не

завершилося: на її останньому форзаці повідомлялося про те, що „коли ця книга

готувалася до друку, надійшло ще чимало свідчень”, „триває їх упорядкування”.

Завдяки цьому з 2003 по 2007 роки з’явилося три томи спогадів із запланованих

10-ти. Ми, на жаль, змогли опрацювати лише два з них [41]. Переконалися

вкотре, що свідчення, записані нами, мають велику цінність.

На основі свідчень очевидців тих подій робимо висновок, висловлюючись

мовою юристів, що „почерк злочину” – методи запровадження Голодомору на

всій Україні – був тотожний. Хіба це не слугує доказом тези про штучність

голоду?

Звичайно, людям, які пережили Голодомор, а понад усе тим, хто загинув

під час нього, вже мало чим допоможе об’єктивна оцінка цієї трагедії, як і

всенародне вшанування її жертв. Усе це потрібно нині сущим, а ще більше –

прийдешнім поколінням як велика пересторога. Аналіз тих подій, збір свідчень

підштовхують нас до необхідності робити глибші уроки з минулого в ім’я

майбутнього.

РОЗДІЛ ІІІ

Мистецькі рефлексії Голодомору

Трагічну доля цілого народу промовисто висвічує один зі зразків т. зв.

радянського фольклору: „Ні корови, ні свині, Тільки Сталін на стіні”. Унаслідок

Голодомору остаточно було знешкоджено опірність селянства колгоспно-

феодальній системі, суттєво підірвані сили у відстоюванні споконвічних

національних прав. Але навіть у таких умовах творче начало українців сприяло

створенню нових зразків різних видів мистецтва – літератури, малярства,

скульптури, кіно і театру та ін. як у ті часи, так і значно пізніші.

ІІІ.1. Зразки, гідні наслідування

Після прийняття у квітні 1932 року постанови ЦК ВКП(б) „Про

перебудову літературно-художніх організацій” творчість митців підпала під

контроль партії. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний

реалізм. Новітні зразки трагедійного мистецтва нації, наснажені правдивістю

творів про наслідки голоду 1921 року, які хоча б натякали на масштабне горе, не

могли вписатися у рамки-лещата панівної системи.

Мистецькою цінністю на той час були, наприклад, у літературі, й поема

П. Тичини „Скорботна Мати”, і перша психологічна драма М. Куліша „97”

(остання порвала з нормативами традиційного театру, внесла новий струмінь до

репертуару славетного театру „Березіль” (1922 – 1935) під керівництвом актора,

теоретика театру Леся Курбаса, хоча події в ній розвиваються на побутовій

основі).

Полотна-заклики Василя Касіяна. (Фото 13)

Своєрідною молитвою-перегуком за українців, які умирали з голоду 1921

– 1922 років (Фото 14 – 15) є плакат-заклик про допомогу жертвам голоду в

Україні „Допоможіть голодуючим!” (Олія. 1922) нашого земляка-покутянина

Василя Касіяна: „Худа, страждаюча мати підняла на руках свою дитину, яка

вмирає з голоду” [47, с. 279 ]. Тоді ж ним було виконано ескіз „Пієта” (Туш,

перо, сепія. 1922), де „та ж голова, схилена від горя і повита хусткою, те ж

обличчя, виснажене голодом…” [47, с. 281].

Вищенаведені мистецькі зразки В. Касіяна не залишають байдужими тих,

хто має чутливу душу, за лишаються раритететом для наслідування.

ІІІ.2. Мистецький мартиролог трагедії

Ми не претендуємо на вичерпне висвітлення трагедії Голодомору 1932 –

1933 років різними видами мистецтва, але прагнемо виокремити ті, які вразили

нас найбільше і до того ж на сьогодні ще не відомі широкому загалу.

ІІІ.2.1. Література

Після прийняття у квітні 1932 року постанови ЦК ВКП(б) “Про

перебудову літературно-художніх організацій” творчість митців підпала під

контроль партії. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний

реалізм. Перебування на Полтавщині 1933 року поета, романтика, „безумного

мрійника” , оспівувача „загірної комуни” Миколи Фітільова (Хвильового) стало

фатальним – призвело до самогубства.

Не залишалися байдужими до цих фатальних подій поети-пражани Євген

Маланюк та Олекса Стефанович.

Вірш „Візії” Маланюка написаний 1933 року. Тут вчуваються не лише

мотиви сучасної йому трагедії, а й грізні інтонації Святого Письма,

Шевченкових пророцтв.

Духом незборимості просякнута поезія Стефановича „Крізь смерть”,

написана у Празі того ж року [44, с. 656].

Окрім них у художній літературі сказали своє гірке слово про трагедію

такі письменники, як Василь Барка („Жовтий князь”, 1958 – 1961), Улас Самчук

(„Марія”, 1933), Юрій Бедзик („Гіпсова лялька”, 2004), В. Вдовиченко

(„Голодомор: Добірка віршів”, 2005), О. Воля („Степанівщина: Роман”, 2002),

Євген Гуцало („Сльози Божої Матері”, 1990), Юрій Збанацький („Кандьор”,

1989), українська письменниця з Канади О. Мак („Каміння під косою”, 1994),

Микола Руденко („Хрест: Поема”, 1996), А. Сивирин („І прости нам наші

гріхи”, 2003). Їхні твори виходили у видавництвах різних регіонів України:

Києва, Одеси, Тернополя та ін. (Детальніше дивіться №№ 25 – 34 за Списком

використаних джерел).

Роман-хроніка Уласа Самчука „Марія” (1933) – перший твір про

Голодомор в Україні 1933 року.

„Присвята книги. „Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в

роках 1932 – 1933”, звучить і звучатиме вічно як мементо морі, як вічне

прокляття й оскарження тих, що допровадили людей до такого стану”

(Г.Костюк).

Це роман-трагедія, але він трагедійно-оптимістичного жанру, бо очищає

людські душі від вад, гартує свідомість і утверджує буття українського народу.

Роман розгортається в двох планах: з одного боку в плані чисто

людському, особистому, психологічному. Людей зображено з усіма їх високими і

низькими інстинктами, сильними і слабкими рисами характеру, добрими і

поганими вчинками. З другого – у плані соціальних, суспільних стосунків і

подій, у межах яких людина проводить своє особисте життя.

На сторінках роману чи не вперше в історії української літератури

зображено, як у побут українського селянства вдиралася радянська влада зі

своїми антигуманними порядками. Показано цілеспрямований і спланований

процес нищення українського села.

Роман „Жовтий князь” Василя Барки став першим великим твором про

геноцид, спрямований проти найбільш значної, закоріненої, витривалої і

життєздатної частини українського етносу – селянства.

Тема твору – реальні події і явища Голодомору 1933-го року.

Майже 25 років збирав письменник матеріали для роману: свідчення тих,

хто пережив Голодомор, їхніх рідних, також офіційні документи. „Автор у творі

не суддя, але свідок для суду: розповідати, що сталося в житті”, – так презентує

свій твір читачам В.Барка.

Робота над романом тривала з 1958 по 1961 роки. Уперше був

надрукований у Нью-Йорку 1963 року. Читач в Україні вперше побачив цей

художній твір тільки у 1991 році.

Певною фактологічною основою для створення роману послужили

спогади одного земляка. Окрім цього, Василь Барка на власні очі бачив голод і

чув про нього від очевидців, коли в 1933 році відвідав брата на Полтавщині.

Певний час, уже живучи в Америці, через стан здоров’я не міг працювати на

повну силу, тому змушений був жити упроголодь, що викликало нелегкі

спогади про голод в Україні: „Від пережитого голоду все почало випливати з

минулого. Згадалися відвідини брата на Полтавщині у 1932 році, коли на власні

очі бачив страхіття голодомору, голод на Кубані 1933 – 1934 років. А ще ж були

численні свідчення очевидців, які тримав у пам’яті 25 років і які мав змогу

докладно занотувати, коли потрапив до Німеччини. Серед них зберігся зошит, у

якому описано історію вимерлої від голоду української родини. Вона стала

документальною основою трагічної історії родини Катранників у романі

„Жовтий князь” (В.Барка).

За жанром „Жовтий князь” можна назвати традиційною сімейною

хронікою.

Але переконливою думка професора О. Ковальчука, що в силу

нелюдських обставин життя сімейна хроніка перетворюється на мартиролог

(збірник оповідань про мучеників і святих, а саме таких змальовує автор усіх

членів родини Катранників; перелік жертв переслідувань, гонінь, а також

перенесених ними страждань). Немов на підтвердження такої думки В.Барка

створює в романі навіть власний календар для підрахунку прожитих у страшних

муках днів: „Тепер місяці нові – вчора нам сусід казав... грудень – трупень...

січень – могилень... вересень – розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень – худень, а

листопад – пухлень... Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень –

чумень...”

Головний конфлікт твору пов’язаний із боротьбою добра і зла. Цей

конфлікт окреслює і систему персонажів, яка поділяється на дві антагоністичні

групи за своїм відношенням до хліба: „хліботруди” і „хліботруси”. В обох

групах є свої центри, ті головні образи, які утверджують два типи моралі:

Мирон Катранник – селянин – хлібороб з діда – прадіда і Григорій Отроходін,

який очолює кампанію нищення селянства в окрузі. Між ними є цілий спектр

інших дійових осіб, суть яких теж розривається через відношення до хліба:

„хлібокуси”, „хлібопроси”, „хліб окупи”, „хлібокради” тощо.

Жовтий князь – це саме тоталітарне „государство”, вся радянська система,

що немов татарва сіє саму тільки смерть і спустошення. Це гірше, ніж злодії:

„Це не те, що злодії, ті, коли доберуться, дорожче і краще візьмуть, а решту тобі

заставлять; ну влада кругом обдира!”

Жовтий князь у Василя Барки – це не тільки символ голоду і жорстокості,

а ще й втілення надприродного, космічного зла, що пішло в наступ на людство у

ХХ столітті. Жовтий князь-диявол змальований на картині невідомого митця:

„Сидить гостроокий хтось, ніби золотий, цілком литий, – з червонастим

виблиском; в короні чудній і пишній одежі. Високо підноситься. Ребра схожі на

верх брами, розчиненої так, що туди з низини на картині тягнуться люди без

кінця і перерви, як вівці на бійню. Смутні всі, і худющі, і обідрані; тягнуться

сім’ями, несуть дітей на грудях і за руки ведуть. А наглядачі підганяють

гостряками, на кінцях сточеними, наче блискавки”. Це зло спрямоване проти

всіх людей, проти всього етносу.

Цьому злу протистоїть у романі сила земна, що тримає на своїх плечах

добро, і труд, і любов, і саме життя. Це людина, сам український етнос, нація,

що представлена у творі сім’єю Катранників. Статечна українська родина, як і

мільйони інших селянських сімей, руйнується і гине від смертоносної потуги

Жовтого князя.

„Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі

українського народу. Жодна фантасмагорична уява не здатна відтворити цей

жахливий спектр чорної біди, яка захопила Україну і відкинула її за межі

елементарного людського буття. Та Василь Барка намагався в міру своїх