Науково-дослідницька робота - Голодомор 1932 - 1933 років в Україні очима людини ХХІ ст

Подождите немного. Документ загружается.

Свідчення жителів Калущини

Свідчення 1

Я, Анохіна (Микитюк) Алла Петрівна, народилася в 1932 році в місті

Артемівську Сталінської (тепер Донецька) області.

Моя мати Щетініна (Анохіна) Ірина Петрівна народилася в селі Тімоново,

теперішньої Луганської області, у 1908 році. У сім’ї виховувалися ще старший

брат Арсеній та старша сестра Даша (1901 р. н.)Сім’я моєї матері була

заможною українською родиною.

У 1928 році мати обвінчалася з моїм батьком Анохіним Петром

Володимировичем, теж 1908 року народження. Сім’я батька теж була

заможною. Крім батька у сім’ї проживали ще два молодші брати Микита й

Наум. Мій батько теж був українцем.

В 1929 році, коли почалася колективізація мій батько продав частку свого

майна і почав будувати дім м. Артемівську (теперішня Донецька область). У

1931 році батько забрав маму і мою старшу сестру, яка народилася 1931 році.

Коли почалося розкуркулення, то в мого діда Володимира Васильовича

відібрали все майно і він із двома синами перебрався в м. Артемівськ до мого

батька (на той час моя бабуся Марія померла). З початком голоду прибув до нас

і мамин старший брат Арсеній, який ще був не одружений. Проживали всі за

адресою вул. Дорожна,3 (за Північним вокзалом). Це і врятувало всю сім’ю від

голодної смерті в 1932 – 1933 роках.

Значно страшніша доля була уготовлена старшій сестрі моєї матері Дані,

яка одружилася і на цей час виховувала уже трьох синів. Сім’я тітки Дани була

чи не найбагатшою в селі. Коли почалося розкуркулення 1930р. у тітки Дани

відібрали все майно (поле, будинок, худобу), а сім’ю виселили за межі колгоспу.

Там вони вибудували землянку, в якій розмістилися всі. Коли почався голод, то

сім’я була приречена на вимирання, але зиму 1932 року ще перезимували: ще

був запас сил, так і де – які харчі. Тітка Даша не змогла прорватись в

Артемівськ до своєї сестри по допомогу, так як із села їх не випускали. Зимою

1933 року померли від голоду всі в родині – чоловік і троє синів. Тітка Даша

вижили.

Після закінчення голоду вона теж прибула Артемівськ до моєї матері, але,

щоб не бути обузою, найнялася прислугою до однієї сім’ї, де чоловік займав

керівне становище в партії. Ця єврейська сім’я дуже добре поставилася до тітки

Даші, а їхня єдина донечка сприймала тітку як рідну.

Після закінчення війни сім’я перебралася до Ленінграда (Санкт-

Петербурга), а з ними переїхала тітка Даша. Вона приїжджала до нас у

відпустку, але ми старалися не розпитувати її про пережите, щоб не ятрити рану

великої втрати.

Із записаним із моїх слів погоджуюсь:

Анохіна Аліна Петрівна 28 серпня 2006 р.

Свідчення 2

Я, Косткевич Яніна Феліксівна, хочу розповісти про голод 1932 – 1933 рр.

все, що було відомо мені від матері Косткевич Віри Іванівни.

Моя мати народилася 3 квітня 1922 року в с. Оріхова

Старокостянтинівського району Хмельницької області. Вона розповідала, що

село, у якому жила родина, було охоплене голодом 1932 – 1933 років: „Моя

сім’я теж пережила голод, але врятувало нас те, що батько був ковалем, і йому

вдавалося заробити хліб для родини”.

З розповідей мами я пам’ятаю, що у людей забирали все зерно, продукти

та хліб, не залишаючи практично нічого. В село часто навідувалися буксири»,

які вилучали в кожної родини все, що знайшли. Ні про які записи чи

заощадження їжі і мови йти не могло. Був такий випадок: сусідня сім’я засипала

на горищі хліб, закривши його зверха дошками і килимами. Але перевіряючі

помітили схованку, забрали зерно і жорстоко побили господаря будинку. Будь –

які спроби залишити собі їжу жорстоко каралися. Голод призвів до занепаду

сільського господарства. Люди виживали хто як міг. Варили лободу, гнилу

картоплю, якщо залишилася з зими, кропиву. Збіднілі сім’ї, які до голоду жили

зубожілі, просто вмирали. Нажахані голодом люди доходили до крайнощів: були

випадки людоїдства та трупоїдства. Батькові, який працював ковалем, час від

часу вдалося доставати хліб або зерно.

У нашому селі випадки смертей як серед односельчан, так і серед

прибулих до села людей, які сподівалися порятуватись від голоду, було дуже

багато. Зокрема у родині був такий випадок: до моєї бабусі прийшла тітка, яка

майже тиждень нічого не їла. Наша родина прийняла тітку і дала їй поїсти.

Тітка до схочу поїла і після цього так як після тривалого голодування організм

не міг уже переробляти їжу, вона померла. У селі від голоду у людей пухли

ноги, помирали і дорослі і діти, загинуло багато людей.

Радянська влада нічого не робила щоб допомогти голодуючим, а навпаки

– забирала у людей зерно та продукти, вигрібали все з мішків. Свідомо

залишаючи цілі сім’ї на вимирання.

Радянське керівництво бажало знищити український народ. Адже був

урожайний рік, але влада робила все, щоб позбавити людей їжі, і штучно

спровокувала голод. Я погоджуюсь із пропозицією Президента карати тих, хто

не визнає голод 1932 – 1933 рр. геноцидом, тому що мученицька смерть

мільйонів людей від голоду на теренах най родючіших чорноземів досі вражає

кожну мислячу людину. Згубність такого явища важко охопити свідомістю.

Страшна доля українців у цій величезній катастрофі на найбільше приголомшує

свідомість, і не може бути виправдана з будь-якого погляду. Що ж до

історичного розвитку країни, то, на мою думку, чисельне зменшення

тогочасного покоління призвело до наслідків, котрі відчуваються ще й досі.

Із записаним із моїх слів

Погоджуюсь:

Косткевич Яніна Феліксівна 12 вересня 2007 року

Свідчення 3

Я, Селюх (Шерембей) Єфросинія Сергіївна, народилася в Чернігівській

області, Бортнянський район, с. Шаповалівка 27. 09. 1933 рр.

Уся Чернігівщина була охоплена голодом, і наше село теж.

Наша родина дуже потерпала від голоду. Сім’я була не з заможних, тому

нам погано жилось. Мої тато і мама були опухлі від постійного недоїдання, але

вижили всі.

Із раннього дитинства я чула від знайомих і рідних страшні розповіді про

голод. Про все, що чулося від родичів у хаті, не можна було говорити з друзями

та знайомими за межами дому. Коли почався голод люди ховали запаси їжі: одні

закопували в землю, інші під підлогу. Заможних людей (куркулів) вивозили на

Соловки або в Сибір, а їхнє майно забирали. В бабці Олени (Шерембей Олена

Степанівна) біля печі стояв горщик з бобом, то забрали з бобом ще й горщик.

Як тільки почалась весна люди починали їсти траву, лободу, кору дерев,

кропиву, листочки і цвіт конюшини. Влітку діти любили жарити жаб, коли – не

– коли попадалось їм в одіж зловити рибу. Серед людей пішла приказка: „Ні

крові, ні свині – тільки Сталін на стіні”. „Картоплю ховали в ямах, щоб

зберігалась добре, розповідала моя мама того року була дуже холодна зима і

картопля погнила. Коли я з сестрою верталися з мішками гнилої картоплі, нас

зупинив об’їждчик і пошмагав нагаєм до крові (особливо спину) і конфіскував

їжу. В нас був шок, який перейшов в істеричний регіт від побаченого”. Влада

забирала все: моркву, буряки, зерно. Всю їжа забиралась і вивозили в місто і

віддавали, як пайок, людям, що працювали на заводах. Відібрала й пола і воно

стало колгоспним. Ті, що вступили в колгосп, а їх було більшість, хоч якось

виживали. Спочатку мій тато працював вантажником. Моя мама (Шерембей

Марія Гересимівна) і тота (Шерембей Сергій Федорович) в колгосп працювати

пішли не зразу, але під тиском голоду були вимушені.

Усе переповісти тяжко, а ось твори Уласа Самчука досить яскраві для

пізнання тих часів.

У нашому селі від голоду помирали і старші, і молоді, а особливо діти.

Вмирали цілими родинами. У сусідки Савченко Марфи Богданівни помер від

голоду син Остап.

Держава не надавала жодної допомоги голодуючим, а конфісковане зерно

продавала за кордон. А от будь-яку допомогу із-за кордону на підтримку

голодуючим не приймала, бо про голод просто замовчували. Сталін говорив:

„Тот, кто не с нами, тот против нас”. І всі, хто були проти, були винищені.

Із записаним із моїх слів

погоджуюсь:

Селюх (Шерембей) Єфросинія Сергіївна 21 вересня 2007 року

Свідчення 4

Я, Ломакіна Ніна Миколаївна, народилася 7 червня 1941 року в

Миколаївській області, с. Новософіївка.

Мої батьки проживали в м. Орлі. Через нужду змушені були відправитися

на Кубань в надії, що цей благодатний край голод оминув. Вони були нажахані

побаченим, так як ситуація була ще гірша ніж в Орлі. Люди пухнули з голоду,

вимирали цілими сім’ями. Мої батьки, щоб врятуватися поспіхом переїхали в

миколаївську область, хоч там теж був голод. Але вони змогли вижити завдяки

винахідливості мого діда Романа, який змайстрував ручну млин, яка була

годувальницею сім’ї. Люди приходили з різних сіл перемелювати пшеницю на

борошно, і частину помолу залишали дідові.

У цей час моя мама Уляна працювала на коне заводі. Там вирощували

дуже гарних породистих коней, і годували їх набагато краще, ніж простих

людей. Цей завод охороняли озброєні солдати, але мамі вдавалося інколи

принести в пазусі жменю вівса. Овес цей молотили, і пекли млинці, додаючи

кропиви. Але за цей період в сім’ї померло двоє дітей, бо були виснажені

довготривалим голодом.

Радянська влада не робила жодних заходів, щоб допомогти голодуючим,

навпаки, „буксирні бригади” вигрібали із сіл останні запаси, навіть основний

фонд колгоспів, пояснюючи: „Це на допомогу голодуючому Поволжю”.

На мою думку, голод був штучним, він не був через поганий врожай, адже

він тоді був досить великим.

Приємно було дізнатися, що Верховна Рада України нарешті визнала

голод 1932 – 1933 рр. Геноцидом проти українського народу.

Із записаним із моїх слів

погоджуюсь:

Ломакіна Ніна Миколаївна 27 вересня 2007 року

Свідчення 5

Я, Мовчан Анна Василівна, народилася 1 червня 1926 року в с. Кунє

Ізюмського району Харківської області.

Наша область, село були охоплені голодом 1932 – 1933 рр, але , на щастя,

мою родину оминули ці страшні часи.

Пам’ятаю, що люди викопували корінчики рослин і варили їх. А також

виварювали шкіряне взуття і пили ту юшку. Взагалі люди їли все, що можна

було їсти. Також чистили картоплю, варили її, а лупину і очка з неї висаджували

на грядки.

У нашому селі було багато випадків смертей від голоду. За цей час

вимерла приблизно чверть села. Люди пухли від голоду і вмирали. Багато людей

лежало на вулиці. Ніхто допомоги від радянської влади не отримав, бо голод не

був простою випадковістю, а штучний, спрямований на знищення української

нації.

Нарешті дочекалися ми рішення Верховної Ради України про визнання

голодомору 1932-1933 рр. Геноцидом. Я також підтримую ініціативу

Президента про запровадження кримінальної відповідальності за публічне

заперечення геноциду українців у 1932-1933 рр., адже так можуть думати лише

комуністи, які були винуватцями трагедії при радянській владі та їх діти.

Із записаним із моїх слів

погоджуюсь:

Мовчан Анна Василівна 11 жовтня 2007 року

Свідчення 6

Я, Гребенко Катерина Дмитрівна, яка народилася 8 вересня 1924 року

село Лісовичі Таращанського району Київської області.

У 1932 році, як почався голодомор, то мені було всього вісім років.

Улітку 1932 року кожнісіньку ніч приходили по декілька чоловік з великими

палицями, і цими ж палицями, в яких на кінчику були дуже гострі наконечники,

пробивали і стіни, і землю, і стелю з великою надією найти хліб або зерно, але

нажаль його там не було. Так було до кінця 1932 року.

Коли почалася голодовка, їсти вже не було зовсім нічого. Люди

ходили по голих полях з надією найти хоч чимось поживитися. Люди їли

кропиву, з липи здирали кору, або з неї сушили листя і робили так звані

“оладки”. Моя мама дуже рідко приносила додому головки від буряка, який

залишився ще з того року з літа, і вся сім’я їла цей гнилий буряк.

У січні 1933 року батько і старший брат Гріша почали сильно пухнути, а

коли людина пухне, то вона не протягне більше одного дня. Тоді людина

забуває пор земні справи, не хоче пити, ні їсти, а тільки спокійно лежати.

Мого сусіда, який жив недалеко від мене, уповноважені розкуркулили,

тому що він мав маленький млинок, яким людям молов зерно. Якось моя мама

дістала звідкісь висівок проса, але то було ще перед тим, як сусіда

розкуркулили, і взявши те зерно пішла до нього і намолола жменю муки, з якої

зробила блінчики. А мій менший брат взяв і всі понадкушував.

Після того як батько і Гриша трохи “віджили, то мама спекли ці

блінчики, відправила батька і брата на Донбас, де вони почали відживати. Вони

повернулися аж весною 1934 року.

У той час, коли почалася голодовка, сім’я почала дуже сильно

бідувати. Від тої голодовки виздихали всі коні в колгоспі. Кожен вечір мама

ходила на ферму і “крала” те м’ясо , щоб ми могли хотя би трохи підживитися.

Коли починали варити те погане м’ясо, воно дуже починало пінитися. Ми

сідали їли те м’ясо з неприємним смаком, а мама сиділа і уважно дивилася, але

навіть не наважувалася вкинути кусочок м’яса в рот.

Від нас неподалік жила одна така собі „жінка одиначка”, яка мала лише

сина. Повз її хату люди ходили в Таращину на базар, щоб купити трошки їжі, а

коли вони звідти верталися ночували у цієї так згаданої жінки. Але незабаром

пішли розмови, що ця жінка є людинопожерач. Пішовши на обшук її

помешкання, слідчий знаходить у підвалі дуже багато голів і кісток, а причому

людських. Іще казали, що у голодовку вона поїла всіх своїх дітей. Уже згаданий

син цієї матері людинопожерачки був нашим далеким родичем. У голодовку

його в селі не було, але вернувся сюди аж на кінець 1933 року. Він приїхав у

відпустку до матері. У них було всього дві кімнати : кухня і спальня. У спальні

на ліжку спав син, а на печі його матір з сокирою під подушкою, щоб не

голодувати, то легше буде його з’їсти. день за днем. Коли в неї нічого не

виходило. То вона взяла і призналася, що хоче його дуже з’їсти. Він її кудись

здав, правду кажучи, я нічого не знаю, тому що мені було всього вісім років. А

після того як він її здав , то взяв і виїхав з села геть.

Тим часом, коли виходив на вулицю рідного села, то бачив тільки одне :

трупи, трупи, трупи…

Люди найбільше старалися вмирати на порозі рідної хати, а дехто на

зерновому складі. На зерновому складі, тому що уповноважені все зерно

звозили туди, де була охорона з автоматами.

Голодомор, загалом, був зимою, а для зими це дуже поганий період, тому

що не хватає того що земля дає, а ще й відбирають те, що є дома.

Вже аж з 1934 року почала появлятися і пшениця, і гарбузи, і морква а

подекуди була суниця і ожина. Але хлібом було дуже тяжко. Перезимувавши у

страшних муках, людей забирали уповноважені, щоб ті працювали на державу,

тобто косячи пшеницю. Коли ці “раби країни” косили пшеницю, то вони

знаходили стільки трупів, що то був жах. А тому що ще зимою люди хотіли йти

на Донбас через поле.

У кінці 1933 року мого сусіда Гавриліва ні з того ні з сього забрали на

кузню, лоно визнавши його “ворогом народу”. А коли тебе забирають на кузню,

то ти вже не вернешся з відти.

Ще коли я ходила в сьомий клас, у нас був такий учитель Прокопів

Сергій Ляшенко. Його батько служив у Афганістані. А його батька брат теж

учителював. У 1933 році його забрали теж як ворога народу. І цей , що мене

вчив, тобто Лєщенко мав іти до армії, але його не брали через дуже поважні

причину. Його батька рідний брат був ворогом народу. Після цих відмов

Лєщенко починає писати листи до самого Сталіна з проханням. Щоб дав наказ,

щоб його взяли в армію, бо він нічого не винен.

Він встиг побувати на фронті, але після війни повертається і починає

свою нову кар’єру вчителя: стає директором школи у селі Лісовичі. Коли він

повернувся з армії, то відразу подав кандидатуру на директора школи.

А у той час по закінченню школи, я поступила у медінститут міста

Рокитно на медсестру. Якраз, коли я була на першому курсі, у червні місяці у

наш інститут попадає бомба, і після сильного вибуху інститут згорає у всіх на

очах. А коли інститут згорів, там були мої документи по закінченню

семикласної школи. Після війни я звернулася до Лєщенка Сергія, щоб той мені

видав документи.

А ще я хочу розказати про те, де дівалися трупи, які помирали на

вулицях, на порозі рідної хати. Кожен вечір о 10.00 приїжджав віз з двома

мужиками, які грузили трупи на фіру, і їхали за місто, щоб спалити цих мерців.

Із записаним з моїх слів

погоджуюсь:

11 жовтня 2007 року

Гребенко Катерина Дмитрівна