Наукові праці Донецького національного технічного університету. Серія: Педагогіка, психологія і соціологія. Випуск 2 (133), 2008
Подождите немного. Документ загружается.
351
перцептивных способностей и большего интереса их к личным взаимоотношениям своих
подопечных.
Способности спортсмена как личности и развитие спортивно-педагогических
групп. Связь умственных способностей со специализированными умениями и навыками в
определённой степени определяют и поведение человека. Безусловно, такая взаимосвязь
обеспечивает формы проявления лидерства с эффективностью управления. Ряд
специалистов подчёркивают, что лица, обладающие большим интеллектом, обнаруживают
тенденцию быть более активными и менее конформными в группах, нежели их менее
интеллектуальные партнёры. Вместе с тем, между интеллектом и лидерским статусом
существует определённая позитивная связь (8; 82-89 с.).
Неоднозначно соотносится интеллект и с эффективностью руководства.
Отношения между этими переменными носят криволинейный характер, т.е. наиболее
эффективными оказываются руководители не с чрезмерно высокими или низкими
показателями интеллекта, а имеющие промежуточные по степени его выраженности
оценки. Обращает на себя то обстоятельство, что невысокие корреляции между
интеллектом и эффективностью деятельности руководителя обусловлены наличием
множества промежуточных переменных, расположенных в «пространстве» между входом
интеллектуальной активности руководителя и эффективностью выполнения задания. К
числу таких переменных относятся мотивация и опыт руководителя, тренера, их
отношения с подчинёнными и членами группы, команды. Каждая из этих переменных
может частично или полностью блокировать влияние интеллектуальной активности
тренера на выполнение задания спортсменами. Здесь следует отметить, что переменные
«на выходе», т.е. характеристики эффективности руководства имеют значительную
вариативность, которая определяется индивидуальными личностными качествами тренера
и каждого спортсмена в отдельности.
Относительно влияния специфических способностей – специальных умений,
знаний, информированности тренера, спортсменов, обслуживающего персонала, то оно
носит более отчётливый характер, отражаясь в повышении эффективности групповых
решений. К этому возможно добавить, что разновидность специальных способностей,
таких как компетентность личности, тесно связана с проявлением более высокой частоты
лидирования и эффективностью руководства (9; 335 с.).
Особенности личностных качеств в групповом процессе. Различные личностные
характеристики можно сгруппировать в пять наиболее крупных блоков: 1) межличностная
ориентация; 2) социальная сензитивность; 3) стремление к власти; 4) надёжность; 5)
эмоциональная устойчивость.
К межличностной ориентации относится, так называемая, оценка руководителем
наименее предпочитаемого члена группы и авторитарность. Оценка наименее
предпочитаемого сотрудника (НПС) – личностный компонент «вероятностной модели
эффективности руководства» и даёт представление о преимущественной его ориентации
на выполнение группового задания (деловая ориентация), либо на установление
благоприятных межличностных отношений к окружающим (собственно – межличностная
ориентация). Руководители с низкой оценкой НПС наиболее эффективны в крайне
благоприятных или крайне неблагоприятных для них ситуациях. Руководители с более
высокой оценкой НПС наиболее эффективны в умеренных ситуациях, когда требуется
принятие оптимального решения в оптимальные сроки.
Для поведения авторитарного субъекта в позиции власти характерны:
требовательность, директивность, стремление к детальному контролю за действиями
подчинённых в группе. Однако, в подчинённом положении авторитарный субъект склонен
воспринимать свою роль как естественную и вполне приемлемую, с лёгкостью уступая
давлению или противоречивым указаниям вышестоящего руководства. Социальная
сензитивность характеризуется способностью личности к отражению состояния других
членов группы и включает такие черты как эмпатия, социальное понимание. Такая
352
способность имеет позитивную связь с групповым лидерством и эффективностью
руководства (10; 416 с.).
Блок личностных переменных, образующих категорию «стремление к власти»,
соотносится с поведением членов группы, направленным на достижение престижных
внутригрупповых позиций. Одна из наиболее значительных переменных этой категории –
доминантность, позитивно коррелирующая с актами лидерства, лидерским статусом,
межличностным взаимодействием и обнаруживает негативную связь с конформностью.
Определённое позитивное влияние на элементы группового процесса (лидерство,
групповая эффективность) оказывают личностные черты, подходящие под категорию
«надёжность» - ответственность, уверенность в себе, самоуважение. Следует отметить,
что эти личностные качества проявляются достаточно устойчиво от ситуации к ситуации
как детерминанты эффективности руководства.
Таким образом, основанная двигательная активность спортсменов в командных
видах спорта протекает в малых группах. Именно в них происходит основное
формирование спортсмена, как личности, проявляются его индивидуальные качества.
Основной характеристикой группы, команды является общность, как социальная, так и
психологическая. Главные её критерии – это явление сходства, общность интересов
спортсменов, входящих в малую группу; идентификация их с членами команды,
осознание принадлежности к команде, единства с ней, особенно в стрессовых ситуациях
соревнований. Выделение малых групп в спортивно-педагогические системы позволяет
отличать виды групповой активности, как объекты имеющего свои характеристики,
обусловленные внешними требованиями (правилами соревнований) и внутренними
механизмами, такими как развитие, организованность, подготовленность и др. В процессе
развития группы происходит последовательная смена дифференциации и интеграции
игроков по коллективным и личностным проявлениям, которые определяют смену и
стадии совершенствования команды, как целостного образования, ориентированного на
достижения эффективной результативности в условиях соревновательной конкуренции.
Таким образом, анализ исследуемой нами проблемы позволяет нам сделать ряд
заключений. Во-первых, в статье на основе имеющихся в науке данных нами раскрыты
объем и содержание понятия «территориальность», изложена его структура; во-вторых,
полностью исследована пространственная расстановка членов спортивной группы; в-
третьих, исследована личность спортсмена в групповом процессе; в-четвертых, изучены
способности спортсмена как личности, его качества в групповом процессе; в-пятых,
установлено, что данная проблема остается актуальной для современной педагогики и
требует своего дальнейшего научного исследования.
Литература
1. Пірне М.І. Основи конфліктології. - К.: Варта, 1996.
2. Гомельский А.Я. Управление командой в баскетболе. – М.: Физкультура и
спорт, 1976.
3. Бриль М.С. Отбор в спортивных играх. – М.: Физкультура и спорт, 1980.
4. Жолдак В.И., Сейранов С.Г. Социология менеджмента физической культуры и
спорта. М.: Советский спорт, 2003.
5. Теория и методика физического воспитания / Под ред. Т.Ю. Круцевич. – Т. I., -
К.: Олимпийская литература, 2003.
6. Шапар В.Б. Сучасний тлумачний психологічний словник. – Х.: Прапор, 2005.
7. Генов Ф. Психологические особенности мобилизационной готовности
спортсмена. – М.: Физкультура и спорт, 2000.
8. Антонова С.Г. Информационная культура личности. Вопросы формирования //
Высшее образование в России. – 1994. - №1.
9. Зигерт В., Ланг Л. Руководить без конфликтов/перевод с нем. – М.: Экономика,
2000.
353
10. Басова Н.В. Педагогіка и практическая психология. – Ростов – н/Д: Фенікс,1999.
УДК 37.032:378 Сідорова І.С.
ЕСТЕТИЧНА КУЛЬТУРА – НЕВІД’ЄМНИЙ КОМПОНЕНТ ДУХОВНОГО
СВІТУ ОСОБИСТОСТІ
У статті розглядається ефективність організації естетичного виховання,
формування естетичної культури студентів, зокрема педагогічних університетів.
Національною концепцією виховання дітей і молоді в Україні визначено, що
становлення української державності передбачає орієнтацію на Людину, націю,
пріоритети духовної культури.
Однією з актуальних проблем сьогодення є становлення особистості, здатної
сприймати, розуміти та примножувати цінності духовної культури. У вирішенні цієї
проблеми суттєве місце займає формування естетичної культури, естетичне світобачення
студентської молоді, оскільки саме студентство є рушійною силою і майбутнім кожної
країни. Звідси випливає необхідність ефективної організації естетичного виховання,
формування естетичної культури студентів, зокрема педагогічних університетів.
Значні негативні тенденції не тільки в економіці держави, а й в духовній сфері
життя суспільства супроводжуються погіршенням культурно-просвітницької роботи,
призводять до втрати духовних орієнтирів у значної частини молоді, до знецінення
найважливіших людських цінностей.
З огляду на це, ми вважаємо, що студенти педагогічних університетів як майбутні
фахівці мають глибоко усвідомлювати місце і роль освітніх процесів у розвитку світового
духовного простору в його культурно-історичних, національних, суспільних і
індивідуальних формах. Вони мають стати посередником між культурою і підростаючим
поколінням.
Аналіз попередніх досліджень. Такі видатні педагоги як В.Верховинець,
Я.Коменський, Н.Крупська, А.Макаренко, С.Миропольський, М.Монтессорі, Г.Сковорода,
В.Сухомлинський, К.Ушинський, В.Шацька, С.Шацький та інші досліджували
можливості вдосконалення естетичного виховання та формування у дітей та молоді
загальнолюдських морально-естетичних цінностей.
У працях дослідників О.Апраксіної, Г.Бурова, Г.Ващенка, М.Верб, Л.Коваль,
Б.Неменського, М.Нечепоренко, Т.Танько, Т.Цвелих та інших суттєва увага приділяється
проблемам місця і значення естетичної культури в життєдіяльності учня, студента.
Теоретичні основи естетичного виховання розробляли російські вчені Ю.Борев, О.Буров,
А.Зись, М.Каган, М.Лейзеров, Л.Печко, В.Разумний, Л.Столович, О.Торшилова та ін.
Філософські проблеми естетичного виховання особистості розкрили Г.Квасов,
А.Комарова, С.Кримський, В.Кудін, Л.Левчук, В.Личковах, В.Михальов, О.Семашко та ін.
Проблему естетичного виховання й естетичної освіти школярів досліджували
М.Артеменко, В.Бутенко, О.Дем’янчук, Д.Джола, І.Зязюн, А.Капська, Л.Коваль, Л.Масол,
Н.Миропольська, О.Ростовський, Г.Тарасенко, А.Щербо та ін.
Різноманітні аспекти в галузі естетичної культури висвітлені у працях Н.Абдуліної,
В.Бітаєва, Х.Бані-Ісса, І.Зайцевої, Ю.Максимчук, М. Нечепоренка, Л.Побережної,
О.Софіщенко, А.Файзулліна, Л.Швирка та ін.
Метою статті є уточнення на основі аналізу психолого-педагогічної літератури
поняття «естетична культура» як невід’ємного компонента формування духовного світу
особистості.
Під час уточнення визначення вказаного культурного феномена вважаємо за
необхідне розглянути такі поняття, як «естетика», «культура», «естетичне виховання»,
«естетична культура».
354
Слово «естетика» походить від грецького «aisheticos», у перекладі означає – той,
що має відношення до чуттєвого сприйняття. Взагалі це поняття філософське. Вперше
його застосував німецький філософ А.Баумгартен для позначення нового розділу в
філософії. Він увів у філософію розділ «Теорія чуттєвого сприйняття» і запропонував
назвати його терміном «естетика». Вже з ХVІІІ ст. естетику почали розуміти як науку, що
вивчає лише «філософію прекрасного» або філософію мистецтва [1].
Естетика відіграє значну роль у суспільному житті. Це розкривається через функції,
які вона виконує у суспільстві. До найважливіших функцій естетики належать
світоглядна, пізнавальна, формуюча (виховна), методологічна та ін. Естетика виховує
особистість, її смак. Вона розкриває естетичну свідомість людини, допомагає по-
справжньому сприймати мистецтво.
Естетика – це наука про чуттєве – емоційне сприйняття дійсності, про діяльність, в
основі якої лежить уявлення про красу та її результати, зокрема мистецтво. Естетика –
філософська наука, котра тісно пов’язана з гуманітарними науками, з економічними та
технічними науками, виступає теоретичною основою для мистецьких наук [1].
Слово «культура» в перекладі з латинського означає оброблення, виховання, освіта,
розвиток. Одним із найбільш повних визначень можна виділити наступне. Культура – це
«специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений в
продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і інституцій, в
духовних цінностях, в сукупності ставлення людей до природи, між собою і до самих
себе» [2].
Разом з тим, культура зберігає, транслює історично набутий соціальний досвід
(передає його від покоління до покоління).
В.Стєпін зазначає, що культура також створює (генерує) нові програми діяльності,
поведінки і спілкування людей. Вони реалізуються у відповідних видах і формах людської
активності, тим самим викликаючи реальні зміни у житті суспільства [3].
Поняття «культура» розвивалось історично. Термін «культура» спочатку означав
оброблення людиною землі. Коли значення цього терміна почало розширюватись, ним
стали називати процеси і результати оброблення матеріалів природи у різноманітних
ремеслах. Пізніше – процеси виховання і навчання людини. Вперше у цьому значенні
такий термін культури застосував давньоримський оратор і філософ Марк Тулій Ціцерон.
У своїй роботі «Тускуланські рукописи» він використовує поняття «оброблення ґрунту» у
переносному значенні як оброблення людського розуму у процесі навчання і виховання.
Взагалі культура – це поняття філософське, оскільки воно охоплює не тільки
створені людиною матеріальні цінності, а й духовність та творчість. Так вважав М.Бахтін.
На його думку, всяка культура (навіть естетична) базується на творчості [4].
У розгляді поняття «культура» виділяють матеріальну і духовну культуру. Уся
сфера матеріального виробництва і його результати, те, що задовольняє матеріальні
потреби людей, відноситься до матеріальної культури. А духовна культура охоплює всю
сферу людської свідомості і духовного виробництва [2].
На наш погляд, уваги заслуговує дослідження Л.Волченко. В своїй концепції автор
включає в культуру людини всі сфери її діяльності, все те, що характеризує суспільне
життя людини, має безпосереднє відношення до культури і може відноситись до розряду
культурних явищ [5].
Останні наукові дослідження етимології слова «культура» пропонують таке
тлумачення цього поняття: «культура – культ світла», «естетична культура – переживання
культу світла, що передбачає обов’язковий чуттєвий відгук людини на все, що
відбувається у світі, який її оточує» [6].
В умовах відродження національної культури, розбудови національної системи
виховання та освіти особливої ролі набуває естетичне виховання як засіб творення
духовного світу людини, розуміння нею безперервності світобудови та їх розвиток у
гармонії, красі та любові. Фундаментом естетичного виховання студентів, зауважує
355
І.Зязюн, має стати національна художньо-мистецька спадщина, розчищена від штучних
намулів, спотворених впливів, не притаманних українському народові [7].
Б.Кубланов, В.Разумний, М.Каган, І.Зязюн, Н.Кіященко, Н.Лейзеров розглядали
естетичне виховання як процес формування естетичних установок особистості, її
ціннісних орієнтацій в естетичній області, почуттів, потреб і інтересів, ідеалів і смаків,
критеріїв оцінки і принципів відношення до цих цінностей.
На думку Л.Воловича під естетичним вихованням слід розуміти органічну
сукупність послідовних і цілеспрямованих впливів на особистість, метою яких є її
гармонійний, всебічний розвиток, формування у неї усього багатства естетичного
відношення до життя, здатності насолоджуватися красою навколишньої дійсності,
витворів мистецтва і активно створювати цю красу у творчій праці [8]. Отже, вироблені в
процесі естетичного виховання смаки й ідеали активно впливають на світобачення,
закріплюючи або руйнуючи певні погляди чи світобачення в цілому.
Взагалі, естетичне виховання, як будь-яке інше виховання, становить систему, в
якій взаємодіють засоби, форми й методи.
Заслуговує уваги точка зору С.Кудрявцевої. «Метод, - пише вона, - фактично
означає спосіб досягнення мети. Оскільки метою естетичного виховання є розвиток
естетичної свідомості, естетичних почуттів, спонукання до естетичної діяльності, то,
звичайно, методи естетичного виховання – це різні способи впливів на особистість, які
найкраще розвивають і естетичну свідомість, і почуття, і поведінку людей у їх
нерозривній єдності» [9]. С.Кудрявцева здійснює концептуальний підхід до естетичного
виховання, котрий полягає в тому, що цей вид виховання розглядається як особистий
прояв суспільної закономірності виховного впливу. Визначаються характерні для
естетичного виховання методи: а) переконання; б) залучення до естетичної діяльності; в)
організація виховної естетичної ситуації; г) стимулювання; д) самовиховання і
самовдосконалення.
Методи естетичного виховання реалізуються на практиці певними засобами.
Такими засобами є, як зазначив В.Разумний, вся оточуюча людину дійсність: природа,
багатопланове суспільне життя людини, перш за все, система його відношень з іншими
людьми і продукти творчості, творчої діяльності «за законами краси», один з видів якої –
мистецтво – спеціально орієнтований на задоволення естетичних потреб [10].
Отже, естетичне виховання – це педагогічна діяльність, спрямована на формування
здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси. Метою естететичного
виховання є розвиток високого рівня естетичної культури особистості, її здатність до
естетичного освоєння дійсності.
Людство споконвіку мріяло про красу як вищу насолоду і прагнуло відтворити
прекрасне у свому житті, осмислювало його суть, природу, соціальне і особистісне
значення. Ще античні філософи (Сократ, Арістотель, Піфагор, Геракліт) над усе ставили
красу людського тіла і душі, наголошуючи про її значний вплив на фізичний і моральний
розвиток.
Естетична культура особистості характеризує рівень розвиненості естетичної
свідомості, здатність і потребу естетично сприймати дійсність.
Деякі дослідникіи (Л.Коган, Ю.Лукін, В.Скатерщіков, У.Суна та ін.) у поняття
естетичної культури включають сукупність естетичних і художніх цінностей, засоби
оволодіння ними, а також творчість по створенню нових цінностей. Дані автори
визначають естетичну культуру як якісний стан і як процес естетичного освоєння
дійсності, підкреслюють роль творчої діяльності, яка перетворює особистість із об’єкта в
суб’єкт культури.
Такий підхід дає можливість розглядати естетичну культуру особистості як
сукупність властивостей, які формуються у процесі активного освоєння морально-
естетичних і художніх цінностей суспільства. Ці властивості визначають естетичну
свідомість і поведінку особистості та сприяють її естетичній творчості.
356
У працях таких дослідників, як І.Зязюн, Н.Миропольська, У.Суна, Л.Хлєбнікова
поняття «естетична культура» трактується як «сукупність естетичних цінностей, які
створюються і використовуються суспільством на конкретно-історичному етапі
розвитку». В процесі опанування цих естетичних цінностей «людина змінюється,
розвивається і стверджується в своїй чуттєвій небайдужості до природи, людей і до самої
себе» [7].
Тобто естетична культура є важливим чинником виховання почуттів, у яких
проявляється індивідуальне «я», що через переживання вводить індивіда в світ людської
культури, відкриває перспективи розвитку власних потенцій.
Слід зазначити, що естетична культура визначається системою взаємопов’язаних і
взаємозумовлених елементів: суб’єкта і людської активності. Її цілісність конкретизується
через механізм зв’зку елементів. Як справедливо зазначив М.Бахтін, функціональність
естетичної культури полягає в тому, що вона «виступає основою творчості у системі
цілісної людської діяльності» [4].
С.Гаткова наголошує, що «естетична культура становить соціально-психологічне
явище, яке відображає сутність особистості й стимулює її творчу працю і суспільну
активність» [11].
Системний підхід дозволяє аналізувати естетичну культуру як невід’ємний
компонент формування духовного світу особистості, її свободи. Виходячи з цього
А.Файзулін вважає, що механізм функціонування естетичної культури можна представити
у вигляді замкнутого кола: формування естетичного світобачення (знання, погляди)
приводить до духовного збагачення особистості, що дозволяє виробити правильні цільові
установки і основи естетичного світосприйняття, які в свою чергу, сприяють формуванню
наукового, по-справжньому філософського світобачення [12].
Слід зазначити, що питання естетичної культури особистості охоплюють різні
аспекти життєдіяльності студента, виявляють себе у сфері навчання, праці, відпочинку,
побуту, міжособистісних стосунків, творчої діяльності.
Важливе місце у формуванні естетичної культури займає мистецтво. Його
пізнавальні і виховні функції мають значний потенціал.
Мистецтво відображає життя в його цілісності та загально-людській значущості,
підвищує здатність бачити і чути прекрасне, розвиває асоціативне мислення, допомагає
глибше зрозуміти себе і інших людей. Воно виступає формою культури, невід’ємною
частиною життя людини та суспільства [1].
Експереиментальні дослідження (А.Семашко, У.Суна) показують, що естетичний
чинник у житті студентів вищих навчальних закладів відіграє значну роль, що мистецтво
виступає засобом соціалізації молоді. Для студентів особливо характерне прагнення до
творчих видів діяльності, підвищена емоційність, цікавість до нових, гострих, часом
екстраваґантних форм у мистецтві, інтерес до ліричної і фантастичної тематики,
підвищена увага до видовищних об’єктів мистецтва.
Проблема формування естетичної культури школярів і студентів засобами
мистецтва, комплексом мистецтв розглядається у дослідженнях Л. Артемової, В.Бутенка,
Л.Масол, С.Мельничука, Н.Миропольської, Г.Шевченка та ін.
Отже, на підставі аналізу теоретичних джерел ми дійшли висновку, що естетична
культура – це сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, здібностей до
естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потреба вносити прекрасне в
оточуючий світ, оберігати природну красу.
Таким чином, незважаючи на значний науковий доробок, проблема формування
духовної культури особистості, естетичного розвитку майбутніх учителів актуальна і
потребує підвищеної уваги. Адже саме вища школа історично була створена не просто як
культурне середовище, а й джерело народження вищих духовних цінностей, у тому числі
й естетичних. Подальші дослідження слід спрямувати на розкриття педагогічних умов
розвитку естетичної культури студентів.
357
Література.
1. Естетика: Навч. посіб. / М.П.Колесніков, О.В.Колеснівкова, В.О.Лозовой та ін.;
За ред. В.О.Лозового. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 208 с.
2. Вилков В.Ю. Понятие культуры. Ценностные и технологические измерения
культуры // Вилков В.Ю. Человек и мир. Учебн. пособие. – К., 1995. – разд. 7. - С.126-138.
3. Степин В.С. Культура: К изданию «Энциклопедии философских знаний» //
Вопросы философии. – 1999. - №8. – С.61-71.
4. Бахтин М.М. Философия поступка // Философия и социология науки и техники:
ежегодник 1975-1984. – М., 1986.-184с.
5. Волченко Л.Б. Гуманность, деликатность, вежливость и этикет: ценности
культуры и морали. – М.: МГУ, 1992. – 115с.
6. Виховання естетичної культури школярів: Навч посібник / І.А.Зязюн,
Н.Є.Миропольська, Л.О.Хлєбнікова та ін. – К.: ІЗМН, 1998. – 156с.
7. Зязюн І. А. Молодь світу і України напередодні ХХІ століття // Трибуна. – 1997.
- № 5-6. – С.20-22.
8. Волович Л.А. Система эстетического воспитания подростающего поколения. –
Казань, 1976, с.4-5.
9. Кудрявцева С.П. Пути и методы эстетического воспитания.- В кн.:
Современные проблемы теории эстетического воспитания и критика буржуазных
концепций. – М., 1973, с.23.
10. Разумный В.А. О сущности и методах эстетического воспитания. – В кн.:
Эстетика и человек. М., 1967, с.12.
11. Гаткова С.И. Формирование эстетической культуры студентов в творческих
самодеятельных объединениях: Автореф. канд. пед. наук.: 13.00.01. – К., 1982.- 24с.
12. Файзуллин А.Ф. Особенности формирования эстетической культуры
современного студенчества / Башкирский государственный университет. – Уфа: Даурия,
2000. – 94 с.
УДК 37.032 – 057.875 Скрябіна Т.О.
РОЗВИТОК ЦІННІСНОЇ СФЕРИ СТУДЕНТІВ ЯК ПІДҐРУНТЯ
ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОСТІ
Провідним шляхом формування особистості, її духовності є виховання на основі
гуманістичних цінностей, що передбачає морально-психологічний розвиток особистості,
переорієнтацію системи ціннісних орієнтацій з індивідуальних на загальнолюдські,
усвідомлення власної гідності й цінності іншої людини.
Проблема стану духовності суспільства, формування її у молоді була актуальною
за всі часи існування цивілізації. Сьогодні, коли порушений баланс між матеріальним і
духовним, коли безупинне підкорення природи людиною, прагнення завоювати Всесвіт
призвели людину до бажання і підкоряти собі подібних, і жертвувати людяним у собі,
питання формування гуманістичного світогляду у молоді стає наріжним для державної
ідеології в цілому і для системи освіти зокрема.
Провідним шляхом формування особистості, її духовності є виховання на основі
гуманістичних цінностей, що передбачає морально-психологічний розвиток особистості,
переорієнтацію системи ціннісних орієнтацій з індивідуальних на загальнолюдські,
усвідомлення власної гідності й цінності іншої людини.
Сьогодення потребує вивчення питань аксіології у вищій школі й формування
професійної культури студента, підмурком якої повинна стати система ціннісних
орієнтацій. Під ціннісними орієнтаціями ми розуміємо компонент світогляду особистості,
який виражає пріоритети прагнення особистості щодо тих чи інших людських цінностей,
358
моральні орієнтири. Ціннісні орієнтації визначають здібності людини до самовизначення,
самореалізації, рефлексії.
Особливого значення аксіологічна освіта набуває у підготовці майбутніх лікарів.
Вивчаючи ціннісну сферу сучасного студента-медика, ми погоджуємося з думкою
відомого вітчизняного науковця М.В. Попова про наявність складного і суперечливого
зв’язку «між системою соціальних цінностей і аксіологічним світом особистості» [1].
Додамо: сьогодні інколи можна зазначати надто слабкий зв'язок між соціальним і
особистим, загальнолюдськими цінностями й ціннісними пріоритетами молодої людини.
Посилення гуманістичної спрямованості діяльності вищої школи потребує
«антропологічного виміру» [2] як суспільства в цілому, так і студентської громади
зокрема. Особливо це стосується медичної освіти, адже об’єктом впливу медицини є
безпосередньо сама людина. Гуманізм лікаря співпадає з соціальною функцією медицини.
Формуванню системи ціннісних орієнтацій майбутніх лікарів має передувати діагностика
аксіологічної обізнаності (необізнаності) студентів. Дослідження ціннісної сфери
студентів дають змогу не тільки оцінювати рівень аксіологічної культури, ступінь
сформованості тих чи інших ціннісних орієнтацій, але й коригувати морально-етичний
розвиток особистості, передбачати певні результати та наслідки вивчення аксіологічних
питань для формування ціннісної свідомості молодої людини.
Проведене нами опитування студентів I курсу Луганського державного медичного
університету на предмет значущих для них цінностей дозволяє виокремити два
найсуттєвіших моменти: 1) недостатній рівень знань з аксіологічних питань; 2) значний
розрив між особистісними цінностями та соціальними і професійними цінностями.
Студенти не чітко диференціюють матеріальні та духовні цінності, більшість з них не в
змозі виокремити соціально-громадські та професійні цінності, не усвідомлюють
специфічність професійних цінностей лікаря. У табл.1 наведене відсоткове
співвідношення відповідей на завдання: «Назвіть значущі для вас цінності» (без надання
переліку певних цінностей).
Таблиця 1
Цінність відсоток
Дружба 24,2%
Родина 21,4%
Здоров’я 14,2%
Кохання 11,4%
Робота 7,1%
Чесність 7,1%
Навчання 4,2%
Взаєморозуміння 2,4%
Добро, гроші, держава, обов’язок, релігія, щастя, благородність, успіх, діти, повага
оточуючих – по 1,4%. Такі цінності, як життя, милосердя, свобода, правда, обов’язок,
повага до старших, відповідальність, людяність та інші значущі для суспільства цінності
залишилися поза увагою першокурсників. Жоден з респондентів не назвав професійні
цінності лікаря. Можна припустити, що це пов’язано, принаймні, з трьома особливостями
світосприйняття сучасної молодої людини:
• студенти віддають перевагу цінностям, які значущі у міжособистісних стосунках,
через вікові психологічні особливості;
• сучасні студенти недооцінюють значущість моральних категорій у лікарській
діяльності через необізнаність у професії;
• зниження суспільно значимих цінностей через зростання індивідуалізму в
суспільстві.
Психологічні особливості сприйняття світу студентською молоддю є абсолютно
закономірними і до певного віку не повинні викликати тривогу у педагогів, соціологів,
359
психологів: поступова соціальна адаптація переорієнтує молоду людину на
загальнолюдські, вічні цінності.
Недооцінка моральних категорій у лікарській діяльності й незначущість
професійних цінностей для студентів першокурсників піддаються корекції під час
освітньо-виховного процесу за умов впровадження аксіологічного виховання і
аксіологічного навчання. Оскільки зараз освітянами порушується питання «не лише про
ціннісне виховання, а й ціннісне навчання, що має своїм кінцевим результатом не знання,
а формування аксіологічного світогляду, який оперує ціннісними категоріями» [3], то
аксіологічні питання повинні пронизувати всі навчальні дисципліни у медичному
університеті: від соціально-гуманітарних до клінічних.
Зростання індивідуалізму сучасної людини, який є результатом соціально-
економічної і світоглядної кризи суспільства, стає найсерйознішою проблемою у
вихованні духовності молоді. Індивідуалізм як ідеології покоління породжує негативні
зразки поведінки, посилює негативні моральні якості.
Серед відповідей студентів на запитання про значущі для них цінності були й такі:
«відсутність нахабства та хамства», «байдужість до слави та збагачення», «розвиток
культури в країні», «здатність адекватно реагувати», «прагнення до прекрасного»,
«здатність приймати оптимальні рішення», що свідчить, по-перше, про неспроможність
диференціювати цінності та не цінності (недостатній рівень аксіологічної культури), по-
друге, про мовленнєву неграмотність студентів-першокурсників, яка не дозволяє чітко і
правильно формулювати свою думки.
Про недостатній рівень аксіологічних знань і суперечності у розумінні ціннісної
природи як медичної, так і гуманітарної освіти свідчать і відповіді першокурсників на
запитання про цілі вивчення соціально-гуманітарних дисциплін. Серед відповідей
«формувати деонтологічну культуру майбутнього лікаря», «створювати умови для
саморозкриття і самореалізації», «формувати гармонійно розвинуту особистості»
зустрілись і такі: «формувати переконаності у власній елітарності та виключності»,
«формування переконаності у виключності професії лікаря». Причому подібні відповіді не
були поодинокими. Отже, ціннісна сфера студентів- першокурсників потребує певної
корекції, переорієнтації на дійсно гуманістичні, соціально значущі цінності.
Серед причин недостатнього рівня аксіологічної обізнаності слід зазначити
відсутність цілеспрямованої аксіологічної освіти у середній та вищій школі, невиконання
своїх функцій МАС-медіа ані як інструментом державної політики, ані як транслятором
культури, роз’єднаність виховних зусиль з боку сім’ї та викладачів.
Аксіологічні знання є ланкою у ланцюжку ціннісної сфери особистості, до якої
також входять ціннісна свідомість та система ціннісних орієнтацій особистості.
Відсутність чітких уявлень про цінності не дає змогу опановувати певні цінності,
усвідомлювати їх і на цьому підґрунті будувати власну систему ціннісних орієнтацій.
Поза сумнівом, студентство має свій власний духовний світ, певні ціннісні орієнтації,
переконання. Проте слід зазначити, що сучасний студент потребує допомоги в опануванні
певних аксіологічних знань, у формуванні необхідної для лікаря і громадянина стійкої
системи ціннісних орієнтацій. Цікаво, що на запитання про причини ціннісної,
світоглядної кризи сучасного українського суспільства третина респондентів відповіла:
«Недостатня аксіологічна освіта у навчальних закладах», «невідповідність шкільної та
вузівської освіти реаліям сьогодення».
Студентство – резерв, потенціал суспільства у русі за гармонізацію й гуманізацію
соціальних процесів. Визначальним чинником формування духовної культури майбутньої
еліти, якою, безсумнівно, є сучасне студентство, повинно бути вузівське виховання.
Можливості виховного впливу вищого начального закладу на особистість майбутнього
фахівця криються у багатоаспектній аксіологічній освіті, яка має стати обов’язковою
компонентою пізнавальної діяльності студентів.
360
Література.
1. Попов М.В. Аксіологія і медицина (Проблема цінностей і медицина). – К.: Вид.
ПАРАПАН, 2003.
2. Гомілко І. Антропологічний вимір освітньої ситуації. – «Освіта і управління».
Т.4. №3-4, 2000 (2001).
3. Бех І.Д. Духовні цінності в розвитку особистості// Педагогіка і психологія. –
1997. -№1.
УДК 37.01 Філатьєва Т.В.
ПОКАЗНИКИ ТА РІВНІ ГОТОВНОСТІ СТУДЕНТІВ МИСТЕЦЬКИХ
СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ ДО ХУДОЖНЬО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В СИСТЕМІ
ПОЗАШКІЛЛЯ
У зв’язку з інноваційними процесами зростає кількість позашкільних навчально-
виховних закладів, а питання підготовки спеціальних кадрів до роботи в них залишається
не розв’язаним. Відсутність спеціалізованої підготовки кадрів для системи позашкілля
спричиняє той чинник, що в позашкільних установах художньо-естетичного напрямку
працюють педагоги необізнані з особливостями організації художньо-педагогічної
діяльності в позашкільних закладах освіти.
Готовність студентів мистецьких спеціальностей до професійної педагогічної
діяльності в позашкільних закладах є сукупністю якостей спеціаліста, що забезпечує
організацію процесу художньо-естетичного виховання як цілісності, яка містить у собі
художньо-педагогічну діяльність, спілкування та предметно-естетичне середовище.
Мета статті – визначити сутність понять “показник”, “рівень”, розробити
показники та рівні готовності фахівців у галузі мистецтва до художньо-педагогічної
діяльності в системі позішкілля.
Структура готовності майбутнього педагога-позашкільника до професійної
педагогічної діяльності традиційно базується на мотивах і детермінуючих потребах
особистості, що визначають постановку цілей педагогічних дій, прагнень до творчої
самореалізації, до надбань практичних умінь і навичок, серед яких також навички
управління емоційним станом.
Утруднення з визначенням основних критеріїв готовності випускників мистецьких
спеціальностей становить той факт, що не відзначено жодного навчального закладу, який
би готував спеціалістів до художньо-педагогічної діяльності в системі позашкілля.
Виділимо показники готовності до художньо-педагогічної діяльності студентів
мистецьких факультетів у позашкільних закладах освіти художньо-естетичного напрямку.
С.Ожегов у тлумачному словнику так роз’яснює термін “показник” – це “те, по чому
можна судити про розвиток чи хід чогось” [1]. Аналіз літератури дозволяє зробити
висновки, що показник є складовою частиною компонента, яка становить собою прояв
одного з важливих боків певного явища, що дає можливість стверджувати про її наявність,
відсутність або стан розвитку.
Аналізуючи різні підходи до проблеми вибору показників оцінки готовності до
професійної діяльності в різних соціокультурних галузях, виділимо наступні показники
оцінки готовності майбутнього педагога-позашкільника до художньо-педагогічної
діяльності.
Про мотиваційно-ціннісну готовність можна судити за рівнем професійно-
педагогічної спрямованості, тобто ставлення особистості до майбутньої професії,
зацікавленість нею, позитивний емоційний стан при роботі, прагнення до оволодіння
знаннями, вміннями й навичками роботи в системі позашкілля. Таким чином, про
сформованість мотиваційно-ціннісного компонента готовності можна судити за такими
показниками: