Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

Загальна жанрологія і журналістика

381

2) узагальнення їх, зіставлення з іншими, встановлення

зв’язку між ними;

3) оцінка ситуації і явища;

4) постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів;

5) висловлення пропозицій про своє бачення розв’язання

проблеми.

Кореспонденція – жанр, у якому на обмеженому конкретно-

му життєвому матеріалі розглядається певна тема, ставиться

проблема та пропонується її розв’язання. Цей жанр хіба тро-

хи молодший за жанр замітки. Його назва походить від латин-

ського слова «correspondeo», що в перекладі українською мовою

означає «повідомляю». Кореспонденціями первісно називалися

повідомлені дописувачами новини з місць. А кореспондентами

стали називати повідомлювачів новин. Зараз це слово викорис-

товується для найменування важливої рольової спеціалізації

в журналістиці. Кореспондент – той, хто повідомляє новини.

Внутрішньожанрова типологія кореспонденції включає в себе

інформаційну, аналітичну й проблемну кореспонденцію.

Стаття – найважливіший аналітичний жанр журналістики,

що на підставі розгляду та зіставлення значної групи фактів

чи ситуацій ґрунтовно й глибоко, з науковою точністю трактує,

осмислює й теоретично узагальнює проблеми соціальної дійснос-

ті. Кореспонденція ще будується на фактах, стаття – на аналізі

проблем. Факти в ній відіграють ілюстративну, службову роль.

Предметом статті є проблема. Звідси головним її внутрішньо-

жанровим типом є проблемна стаття, хоча історія журналістики

знає й такі її різновиди, як передова (директивна), пропаган-

дистська, науково-популярна статті. Типологія статті у новітній

журналістиці ще чекає на своїх дослідників.

Рецензія – жанр, у якому передбачається інтерпретація та

оцінка сучасного художнього або наукового твору. Типологізу-

ється за видами мистецтва (літературна, театральна, художня,

музична) та за глибиною осмислення явищ (анотаційна, аналі-

тична, дискусійна, відкритий лист). Див. докладніше відповідну

статтю в «Словнику молодого журналіста».

Огляд – жанр, метою якого є ознайомити читачів з перебігом

подій за тривалий проміжок часу чи рядом однорідних подій чи

фактів за стислий хронологічний період. Жанр огляду вимагає

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

382

глибоких знань і вміння аналітично зіставляти факти. Від назви

жанру походить ще одне найменування рольової спеціалізації

в журналістиці – оглядач. Місія оглядача – розглядати події в часі,

найкраще від зародження до завершення.

Третя жанрова група – публіцистичний журналістський рід.

До нього належать такі жанри, як замальовка, нарис, есей, фей-

летон, памфлет. У журналістикознавстві прийнято досі вжива-

ти для назви цієї групи творів термін «художньо-публіцистичні

жанри». Це не зовсім справедливо, оскільки художня публіцис-

тика є лише одним з її різновидів. Не меншу роль у журналістиці

відіграють політична та наукова публіцистика. «Вечірні розмо-

ви» Максима Рильського є класичним зразком саме художньої

публіцистики, але «Ментальність орди» Євгена Гуцала – то при-

клад публіцистики політичної, а твір Івана Франка «Що таке по-

ступ?» – то приклад публіцистики наукової. Родовими ознаками

публіцистичних жанрів є

1) вихід на перший план вражень автора від розглянутих

фактів, його оцінки їх;

2) домінантне значення суб’єктивних міркувань, авторської

думки;

3) організаційна роль образного ряду, у якому пріоритетне

значення набуває образ автора-публіциста, поданий з лі-

ричною прямолінійністю як «я»;

4) проведення певної філософської (ідеологічної, моральної)

концепції, яка має самодостатнє значення і використовує

різні типи аргументів, включно з фактичними.

Замальовка – найбільш компактний жанр художньої публі-

цистики, у якому висловлені враження автора від події, поєднані

інформаційність і образність, ескіз з натури. Часто замальовка

розповідає про незначну одиничну подію, наділяючи її визна-

чною семантикою, підносячи (звичайно ж, суб’єктивно) її зна-

чення.

Нарис – центральний жанр публіцистики, що передбачає опе-

ративний відгук на суспільно важливу подію, розкриття образу

цікавої особи, створення портрету колективу, розповідь про по-

бут, звичаї й людей певного регіону своєї й чужої країни. Цей

жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці:

автори нарисів тут називаються «нарисовці». Внутрішньожан-

рова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний,

Загальна жанрологія і журналістика

383

подорожній, науково-популярний та інші його зразки.

Предметом нарису може бути будь-який факт чи явище ре-

альної дійсності, узятий як проблема, у площині своєї суспільної,

моральної, загальнолюдської значимості. Арматурою нарису є

авторська думка, доведення певної концепції взятої до вивчення

проблеми, пропонування шляхів її розв’язання.

Особливість нарису – широке використання в ньому елемен-

тів художнього мислення: створення портретів героїв (причому

не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії,

за допомогою розгорнутої мовної характеристики, викорис-

тання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер’єрів та

екстер’єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор

створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдаєть-

ся до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв

до читача, запліднити його авторським баченням подій і про-

блем, активно використовує нарисовець. Нарис споріднений з

оповіданням і найближчий його родич. Часто нарисом назива-

ють оповідання, в основі якого лежить документальний сюжет,

Жанр нарису, крім самостійного значення, відіграє величезну

роль у справі літературного навчання, надзвичайно корисний

для молодого письменника, який тільки-но пробує сили й ви-

гострює перо.

Есей – жанр, у якому вільно, не обов’язково вичерпно, але ви-

разно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема

чи тема, а публіцистична суб’єктивність сягає апогею. Див. до-

кладніше про цей жанр у «Словнику молодого журналіста».

Фейлетон – сатиричний жанр публіцистики, що виявляє ко-

мічну сутність негативних фактів і явищ дійсності. Головним за-

собом фейлетоніста є художній образ. Автор обов’язково повинен

створити образ негативного явища, події, героя, в осмисленні

яких виявити дві найважливіші особливості: показати їх соціаль-

ну шкідливість, з одного боку, і розкрити їх комічну сутність, з

другого боку. Цілком самобутній вид цього жанру створив Остап

Вишня, назвавши його «усмішка».

Памфлет – сатиричний жанр публіцистики різко викриваль-

ного характеру, у якому сатира переростає в сарказм, цілковите

заперечення предмета відображення. Для памфлету характерні

такі риси, як злободенність, документалізм, обрання для викрит-

тя значного суспільного явища (важливої соціальної події, видат-

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

384

ного державного або громадського діяча). Надзвичайна ефектив-

ність памфлету засвідчена історією: Даніель Дефо (1660–1731)

за памфлет «Найкоротший шлях розправи з дисентерами» (1702)

був поставлений до ганебного стовпа, Дені Дідро (1713–1784)

за трактат «Лист про сліпих для повчання зрячим» (1749) був

кинутий до в’язниці, а П. Чаадаєв (1794–1856) за «Філософічні

листи» (власне, не за весь цикл з восьми листів, а лише за пер-

ший лист, надрукований у 1836 році в № 15 журналу «Телескоп»)

був оголошений божевільним. Див. про памфлет також статтю

у «Словнику молодого журналіста».

Через публіцистичні жанри журналістика вростає в літера-

туру. Це її, так би мовити, найвищий поверх. У публіцистиці

охоче працюють письменники й науковці. У ХХ столітті спосте-

рігається зрощення публіцистики й філософії. Але завжди слід

пам’ятати, що фундаментом журналістики є її інформаційний

рід, а аналітичні жанри складають міцні стіни її будинку. На від-

міну від літератури, де літературні роди рівнозначні, журналіст-

ські роди мають ієрархічну підпорядкованість.

У вигляді жартівливої схеми ієрархію журналістських родів

можна зобразити так:

Публіцистичні

жанри

Фейлетон Памфлет

Есе Зарисовка Нарис

Аналітичні жанри

Корес-

понденція

Стат-

тя

Рецен-

зія

Огляд

Інформаційні жанри

Замітка Звіт Репортаж Інтерв’ю

ɅȱɌȿɊȺɌɍɊȺ

Загальна жанрологія і журналістика

385

Описані нами жанри належать до числа найважливіших, але

це не означає, що засадничо неможлива поява нових жанрів,

створення проміжних міжжанрових утворень чи навіть автор-

ських модифікацій існуючих варіантів. Так, кілька об’єднаних

новинарних заміток, що відстежують події в часі, можуть скла-

дати хроніку. У межах портретного нарису деякі журналісти ви-

конують твори під назвою «силует», що є дальшим поглибленням

внутрішньожанрової типології і передбачає не просто створення

портрета героя, а портрета контурного, однобічного, спрямова-

ного не на всебічне розкриття характеру, а на поглиблене висвіт-

лення його окремих сторін. Відповідь опонентові називається

«реплікою». Цей список можна продовжувати. Існують і авторські

жанри. Неможливо заперечувати, що Максим Рильський ство-

рив свій жанр «вечірніх розмов», а Остап Вишня «усмішок».

Категорія жанру є найбільш консервативною в журналістиці,

найбільш стійко утримує сталі, вироблені в процесі історично-

го розвитку ознаки. Про це свідчить те, що жанрова система з

паперової спокійно перекочувала в електронну журналістику. І

все ж під тиском мінливої, еволюціонуючої соціальної дійсності

відбувається поступове оновлення і жанрової системи в цілому,

і внутрішньої конституції кожного жанру зокрема. У практич-

ній роботі журналіста важливе значення має його орієнтація

як у загальних жанрологічних проблемах, так і знання вимог і

особливостей того чи іншого жанру. Це дозволить йому досягти

максимальної реалізації свого творчого потенціалу. Ставлячись

з повагою до надбань багатьох поколінь своїх попередників, жур-

наліст повинен прагнути не тільки якомога ефективніше вико-

ристати наявний арсенал жанрових засобів, але й продовжити

безперервний пошук нових підходів до вирішення творчих за-

вдань.

Адже колись і традиції були новаторством.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ЗАГОЛОВОК – назва твору або його частини, що друкується

чи пишеться над текстом. Періодичні видання (газети, жур-

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

386

нали, альманахи), крім заголовків окремих творів, мають ще

заголовки відділів, рубрик, назви групи матеріалів («шапки») і

загальні назви (наприклад, газета «Слобідський край», журнал

«Березіль», альманах «Складка»).

Заголовок повинен містити в собі тему або ідею твору, має

перегукуватися з проблематикою. Він мусить бути виразним,

стислим, змістовним, цікавим, легко вкладатися в пам’яті

читачів. Дати творові влучний заголовок – велике мистецтво,

що потребує таланту, знань і досвіду.

Професор В. М. Галич, досліджуючи заголовкові комплекси

Олеся Гончара, висловила продуктивну думку про можливість

(і необхідність) створення українського словника власних назв

літературних та журналістських творів. На її думку, такий

словник став би школою майстерності змістової влучності й

точності для молодих авторів.

Видатний український письменник Анатолій Дімаров у ме-

муарах «Прожити і розповісти» самокритично визнав, що ніколи

не вмів придумувати виграшні заголовки і так виклав пошуки

назви до відомого свого твору: «Пам’ятаю: пізніше, коли задумав

великий роман, то ніяк не міг підібрати назву, вже й не менше

ста сторінок написав, а назви не було, хоч криком кричи, так і

поніс першу частину нехрещеного роману до журналу «Дніпро»:

хлопці, ставлю десять пляшок коньяку, якщо придумаєте на-

зву, та навіть хлопці не запропонували нічого кращого, ніж за-

яложене «Шляхами життя», а вже коли видавав ту частину

окремою книгою, то позичив у Шевченка: «І будуть люди» («І буде

син, і буде мати, і будуть люди на землі»).

Так усі три частини і вийшли під цією назвою, а коли я якось

вертався літньої ночі додому, та глянув на всіяне зорями небо,

та побачив Чумацький шлях, що прослався сріблястою стрічкою

з краю в край, то мене так і обварило: Господи, та ось же вона,

оця назва! Чи я усі роки, поки працював над романом, жодного

разу не глянув на небо, чи мене таки й справді обмарило? „Чу-

мацький шлях”… „Чумацький шлях”… Мені здавалося, що я й

роман писав би по-іншому (глибше, розлогіше), коли б оця назва

ясніла на ньому».

Така велика роль заголовку: він відразу формує філософську

концепцію твору, веде автора за собою, спонукає до повноцінного

Загальна жанрологія і журналістика

387

розкриття творчого задуму. В історії журналістики відомі ви-

падки, коли зміна заголовку несподівано актуалізувала матеріал

і виводила його на перші сторінки видань. У великих редакціях

газет є відділи, спеціалізовані на придумуванні заголовків до вже

написаних матеріалів. У сучасній журналістиці існує тенденція

до оформлення заголовків як розповідних речень і перетворення

їх на невеликі ліди.

МАСОВА КОМУНІКАЦІЯ (від лат. communico – робити

спільним) – первісно розумілася як сукупність технічних засобів

та каналів поширення масової інформації. У найбільш пошире-

ному за радянських часів визначенні журналістика розумілася

як громадська й літературна діяльність зі збирання, оброб-

ки й поширення інформації каналами масової комунікації, під

якими розумілися преса, радіо, кіно, телебачення. У 1990-х рр.

технологічне значення поняття «масова комунікація» стало по-

ступатися західній змістовій версії розуміння цього терміна,

у якій слову «комунікація» повернуто його питоме значення.

Масова комунікація може бути лише інформаційним обміном

між двома активними учасниками. Аудиторія мас-медіа

сприймається не як пасивний реципієнт, споживач смислів і

предмет впливу, а як активний суб’єкт інформації

В інформаційному суспільстві під масовою комунікацією

розуміється широке (у яке втягнуте все суспільство) і всебічне

(яке стосується усіх соціально важливих тем) спілкування, ма-

совий діалог, здійснюваний через журналістику. Унаслідок та-

кого розуміння масова комунікація може бути сприйнята як

безперервний загальнозначимий сучасний текст, у створенні й

поширенні якого беруть участь за допомогою новітніх технічних

засобів як професійні журналісти, так і звичайні громадяни.

ІНФОТЕЙНМЕНТ (від англ. infotainment, від information –

інформація і entertainment – розваги) – термін, який виник

в англо-американській журналістиці на позначення тако-

го методу подачі новин, у якому поєднані інформаційні та

розважальні компоненти. Афористична формула цього мето-

ду: «Інформувати, розважаючи». Помічено, що за умов такої

побудови новини отримують найвищі рейтинги. Разом з тим

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

388

дослідники журналістики оцінюють інфотейнмент як супереч-

ливу тенденцію, висловлюють обґрунтовану стурбованість

від розмивання традиційних засад подачі новин, перетворення

їх на серіал, навмисний, свідомий пошук унікальних героїв і сю-

жетних поворотів.

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

ОСМИСЛЕННЯ ПРОБЛЕМ

ЖУРНАЛIСТИКИ

В НОВIТНIЙ ФІЛОСОФІЇ

«Чотири теорії преси» Ф Сіберта, Т. Петерсона

і У. Шрамма: авторитарна, лібертаріанська, соціально

відповідальна і комуністична.

Доповнення чотирьох теорій моделями для медіа

періоду розвитку і демократичної участі.

Теорiя масових комунiкацiй Г. М. Маклюена.

Типи масової комунікації як рушійні сили в історії

людства. Тип суспільної епохи і пануючий у ній

ЗМК. Ефірні ЗМК і переворот у суспільній свідомості

XX століття. Телебачення як повернення

людства до епохи усної комунікації.

Концепція постіндустріального (інформаційного)

суспільства Даніела Белла.

Структура населення, інформація та знання

як констутутивні ознаки нового суспільства.

Надмірність інформації, її дедалі вужча спеціалізація,

потреба в інтерпретації інформації та сталість

людської свідомості для її сприйняття

як ознаки й загрози інформаційного суспільства. Теорія

«поля журналістики» П’єра Бурдьє, вплив

телебачення на «поле журналістики» –

настанова на видовища і розваги, девальвація

мислення, монополія журналістів на публічні виступи

і цензура журналістів у висловленні думок і коментарів

до подій. Боротьба поколінь у журналістиці.

Захист молодими журналістами професійної гідності

РОЗДІЛ СIМНАДЦЯТИЙ

390

новiтнiй західній філософії вагоме місце посiдають до-

слідження проблем i створення загальних концепцій,

пов’язаних з журналiстикою. До цієї проблематики виявляють

інтерес як професійні філософи, так і журналістикознавці. Осо-

бливо велику популярність у західному світі здобула праця аме-

риканських науковців Фредеріка Сіберта, Теодора Петерсо-

на та Уїлбура Шрамма «Чотири теорії преси», що, з’явившись

уперше в 1956 році, витримала відтоді численні перевидання,

увійшла до навчальних програм університетів і активно вико-

ристовується й сьогодні для викладу теоретичних основ і засад

журналістики.

Автори цієї праці посідали помітне місце в американській

науці про журналістику. Ф. Сіберт працював деканом коледжу

засобів масової інформації Мічиганського державного універси-

тету, Т. Петерсон – деканом коледжу журналістики університету

штату Іллінойс, У. Шрамм – директором Інституту досліджень

масової інформації Стенфордського університету. Таким чином

вони представляли найбільші центри з вивчення журналістики

в США, а свою працю проводили на кошти Національної ради

церков.

У вступному розділі науковці висловили свій головний посту-

лат: «Преса завжди приймає форму і забарвлення тієї соціально-

політичної структури, у рамках якої вона функціонує. Передусім

вона відбиває ту систему соціального контролю, за допомогою

якої здійснюється врегулювання взаємин індивіда і соціальних

інститутів. Ми вважаємо, що розуміння цих аспектів суспільства

складає основу будь-якого систематичного розуміння преси»

Чотири концепції преси, на думку науковців склалися історич-

но. Першим її типом була авторитарна модель журналістики,

що виникла у ХVІ–ХVII століттях з появою цензури і спробою аб-

солютистської держави прибрати під свій цілковитий контроль

усю систему масової інформації. І хоча видавцями періодичної

преси могли бути в цій ситуації не лише державні установи чи

державні діячі (відома участь Людовіка ХІІІ і кардинала Ришельє

в газеті Теофраста Ренодо «La Gasette, Петра І – у «Ведомостях»,

Катерини ІІ у – журналі «Всякая всячина»), але й приватні особи,

Siebert F. Four Theories of the Press/F. Siebert, T. Peterson, W. Schramm. –

Urbana, 1956. – p. 1–2; Сиберт Ф. С., Четыре теории прессы/Ф. С. Сиберт,

У. Шрамм, Т. Петерсен; Пер. с англ.. – М., 1998. – С. 3.