Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

Виготовлення внутрішньої інформації

351

Пояснімо цю особливість методом доведення від протилежно-

го. Широко відомим стало висловлювання Людвіга Фейєрбаха,

законспектоване В. Леніним у «Філософських зошитах» і часто

приписуване останньому: «Мистецтво не потребує визнання

своїх творів за дійсність». А публіцистика, навпаки, потребує.

Про що б не писав публіцист, читач довіряє йому значно більше,

ніж письменникові. Він знає, що письменник домислює, вигадує;

публіцист же за родом своєї творчості зобов’язаний залишати-

ся в межах парадигми справжніх подій. Використавши форму-

лю Людвіга Фейєрбаха, можна стверджувати: «Публіцистика

вимагає визнання своїх творів за дійсність».

Продовжимо приклад з нарису «Коротка новела» Максима

Рильського. Автор розповів давню історію про вчителя матема-

тики однієї з київських гімназій Івана Івановича. Якось улітку

під час вакацій він відпочивав в Італії і привіз звідти дружину-

красуню італійку Олімпію, яку стали називати в Києві Ліпою.

У закоханого чоловіка був неодружений брат Семен Іванович.

Він часто заходив у гості до подружжя. Минуло багато років,

усі учасники історії постаріли. Якось Іван Іванович застудився

і невдовзі помер. Через кілька днів після похорону Семен Івано-

вич за звичкою прийшов відвідати вдову. За чаєм він запитав її:

«Знаєте, Ліпо, чому я так і не одружився?» – «Чому?» – запитала

та. – «Бо я з першого погляду покохав вас і кохав усе життя» – «Я…

теж…» – відповіла, збліднувши, жінка.

Ця романтична історія виглядає неймовірною. Якби ми про-

читали її в художньому творі, то неминуче подумали б, що вона

вигадана письменником для реалізації свого творчого задуму –

показати красу людських почуттів, опоетизувати вірність, за-

свідчити торжество взаємної поваги над пристрастю кохання.

Зустрівши цю історію в нарисі, ми не сумніваємося в її достовір-

ності, справжності, документалізмі. Ми навіть не задумуємося

над тим, що публіцист не міг бути присутній на кульмінаційній

розмові, яка, зрозуміло ж, проходила без свідків, і що цей епізод

не міг бути нічим іншим, як художнім вимислом.

Така сила публіцистичного слова, журналістського методу:

читач довіряє авторові, він переконаний у дотриманні журна-

лістом вимог правдивості й достовірності. Усі сюжети й образи,

створені журналістом, він сприймає як одиничні, тобто такі які

почерпнуті з реальної дійсності й описані правдиво.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

352

Над цією особливістю публіцистики задумувався свого часу

А. Аграновський. «Шлях газетяра, – писав він, – від окремо-

го до загального»

. Метод пізнання в публіцистиці – індукція,

тоді як у літературі існують не лише індуктивні (реалізм,

натуралізм, імпресіонізм), але й дедуктивні (класицизм, роман-

тизм, експресіонізм) творчі методи. Узагальнення в публіцистиці

народжується з конкретного повідомлення про одиничний факт.

У правдивості й документальності сила публіцистики. А. Агра-

новський дуже точно висловився про шлях публіцистичного

пізнання. «Вам необхідно з численних прикладів, які стоять

у Вас перед очима, обрати один або два, – навчав він молодого

журналіста. – Але вже „розкопати” їх до дрібниць. […] Тоді Ви

дістанете факти, дати, цифри, імена. Тоді можна писати. Уза-

гальнення (коли факт, узятий Вами, не унікальний) вийде саме

по собі. Якщо Ви пам’ятаєте деякі мої речі, то могли помітити,

що описуючи завод, главк, інститут або судову справу, я ніколи

(майже ніколи) не пишу: „і так скрізь”. Передусім тому не пишу,

що вивчити, як „скрізь”, можливості в мене немає. І тим не мен-

ше читачі завжди знаходять у наших писаннях типове. Самі

знаходять безпомилково»

І далі А. Аграновський переконливо сформулював закон на-

родження узагальнення в публіцистичному творі. «Я не тео-

ретик, – написав він, – але переконався давно в такому: чим

точніше, чим з більшим проникненням у деталі, чим з більшою

характерністю описано цю конкретну справу, тим сильніше

буде виявлено типове для всіх людей і місць»

[Курсив А. Агра-

новського. – І. М.].

За думкою А. Аграновського, типізація зображених одиничних

явищ, узагальнення проблем лежать не стільки в площині їх ав-

торського тлумачення, скільки в площині читацького сприйнят-

тя. Опис конкретного, одиничного випадку накладається на чи-

тацьку рецепцію, розташовується в просторі його (читацького)

життєвого досвіду. Цей досвід і служить підставою для узагаль-

нень, конструювання поняття про типове. Завдання нарисовця з

максимальною документальністю, вичерпністю викласти вивче-

Аграновский Анатолий. Из писем//Вопросы литературы. – 1986. – № 3. – C.

186.

Там само.

Виготовлення внутрішньої інформації

353

ний факт, проблему; уявлення ж про їх типовість народжується

в читачів, оскільки вони так само є учасниками суспільного про-

цесу, мають свій життєвий досвід, знання соціальної дійсності.

Вони завжди зіставляють, співвідносять картину життя в мас-

медіа із своїм соціальним довкіллям і на підставі цього судять про

сумлінність та професійний рівень журналіста. Таким чином,

шлях до типового в публіцистиці лежить через максимально кон-

кретний опис і документальне відтворення одиничного випадку.

На підставі конкретності й документалізму формується пізнання

нових соціальних явищ, виробляється нове знання.

Публіцист, як правило, першопроходець. Він першим намацує

больову точку в суспільному житті. У нього ще немає часу на уза-

гальнюючий погляд на відкрите явище. Він прагне сповістити

суспільству про проблемну ситуацію, привернути до неї увагу

читацького загалу.

З цього погляду найяскравіший приклад подають нариси

російського письменника й журналіста Валентина Овечкіна

(1904–1968), об’єднані ним у книгу «Районні будні» (1952–1956).

З певною мірою метафоричності можна сказати, що саме

публікація перших нарисів цього циклу в журналі «Новый мир»

(1952, № 9, під час редагування журналу Олександром Твар-

довським) ознаменувала собою появу нової якості в усій тодішній

радянській літературі. Цю якість сумарно можна назвати подо-

ланням «теорії» безконфліктності, тобто виходом з глухого кута,

куди була загнана радянська література внаслідок насильниць-

кого запровадження в ній методу соціалістичного реалізму. На-

риси В. Овечкіна висловили її тугу за гуманізмом, засвідчили по-

силення дослідницьких тенденцій, піднесення уваги до простої

людини, повернення їй її гідності, здійснення перших кроків

на шляху до демократизації керівництва тодішнім радянським

суспільством. Іншими словами, це був зародок того, що в май-

бутньому визначатиме сутність літератури та публіцистики

шістдесятництва.

«Районні будні» не були фактом документалістики, у них

широко використовувався авторський вимисел. Але, можли-

во, саме тому вони були наповнені пекучим, гостроактуальним

суспільним змістом, глибоко розкривали саме ту проблемати-

ку, яка хвилювала й непокоїла мільйонну читацьку аудиторію.

Саме вигаданий (а, можливо, й «вигаданий») сюжет, події й об-

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

354

рази дозволили В. Овечкіну доторкнутися пером журналіста

до больових точок життя соціуму, написати злободенний твір,

анонімність і безадресність (звичайно ж, удавана), описаних

у ньому подій, послужили певним гарантом його появи в друці.

Разом з тим, слід беззастережно визнати, що саме публіцистичні

нариси «Районних буднів» проклали шлях до наступного опрацю-

вання в художній та науковій літературі заявленої в них пробле-

матики. Журналіст виступив тут як першопроходець, відкривач

невідомих обріїв життя та нових аспектів його пізнання.

Вимисел у даному випадку допоміг авторові, став ніби го-

ловним прийомом його журналістського методу. Але вимислу

в публіцистиці властива своєрідність: автор, навіть створюючи

вимишлений образ, конкретизує його, «прив’язує» до певної про-

блеми, точно вказаного простору й реальній події. Письменник

у художньому творі навіть тоді, коли створює художній образ,

спираючись на прототип, підкреслює його загальний зміст,

шукає риси й ознаки, які об’єднують його з іншими, подібними

йому, прагне до узагальнення. Павка Корчагін з роману Ми-

коли Островського «Як гартувалася сталь» (1934) або Олексій

Маресьєв з «Повісті про справжню людину» (1946) Бориса Польо-

вого – яскраве тому свідчення. В основі образу кожного з героїв –

прототип, життя реальної людини: самого автора в першому

випадку і військового літуна Олексія Маресьєва в другому. Але

художнє мислення створює з документального матеріалу образи

типових представників свого покоління, знакові фігури для ра-

дянського дискурсу, втілення основних якостей радянської лю-

дини. Публіцист підкреслює конкретний характер своєї творчої

праці, пише про проблеми, які виникли щойно й ще далекі від

свого розв’язання. Він досліджує їх, а не описує байдужим оком

стороннього спостерігача.

Не випадково поняття «публіцистичність» міцно увійшло

до словника літературознавчих термінів

. У теорії літератури

воно означає підкреслену тенденційність, особливу полемічність

суджень, розрахунок на широке громадське звучання творів

художньої літератури.

Див., наприклад, кн.: Лесин В. М., Пулинець О. С. Словник літературознав-

чих термінів. Вид. 3-є, переробл. і доп./В. М. Лесин, О. С. Полинець. – К.: Рад.

школа, 1971. – С. 346–347.

Виготовлення внутрішньої інформації

355

Такими якостями володіли, наприклад, романи Івана Тур-

генєва «Батьки і діти» (1862) і Миколи Лєскова «Нікуди» (1864),

«Обійдені» (1865), у яких висловлено засудження російського

нігілізму епохи Великих реформ царя Олександра ІІ Визволите-

ля, виведені непривабливі образи молодих революціонерів, які

прагнуть втілити в життя утопічні ідеї соціалізму. Письменники

показали однозначно, що з ними Росії йти нікуди. Так М. Лєсков

назвав один із своїх романів. Гострою публіцистичністю відзна-

чався роман Федора Достоєвського «Біси» (1972), який уперше

підняв питання про соціалізм як бісівшщину, шлях, який здат-

ний завести Росію в прірву соціального експериментування;

революціонери готові були вже тоді «зрізати сто мільйонів голів»

в ім’я, як їм тоді здавалося, історичного прогресу. Прикладів пу-

бліцистичності літературних творів дуже багато. Ми вказали

на найбільш яскраві з них. Але всі вони стосуються однієї епохи

(періоду проникнення в Росію ідей марксизму) і виражають по-

дібну тенденцію – викриття антигуманної сутності російського

народницького соціалізму.

У літературі діє закон: як тільки пожвавлюється суспільне

життя, як тільки в ньому відчувається рух до назрілих перемін,

то негайно зростає рівень публіцистичності художніх творів.

Востаннє наше суспільство пережило такий момент у період так

званої Перебудови й розпаду Радянського Союзу. Починаючи з

середини 1980-х років рівень авторитетності художньої літе-

ратури почав помітно зростати, саме завдяки публіцистичній

наповненості багатьох нашумілих тоді творів, як-от: «Сумний

детектив» Віктора Астаф’єва (1986) «Плаха» Чингіза Айтматова

(1986), «Життя і доля» Василія Гроссмана (опубл. 1988, напис.

1961) і багато ін.

Між літературою, як явищем мистецтва, і публіцисти-

кою, як явищем журналістики, немає непрохідної стіни.

Література буває публіцистичною, а публіцистика – худож-

ньою.

Саме цьому публіцистичний образ, хоча він і оточений кон-

кретизуючими вказівками й фактами, залишається художнім

образом. Це не фотографічно застигле відтворене зображення

окремого предмета, а картини дійсності, що осяяні світлом ес-

тетичного ідеалу, авторської ідеї, покликані привести читача

до однозначних висновків щодо порушеної проблеми. У публі-

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

356

цистичних жанрах художні образи не в меншій мірі, ніж цифри,

факти, логічні докази, інформують і переконують читача. Тим

паче, що саме художні образи справляють щонайглибше ідейно-

емоційне враження. Тому вони цілком самодостатні в структурі

публіцистичного твору.

Публіцистові потрібні сміливість і мужність для постановки

важливих, але часто болючих, дискусійних питань. У художньо-

публіцистичних творах провідна роль належить особі оповідача,

який розповідає, змальовує, розмірковує, веде читача від одного

факту до другого, знайомить з явищами, аналізує і роз’яснює

проблеми. Наявність оповідача, що ніби супроводжує чита-

ча лабіринтами подій і фактів, думок і міркувань, є важли-

вою ознакою публіцистики. У свідомості читача, як правило,

закріплюється образ автора-оповідача з його улюбленою темою,

системою аргументації, мовним стилем.

Відрізняються від художньої літератури тема й ідея публіцис-

тичного твору. Якщо в художній літературі під темою розуміється

предмет відображення, та сфера дійсності, яка відтворена пись-

менником, то тема публіцистичного твору – це не тільки предмет

відображення, але й проблема, яку автор побачив у ньому, його

оцінки й концепція порушеного питання.

Ідея публіцистичного твору також має своєрідне втілення.

Вона мусить бути тут вербалізована, тобто словесно виражена

у вигляді висновку, дефініції чи формули. Вона повинна бути

сформульована логічно чітко, однозначно і не допускати мно-

жинності витлумачень. На відміну від художніх творів, які по-

требують інтерпретацій, «розшифрування» авторського задуму,

встановлення філософської концепції, що випливає із зобра-

жених картин дійсності, публіцистична ідея належить самому

творові, формулюється самим автором, належить йому, виклю-

чає двозначність розуміння. Це робоча, дійова ідея, покликана

наштовхнути читача на дію, соціальну акцію.

Ідея художнього твору випливає з нього, але не належить

йому. Вона постає в суспільній свідомості внаслідок інтерпре-

тацій тексту літературною критикою та окремими читачами;

художня ідея суб’єктивна, часто не збігається або й істотно від-

хиляється від завдань і цілепокладення письменника. Інтерпре-

тація художнього тексту дозволяє проникнути в сутність твору

Виготовлення внутрішньої інформації

357

як висловлювання, що має певну мету, задум і мотиви. Але саме

витлумачення в свою чергу залежить від історичного моменту

та індивідуальних рис інтерпретатора. Існує цілий ряд обставин,

що дозволяють витлумачувати художній текст в цілях дослідни-

ка: його освіта, світогляд, безпосередня партійна приналежність

та ін. Іспанський поет Федеріко Гарсіа Лорка з цього приводу

якось зазначив, що після смерті він стане флюгером на вітрі,

маючи на увазі, що вже не зможе захистити свої твори від сва-

вільних суб’єктивних інтерпретацій.

На відміну від художньої, публіцистична ідея не визнає мно-

жинності й суб’єктивності витлумачень. Публіцист не може

допустити, щоб його зрозуміли неправильно або не зрозуміли

зовсім. Це означатиме, що він працював намарне. Він навіть

не може допустити, щоб читачі витрачали внутрішні ресурси

на витлумачення його ідей, пошук їх у тексті. Це викликає нега-

тивні емоції в читача. Він губиться від невизначеності. Публі-

цистика несумісна з підтекстом. У ній все повинно бути вияв-

лене, прояснене. Публіцистика несумісна з символізмом (не як

художньою течією, а як зі способом бачення світу), оскільки

символ завжди багатозначний. А публіцистика вимагає одно-

значності. Публіцистові потрібно не просто, щоб його зрозуміли,

а щоб його зрозуміли правильно й сьогодні ж, негайно, інакше

його робота просто не потрібна. Публіцистична ідея реалізує себе

як імперативна ідея, належить самому творові, є частиною його

тексту і витлумачень не потребує.

Бувають випадки, коли публіцист обмежується створеною

картиною дійсності, не пропонуючи читачам свою ідею у ви-

гляді вербалізованої формули, як наприклад, у «Короткій новелі»

Максима Рильського. Але, як вказано вище, такий текст не по-

требує, на думку автора, коментарів. Він закінчує його фразою:

«Ось і все, що я хотів розповісти». Хоча… і в цій «Вечірній бе-

сіді» присутній автор зі своїми роздумами про те, що світова

література не вміщає в себе всього багатства життя. Це і є його

попередня ідея, а решта розумових операцій передбачаються

за читачем. Публіцист переконаний, що повідомлений випадок з

життя не передбачає іншої, ніж авторська, інтерпретації, збері-

гає в собі однозначність, тому він віддає насолоду формулювання

ідеї читачеві.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

358

Публіцистика – це мистецтво аналітичної думки. Не у вишу-

каності метафор і порівнянь, а в точності й активності цієї дум-

ки виявляється справжнє відношення публіциста до дійсності.

Саме рух цієї думки, її розвиток в авторському аналізі дійсності,

перебігу його міркувань, образному відображенні картин дій-

сності й героїв приносить читачеві чисто естетичну, художню

насолоду, служить джерелом сталої популярності публіцистич-

них творів.

Із великої множинності літературних жанрів публіцистика

споріднена лише з одним: байкою. Споріднена за загальною

структурою й способом вираження авторської ідеї, але не за але-

горичним змістом. Байка вимагає наявності в своєму тексті так

званої моралі, що в українських байках, наприклад, у Г. Ско-

вороди, називалася «силою». Цю традицію підтримував іноді

Л. Глібов. «Яка ж в цій байці, братця, сила?» – писав він у байці

«Синиця». У жанрі байки алегорична картина дійсності, ство-

рена за допомогою міфічних, казкових персонажів, обов’язково

мусить мати завершення у вигляді авторського пояснення: я роз-

повів байку для того, щоб ви, читачі, зрозуміли таку-то думку,

засвоїли таку-то істину.

У подібній ролі виступає і публіцист. Я займаю таку-то по-

зицію, свідчить він. А щоб ви, читачі, мені повірили, я доведу

її прикладами з життя, аналізом життєвих фактів, розповіддю

про таких-то і таких-то реальних осіб та іншими аргументами.

Моє головне завдання, не приховує публіцист, схилити читачів

на свою позицію, зробити з них своїх однодумців, приєднати

до того суспільно-політичного дискурсу, який займає дана газета

та її автори.

Зрозуміло, що однозначність публіцистичної ідеї не робить

її завжди правильною. Публіцист, піднімаючи певну проблему,

зрештою, пропонує гіпотетичний варіант її вирішення. Будучи

першопрохідцем, він, як ніхто інший, наражається на небезпе-

ку дати й помилковий варіант її розв’язання. Тому й необхідна

свобода слова й вільна конкуренція на ринку ідей, пропонованих

публіцистичних концепцій. Для авторів же загальнолюдські за-

сади журналістики є тою можливою гарантією, яка допоможе їм

виробити правильні погляди на порушені проблеми.

Публіцистика не може бути безконфліктною, як і безпроблем-

ною. Публіцистичний конфлікт – це безпосереднє, адекватне

Виготовлення внутрішньої інформації

359

відображення суперечностей соціальної дійсності. Особливості

їхнього відображення в публіцистиці – у виявленні суспільно-

політичної основи колізії, в оголошенні підтексту, розшифруванні

таємниць, у виявленні прихованих для масового читача й

досліджених і розкритих публіцистом причиново-наслідкових

зв’язків.

У публіцистиці існують такі типи конфліктів:

1. Обставинні, тобто такі, які відображають боротьбу людини

з обставинами життя, причому обставини можуть мати як при-

родний, так і соціальний характер, можуть бути об’єктивними,

так і суб’єктивними.

Приклади соціальних обставинних конфліктів знаходимо

в нарисах Євгена Сверстюка з книги «Блудні сини України»,

присвячених діячам правозахисного руху в СРСР: «Свіча його

віри» (тут йдеться про Валерія Марченка), «Українська жінка

на схилі віку (Пам’яті Оксани Мешко)», «Андрій Сахаров не зда-

ється». У кожному з них створений образ діяча, що, всупереч

обставинам, за покликом душі піднявся на боротьбу з могутньою

тоталітарною державою.

Оксана Мешко померла у віці вісімдесяти шести років 2 січня

1991 року. Розказана в статті-некролозі її біографія демонструє

нескореність вільної людини, що відшукує самототожність у без-

глуздому лише на перший погляд повстанні проти мерзенної

радянської дійсності. Вона походить з Полтавщини, із заможної

селянської родини, яка вся була розвіяна по світу вітрами біль-

шовицької революції. У 1947 році Оксана була вперше заарешто-

вана. «До українського громадського життя в коло шістдесятни-

ків Оксана Яківна прийшла, як тільки відчула брак енергійних

організаторів у громадсько-культурній роботі, гальмованій зу-

силлями партійних і каральних органів»

. Саме така людина тут

була найбільше потрібна: натхненник і організатор.

У 1980 році її, реабілітовану, заарештовують удруге як члена

Української Гельсінської Спілки, засуджують на п’ять років за-

слання і знову везуть на Далекий Схід. «Конвой відмовився брати

на етап з харківської пересильної тюрми слабку і легеньку, як

пір’їнка, сімдесятип’ятирічну бабусю. Їм стало навіть соромно.

Сверстюк Є. Українська жінка на схилі віку (пам’яті Оксани Мешко)/Євген

Сверстюк//Сверстюк Є. Блудні сини України. – К., 1993. – С. 239.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

360

Але вона домоглася етапу, аби не залишатися в тюрмі»

. Після

заслання вона знову повернулася до активного життя, будила,

діймала, заохочувала до роботи.

Публіцист будує свій твір, розгортаючи обставинний соці-

альний конфлікт героя з тоталітарною державою, за допомогою

чого створюється і образ епохи і образ людини, адже виявити

себе в конфлікті – це значить виявитися через дію, а це найбільш

активний спосіб характеротворення в журналістиці.

2. Міжперсонажні конфлікти. Це такі зіткнення, у яких чіт-

ко окреслені дві протидіючі сторони, кожна з яких представлена

колективом або окремими особами, що переслідують власні цілі

та інтереси. Журналістові слід бути особливо обережним у ви-

світленні таких конфліктів, уважно вивчати позиції обох сторін,

зберігати об’єктивність, оскільки його втручання в міжлюдську

боротьбу, як правило, приводить до перемоги підтримувану ним

сторону.

У нарисі «Історія одного розлучення» журналістка Тамара Ло-

гачова розповіла про стосунки двох закоханих Олега й Вероніки.

Олег покинув Вероніку, розлючена жінка звернулася до редакції

газети з проханням вплинути на чоловіка, допомогти повернути

його, принесла навіть його особисті листи, писані ним коханій з

армії. Але чим глибше розбиралася журналістка в цьому міжосо-

бистому конфлікті, тим більше переконувалася в правильності

Олегового вчинку.

Він походив з родини, де переважали емоції, панувала ат-

мосфера душевної відкритості. Вероніка була ощадливою, за-

здрісною до чужих заробітків, нетерпимою до незрозумілих їй

виявів доброти. Потрапивши в чужу родину, вона не стала при-

лаштовуватися до нових обставин, а вирішила прилаштувати

чоловіка до своїх потреб і звичок. І от наслідок, що не забарився:

чоловік не зміг з нею жити.

Журналістка робить безпомильний висновок: «Вероніка на-

лежала до того типу людей, які чекають щастя лише іззовні.

Задля спокою і душевного благополуччя їм потрібні конкретні

зримі реалії, нехай і у вигляді дрібної помсти, як зараз. Без та-

ких моральних милиць вони безпомічні і безпорадні»

. Авторка

Сверстюк Є. Українська жінка на схилі віку (пам’яті Оксани Мешко)/Євген

Сверстюк//Сверстюк Є. Блудні сини України. – К., 1993. – С. 239.

Логачова Т. М. Історія одного розлучення/Тамара Логачова//Логачова Т.