Михайлин І.Л. Основи журналістики

Подождите немного. Документ загружается.

Виготовлення внутрішньої інформації

361

об’єктивно підійшла до життєвої ситуації і підтримала не ту сто-

рону, що звернулася до неї за допомогою, а протилежну. Та саме

до такого наслідку привело її власне сумління, розкриті під час

журналістського розслідування факти.

У даному випадку ми спинилися на прикладі з побутової сфе-

ри, але дуже часто журналістика має справу з такими ж між-

персонажними конфліктами на терені політики, економіки,

виробництва. Усі вони, як то кажуть, «просяться під перо», за-

слуговують на читацьку увагу, «прагнуть» бути висвітленими

на сторінках газет.

3. Внутрішньо-психологічні конфлікти. До їх числа нале-

жать такі, які розгортаються в свідомості людини між різними

сторонами її характеру чи спонукальними векторами. Найпоши-

ренішими різновидами внутрішньо-психологічного конфлікту

є конфлікт між почуттями і розумом, правом і обов’язком. Хоча

психологізм не займає в публіцистиці такого поважного місця,

як у художній літературі, але увага до внутрішньо-психологічних

конфліктів, розкриття глибин людської свідомості є важливим

способом реалізації її людинознавчої сутності.

Загалом, з внутрішньо-психологічним конфліктом маємо

справу завжди, коли зображається духовна еволюція героя, його

перехід з одної життєвої позиції на іншу, з одного щабля розумін-

ня ситуації на інший. Такий перехід так чи інакше пов’язаний з

переосмисленням і запереченням попереднього погляду чи по-

зиції, утвердженням у свідомості людини нових цінностей.

Серед численних портретних нарисів, створених Максимом

Рильським у «Вечірніх розмовах», приваблює увагу з особливим

блиском виконаний твір «Батьковбивця» (першодрук у газеті

«Вечірній Київ», 1961, 11 лютого). В основу нарису покладений

спогад автора з днів юності. «Батьковбивцею» рибальська грома-

да в Романівці (рідне село Максима Рильського. – І. М.) називала

одного пристрасного рибалку на ім’я Трохим. Вигляд він мав за-

вжди похмурий і ніколи не посміхався. Одного разу він з’явився

на березі ставка з повною торбою, де щось ворушилося. Вияви-

лося, що він перейняв качиний виводок під час переведення

качкою каченят з гнізда на воду в половив малят. Рибалка Денис

Ісакович умовляє його відпустити дичину, але Трохим спершу

Що залишиш у спадок?. – Х.: Прапор, 1987. – С. 38.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

362

відмовляється, а як же м’яса повна торба. Засмучені рибалки

повернулися до своїх вудок… Аж ось щось залопотіло по воді. Це

Трохим випустив своїх бранців.

«– Ач, як подались! – промовив він.

І вперше на обличчі „Батьковбивці” я побачив усмішку»

Усмішка тут виступила зовнішнім атрибутом внутрішніх змін

героя. Він виявився не такою вже й поганою людиною, навіть

у ньому пробилося назовні людське начало; любов до природи

озвалася могутнім покликом і переважила прагматизм і праг-

нення до наживи.

У відображенні внутрішньо-психологічних конфліктів жур-

налістика користується переважно зовнішнім жестом, описом

вчинків чи ситуативних деталей. Майже неприйнятними тут

є широко вживані в художній літературі з цієї метою прийоми

внутрішнього монологу, невласне прямої мови, що дають мож-

ливість створити докладний, повноцінний внутрішній портрет

героя. Журналістика, як легка артилерія, рідко вдається до та-

ких складних способів передачі внутрішнього життя людини.

Публіцистичні конфлікти, як правило, не допускають однопо-

люсності, є завжди двополюсними. Якщо в публі цистичному

творі зображені негативні факти й картини дійсності, то рано

чи пізно мусить з’явитися автор, який виступить із відкритим

засудженням зображуваного. Своєрідність публіцистичного кон-

флікту – у коментуванні його автором-оповідачем, у недвознач-

ному витлумаченні його. На відміну від художнього конфлікту,

публіцистичний конфлікт має свого арбітра. Ним є автор.

У підсумку розгляду спільного й відмінного в художньому й

публіцистичному типах мислення наведімо міркування про

них російського письменника Андрія Бєлого. Відповідаючи

в 1930 році на анкету збірника «Як ми пишемо», він висловився

так: «Оприявлення нових, непередбачених якостей і складає

основу так званого „мислення образами”, воно – квалітативне,

а механічно-абстрактне мислення – квантитативне; у ньому

сума двох отрут – отрута; у дійсності – не отрута, а сіль. І в цій

солі „сіль” відмінностей художньої прози від прози тільки публі-

циста; як публіцист я мислю квантитативно, як митець – квалі-

Рильський М. «Батьковбивця»/Максим Рисльський//Рильський М. Зібр. тв.:

У 20 т. – К.,1988. – Т. 18. – С. 449.

Виготовлення внутрішньої інформації

363

татично»

. Для Андрія Бєлого це означало, що художня творчість

не підпорядковується апріорним намірам та абстрактним при-

йомам, герої в художньому творі в певний момент «оживають»

і живуть далі своїм самостійним життям. У публіцистиці цього

не може статися, публіцист мусить реалізувати первісний задум

у сукупності сюжету, конфлікту, героїв, ідей. Художня література

наділена більшим узагальнюючим потенціалом, але публіцис-

тика володіє більшою злободенністю, сміливістю, розташовує

свою проблематику на ландшафті не естетичної, а суспільно-

політичної проблематики.

Зрозуміло, що газета чи журнал не можуть орієнтуватися

лише на публіцистику, – певне місце на їхніх сторінках мусить

бути відведене й інформаційним жанрам, стислій, некоментова-

ній інформації. Публіцистика – це ніби важка артилерія, що да-

леко не завжди використовується в бойових діях і яку залучають

для розв’язання стратегічних завдань. Але в кінцевому рахунку

успіх видання визначається майстерністю публіцистів, що пра-

цюють у ньому, адже саме вони здатні не лише ретранслювати

зовнішню інформацію, а виробляти внутрішню інформацію,

коментувати події, розкривати їх зміст, а саме цього прагнуть і

сподіваються від журналістики читачі.

Поки що їх сподівання задоволені лише частково. Україн-

ська публіцистика сьогодні переживає не кращі часи. У наших

органах мас-медіа величезна перевага віддається історичній

публіцистиці, яка повинна відіграти роль історичного лікне-

пу, активно розгортається мовна проблематика, слабше пред-

ставлена в публіцистиці сучасна внутрішьнополітична ситуа-

ція в Україні, але практично зовсім зникли теми з економічного

життя. які завжди живили публіцистичне мислення. На жаль,

у сучасній публіцистиці ми не зустрінемо нарисів про нові непро-

сті відносини в агропромисловому комплексі, стосунки аграріїв і

держави, закупівельних організацій; так само закритою для пу-

бліцистики залишається промисловість, паливно-енергетична

сфера. Зрештою, куди не кинь оком – навіть на такі галузі, як

освіта, медицина, наука, – які завжди були в полі пильної уваги

публіцистики, не побачиш відчутних творів, які б стали подією

Как мы пишем/Андрей Белый, М. Горький, Евг. Замятин и др. – М.: Книга,

1989. – С. 17.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

364

в журналістському чи суспільному житті, примусили говорити

про них нашу читацьку спільноту.

Є цьому й своя об’єктивна причина: розширення сфери при-

ватного підприємництва й бізнесу спричинилося до того, що

власники не бажають виставляти на світло гласності ні свої про-

блеми, ні свої успіхи (особливо ділитися досвідом про шляхи й

методи їх досягнення). Очевидні й приховані до часу прорахунки

в керівництві державою на центральному й регіональному рівнях

обернулися тенденцією до закритості влади від органів масової

інформації. Загальна закритість і непрозорість діяльності стала

поганою ознакою всього українського суспільного життя.

Є цьому й своя суб’єктивна причина: орієнтація української

журналістики на англо-американську інформаційну модель ді-

яльності. Унаслідок цієї настанови запроваджується думка про

те, що нібито зовнішня інформація самодостатня, не потребує

внутрішньої роботи журналіста. Через це українська журналіс-

тика постала перед загрозою, що в ній може вирости ціле нове

покоління, яке не знайоме з традиціями вітчизняної публіцисти-

ки, засвоїло поверхову, полегшену модель масово-інформаційної

діяльності.

У висновках до розділу відзначимо: сучасний молодий жур-

наліст стоїть перед широким вибором тематичної спеціалізації.

Переважна більшість тем і жанрів публіцистичної творчості сьо-

годні не зайняті авторитетними авторами, вільні для прикла-

дання його таланту. Щоправда, успіх у публіцистичній творчості

пов’язаний з безкінечною й наполегливою працею, тривалим

збиранням матеріалів, проведенням старанних журналістських

розслідувань.

Але іншого шляху до професіоналізму просто не існує.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ЛІД (англ. lead – керувати, очолювати, займати перше місце,

бути попереду; звідси й лідер – той, що йде попереду) – короткий

виклад журналістського матеріалу, що розміщується після за-

головку й перед основним текстом. Існує правило, згідно з яким

матеріал довший за 100 рядків мусить бути супроводжений

Виготовлення внутрішньої інформації

365

лідом. У термінологічному побутовому словнику українських

журналістів у цьому значенні вживається ще слово «вріз»

(«врізка»).

Лід покликаний репрезентувати читачам наступну стат-

тю, привабити їхню увагу, але найважливіша його функція –

зорієнтувати читача в змісті матеріалу. У західній пресі лід

набув надзвичайно широкого застосування в 1980-ті роки. Саме

тоді були зроблені точні статистичні підрахунки, які засвідчили,

що читач за 3–5 секунд проглядає заголовок; 30–40 секунд

витрачає на ознайомлення з лідом і 3–5 хвилин – на цілий текст.

А відтак стало зрозумілим, що «лід» – проміжний між заголов-

ком і текстом етап сприйняття читачем матеріалу, який

має вирішальне значення для просування новин у свідомість

читача.

Лід повинен мати шрифтове виділення, у процесі попередньо-

го ознайомлення читачі проглядають ліди, обираючи матеріали

для докладного текстуального ознайомлення. Виділяють дві

функції ліду: 1) інформаційну й 2) мотивуючу. Виконуючи пер-

шу функцію, лід мусить інформаційно розширити назву. Вико-

нуючи другу функцію, лід мусить заінтригувати читача (іноді

шокувати), дати йому мотив для ознайомлення з наступним

текстом.

Мистецтво складання лідів доступне досвідченим

журналістам, оскільки лід – це стиснута в кілька речень на-

ступна стаття. Лідами не є набрані жирним шрифтом перші

абзаци статей, як це часто зустрічаємо в наших газетах, котрі

засвоїли форму, але ще далекі від осягнення змісту явища.

Французька методика визначає такі правила написання

лідів:

1) він має бути написаний простіше за звичайний журна-

лістський текст: складатися з простих речень, викорис-

товувати лише загальнозрозумілу лексику, не містити

спеціальної термінології;

2) у ліді не повинні перераховуватися цифри, вживатися

абревіатури, маловідомі власні назви;

3) початок ліду не повинен повторювати назву;

4) заголовок і лід повинні складати дві змістовно й синтак-

сично незалежні одна від одної структури, кожна з яких

є завершеною формулою, цілком зрозумілою без іншої;

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

366

5) лід є незалежним від зачину тексту, тобто його першої

фрази;

6) лід найчастіше відповідає на запитання: що сталося?

чому? в який спосіб?

Американська навчальна література велику увагу приділяє

цьому композиційному елементу зовнішньої подачі газетних

матеріалів, розуміючи його виключне значення для зацікавлення

читача. Надзвичайно розвинута й типологія ліду, яка налічує

до п’ятнадцяти його різновидів. Наведімо найважливіші з них:

1) лід-«вішалка» передбачає, що в першій же фразі міститься

відповідь на всі новинарні запитання; відповіді на ці за-

питання навішуються, як одяг, на гачки вішалки;

2) лід – негайна ідентифікація; використовується тоді, коли

новина має головного героя – загальновідому особу;

3) лід – окремий постріл; застосовується тоді, коли предмет

повідомлення може бути стисло, до афористичності, виз-

начений словесно;

4) лід – каламбур або ігровий лід; вербально обігрує назви

фільмів, телепередач, імена «зірок», приказки та афориз-

ми; популярний на сторінках розважальної преси;

5) лід «стаккато»; складається з коротких, уривчастих, «теле-

графних» речень; передбачає наявність натяків, підтексту,

інтригуючу кінцеву непроясненість повідомлення.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

ЗАГАЛЬНА ЖАНРОЛОГІЯ

І ЖУРНАЛІСТИКА

Поділ літературної творчості на роди.

Визначення епосу, лірики й драми.

Відношення до них прози, віршів і діалогу.

Єдність змісту і форми в родовому поділі.

Засади жанрового поділу.

Поняття про жанровий різновид.

Специфіка прози в журналістиці, злиття епічних,

ліричних і драматичних елементів

у журналістському творі.

Поняття журналістського роду.

Інформаційний рід та його жанри:

замітка, звіт, репортаж, інтерв’ю.

Аналітичний рід і його жанри:

кореспонденція, стаття, рецензія, огляд.

Художньо-публіцистичний рід і його жанри:

замальовка, нарис, памфлет, фейлетон, есей.

Індивідуальні жанри.

Оновлення жанрової системи журналістики

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

368

удь-який журналістський задум здобуває втілення

у формі певного жанру. Щодня розкриваючи газету, читач

зустрічається в ній не просто з текстами, а замітками, репорта-

жами, статтями, нарисами, інтерв’ю, есе та іншими жанрами

журналістики. Жанри – це комунікативні канали для певного

роду інформації. Неправильно пов’язувати жанр лише з формою

журналістського твору, хоча б і такою, що склалася в глибинах

історії й стабілізувалася в своїх структурних ознаках. Жанр – це

певним чином окреслений зміст, що «відшукав» найбільш зруч-

ну форму для свого втілення. Жанр – це змістовно-формальна

єдність.

А відтак, журналіст мусить навчитися бачити дійсність очи-

ма жанру, оскільки зрозуміти цю саму дійсність можна лише

у зв’язку з певними способами її вираження. Адже журналіст

не втискує матеріал у готову площину твору, а жанровий по-

гляд служить йому для відкриття, бачення, розуміння й відбору

життєвого матеріалу.

Свою книжку про жанри періодичної преси О. О. Тертичний

недарма розпочав слушними міркуваннями про важливість для

журналіста дивитися на світ очима жанру

. Справа в тому, що се-

ред молодих журналістів існує зневажливе ставлення до категорії

жанру, заґрунтоване, зрештою, на їхній недосвідченості, бракові

життєвого й професійного досвіду. Від них іноді доводиться чути:

байдуже в якому жанрі виконаний журналістський текст, го-

ловне створити цікавий, читабельний матеріал. Інші говорять:

зміст поняття «жанр» недостатньо чітко окреслений, у одного

автора можна побачити таку ієрархію, а в другого – зовсім іншу

жанрову систему.

Насправді жанри в журналістській (і літературній) творчості

існують об’єктивно, тобто незалежно від бажань практиків і ду-

мок теоретиків. Можна впевнено говорити, що жанри – це великі

групи текстів, які наділені спільними ознаками, а жанрологія –

це наука про типологію текстів.

Крім того, жанри відіграють самі по собі важливу комуні-

кативну роль у внутрішньому й зовнішньому журналістському

спілкуванні. Під внутрішнім середовищем ми розуміємо

Тертычный А. А. Жанры периодической печати: учеб. пособие

/А. А. Тертычный. – М.: Аспект Пресс, 2000. – С. 3.

Загальна жанрологія і журналістика

369

спілкування в середині журналістського колективу. Відомий

журналіст, майстер сатиричних жанрів Ігор Лагоза у книзі «Сміхом

душа лікується» розповів про те, як він став фейлетоністом.

Якось тодішній редактор «Вечірнього Харкова» Валер’ян Єськов

поскаржився йому на брак здібних до написання фейлетону

авторів, а без цього жанру, на його глибоке переконання, не мог-

ла існувати газета, це був магніт, який притягав до себе увагу

читачів. Ранком наступного дня Ігор Лагоза поклав на стіл ре-

дактора свій перший фейлетон і був негайно зарахований на по-

саду фейлетоніста

У цій мемуарній історії прикметним є те, що журналісти

спілкувалися між собою мовою жанру. Редактор шукав не про-

сто абстрактний текст, яким би міг заповнити (чи прикраси-

ти) сторінки своєї газети, а саме фейлетон. А журналіст його

прекрасно зрозумів і приніс наступного дня текст, виконаний

у цьому жанрі. Це й означає, що редактор і журналіст говорили

однією жанровою мовою й добре розуміли один одного.

Спільною жанровою мовою розмовляє журналіст з читача-

ми. Читач, щодня розгортаючи газету, сподівається побачити

в ній не тільки імена улюблених журналістів, але й добре знайо-

му йому систему жанрів: короткі інформаційні замітки, репор-

таж, проблемну статтю, портретний нарис про видатну людину,

рецензію на нову книгу чи театральну виставу та ін. Ефект жан-

рового очікування є важливим фактором формування читацьких

інтересів і задоволення читацьких потреб. Поза жанром немож-

ливо вести мову про дієвість та ефективність журналістики. Та-

ким чином, і з зовнішнім світом журналіст так само говорить

мовою жанру.

Як не дивно це прозвучить, але, якби гіпотетично припусти-

ти, що раптом уявлення про жанр щезли з нашої свідомості,

то журналісти перестали б розуміти один одного, а що найгірше –

їх перестали б розуміти читачі.

Досвідчений дослідник художньої творчості, який свого часу

належав ще до ОПОЯЗу, Віктор Шкловський дуже точно порівняв

жанри із звичаєвим правом. «Постійно встановлені звичаї, – пи-

сав він, – етикети порядку огляду світу (як мені здається) – нази-

Лагоза І. В. Сміхом душа лікується: Гумор і сатира/Ігор Лагоза. – Харків:

Майдан, 2004. – С. 109.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

370

ваються жанрами»

. Звичаєве право передує написаним зако-

нам – юриспруденції, хоча часто юриспруденція – лише записані

звичаєві закони. Звичаєве право виникає в незапам’ятних глиби-

нах тисячоліть і вже далеко не всі пам’ятають про первісні при-

чини і навіть справжній зміст тих чи інших звичаєвих законів. Так

само і жанри виникли тоді, коли людина почала говорити, адже

існують, зрозуміло, не тільки жанри журналістики й літератури,

але й жанри висловлювань, розмовні жанри (рос. «речевые жан-

ры»). Спершу жанри склалися в усній народній творчості і лише

потім з неї перейшли в літературу. На ґрунті літературних жанрів

сформувалася журналістська жанрологія.

Звичаєве право діє стихійно, ніхто не наглядає за його здій-

сненням, і все ж воно неухильно виконується на підставі на-

родної моралі. Так само й жанр. Ніхто не наглядає за його здій-

сненням, він сам прокладає собі шлях через стихію мовлення,

усного чи писемного текстотворення. Так як вчинки людей ре-

гламентуються спочатку звичаями, а потім правом, так і вислов-

лювання людей регламентуються спочатку стихійним, а потім

усвідомленим вживанням жанрів. Адже ще М. М. Бахтін довів,

що будь-який твір є нічим іншим, як висловлюванням письмен-

ника з певного приводу.

Що з цього випливає? Чим краще професіонал знатиме приро-

ду жанрів, чим глибше розумітиме їх закони, тим вищих профе-

сійних успіхів він досягне. Більше того, сьогодні можна сказати:

журналіст – це людина, яка знає жанрові закони і свідомо ство-

рює тексти в рамках жанрових вимог. Якщо в правовій державі

головним суб’єктом є законослухняний громадянин, то головним

суб’єктом у журналістиці є жанровослухняний автор.

Конкретний текст стосовно жанру – це метонімічний прояв

«постійно встановленого звичаю», втілення «етикету порядку

огляду світу». Стосунки тексту і жанру метонімічні. Текст може

бути лише репрезентацією певного жанру. Успіх журналіста за-

лежить від того, наскільки свідомо вживає автор жанрові зако-

ни. Журналістика відрізняється від літературної творчості тим,

що в ній вищий рівень ремісницької праці, більша питома вага

належить ремісницьким прийомам. Такі особливості зумовлені

Шкловский В. Тетива. О несходстве сходного/Виктор Шкловский. – М.: Сов.

писатель, 1970. – С. 337.