Менеджер 2008 №03 (45)

Подождите немного. Документ загружается.

ДонДУУ ♦ МЕНЕДЖЕР ♦ № 3 (45) ♦ 2008 р.

129

До числа основних нормативно-правових актів, які тією чи іншою мірою регламентують

питання соціального захисту працівників органів внутрішніх справ необхідно віднести такі

Конституцію України, Закон України “Про міліцію” Закон України “Про оперативно розшуко-

ву діяльність”, Закон України “Про державну службу”, Закон України “Про державний захист

працівників суду і правоохоронних органів”, Положення про проходження служби, Положення

про порядок комплектування, матеріально-технічного, військового фінансового і соціально-

побутового забезпечення спеціальних підрозділів боротьби з організованою злочинністю МВС

України та цілу низку відомчих нормативних актів (наказів, настанов, інструкцій), прийнятих

на рівні відомчої нормотворчої практики.

Соціальна політика стосовно органів внутрішніх справ охоплює матеріально-фінансове

забезпечення, соціальне забезпечення у старості або з причин тимчасової чи постійної непраце-

здатності, надання соціальної допомоги в їх адаптації до служби та звільнення з служби, в реа-

білітації працівників, що мають психологічні або фізичні травми, патронажну допомогу вете-

ранам, одиноким, хворим належне пенсійне забезпечення, реальний правовий захист від загроз

життю і здоров’ю, медичне та санаторно-курортне оздоровлення.

В силу своїх професійних обов’язків багато громадян перебувають у зоні підвищеного

ризику, внаслідок чого держава гарантує їм соціальний захист. Серед усіх працівників держав-

них органів найбільш наражаються на небезпеку, звичайно, що працівники міліції. Як бачимо,

служба в органах внутрішніх справ не лише почесна, а й небезпечна для життя і здоров’я пра-

воохоронців. І навіть за відсутності військових дій та збройних конфліктів серед працівників

ОВС є загиблі та поранені.

Професійний ризик, з яким постійно стикаються працівники органів внутрішніх справ під

час виконання службових обов’язків з охорони громадського порядку, вимагає надання їм до-

даткових гарантій захисту і саме забезпечення таких гарантій покладено на цивільно правовий

інститут страхування, за допомогою якого держава надає додаткову матеріальну допомогу за-

страхованій особі або членам її сім’ї у випадках загибелі, поранення чи інвалідності застрахо-

ваного. У ст. 6 Закону України “Про страхування ” від 7. 03.1996 р. поряд зі страхуванням де-

яких категорій державних службовців (судді, працівники митних органів, прокуратури, держа-

вної податкової інспекції та ін.) державне особисте страхування осіб рядового начальницького

та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ передбачено як обов’язковий

вид страхування. Ст. 23 Закону України “Про міліцію” також передбачає обов’язковість держа-

вного особистого страхування” працівників міліції [3].

Підстави і порядок сплати страхової суми працівникам органів внутрішніх справ перед-

бачені Положенням “Про порядок і умови державного обов’язкового особистого страхування

осіб рядового начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх

справ”, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1991 р. № 59.

Згідно статті 1 Закону України “Про пенсійне забезпечення” громадяни України мають

право на державне пенсійне забезпечення за віком, за інвалідністю, у зв’язку з втратою годува-

льника та в інших випадках передбачених законом. До “інших випадків” відносяться пенсії за

вислугу років [4]. Необхідність введення пенсій за вислугу років пояснюється специфікою са-

мої професії. Після тривалого періоду певної службово-трудової діяльності, подальша служба

не завжди можлива й доцільна через звичайні вікові зміни. Отже, виникає необхідність звільни-

ти таких громадян від попередньої служби, котрій вони присвятили відповідну кількість років,

компенсувати їм значною мірою втрачений заробіток у зв’язку з припиненням службово-

трудової діяльності.

Спеціальний стаж (вислуга років), то передбачає право на пенсію за вислугу років, це як

правило, стаж такої роботи, котра пов’язана з більш високою ніж завжди, емоційною, інтелек-

туальною та фізичною завантаженістю. У сучасній науковій літературі одночасно існують декі-

лька поглядів відносно пенсій за вислугу років. Наприклад, І.М. Сирота вважає, що пенсія за

вислугу років являє собою щомісячні виплати з Пенсійного фонду та інших джерел фінансу-

вання, що призначаються довічно в розмірі, співвіднесеному з минулим заробітком, особам, які

мають встановлений законом спеціальний стаж вислугу років. Інші вчені, такі як Є.Н. Доброхо-

това, вважають, що пенсії за вислугу років – це різновид трудових пенсій, оскільки право на

♦ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ♦

130

них виникає у зв’язку з колишньою громадсько-корисною діяльністю [15, с. 123]. Тільки вони

призначаються не у зв’язку з досягненням пенсійного віку, а з досягненням спеціального стажу.

Також наводяться такі визначення пенсій за вислугу років, як:

- щомісячні грошові виплати громадянам за рахунок держави для їхнього матеріального

забезпечення;

- така пенсія, котра встановлюється при наявності спеціального трудового стажу, незале-

жно від віку.

Однак, на наш погляд найбільш повне та об’єктивне визначення пенсій за вислугу років

дає І.М. Сирота. Вислуга років – це особливий вид спеціального стажу окремих категорій пра-

цівників. За своєю суттю, вислуга років це пільга, що застосовується до конкретного та обме-

женого кола осіб. Коло цих осіб встановлено у статтях 54 та 55 Закону України “Про пенсійне

забезпечення”, а також у інших нормативних актах [4]. Хотілося б звернути вашу увагу на ще

один важливий фактор, а саме, згідно зі ст. 1 Закону України “Про міліцію” міліція в Україні –

державний озброєний орган виконавчої влади” [3]. Виходячи з цього та ст. 16 вище вказаного

Закону особовий склад міліції складається з працівників, проходячих державну службу в під-

розділах міліції – ми бачимо, що служба осіб начальницького та рядового складу органів внут-

рішніх справ є особливим видом державної служби.

Державною службою в Україні визнається професійна діяльність осіб, які займають по-

сади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держа-

ви, та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів [14, с. 38]. Особливою рисою

усіх державних службовців (заняття відповідних посад, а деякі категорії державних службовців

мають, зокрема цього, спеціальні знання (працівники ОВС), ранги, чини (працівники прокура-

тури, судді). Визнання служби в органах внутрішніх справ особливим видом державної служби

породжує для держави обов’язковість щодо соціального захисту співробітників ОВС та членів

їх сімей. Але хоча служба в органах внутрішніх справ і визнається особливим видом державної

служби, у питанні, що стосується пенсійного забезпечення працівників ОВС та інших категорій

й державних службовці, ми можемо спостерігати чимало розходжень.

Так, згідно ст. 12 Закону України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та

осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ”, право на пенсію за вислугу

років мають особи начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ, які мають на

день звільнення зі служби, вислугу на службі в органах внутрішніх справ 20 років і більше, а

також які на день звільнення досягли 45 річного віку і мають загальний трудовий стаж 25 років

і більше, з яких не менше 12 календарних років і 6 місяців становить служба в органах внутрі-

шніх справ. Інші категорії державних службовців мають право на одержання пенсії, по досяг-

ненні встановленого законодавством України пенсійного віку, тобто 60 років для чоловіків та

55 років для жінок, при наявності загального трудового стажу для чоловіків - не менше 25 ро-

ків. Для жінок – не менше 20 років, у тому числі стажу державної служби не менше 10 років.

Відомо, що в органах внутрішніх справ України проходить службу чимало жінок, але во-

ни отримують право на пенсійне забезпечення на загальних підставах з чоловіками, в той час як

ми бачимо, що інші жінки – державні службовці, мають право на отримання пенсії при загаль-

ному стажі 20 років, у тому числі не менше 10 років державної служби, а жінкам праців¬никам

ОВС потрібно 25 років загального стажу, з яких 12 років і 6 місяців становить служба в органах

внутрішніх справ. Під час аналізу законодавства ми бачимо і різні розміри пенсій, які нарахо-

вуються за вислугу років. Так, особам начальницького та рядового складу органів внутрішніх

справ пенсії за вислугу років призначаються в таких розмірах: особам які мають вислугу 20 ро-

ків і більше – 55 процентів відповідних сум грошового забезпечення, та за кожний рік вислуги

понад 20 років – 3 проценти відповідних сум грошового забезпечення, а особам, які мають за-

гальний трудовий стаж 25 років і більше, з яких не менше 12 років і 6 місяців становить служба

в органах внутрішніх справ, за загальний стаж – 50 процентів і за кожний рік понад 25 років – 1

процент відповідних сум грошового забезпечення.

Загальний розмір пенсій працівників ОВС не повинен перевищувати 85 процентів відпо-

відних сум грошового забезпечення. Зовсім інші розміри пенсій встановлені державним служ-

ДонДУУ ♦ МЕНЕДЖЕР ♦ № 3 (45) ♦ 2008 р.

131

бовцям. У відповідності до Закону України “Про державну службу” державні службовці одер-

жують пенсію в розмірі 80 відсотків суми їх грошового окладу з урахуванням передбачених

законодавством надбавок, без обмеження граничного розміру пенсій. Пенсія державному служ-

бовцю виплачується у іншому розмірі незалежно від його заробітку після виходу на пенсію. За

кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія збільшується на один ві-

дсоток заробітку, але не більше 90 відсотків посадового окладу з урахуванням надбавок, без

обмеження граничного розміру пенсій [2]. Крім того, державним службовцям у разі виходу на

пенсію при наявності стажу державної служби не менше 10 років виплачується грошова допо-

мога в розмірі 10 місячних посадових окладів.

Взявши до уваги цей приклад, ми бачимо, що працівники ОВС отримують пенсії набагато

нижчі ніж ніж інші категорії державних службовців, котрі отримують пенсію за Законом Укра-

їни “Про державну службу”. Загальний розмір пенсій осіб начальницького та рядового складу

ОВС не повинен перевищувати 85 процентів від сум грошового забезпечення, в той час як згід-

но закону “Про державну службу” загальний розмір пенсій державних службовців не обмежу-

ється [2]. Державні службовці у разі виходу на пенсію отримують грошову допомогу в розмірі

10 місячних посадових окладів на відміну від них працівники ОВС, згідно постанови Кабінету

Міністрів України № 393 “Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пе-

нсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослу-

жбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького та

рядового складу органів внутрішніх справ та членам їх сімей” отримують грошову допомогу у

розмірі п’ятимісячного грошового забезпечення.

Висновки й перспективи подальших досліджень. Виходячи з вищевикладеного, ми бачи-

мо, що нині діюче законодавство не відповідає дійсності, в ньому міститься дуже багато проти-

річ, як у нашому випадку на прикладі Законів України “Про державну службу ” та “Про пен-

сійне забезпечення осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ”.

Також, слід звернути увагу на інші проблеми, що існують у пенсійному забезпеченні

працівників органів внутрішніх справ. Це – низький рівень пенсійного забезпечення; наявність

значних переваг та пільг у пенсійному забезпеченні окремих категорій державних службовців в

порівняні з працівниками ОВС при однаковому рівні відрахувань на пенсійне забезпечення; не

забезпечується зв’язок між службово-трудовою діяльністю співробітників органів внутрішніх

справ, котра пов’язана з більш високою фізичною та психічною навантаженістю ніж у інших

працівників, і розміром їх пенсій.

Ось чому визріває необхідність кардинального перегляду, реформування та приведення

пенсійного забезпечення працівників ОВС України, відповідно до Конституції України. Необ-

хідно переглянути законодавство стосовно сфери впорядкування надання переваг та пільг

окремим категоріям працівників щодо пенсійного забезпечення і усунути протиріччя між нор-

мативними актами які врегульовують питання пенсійного забезпечення працівників ОВС та

державних службовців.

Література

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. –

1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р. // Відомості Верхохної Ради

України. - 1994. - № 16. - С. 93.( із наступними змінами та доповненнями.)

3. Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ // Відомості Верховної

Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20 (з наступними змінами та доповненнями).

4. Закон України “ Про пенсійне забезпечення” від 05. 11. 91. р. № 1788- ХІІ (із наступ-

ними змінами та доповненнями).

5. Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів

внутрішніх справ Української РСР, затверджене Постановою Кабінету Міністрів УРСР від

28.07.1991 р. № 114 // Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. - К., 1993.

♦ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ♦

132

6. Ануфрієв М.І., Венедиктов В.С, Інший М.І. Соціально-правовий захист працівників

ОВС України. - Харків, 2000.

7. Венедиктов В.С. Напрямки вдосконалення соціально-правового захисту працівників

ОВС // Вісник Університету внутрішніх справ. - 1999. - № 9.

8. Клемпарський М.М. Щодо пенсійного забезпечення працівників ОВС // Актуальні

проблеми управління персоналом ОВС: Мат. Конференції. - Х.: НУВС, 2002. - С. 207-211.

9. Лавріненко О.В. Звільнення працівників ОВС за власним бажанням: закон, теорія,

практика// Економіка, фінанси, право. - 2006. - № 4.

10. Лавріненко О.В. Понятгя і ознаки службово-трудових відносин

працівників органів внутрішніх справ // Вісник Запорізького юридичного інституту. -

1999. - № 2.

11. Лавріненко О.В. Службово-трудові відносини працівників органів внутрішніх справ і

сфера дії законодавства про працю // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. 2000. - №

12. Лавріненко О.В. Звільнення працівників ОВС за вислугою строків служби: проблеми

гармонізації трудового законодавства // Вісник Університету внутрішніх справ. 2001. Спецви-

пуск.

13. Лабриола А. Очерки материалистического понятия истории. - М.: Госполитиздат,

1960. - 216 с.

14. Малиновський В.Я. Державна служба: теорія і практика. - К., 2003. - С. 37-39.

15. Трудове право України // За ред. Н.Б. Болотіної та Г.І. Чанишевої. - К.: Знання, 2000.

– 725 с.

УДК 338:658

ГОЛОНІСТИЧНІСТЬ ЯК СТРУКТУРНА ХАРАКТЕРИСТИКА

УКРАЇНСЬКИХ ЗВ’ЯЗАНО-ДИВЕРСИФІКОВАНИХ СИСТЕМ

СМЕРІЧЕВСЬКИЙ С.Ф.,

к.е.н., доцент

У статті розглянута голоністична структурна характеристика вітчизня-

них зв’язано-диверсифікованих систем та визначені особливості її функціону-

вання.

В статье рассмотрена холистическая структурная характеристика отече-

ственных связанно-диверсифицированных систем и определены особенности

ее функционирования.

In the article holistic structural characteristic of native combined-diversified

systems are considered and peculiarities of their functioning are defined.

Постановка проблеми. Важливою особливістю економічного розвитку на початку XXI

ст. є перехід від індустріальної до постіндустріальної економіки. Становлення постіндустріаль-

ного суспільства викликано формуванням єдиного світового інформаційного простору на базі

мережі Інтернет, проникненням процесів інформатизації, глобалізації та віртуалізації у всі сфе-

ри економіки, створенням міжнародного ринку інформатизації та управління як доповнення до

традиційних ринків товарів, праці та капіталу.

Природньо, що зазначені тенденції не могли не викликати змін в організаційних структу-

рах економічних об’єктів (підприємств, банків тощо). Наприклад, виникли нові типи

організаційно-структурованих підприємств [1, с. 128]:

- горизонтальні підприємста;

ДонДУУ ♦ МЕНЕДЖЕР ♦ № 3 (45) ♦ 2008 р.

133

- розширені підприємства;

- віртуальні підприємства;

- інтелектуальні підприємства;

- голоністичні підприємства (або голоністичні виробничі системи).

Зв’язано-диверсифіковані системи (ЗДС) промисловості України, які також відносяться

до економичних об’єктів, поєднують значну кількість підприємств, які діють у різних організа-

ційно-правових формах. Виникнення, укрупнення ЗДС, що продовжується, їх прагнення конт-

ролювати підприємства як на підставі юридичних відносин, так і господарчих зв’язків, можна

розглядати як форму організації промисловості, підприємства якої значною мірою вже не на-

лежать до державного сектору, яка прийшла на зміну організації промисловості за галузевим

принципом. У відповідності до цього принципу управління підприємствами здійснювалося з

єдиного центру – галузевого міністерства.

Українські ЗДС зосереджені, переважно, у таких базових галузях промисловості, як вугі-

льна та металургійна. Значно меншими за кількістю контрольованих підприємств, особливо за

господарськими зв’язками, є зв’язано-диверсифіковані системи у нафто- та газопромисловості,

хімічній та будівельній галузях. Зовсім незначні зв’язано-диверсифіковані системи створені у

харчовій промисловості [2].

Зазначені вище характерні риси вітчизняних ЗДС надають підставу стверджувати, що во-

ни належать до голоністичних систем [3, с. 22].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Виділення невирішених питань. Питання органі-

зації українських зв’язано-диверсифікованих систем завджи знаходилися у полі зору вітчизня-

них та зарубіжних вчених [1-9]. Проте проблема структурного аналізу ЗДС залишається недо-

статньо дослідженою в частині такої їх структурної характеристики, як голоністичність, яка

набула актуальності в останні роки.

Метою статті є аналіз голоністичної складової українських зв’язано-диверсифікованих

систем.

Виклад основного матеріалу. Концепція голоністичності була запропонована філософом

Артуром Кестлером для того, щоб пояснити еволюцію біологічних та соціальних систем [4, с.

90-91]. Досліджуючи ці класи систем, він зробив два основних висновки:

1) такі системи еволюціонують і «ростуть» для задоволення постійно зростаючих ком-

плексних та змішаних потреб шляхом створення стабільних проміжних форм, які є «більш впе-

вненими в собі» та «більш здібними», аніж початкові системи;

2) у біологічних та організаційних системах досить важко розрізнити поняття «ціле» та

«частини», оскільки майже кожний помітний елемент – це одночасно і ціле (по суті автономна

головна частина), і частина (інтегрована складова основної частини).

Це дозволило Кестлеру ввести таке поняття як «голон», що є комбінацією грецьких слів

«holos», що означае «ціле», та суфіксу «on», що означає частку або частину (як у протона чи

нейтрона) [1, c. 129]. У роботі [5] було запропоновано використовувати «голоністичні будіве-

льні блоки», або «модель, що будується на голонах», для проектування елементів, що утворю-

ють виробничі процеси. При цьому загальна архітектура голона є такою (рис. 1):

Поняття голоністичної системи у сучасних дослідженнях застосовується до голоністич-

них виробничих систем та регіонів [6, с. 55]. Але ж українські ЗДС є такими само складними

системами. За складністю вони є порівнюваними з регіонами. Тому щодо українських ЗДС до-

речно говорити про рівень глобальної співпраці між підприємствами (міжпідприємницький рі-

вень). На цьому рівні кілька голоністичних підприємств об’єднуються (утворюють кластер) з

метою спільного випуску продукції чи надання послуг. Концепція кластеризації максимально

сприяє прояву синергетики та ефективності діяльності.

Кожен голон, яким є підконтрольне ЗДС за юридичними або господарчими відносинами

підприємство, що діє у певній організаційно-правовій формі, є своєрідним складником, блоком

ЗДС як голоністичної системи. Голон розглядається як цілісність, що виступає частиною, част-

кою іншої цілісності [1, с. 130].

♦ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ♦

134

Рис. 1 . Загальна архітектура голона

На рис. 2 зображено рівні голоністичної системи та, зокрема, рівень українських зв’язано-

диверсифікованих систем (міжпідприємницький рівень), тобто, коли голоністичне підприємст-

во І і голоністичне підприємство n об’єднуються для здійснення спільної діяльності.

Рис. 2. Рівні голоністичної системи

Голони ЗДС є відносно автономними: він може формувати власні плани, стратегії, реалі-

зовувати їх та контролювати цю реалізацію, кооперуватися з іншими голонами, бути частиною

іншого голона. Але все це будь-який голон ЗДС може за встановленими у ЗДС правилами.

Основними властивостями голоністичної системи є такі [1, с. 131]:

автономність – здатність виробничої одиниці реалізовувати та контролювати виконання

своїх власних планів або стратегій (і підтримувати власні функції);

кооперація – процес, за допомогою якого множина виробничих одиниць розробляє

взаємно прийнятні плани та виконуює їх;

самоорганізація – здатність виробничих одиниць обєднувати та організовувати самих се-

бе таким чином, щоб можна було досягти виробничих цілей;

ДонДУУ ♦ МЕНЕДЖЕР ♦ № 3 (45) ♦ 2008 р.

135

здатність до реконфігурації – наявність у виробничої одиниці функції, за допомогою якої

вона в разі потреби досить просто змінюється в часі найбільш ефективним чином.

Вітчизняні ЗДС як голоністична система мають певні відмінності від канонічної голоніс-

тичної системи, у якій процеси управління відбуваються на основі гетерархії, що припускає

обмін інформацією й командами між голонами «по горизонталі». Гетерархічна організація

управління базується на переговорах за принципами «кожний з кожним» та «рівний з рівним»,

має гнучкість, оперативність, але одночасно й низьку надійність [3, с. 23]. Низька надійність

канонічних голоністичних систем криється саме у гетерархії.

Процеси управління у вітчизняних ЗДС здійснюють, радше, основі ієрархії, при яких об-

мін інформацією й командами між голонами відбувається не тільки «по горизонталі», але й «по

вертикалі». «По вертикалі» відбувається обмін інформацією й командами між головною струк-

турою ЗДС (головним підприємством, керуючою компанією тощо) та її голонами. Цей обмін

стосується головних питань життєдіяльності ЗДС – загальних, функціональних та ресурсних

стратегій, руху активів, контролю за ними тощо – і відбувається за схемою «зверху – вниз».

«По горизонталі» відбувається обмін інформацією й командами між голонами ЗДС з пи-

тань оперативного характеру, вирішення яких спрямовано на виконання стратегічних завдань,

що поставлені головною структурою ЗДС.

У вітчизняних ЗДС співвідношення між гетерархічною («горизонтальною») та ієрархіч-

ною («вертикальною») складовими розрізняється за рівнями управління та значенням вирішу-

ваних питань. У стратегічному управлінні при вирішенні питань власності і, отже, контролю

над активами, переважає ієрархічна («вертикальна») складова, що зумовлено не тільки праг-

ненням керівництва ЗДС зберегти її цілісність та керованість, але й неустояністю офіційних та

неофіційних меж ЗДС, їх постійними змінами, а також нестабільністю умов їх діяльності, що

спричиняють не тільки економічні процеси у країні та на ринках певних товарів, але й дії поса-

дових осіб у владі. У поточному управлінні при вирішенні питань операційної діяльності пере-

важає гетерархічна («горизонтальна») складова.

Погляд на вітчизняні ЗДС як голоністичні системи слугує підставою загальних висновків

щодо їх бізнес-культури. Бізнес-культура будь-якого підприємства, їх об’єднань (а ЗДС такими

є) є поняттям, яке ще остаточно не сформувалося, але вже знаходить свій прояв у ділових сто-

сунках суб’єктів господарювання, комерційних операціях між різними суб’єктами ринкових

відносин. Існують різні точки зору щодо сутності бізнесу-культури, які не є суперечними [7, с.

15]. Використовуючи їх як підставу, у широкому сенсі –бізнес-культуру, доцільно розглядати їх

як культуру сучасного підприємця, що представляє інтереси будь-якого суб’єкта господарю-

вання, тобто норми та цінності, виходячи з яких його власники та керівники приймають управ-

лінські рішення, які певним чином позначаються на партнерах по бізнесу та інших учасниках

ділових стосунків.

В останній час в управлінській науці існує точка зору щодо розуміння деяких нематеріа-

льних ресурсів підприємства як факторів виробництва. Її підґрунтям є ідея ще А. Маршала, що

організація на підприємстві – це такий само фактор виробництва, як земля, труд, капітал [8, с.

97]. Як фактор виробництва розглядається сьогодні і бізнес-культура, адже вона не тільки знач-

ною мірою сприяє результативності діяльності суб’єкта господарювання, але і формує такий

його ресурс, як ділова репутація, у відсутності якої складно розраховувати на успіх у сучасних

господарчих зв’язках.

Отже, якщо звернутися до вітчизняних ЗДС, то можна висловити деякі судження щодо їх

бізнес-культури, для чого доцільно скористуватися характеристиками основних моделей біз-

нес-культури, що описані у [7, с. 18]. Зрозуміло, що для формування повних та достовірних ви-

сновків з цього питання потрібні відповідні дослідження. Висловлені судження базуються на

результатах встановлених за результатами відповідного аналізу особливостей діяльності вітчи-

зняних ЗДС, результатах проекту «Роль та вплив фінансово-промислових груп в економіці та

політиці України»,

оцінках соціологів відносно відкритості українських ЗДС .

4 5

[http://versii.com/telegraf]

[http://proua.com/news].

♦ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ♦

136

Бізнес-культура вітчизняних ЗДС має вертикальну побудову, чітко виражену ієрархію

влади і підпорядкування всіх підконтрольних підприємств щодо всіх стратегічних та окремих

поточних рішень, що визначає прояв ініціативи та самостійності головних структур ЗДС та по-

збавлення значною мірою підконтрольних підприємств індивідуальної активності (за моделлю

А.І. Пригожина) [9]. За моделлю Ч. Хенді бізнес-культура вітчизняних ЗДС належить до куль-

тури влади та ґрунтується на сильній владі, що зосереджена у головних структурах ЗДС, та на-

лагодженій взаємодії з підконтрольними підприємствами [10, с. 44–47]. Сила влади, що зосере-

джена у головних структурах ЗДС, зумовлена, перш за все, відносинами власності, у яких при-

йняття рішень щодо різноманітного спектру питань, у тому числі пов’язаних зі стратегією дія-

льності, вибором партнерів по бізнесу, об’єктів інвестування, нових видів діяльності, встанов-

ленням форми контролю над підприємствами, що входять до складу ЗДС, є прерогативою влас-

ника. За моделлю К. Камерона і Р. Куїнна бізнес-культура вітчизняних ЗДС належить до ієрар-

хічної [11, с. 256–264]; за моделлю Г. Бенвеністе – до ієрархічної, колективістської, для якої

характерним є сильна організація бізнесу із міцними зв’язками його складників та чіткою стру-

ктурою, визначені лінії комунікації і команд [12, с. 117–119].

Висновки. Галузева структура вітчизняних ЗДС дає змогу встановити інтенсивність про-

яву їх галоністичності. Така структурна характеристика українських зв’язано-

диверсифікованих систем дає підстави констатувати, що для їх бізнес-культури властиві домі-

нування позиції власника, ієрархічність, владність, сувора підпорядкованість від верху до низу,

зосередження вирішення стратегічних питань у головних структурах, відсутність уваги до про-

яву ініціатив підконтрольними підприємствами, надання їм обмеженої самостійності (переваж-

но у виконанні прийнятих головною структурою рішень).

Бізнес-культура ЗДС із такими властивостями знаходить прояв у конкурентній боротьбі,

в існуючому іміджі вітчизняних ЗДС, зокрема, у тому, який предстає перед суспільством, зок-

рема, завдяки публікаціям у ЗМІ. Адже імідж ЗДС відіграє певну роль при їх спробах виходу на

зарубіжні ринки активів, фінансових інструментів, у тому числі, при спробах залучитися до пе-

рвинного публічного розміщення акцій (ІРО).

Література

1. Голоністичні виробничі системи як новий етап розвитку інформаційних систем

управління підприємством: зб. наук. праць / Київський національний економічний університет

імені Вадима Гетьмана. – К.: КНЕУ, 2006. – Вип. 18. – 168 с.

2. Проверка массового поражения // Бизнес. – 2007. – № 27 (754). – С. 19 – 31.

3. Агенто-орієнтована архітектура голоністичних виробничих систем: зб. наук. праць /

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана. – К.: КНЕУ, 2006. –

Вип. 19. – 171 с.

4. Koestler A . The Ghost In The Machine. – Arkana, 1967.

5. Suda J. Future Factory System Formulated in Japan // Techno Japan. – 1990. – Vol. 23 (3).

– P.P. 51 – 61.

6. Холистический подход к управлению регионом //Проблемы управления и моделиро-

вания в сложных системах: труды II Международной конференции, Самара. – Самара: СНЦ

РАН, 2000. – 312 с.

7. Етимологічний розвиток категорії «бізнес-культура» та її модельний ряд: зб. наук.

праць / Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана. – К.: КНЕУ,

2006. – Вип. 19. – 171 с.

8. Маршалл А. Принципы экономической науки / А. Маршалл. – В 3-х т. – Т. 1. – М.:

Прогресс, 1993. – 427 с.

9. Пригожин А. И. Деловая культура: Сравнительный анализ / А. И. Пригожин // Соци-

ологические исследования. – 1995. – № 9. – С. 74 – 80.

ДонДУУ ♦ МЕНЕДЖЕР ♦ № 3 (45) ♦ 2008 р.

137

10. Томилов В. В. Культура предпринимательства / В. В. Томилов. – СПб.: Питер, 2000.

– 368 с.

11. Корпоративна культура: навч. посібник / За заг. ред. Г. Л. Хаєта. – К.: ЦУЛ, 2003. –

403 с.

12. Бенвенисте Г. Овладение политикой планирования / Г. Бенвенисте. – М.: Наука,

1994. – 324 с.

УДК 351.82: 330.341.1

РОЛЬ ДЕРЖАВИ У ФОРМУВАННІ ІННОВАЦІЙНО-

ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ

ПАМПУРА О.І.,

к. е. н., доцент,

ФАРАФОНОВА В.П.,

студентка спеціальності „Фінанси”

У статті досліджується роль та завдання держави у формуванні стратегії

інноваційно-інвестиційного розвитку економіки. Обґрунтовано потребу поси-

лення участі держави у становленні інноваційно-інвестиційного потенціалу.

Запропоновано шляхи удосконалення інституційного забезпечення

інвестиційного процесу в Україні.

В статье исследуется роль и задачи государства в формировании страте-

гии инновационно–инвестиционного развития экономики. Обосновывается

необходимость усиления участия государства в становлении инновационно–

инвестиционного потенциала. Предложены пути усовершенствования инсти-

туционального обеспечения инвестиционного процесса в Украине.

The article explores the government role and objectives in formulating the

strategy of innovative and investments development of economy. The necessity of

raising the state’s participation in the formation of innovational and investment po-

tential was motivated. The ways for improving the institutional provision of invest-

ment process in Ukraine were suggested.

Постановка проблеми у загальному вигляді. Системна трансформація економіки України

передбачає здійснення активної господарської політики, проведення прогресивних структурних

зрушень у національному господарстві, створення пріоритетних умов для розвитку галузей,

котрі визначають науково-технічний прогрес, вирішення питань щодо реконструкції, модерні-

зації об’єктів господарювання у базових виробничих комплексах. Реалізація заходів з

розв’язання окреслених питань зумовлює насамперед необхідність пошуку фінансових джерел

матеріального та фінансового забезпечення системної перебудови економіки [1, 36].

З розвитком інноваційної діяльності пов’язують вихід вітчизняної економіки із кризового

стану. Зростання обсягів виробництва, вихід на нові ринки, адаптацію підприємств до ринково-

го середовища. Від результатів науково-технічної та інноваційної діяльності значною мірою

залежить оновлення основних фондів, рівень технічної оснащеності підприємств, стан

вітчизняної економіки, її конкурентоспроможність. Водночас проблема переходу на

інноваційну модель не тільки науково-технічна чи організаційна, скільки фінансова, пов’язана з

пошуком шляхів використання інвестиційних та кредитних ресурсів. Саме така

взаємозумовленність інновацій та інвестицій спричинила появу терміна «інноваційно-

інвестиційний потенціал».

Забезпечення інноваційної модернізації економіки України та динамічного розвитку

підприємств вимагає посилення державного регулювання розвитку науки і техніки, вдоскона-

♦ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ♦

138

лення нормативно-законодавчої бази для ефективної реалізації інноваційної політики, визна-

чення сфер і галузей виробництва, які є пріоритетними для фінансування та державної

підтримки, створення розвинутої інноваційної інфраструктури, поліпшення системи стимулю-

вання нових розробок [2, 56].

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Виділення невирішених питань. Проблемами

фінансового забезпечення інноваційної моделі розвитку національної економіки широко диску-

тується у наукових колах упродовж останніх років. Цим напрямкам наукових досліджень при-

свячено низку робіт науковців, зокрема Гуменюк Д., Дука А., Завгородньої О., Кузьменко О.,

Поважний О. та інші. Їхні праці є науковим підґрунтям для розробки інноваційного шляху роз-

витку України, вони визначають основні інноваційні пріоритети й напрямки удосконалення

фінансового забезпечення нарощення науково-технічного потенціалу, висвітлюють питання

характеристики інновацій, особливостей розвитку нових проектів, розвитку інноваційної діяль-

ності підприємств, оцінки економічного ризику при впровадженні нововведень. У роботах за-

значених авторів [1-5] розглянуто також проблеми розвитку та фінансування науково-тухнічної

сфери, проектного аналізу та маркетингу інновацій, формування попиту на нові товари, законо-

давчих основ захисту інтелектуальної власності, проведення експертизи інноваційних проектів.

Водночас недостатньо розробленими лишаються питання участі держави в інвестиційному за-

безпеченні інноваційного розвитку, а саме: залежність розміру інвестицій від макроекономіч-

них показників, стану системи комерційного кредитування, використання фінансових інстру-

ментів і створення на підставі участі держави сталих мотивацій ефективного інвестування ін-

новаційної сфери.

Загальна мета. Метою дослідження є всебічний аналіз впливу держави на формування

та розвиток інноваційно-інвестиційного клімату країни, виявлення основних проблем іннова-

ційно-інвестиційних процесів в Україні та обґрунтування пропозицій щодо покращення існую-

чої ситуації.

Викладення основного матеріалу. Обґрунтування отриманих результатів. Важливість

дослідження проблеми участі держави у формуванні інноваційно-інвестиційного потенціалу

зумовлена роллю останнього у забезпеченні економічного зростання, яка має вияв у двох на-

прямках:

по-перше, інвестиційні витрати є наймінливішою складовою сукупного попиту, зміна

якої викликає коливання ринкової кон’юктури, приводить до циклічності розвитку ринкової

економіки. Забезпечення її відносної стабільності привело б до стабілізації усієї економічної

системи;

по-друге, інвестиції є важливою умовою інвестиційного розвитку економіки. Збільшення

капіталу, в різних його формах, розглядають як принциповий чинник економічного зростання

[2, 58].

Міжнародні стандарти визначають інноваційну діяльність як “вид діяльності, що

пов’язаний з трансформацією ідей (зазвичай результатів досліджень і розробок) у новий або

вдосконалений технологічний процес, що використовується у практичній діяльності, або в но-

вий підхід до соціальних послуг. Здійснюючи політику регулювання й стимулювання іннова-

ційного розвитку, держава змушена постійно розв’язувати проблему балансу розподілу суспі-

льних ресурсів. Традиційна дилема суспільного виробу щодо встановлення співвідношення

між виробництвом продукції споживчого і виробничого призначення доповнюється ще одним

ключовим елементом – наукою. І, як свідчить практика останніх років, вибір здебільшого здій-

снюється не на користь науки. Вкладаючи кошти в стимулювання споживчого попиту, суспі-

льство відволікає їх від інвестиційного й інноваційного напрямків. Рішення про концентрацію

коштів на реалізацію інноваційних проектів, у свою чергу, веде до відносного зменшення обся-

гів споживання та поточного виробництва й інвестування [3, 45].

Роль центрального влади у формуванні інноваційного розвитку є різноплановою. Вра-

ховуючи українські реалії, слід зазначити, що першочерговим у діяльності уряду є завдання

формування інноваційного типу розвитку економіки, створення в Україні ефективно діючого

ринку інновацій [4, 63].