♦ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА ♦
108
ми, що стає більш актуальним завданням для багатьох керівників, ніж підвищення якості та мо-
дернізація освіти [6, с. 92].
До того ж у суспільної свідомості поєднання освітніх реформ з економічними та політич-
ними віддзеркалює весь той негатив, що асоціюється з невдачами. Тобто, якщо ейфорія від пе-
реходу до ринкової економіки вже пройшла, а політичні та економічні реформи оцінюються
здебільшого негативно, то й освітні реформи набувають спочатку негативних рис. Особливо це
висвітлюється тоді, коли напередодні виборів політичні сили використовують проблеми вітчи-
зняної освіти як інструмент боротьби за владу.
Можна погодитися с тим, що перебудова освіти в Україні є природною частиною перехі-
дного процесу, в якому вже більше п’ятнадцяти років знаходиться не тільки національна еко-
номіка, а й суспільство в цілому. Керування цим процесом є змістом реформ, які спрямовані на
інтеграцію країни до світової системи економічних, соціальних та культурних взаємин. Але
було б помилкою пов’язувати необхідність освітніх реформ тільки з перехідним періодом, який
продовжується в Україні (і невідомо скільки ще буде продовжуватися, враховуючи безсистем-
ність будь-яких реформ), та вже закінчився у багатьох постсоціалістичних країнах. Слід враху-
вати, що кризовий стан освіти зазначено ще у 60-х роках минулого століття у демократично
розвинених країнах з відмінною економікою. Західно освітня модель, що склалася ще в епоху
Просвітництва, у другій половині ХХ століття опинилася занадто статичною, монологічною, не
здатною до розвитку та невідповідною суспільному попиту. Але у другий половині ХХ століття
в нашій країні панувала адміністративно-командна система, що затримувало не тільки перебу-
дову, а й розвиток освіти.
Адміністративно-командна економіка не в змозі ефективно підтримувати розвиток осві-
ти, і це дуже добре ілюструється цифрами. Освіта у ХХ століття стала одною з головних виро-
бничих сил. За оцінками провідних науковців, внесок освіти у темпи приросту валового націо-
нального продукту у період становлення соціалізму складав 20-30 відсотків, а в період після
війни зріс до 40 відсотків [7, с. 145]. Наприкінці двадцятого століття передові країни світу на-
бували майже половину власного приросту валового національного продукту завдяки освіті. По
оцінкам В. А. Жаміна [8, с. 23]. з середини двадцятих років двадцятого століття час на освіту та
самоосвіту зросло приблизно у три – чотири рази. Тому постає питання, чому доля валового
національного продукту, що країна витрачає на освіту скорочувалась в адміністративно-
командній економіці періоду застою. Наприклад у 50-ті роки двадцятого століття це було при-
близно 7-9 відсотків, у першій половині 80-х років вже 4-5 відсотка. На думку деяких вчених,
це дія закону меритократії (від лат. meritus - достойний, kratos – влада)
[9, с. 146].
Сутність закону полягає в тому, що чим вище рівень еліти, що править, тим більше уваги,
турботи, коштів, зусиль витрачається на розвиток культури, науки, освіти. І відповідно, навпа-
ки. Сучасні тенденції у світовій системі освіти тісно пов’язані зі всіма сферами суспільного
життя. І однією з цих тенденцій є меритократизація суспільного управління, внаслідок якої
управління стає прерогативою професіоналів у різних сферах життєдіяльності суспільства. На
жаль, концепція меритократії, яка зародилася у другий половині ХХ століття, до кінця не
знайшла свого втілення в реальності, і в принципі залишилася незатребуваною. Власне кажучи,
об’єктивні умови розвитку суспільства тих часів були такі, що дозволяли у більшості випадків
успішно функціонувати соціальним суб’єктам і без дотримання вимоги високого професіоналі-
зму і глибоких знань для більшості в управлінських апаратах різного рівня [10, с. 103] У ринко-
вої економіці динамізм суспільного життя, зростаюча конкуренція між соціальними структура-
ми та їх різноманіття породжують все більш широке втілення принципів меритократичного
управління в соціальне управління.
Система освіти найбільш мобільним чином втілена в принципи меритократії. З одного
боку, вона випробує на собі потребу в реалізації вказаних принципів, а з іншого, вона виступає
постачальником кадрів для реалізації даних принципів у всіх інших сферах суспільства. Якщо
у суспільній свідомості укорінений той факт, що керувати будь якою сферою може не профе-
сійний діяч, а той хто має відповідний “послужний список”, але не має досвіду (що до речі, від-
бувалося і в освіті), то виникає питання, навіщо отримувати відповідну кваліфікацію та набува-