Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

371

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

чуттєвості Краса — чуттєва форма абсолютної ідеї, а чуттєвість мис-

тецтва спирається на почуття зору і слуху. Категорія прекрасного на-

буває такої вагомості, що часом постає в Гегеля засобом визначення

предмета естетичної науки, хоча водночас він розуміє естетику і як

філософію мистецтва. Мистецтво Гегель вважає першим ступенем у

розвитку абсолютного духу: мистецтво, релігія, філософія.

На відміну від науки логіки, Гегель будує систему естетичних

категорій не за принципом сходження від абстрактного до кон-

кретного, а спирається на історичний принцип розгляду матеріалу.

Розглядаючи історичний розвиток як прогрес у сфері духу, Гегель

інтерпретує історію мистецтва як зміну форм: символічна — класич-

на — романтична; а ці форми стимулюють розвиток видів мистецтва:

архітектура, скульптура, живопис, музика, поезія (епос, лірика, дра-

ма). Критерієм побудови такої системи вважається співвідношення

між художнім змістом і його втіленням. У символічній формі мисте-

цтва зміст іще не знаходить адекватної форми вираження. Класич-

на форма — це гармонія змісту і форми, а романтична — руйнування

гармонії, нівелювання змісту, гіперболізація ролі та значення форми.

Аналізуючи романтичну форму розвитку мистецтва, Гегель займає

суперечливу позицію. З одного боку, він твердить, що митець «може

відображати все, в чому людина здатна відчувати себе як на рідному

ґрунті»

, а з іншого — що абсолютному духові, який тяжіє до єдності

суб’єкта і об’єкта, необхідно звільнитися «від змісту і форм, власти-

вих скінченному»

, а таке звільнення можливе на новій стадії розвит-

ку абсолютного духу — релігії.

Надаючи художнім почуттям особливого значення, Гегель ставив

іще одну мету: довести, що художні почуття стимулюють розвиток

релігійних почуттів. Це помилкове твердження призводить до пере-

оцінки ролі релігії в житті суспільства. Гегель підносить релігію до

рівня своєрідної міри пізнання, а поєднання віри зі знанням дає йому

змогу поставити релігію над мораллю.

Об’єктом самостійного аналізу може бути історична доля теоре-

тичної спадщини Гегеля. Його філософія мала величезний вплив на

Л. Фейербаха, К Маркса і Ф. Енгельса, які вивчали й переосмислили

раціональні сторони гегелівських ідей. 30-ті — 40-ві роки XIX століття

Гегель Г. В. Ф. Эстетика: В 4 т. — Москва, 1968. — Т. 2. — С. 318.

Там само. Т. 3. — С. 615.

372

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

пов’язані з молодогегельянським рухом; широко представлені моди-

фіковані грані гегелівської філософії в теоретичних розробках неоге-

гельянців, а також у становленні філософських концепцій майже всіх

відомих філософів XIX століття.

Культура Європи у другій половині XIX століття

В Італії в цей час триває національно-визвольна боротьба проти

австрійського гноблення й за об’єднання країни. У 1860 році на Си-

цилії, що була тоді частиною Неаполітанського королівства, почало-

ся повстання вкрай збіднілих, доведених до відчаю селян. Його під-

тримали загони Гарібальді, що складалися з ремісників і студентів.

Перемога під містечком Калатафіми відкрила загонам Гарібаль-

ді шлях на Палермо. Визволення столиці Сицилії засвідчило війсь-

ковий професіоналізм Гарібальді й симпатію народу до боротьби

гарібальдійців. Дж. Гарібальді був проголошений революційним дик-

татором Сицилії. Проте головне завдання він вбачав у повному ви-

зволенні Італії і тому не припиняв боротьби.

У битві на річці Вольтурно гарібальдійці остаточно розбили ар-

мію Бурбонів. Восени 1860 року більшість території Італії, за ви-

нятком Венеції та Папської області, була звільнена і об’єднана «зни-

зу» — завдяки народній революції. Пізніше ці здобутки використали

монархічні сили: 1861 року парламент проголосив створення Італій-

ського королівства на чолі з Віктором Еммануїлом II. Далі боротьба

за повне й остаточне визволення та об’єднання Італії тривала вже як

рух «згори». 1870 року епоха Рисорджименто завершилася. Італія

стала незалежною державою. Починається її капіталістичний розви-

ток, «пристосований» до феодальної спадщини. Як зазначають істо-

рики, «об’єднана Італія справляла досить дивне враження: різні про-

вінції далі жили своїм власним життям, своїми місцевими інтересами

й спілкувалися кожна на своєму діалекті»

У 1870–1871 роках точилася війна між Францією, яка прагну-

ла зберегти свою гегемонію в Європі, та Пруссією, що боролася за

об’єднання Німеччини й створення національної держави. Внаслідок

цієї війни у Франції зазнала краху Друга імперія, встановлена в 1852

році. Французька армія була розбита під Седаном 1–2 вересня 1870

История итальянской литературы XIX–XX веков. Москва, 1990. — С. 83.

373

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

року, а 4 вересня у Франції проголошено Третю республіку, що про-

існувала до 1940 року.

Поразка бонапартистського режиму й наступна антинародна, ан-

тинаціональна політика уряду Третьої республіки призвели до пов-

стання паризького пролетаріату, який 18 березня скинув панування

буржуазії. 28 березня 1871 року проголошено Паризьку комуну.

Тимчасовий революційний уряд складався з двох фракцій: біль-

шість (бланкісти) і меншість (прудоністи).

Луї-Огюст Бланкі (1805–1881 pp.) — комуніст-утопіст, учасник ре-

волюцій 1830 і 1848 років. Від 30-х років керував таємними республі-

канськими товариствами. Ця діяльність відповідала глибокому переко-

нанню Л.-О. Бланкі, що успіх соціальної революції забезпечить добре

зорганізована таємна змова революціонерів, яких широкі народні маси

обов’язково підтримають. Схильність Бланкі до сектантства пізніше не-

гативно позначиться на діяльності уряду. До тимчасового уряду Бланкі

обрали заочно: на час революційних подій він перебував у тюрмі.

П’єр-Жозеф Прудон (1809–1865 pp.) — соціаліст, теоретик анар-

хізму, прихильник мирної перебудови суспільства. На думку Прудо-

на, розв’язанню соціальних проблем сприяло б створення «Народного

банку», що мав надавати кредити для організації еквівалентного обміну

продуктів праці дрібних виробників. Не визнаючи теорії революційної

перебудови суспільства, Прудон обстоював ідеї співпраці різних класів,

вважав кінцевою метою ліквідацію держави як соціальної інституції.

Паризька комуна зламала буржуазний державний апарат і ство-

рила державу нового типу — першу в історії форму диктатури проле-

таріату. Поєднуючи в собі законодавчу та виконавчу влади, вона ухва-

лила низку принципово важливих рішень: замість армії була створена

Національна гвардія, церква відокремлена від держави, розроблені за-

ходи поліпшення життя і праці простих людей. Проте тимчасовий ре-

волюційний уряд припустився й серйозних прорахунків: не націона-

лізував французький банк, недооцінював роль зв’язків із селянством,

із французькими провінціями, надаючи перевагу пасивній обороні.

Луї-Огюсту Бланкі та П’єру-Жозефу Прудону доводилося не

лише шукати компромісів між власними суперечливими позиці-

ями, а й вести жорстоку боротьбу з урядом Адольфа Тьєра (1797–

1877 pp.) — французького політичного діяча, історика, який стояв

на чолі виконавчої влади від 1871 року. Через його наказ роззброїти

374

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

паризьких робітників спалахнуло революційне повстання 18 березня

1871 року. Після проголошення Паризької комуни Тьєр очолив вер-

сальців.

21 травня 1871 року версальці вступили до Парижа. До 28 трав-

ня комунари билися на барикадах. Придушення Паризької комуни

супроводжувалося контрреволюційним терором надзвичайної жор-

стокості.

Складна соціально-політична ситуація у Франції в другій поло-

вині XIX століття закономірно висуває на перший план саме пробле-

ми революційної боротьби, війни і миру, постаті конкретних політич-

них діячів. Проте незважаючи на політичну ситуацію, а часто — саме

всупереч їй, у цей період тривав активний науковий пошук, зроблені

численні відкриття, які, по суті, визначили розвиток науки й у XX

столітті. Відзначимо, передусім, діяльність видатного математика й

фізика Анрі Пуанкаре (1854–1912 pp.), що уславився вченням про

диференційні рівняння, а також як автор основних положень теорії

відносності (незалежно від А. Ейнштейна він почав користуватися

терміном «принцип відносності»).

Особливу роль відіграли французькі вчені в дослідженнях будо-

ви речовини й становленні атомної фізики як самостійної науки. 1896

року французький фізик Антуан Беккерель (1852–1908 pp.) уперше

виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елемен-

тів вивчали видатні французькі фізики П’єр Кюрі (1859–1906 pp.) та

його дружина Марія Склодовська-Кюрі (1867–1934 pp.). Вони від-

крили нові елементи: полоній і радій, встановили, що радіоактивне

випромінювання може бути двох видів. Саме М. Склодовська-Кюрі

запровадила в науковий обіг поняття «радіоактивність». Пізніше,

вже в співавторстві з А. Деб’єрном, вона отримала металевий радій:

XX століття високо оцінить наукові здобутки П’єра і Марії Кюрі —

Нобелівська премія 1903 року, а в 1911 році Марія Склодовська-Кюрі

отримає другу Нобелівську премію. Пізніше до вивчення радіоактив-

ності приєднаються вчені інших країн Європи, зокрема німець Ганс

Гейгер (1882–1945 pp.), англійці Ернст Резерфорд (1871–1937 pp.),

Фредерік Содді (1877–1956 pp.), данець Нільс Бор (1885–1962 pp.),

але пріоритет у цій галузі, безперечно, належить французам.

І ще одне досягнення французької науки й техніки другої поло-

вини XIX століття слід згадати: новий метод виплавлення сталі, що

375

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

його 1864 року винайшов французький металург П. Мартен (1824–

1915 pp.), і спорудження першої мартенівської печі. Так званий мар-

тенівський метод виробництва сталі утримався як найпрогресивні-

ший до середини XX століття.

У Німеччині в середині XIX століття стрімко розвивалася важка

промисловість, будівництво, споруджувалися залізниці, металургійні

та машинобудівні заводи. Значна увага приділяється у 50–60-ті роки

XIX століття військовій промисловості, зокрема розбудовуються за-

води Круппа. Революція 1848–1849 років підштовхнула економічний

розвиток країни. Проте робітничий клас Німеччини був іще слабкий

і не міг вирішити головного завдання цього історичного періоду —

об’єднати країну. Тим-то це здійснювалося «згори», через політику

загарбницьких воєн, що їх вела Пруссія.

У 60-ті роки однією із впливових постатей у політичному житті

Німеччини стає перший міністр Пруссії Отто фон Бісмарк (1815–

1898 pp.). Він об’єднав Німеччину на мілітаристській основі, зміцнив

панування в країні юнкерсько-буржуазного блоку. В 1871–1890 ро-

ках Бісмарк як перший рейхсканцлер імперської Німеччини був ор-

ганізатором Троїстого Союзу, спрямованого проти Росії та Франції.

1869 року відбувся перший загальнонімецький з’їзд робітників,

на якому заснована соціал-демократична робітнича партія Німеччи-

ни — перша у світі масова марксистська партія. Велику роль у її ство-

ренні відіграли видатні діячі робітничого руху Вільгельм Лібкнехт

(1826–1900 pp.) і Август Бебель (1840–1913 pp.). З другою полови-

ною XIX століття пов’язана й така важлива подія, як вихід з друку

першого тому «Капіталу» К. Маркса — праці, яку її автор вважав

справою всього свого життя. «Капітал» був фундаментальним аналі-

зом природи капіталізму, виявленням тих глибинних суперечностей,

які має ця суспільно-економічна формація.

Складна соціально-політична ситуація в Англії у другій половині

XIX століття зумовлена суперечностями становлення капіталізму в

30–40-х роках. У 1832 році робляться спроби провести парламентсь-

ку реформу, ліквідувати виборчі округи, що формувалися ще за часів

середньовіччя. В боротьбу за модернізацію виборчої системи вклю-

чилися робітники. Реформа дала змогу промисловій буржуазії стати

впливовою силою в парламенті. Водночас новий парламент приймає

антиробітничий закон про білих. Цей закон і форми його впровадження

376

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

активізували політичну діяльність англійських робітників, їхню участь

у боротьбі за введення Народної хартії (чартистський рух). У 1840 році

чартисти оформилися в політичну загальноанглійську партію.

50-ті роки XIX століття — це період масового розмаху чартистсь-

кого руху. Англія дає світові приклад сформованого політичного руху,

боротьба якого досягає бодай часткової перемоги: встановлення 10-го-

динного робочого дня, зменшення безробіття, підвищення заробітної

платні. Важливо зазначити, що 50—60-ті роки XIX століття — це пе-

ріод становлення професійних спілок (тред-юніонів), які починають

об’єднувати кваліфікованих робітників за професійними ознаками.

Активну участь у розвитку робітничого руху в Англії брали

К. Маркс і Ф. Енгельс, які емігрували до цієї країни після поразки

революції 1848–1849 років.

У 1864 році в Лондоні засновано І Інтернаціонал (міжнародну

спілку робітників), який мав два головних завдання: здобути полі-

тичну владу й знищити експлуатацію.

Друга половина XIX століття висуває на передні рубежі англійську

природничу науку, якій людство зобов’язане появою дарвінізму. Чарльз

Роберт Дарвін (1809–1882 pp.) друкує 1859 року працю «Походження

видів шляхом природного добору, або Збереження обраних порід у бо-

ротьбі за життя», в якій узагальнює досвід власних спостережень, до-

сягнення біології та селекційної практики й називає голов ні чинники

еволюції органічного світу. В подальших дослідженнях, зокрема в пра-

ці «Походження людини і статевий добір» (1871 р.), Ч. Дарвін висуває

гіпотезу про походження людини від мавпоподібного предка. Слід за-

значити, що видатні наукові досягнення XIX століття переконливо вия-

вили методологічний поділ на природничі й соціально-гуманітарні науки,

на світ «фізичної реальності» й специфічний «світ людини».

Розвиток художньої культури Європи XIX століття:

від романтизму до реалізму

В Європі кінець XVIII — початок XIX століття пов’язані з розвит-

ком нового ідейного й художнього напряму — романтизму. Станов-

лення романтизму зумовлене багатьма причинами, найважливішою з

яких був історичний досвід європейських революцій, передусім Ве-

ликої французької. Романтизм намагався протиставити утилітариз-

377

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

мові й нівелюванню особистості свободу й досконалість, пафос осо-

бистої й суспільної незалежності. Своєрідною основою романтичного

світосприймання можна вважати суперечність між теоретично сфор-

мованою системою ідеалів і реальною дійсністю, не здатною реалізу-

вати ідеал практично. Тому в романтизмі співіснують утвердження

самоцінності духовно-творчого життя людини, зображення сильних

пристрастей, заклики до національно-визвольної боротьби, пройняті

мотивами «світової скорботи», «світового зла», ідеалізацією минуло-

го, зокрема середньовіччя, з релігійно-містичними настроями.

Хронологічно романтизм пов’язаний з останнім десятиліттям

XVІІІ і першою половиною XIX століття. У 50—60-ті роки XIX сто-

ліття риси романтизму поступово «розмиваються», дедалі яскравіше

на перший план починає виступати реалістична тенденція.

Теорію романтизму започаткували діячі німецької культури

Новаліс (1772–1801 pp.), Фрідріх Шлегель (1772–1829 pp.), Август

Шлегель (1767–1845 pp.).

Після Німеччини майже всі країни Європи проходять через ро-

мантизм як форму звернення до внутрішнього духовного світу лю-

дини, протиставляючи його реальній дійсності, яка, на думку ро-

мантиків, не відповідала «вічним» ідеалам. До 1820 року романтизм

переважно розвивається в німецькій та англійській літературі (Kiтс,

Шеллі, Байрон), а пізніше в літературі й мистецтві Італії, Франції та

інших країн.

Перша половина XIX століття — чи не найяскравіший період в іс-

торії німецької культури взагалі. На цей час припадає останній пері-

од творчості класика німецької літератури Йоганна Вольфганга Гете

(1749–1832 pp.). Його літературну спадщину не можна пов’язати з

якимось одним напрямом. Адже він пройшов складний шлях транс-

формації від класицизму й романтизму до яскраво виражених реа-

лістичних тенденцій. Якщо роман «Літа науки Вільгельма Майстера»

літературознавці називають «послугою» романтикам, то «Фауст» і

«Іфігенія в Тавриді» — це «велике узагальнення романтизму» й по-

чаток шляху до реалізму

Гете не лише видатний поет, засновник німецької літератури Но-

вого часу, а й мислитель, учений, політичний діяч. Його теоретичні

праці «Звичайне наслідування природи. Манера. Стиль» (1789 p.),

Див.: Европейский романтизм. — Москва, 1973. — С. 74—75.

378

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

«Правила для акторів» (1803 р.), «Вчення про колір» (1810 р.) та інші

відіграли вагому роль у розвитку європейської естетики.

«Барабанщиком революції» називав себе видатний німецький поет

Генріх Гейне (1797–1856 pp.) — сучасник революцій 1830 і 1848 років.

Поет займав прогресивну, радикальну політичну позицію, підтриму-

вав ідеї утопічного соціалізму, був прихильником соціально активного

мистецтва. Водночас він показав, наскільки психологічно складно роз-

вивається мистецтво, самосвідомість митця в періоди історичних зла-

мів. Залишаючись, по суті, романтиком, Гейне однак знаходить сили

виявити слабкі, наївні риси романтизму. З цього погляду не втрачають

свого значення теоретичні дослідження Г. Гейне: «До історії релігії та

філософії в Німеччині» (1834 р.) і «Романтична школа» (1835 p.).

У перші десятиліття XIX століття завершується життя ще одно-

го видатного представника німецької культури — Людвіга ван Бет-

ховена (1770–1827 pp.). Цей виразник традицій віденської класичної

школи став засновником героїчного стилю в музиці У творчості ком-

позитора знайшли відображення ідеї Великої французької революції.

Глибоко гуманістичні симфонії (3-тя «Героїчна», 9-та — з хором на

слова «Оди радості» Ф. Шіллера), 32 фортепіанні сонати, квартети,

романси тощо стали надбанням світової культури, свідченням появи

нової музики — музики XIX століття.

У першій половині XIX століття особливу роль відіграє італійсь-

ка культура, адже Рисорджименто як національно-визвольний рух

поставив перед національною культурою численні проблеми. Серед

них слід назвати найважливішу — забезпечення італійської націо-

нальної спільності бо саме культурна спільність тривалий час була

чи не єдиною формою об’єднання народу.

Спираючись на традиції Дж. Паріні, В. Альф’єрі, К. Гольдоні —

видатних італійських гуманістів XVIII століття — італійські митці

першої половини XIX століття розглядають культуру загалом й ху-

дожню культуру зокрема як ефективний засіб впливу на суспільну

свідомість, як засіб формування національної самосвідомості та на-

ціонального відродження.

У розвитку італійської національної культури дослідники роз-

різняють 1816–1830 роки — період раннього романтизму, коли він

набуває політичного забарвлення, стає пропагандистом суспільних і

художніх ідей, які об’єднували прогресивну частину італійської ін-

379

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

телігенції навколо «Молодої Італії». Це період розвитку романтич-

ної трагедії, історичних поем, зацікавлених аналізом минулого Італії.

Широкого громадського значення набувають філософсько-естетичні,

літературознавчі роботи Вінченцо Куоко (1770–1823 pp.), Вінченцо

Джоберті (1801–1852 pp.), Лодовіко ді Бреме (1780–1851 pp.).

Особливе місце в культурі Італії цього періоду посідає Уго Фос-

коло (1778–1827 pp.) — поет, драматург, романіст, перекладач, тео-

ретик літератури, публіцист. Сучасники сприймали його як ідеолога

романтизму, який органічно поєднував політичну діяльність із ху-

дожньо-теоретичною. Його твори (трагедії «Тієст», «Аякс», «Річчар-

да», філософські поеми «Гробниці», «Грації», дослідження спадщини

Данте, Петрарки, Боккаччо, лекції про походження й призначення

літератури) пройняті духом любові до італійської культури, усвідом-

ленням ролі Італії у становленні європейської духовності. У. Фоско-

ло переконаний, що знання історії — засіб виховати почуття націо-

нальної гідності, любов до Батьківщини.

Новий час вимагав деяких психологічних змін у світосприйманні,

порівняно з попереднім історичним періодом. З цього погляду харак-

терною є творча спадщина класика італійської літератури Джакомо

Леопарді (1798–1837 pp.), у віршах якого, за виразом історика італій-

ської літератури Де Санктіса, для італійців звучав «голос скорботи

народної».

Оцінюючи історичне значення творчості поета, дослідники саме

й наголошують, що Леопарді «у найдраматичнішій формі відобразив

кризу переходу до світогляду сучасної людини, критичний відхід від

старих трансцендентальних концепцій у той час, коли ще не знайде-

ний моральний і духовний ubi constitan, спроможний дати ту впевне-

ність, яку давало колишнє кредо»

Зауважимо, що замолоду Дж. Леопарді був пристрасним при-

хильником ідей Руссо і Вольтера. З часом філософська орієнтація

поета змінювалася, проте на всіх етапах його життя можна виявити

неабиякий інтерес до морально-естетичної проблематики, намаган-

ня сформувати чіткі духовні цінності, теоретично обґрунтувати по-

няття добра і зла. Твори Дж. Леопарді «До Італії», «Нескінченність»,

«Сон», «Вечір святкового дня», «Дрок, або Квітка пустелі», «Любов

і смерть», а також гротескна поема «Параліпомени Батрахоміомахії»,

Грамши А. Избранные произведения: В 3 т. — Москва, 1957. — Т. 2. — С. 250.

380

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

написана в останній рік життя, стануть не лише вагомим надбанням

європейської культури першої половини XIX століття, а правити-

муть за своєрідний пластичний міст між XVIII і XIX століттями.

Романтизм не обмежувався якимось одним видом мистецтва, на-

магаючись опанувати мистецтво загалом. Отож сферою його вияв-

лення можуть бути й література, й живопис, і музика, й театр. Інша

річ, що не в кожній національній культурі романтизм позначився на

всіх видах мистецтва. Тому цілісне уявлення про романтизм у євро-

пейській культурі може скластися лише за максимального врахуван-

ня його іноді поодиноких виявів у конкретних країнах, у конкретних

видах мистецтва. Розуміння романтизму, наприклад, у музиці, ви-

магає аналізу творчої спадщини італійця Джоаккіно Россіні (1792–

1868 pp.), поляка Фредеріка Шопена (1810–1849 pp.), угорця Ферен-

ца Ліста (1811–1886 pp.) та ін.

Своєрідно складалася доля романтичного мистецтва у Франції.

Протягом досить короткого відтинку часу класицизм змінився ро-

мантизмом, а романтизм реалізмом. Жак-Луї Давід (1748–1825 pp.) є

найвидатнішим представником французького класицизму в живопи-

сі на межі XVIII і XIX століть («Клятва Гораціїв», «Лікар А. Леруа»,

«Смерть Марата», «Сабінянки, що зупиняють битву між римлянами

і сабінянами»), а водночас Ежен Делакруа (1798–1863 pp.) починає

руйнувати принципи класицизму й утверджує романтизм як вияв

революційного пафосу, як підтримку боротьби французького народу

проти монархізму. Динамічні за композиціями, пройняті гуманізмом,

картини Е. Делакруа несли в собі дух свободи, віри у творчий потен-

ціал народу («Різанина на Хіосі», «Свобода на барикадах», ілюстрації

до творів Й. В. Гете, В. Шекспіра).

Специфіка і своєрідність романтизму полягає в тому, що в цьо-

му напрямі мистецтва можливі плідні й перспективні модифікації

завдяки взаємодії з реалізмом, урахуванню класичної спадщини, ор-

ганічному зв’язку з народно-поетичною творчістю. Тому, по-перше,

«у багатьох європейських країнах водночас із розвитком романтизму

значну роль відіграє жива народно-поетична творчість, яка продов-

жує вікові традиції усної народної поезії і яка відгукується на най-

сучасніші проблеми європейської дійсності»

, а по-друге, навіть у 70–

90-х роках XIX століття у багатьох літературних творах «завоювання

Европейский романтизм. — С. 24.