Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

341

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

ідеали широких мас; у вокальну та інструментальну творчість про-

никає народна пісня, масові жанри активно впливають на симфонічні

й оперні твори.

Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складала-

ся в надрах бароко. Барочними були образи й колізії опер Генделя,

його інструментальна музика, але міць фантазії, сила почуттів, зри-

мість образів у поєднанні з епічною величиною й героїчним оптиміз-

мом зрілого етапу його творчості подолали межі концепції бароко.

Працюючи в Англії, німецький органіст і композитор опинився в тій

революційній атмосфері, героїчна напруженість якої надихала на по-

шук відповідних сюжетів. Їхнім джерелом для Генделя стала Біблія,

сюжети якої визначили тематику близько тридцяти його монумен-

тальних ораторій.

Бароко, драматичний, контрастний, психологічно-гострий стиль,

поглиблює, розвиває і переробляє Бах, змінюючи тематику, тракту-

вання форм, засоби музичної виразності. Він практично створює

власний стиль, не схожий на пишну, важку манеру старих майстрів,

підноситься до вершин мистецтва поліфонії, наповнюючи свої чис-

ленні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанрови-

ми епізодами. Апогеєм творчості Баха стають євангельські легенди

(«Страсті за Іоанном», «Страсті за Матфеєм»), їхні образи позбува-

ються містичного ореолу, наближаються до людей життєвістю своїх

страждань. У цих величних трагедіях (написаних для трьох хорів і

двох органів) відродилася до нового життя прекрасна спадщина на-

роду. В цій музиці вчувалося все: і хода Христа, що йшов на смерть,

і біль ридаючого Петра, і ненависть, острах та каяття натовпу. Та все

перевищувала, окрилюючи людські душі, краса духовного подвигу.

Перш ніж музика прийшла до узагальнюючого стилю віденських

класиків, у XVIII столітті виникло кілька так чи інакше пов’язаних із

Просвітництвом «молодих» стилів, що формували смаки суспільства.

Їхня спільна мета — стильове полегшення, відмова від релігійної тема-

тики, складних концепцій, декоративної пишності — виражалася по-

різному: в прагненні до витонченого й граціозного та поверхового ро-

коко (в межах класичної французької опери), до наївно-реалістичного

«молодого» стилю італійців (Перголезі та Вівальді) чи щирого роз-

криття почуттів у сентименталізмі (мангеймська школа, Піччіні та

ін.). Так, стилем передового мистецтва, що складався в революційний

342

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

час, став стиль віденських класиків. Їхні творчі індивідуальності ви-

явилися такими видатними, що говорити про кожного — це говорити

про явище світового значення. На перший погляд, між операми Глю-

ка, «паризькими» симфоніями Гайдна і П’ятою симфонією Бетховена

пролягає ціла епоха, та це лише етапи в розвитку єдиного великого

стилю школи, яка живила музику від кінця 60-х років XVIII століття

до початку 1810-х.

Без сумніву, Глюк, ранній представник цієї школи, пов’язаний

із театром передреволюційної Франції, представляє передовий, про-

світительський класицизм XVIII століття з його громадянським па-

фосом, героїкою, ідейно насиченими образами. Автор оперної рефор-

ми, підготовленої ідеями естетики Просвітництва, Глюк проголосив

«простоту, правду і природність» єдиними критеріями краси для всіх

творів мистецтва. Його мистецтво близько стоїть до потрактування

в живопису античних сюжетів і характерів напередодні французької

революції. Зовсім іншим є Гайдн, котрий приніс у музику світосприй-

няття австрійського селянина. Його творчість позначена яскравим

колоритом, точною жанровістю, поетизацією природи, соковитим

сприйняттям побуту, добротою та лукавством, а симфонії й ораторії

філософськи узагальнюють основні уявлення автора про сенс життя.

У руслі класицизму, що піднявся в революційну епоху й мав

величезні можливості ідейних і художніх узагальнень, розвивалася

творчість Моцарта, яка глибше відображала життєві суперечності. Її

основ ний зміст — людська драма, зіткнення сильних характерів, роз-

криття психології боротьби заради утвердження гуманістичного іде-

алу. Моцарт завжди оспівує красу життя і навіть у трагічному вбачає

поезію, шукаючи рівновагу між вируванням пристрастей і гармонією

світу.

Віденським класикам взагалі притаманні рівновага почуття й ро-

зуму, змістової глибини і формальної довершеності, гармонійне та

оптимістичне сприйняття світу при загальному драматизмі їхнього

мистецтва, вміння бачити життя через властиві йому конфлікти й

протиріччя, що й відрізняє їх від представників бароко. Ці принципи

прокладали шлях музичному романтизмові, що яскраво виявилось у

творчості Бетховена, яка втілила ідеї Великої французької револю-

ції. Його симфонії, увертюри, сонати пройняті героїкою й демокра-

тизмом, а висока ідейність і усвідомлення суспільного обов’язку —

343

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

характерні риси творчої індивідуальності. Постійна присутність

високого ідеалу, яскравої художньої індивідуальності, визначеної мо-

ральнісної позиції, благородство власної життєвої лінії пов’язувало

віденську школу з класицизмом більше, ніж із будь-якими іншими

стилями XVIII століття.

Все художнє життя Європи періоду Просвітництва розвивалося

під сильним впливом його ідей, що зародилися в Англії, а остаточ-

но викристалізувалися, сформувалися як ідейний рух у Франції. Із

занепадом абсолютної монархії в мистецтві починається пошук тієї

естетичної сутності, яка б адекватно відображала процеси, що відбу-

валися в суспільстві. Лідером у цьому стає Франція, яка впродовж

десятиліть зберігає високе звання культурного центру Західної Євро-

пи й законодавця художніх нововведень. Тому аналіз мистецтва доби

Просвітництва є, передусім, розглядом французької художньої спад-

щини — яскравої, складної й самобутньої. В ній дістали розвиток усі ті

процеси, що характеризували вступ європейських країн у нову епоху.

Ґрунтом, на якому пізніше сходять паростки Просвітництва, було

мистецтво рококо (франц. rococo, від rocaille — декор, мотив у вигляді

черепашки), підкреслено світський характер якого став звитяжним ар-

гументом у боротьбі з мистецтвом релігійним. Більш камерне й інтим-

не, щире, пов’язане з побутом людини, воно змінило бароко, збігшися

з відчуттями хисткості існування, тривоги за майбутнє, передбачен-

ням тяжких, грізних часів, бажанням встигнути взяти все від життя,

які охопили суспільство в перші десятиліття XVIII століття. Рококо

входить до інтер’єру, щоб перетворити його величавість на приємний

комфорт, який відчувається в усьому: меблях, посуді, декоративних

тканинах для оздоблення житла, бронзі, порцеляні. Асиметрія (тепер

головна характеристика форми) створює відчуття неспокою, що на-

пружує і бентежить. Спалахує гострий інтерес до найтонших душев-

них переживань, який пізніше повно зреалізує себе в сентименталізмі.

Найпослідовніше природа цього своєрідного стилю виявила-

ся в живопису Жана-Антуана Ватто, Франсуа Буше, Жана-Оноре

Фрагонара. На полотнах Ватто життя розгортається як театральна

дія; основна тема — галантні святкування — подається з вишуканою

грацією, з акцентуванням на динаміці любовного почуття в його най-

тонших нюансах. За цим стоїть іронічний, меланхолійний споглядач.

Фривольність, відверто плотська насолода життям розкривається в

344

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

образах Буше, котрий будь-яку тематику зводить до пасторалі, а всіх

богинь бачить аристократками-парижанками. Фрагонар збагачує за-

гальну тенденцію введенням еротичних сцен, реалістичною манерою

зображення, точністю деталей, багатством фантазії, легкістю й сміли-

вістю письма, наповненістю композицій світлом і повітрям.

У пошуках ідеалу людини, яка б відповідала новим реаліям епохи,

відбувається активне звернення до таких понять, як духовна природа,

довершеність, краса. В єдину концепцію їх об’єднав німецький історик

мистецтва Вінкельман, яскравий представник наукової думки Про-

світництва. Аналізуючи з відповідних позицій історію античного мис-

тецтва, він стверджує, що ідеальну людину, необхідний взірець, треба

шукати не в Римі, а в Греції, яка знала справжню політичну свободу.

Героїчний зміст і демократичний характер давньогрецького мис-

тецтва перебували у явній опозиції до феодальних порядків, що руй-

нують людську особистість, ставили під сумнів класицизм XVII сто-

ліття, орієнтований на імператорський Рим. Боротьба Вінкельмана

проти придворного мистецтва й меценатства точилася з позицій віри

за перемогу благородного і прекрасного в людині. Не випадково його

ідеї були так палко зустрінуті великими німецькими мислителями

Лессінгом, Форстером, Гердером, Гете, швидко вийшли за межі Ні-

меччини. Вінкельманом покладено початок буржуазно-революційно-

му класицизмові кінця XVIII століття, що дав життя «Марсельєзі»

Руже де Ліля, творчості Давіда.

Стилізація під грецьке мистецтво внесла в художню палітру ге-

роїзацію і деякий романтизм. Це відчувається в архітектурі Клода-

Нікола Леду, котрий надавав перевагу простим геометричним фор-

мам, у моді на англійський ландшафтний парк, який на противагу

регулярному французькому ніби й не знав людських рук. Виникає

прагнення до великої теми, ідейності, монументальності, створення

узагальненого образу.

Передвістя революційного класицизму відчувається у творчості

Етьєнна-Моріса Фальконе, котрий від рокайльної скульптури (виго-

товлення моделей для порцеляни, бісквітів) приходить до створення

образу Петра І. Свідомо відкидаються всі пишні атрибути й складні

алегорії заради максимальної виразності самої фігури, яка, зберігаю-

чи індивідуальні риси героя, є символом нестримної, всепереборної

енергії.

345

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Уявлення про світле й розумне суспільство, обіцяне просвітите-

лями, диктувало ідеал простий і піднесений; лише шляхетні почут-

тя, героїчні вчинки, прекрасні людські образи мали право на життя

в мистецтві. Розуміння простоти як виразу людської самодостатнос-

ті утверджували реалістичні пошуки Жана-Батіста Греза, котрий

присвятив свій пензель скромному побутові суспільних низів, їхнім

патріархальним звичаям і моральнісним чеснотам, а також жанрові

картини й портрети художників англійського Просвітництва Вілья-

ма Хогарта та Джошуа Рейнолдса.

Бурхливі події епохи, напруженість пристрастей напередодні Ве-

ликої французької революції вступили згодом у дисонанс зі спокій-

ною величчю давньогрецьких зразків і повернули інтерес до римської

історії часів республіки. На сцену знову виступили герої драматурга

минулого століття Корнеля — зразки античних чеснот і патріотизму.

В цьому контексті розгорталася творчість основоположника револю-

ційного класицизму Жака-Луї Давіда. Його відоме полотно «Клят-

ва Гораціїв», яке славило подвиг давньоримських братів-героїв, на-

справді апелювало до сучасників, закликаючи їх на боротьбу.

Вся антична краса, якої прагнув Давід, виявилася насиченою зов-

сім не античними почуттями й експресією. Монолітна група з трьох

воїнів, котрі в єдиному пориві кинулись уперед, сповнена енергії й

драматизму, що підкріплюються тричі повтореним жестом із силою

піднятих у клятві рук. Тема вірності обов’язку й готовності боротися

з ворогами, вирішена в прямолінійній, майже аскетичній, хоча й не

позбавленій деякої бундючності, манері, дала поштовх бурхливому

розвиткові нових естетичних поглядів.

З початком революційних подій Давід стає організатором ху-

дожнього життя Франції, опікується націоналізацією творів мисте-

цтва, перетворенням Лувру на музей, відкриттям бібліотек і архівів

для народу, оформленням масових свят. У виконаній на замовлення

Конвенту «Смерті Марата» художник не лише надав меморіального

характеру суворому класичному стилеві, а й виявив неабиякі можли-

вості реалізму, що пізніше визначив долі багатьох талановитих пред-

ставників французького і світового живопису.

Дух доби Просвітництва в усій складності її філософських, со-

ціально-політичних, морально-естетичних принципів повно й різ-

нобічно розкрився в літературі. Жоден із напрямів, якими вона

346

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

представлена, не зміг стати єдиним виразником свого часу, відобра-

жаючи його по-своєму, класицизм — через конфлікт між ідеальним і

реальним, реалізм — з позицій встановленої розумом норми, сенти-

менталізм — виходячи з почуттів. Та всіх їх поєднувало прагнення

наблизити літературу до життя, зробити її дієвим чинником фор-

мування суспільної моралі, тому вона мала публіцистичний, про-

пагандистський характер, несла високі громадянські ідеали, пафос

утверд ження позитивного героя,

Вольтер, Дідро, Руссо, Бомарше, Лессінг, молоді Ґете й Шіллер,

Річардсон, Філдінг, Смоллет, Шерідан — ось неповний перелік тих,

хто втілив усе це у своїй творчості. Серед жанрів, у яких вони працю-

ють, провідну роль відіграють сатиричний і сімейно-побутовий роман,

«роман виховання», філософська повість, сатирико-моралістичне есе,

драма, особливо міщанська. Відмова від будь-якої регламентації, не-

бажання віддавати перевагу одному жанрові перед іншим була чітко

виражена Вольтером: «Усі жанри гарні, крім нудного».

Вела перед проза, вражаючи новим підходом до зображення лю-

дини («Робінзон Крузо» Дефо, «Сентиментальна подорож» Стерна,

«Юлія, або Нова Елоїза» Руссо). Вона, безумовно, не вичерпувалася

власне просвітительським романом, але й інші твори («Манон Лес-

ко» Прево, «Небезпечні зв’язки» Шодерло де Лакло) своїми окреми-

ми гранями поєднувалися із загальним напрямом суспільних ідей,

проникненням у психологію людини, в людське добро і зло, готували

художні відкриття сентименталізму, критичного реалізму.

На службу Просвітництву була поставлена велика сила впливу,

притаманна театрові. Філдінг, Гольдоні, Бомарше, Шіллер писали

для демократичного глядача, зі сцени виносили вирок феодально-

му світові. Та, вихваляючи енергію, цілеспрямованість, міць людини

нової епохи, вони не ідеалізували буржуа, не цураючися навіть злої

пародії.

Відкриттям XVIII століття стала міщанська драма — відповідь

на процес демократизації театру, великого розквіту досягла комедія.

Перша, безконфліктна за своєю суттю, захищала від неспокійного

світу ілюзією патріархальних чеснот, нібито властивих родині; друга

йшла двома напрямами: відмовлялася від критики, зосереджуючись

на перевихованні персонажа, звільненні його від вад і дивацтв, чи від-

новлювала сатиричну комедію у традиціях Мольера.

347

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Зміна акцентів відбувається й у трагедії. Зміст, лише формаль-

но зорієнтований на авторитет Буало та художні зразки Корнеля й

Расіна, під впливом творчості Вольтера починає розгортатися не в

ідеалізованому, а в реальному суспільстві, де складові — реальні осо-

бистості. Справді новаторською напередодні революції стає драма,

що робить своїм героєм просту людину, позбавляючи її такої звичної

для всіх німоти.

Надзвичайно важливим було XVIII століття для розвитку реаліз-

му. Вимоги життєвої правди, глибокого пізнання людської природи

знаходили вирішення в різних жанрах, у різних авторів. Показова

в цьому плані полеміка Дідро з апологетами класицизму стосовно

драматичної поезії. Обстоюючи природність і простоту сценічного

мистецтва, він вважав за необхідне зображати особу в її соціальному

контексті. Його «Парадокс про актора» і «Салони», присвячені кри-

тичному аналізові нових творів живопису й скульптури, мали на меті

висвітлити зв’язок мистецтва з дійсністю, довести необхідність не

просто копіювати її, а відображувати художніми засобами. Принципо-

ві питання естетики просвітительського реалізму порушував Лессінг

у «Лаокооні...» та «Гамбурзькій драматургії». Вбачаючи в класицизмі

прояв традиційно-рабської свідомості, повну відмову від індивідуаль-

ного під тиском регламентуючого почуття обов’язку, він вимагає гар-

монійного поєднання особистих і громадських інтересів, показу всієї

гами людсь ких почуттів. «Герої на сцені, — писав німецький драма-

тург і теоретик мистецтва, — повинні виявляти свої почуття, виража-

ти відкрито свої страждання й не заважати вияву природних нахилів.

Штучність і вимушеність героїв трагедії залишають нас холодними...».

Ідеї Просвітництва в літературі

Новий читач вимагав абсолютної правди, з особливою довірою

ставився до книг, титульний аркуш яких свідчив, що їх зміст складе-

ний із власних авторських нотаток, щоденникових записів. Слушни-

ми є твердження сучасних дослідників, нібито своєю величезною по-

пулярністю «Памела, або Винагороджена доброчесність» Річардсона

чи «Страждання молодого Вертера» Ґете не в останню чергу завдя-

чували наївній вірі читачів і читачок у те, що видавець оприлюднює

справжні листи й щоденники.

348

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Однак, це було не що інше, як пошук нових сфер і способів

відоб раження, який поряд із вірогідністю утвердив арсенал інших

засобів, вбираючи фантастику (філософсько-фантастичний аналіз

людської природи й суспільства в «Подорожі Гуллівера» Свіфта,

історія Фау ста у Клінгера й Ґете, драми-притчі). Все було щедро

здобрене дидактизмом, що мав донести до читача певну суспільно

значущу ідею.

Своєрідність освоюваної літературою європейської дійсності іно-

ді підкреслювалася сприйняттям її очима уявного іноземця («Пер-

ські листи» Монтеск’є, «Громадянин світу, чи Листи китайського

філософа з Лондона своїм друзям на Сході» Голдсміта) або людини,

вихованої «природою» («Простак» Вольтера та ін.). Романи Вольте-

ра, Дідро, Ґете започаткували європейські філософський роман і дра-

му. На тлі тогочасних матеріальних і духовних реалій вони розгляда-

ли людину в її співвідношенні з дійсністю, в боротьбі за гідне місце

в житті. Безумовно, література доби Просвітництва своїм підходом

до життя, способом його відображення, типом позитивного героя та

художніми особливостями була якісно новим, закономірним етапом

розвитку світової літератури.

Аналіз панівних тенденцій у культурному розвитку Європи того

часу знову звертає нашу увагу на Францію, батьківщину Вольтера,

Дідро, Руссо, котрі уособили дух Просвітництва. Не одне поколін-

ня мислителів і письменників формувалося під впливом ідей Марі-

Франсуа Аруе, відомого під псевдонімом Вольтер. Охоче вдаючись

до іронії та скепсису, він глумився з церкви, викривав мракобісся,

релігійний фанатизм, тиранію, висміював безпідставну гонористість

аристократів, самовдоволення буржуазії. Його варіант погляду на іде-

альне суспільство поступався глибині й сміливості переконань Дідро

та Руссо своєю помірністю вимог, абстрактно-гуманістичним харак-

тером влаштовував і буржуазію, і аристократів, і монархів. Але життя

Вольтера, стиль його мислення, світосприймання, система поглядів,

особливості таланту зробили його символом передової думки свого

часу. Цьому сприяла притаманна мислителеві здатність відкривати

оригінальність і перспективність чужих концепцій та думок, вдало їх

пропагувати, як це сталося з класичним твором підпільної літерату-

ри — «Заповітом» Жана Мельє, котрий сприяв появі комуністичних

утопій XVIII століття.

349

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Загальну увагу до себе Вольтер привернув пропагандою прогре-

сивної соціальної системи й передової філософії в книгах «Філософсь-

кі листи» (1733 р.) та «Основи філософії Ньютона» (1738 p.), де зі-

ставлялися англійські та французькі погляди не на користь останніх.

Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним великим

успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсо-

лютизму історичної поеми «Генріада» (1723 p.), знаменитої поеми

«Орлеанська діва» (1735 p., видана 1755 p.), що розвінчувала церков-

не потрактування історичного прототипу. Минуле під пером пись-

менника й філософа набувало чітко окреслених рис сучасності.

Та офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драма-

тург, творець просвітительського класицизму, відмінного від класи-

цизму XVII століття. Шануючи й наслідуючи традиції Корнеля та

Расіна, він розвиває їх у напрямі політизації тематики, зіткнення різ-

них ідеологій та їхнього впливу на людей, посилення активності пер-

сонажів, уведення гострих філософських проблем, дотримання істо-

ричної й етнографічної достовірності, привернення уваги до почуттів

героїв. «Едіп» (1718 р.), «Брут» (1731 p.), «Заїра» (1732 p.), «Смерть

Цезаря» (1736 p.), «Фанатизм, або Пророк Магомет» (1740 p.) — ось

неповний перелік численних драматичних творів, адресованих лю-

дям, котрі розмірковували над політичними, філософськими, мо-

ральними, релігійними проблемами.

Конструюючи для Європи свій варіант суспільного ідеалу, Воль-

тер продовжив сходофільську традицію. Складаючи панегірик Схо-

дові, передусім Китаю, закликав наслідувати його як державу осві-

ченого деспотизму, якою управляє імператор-філософ в інтересах

народу, як державу, де панує деїзм (сприймання Бога як світового

розуму, що вибудував природу), де основа ідеології — вчення Конфу-

ція — є втіленням чистої моралі. Цього, на думку просвітителя, було

досить, аби вважати європейські країни варварськими, порівняно зі

справді духовними східними.

Ускладнення процесів суспільного розвитку й, відповідно, самої

концепції Просвітництва в середині XVIII століття роблять твор-

чість Вольтера складнішою й неоднозначною. Для нього це час про-

щання з багатьма ілюзіями, а заразом і з вірою в освіченого монар-

ха, в гармонію між добром і злом, час появи цілої серії невмирущих

шедеврів. У величезній кількості творів найрізноманітніших жанрів

350

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Вольтер приходить до висновків, що творець Всесвіту не втруча-

ється в його долі, не може відвернути лихо, що зло є в основі са-

мої світобудови й переважає, тому в людській історії крихти чеснот

і щастя губляться серед злочинів, безумств, нещасть. Це своєрідно

висвітлюється в нових філософських творах, памфлетах, трагеді-

ях, прозі, що, за влучним висловом дослідників, з’являється ніби на

полях його найважливіших і найгостріших в ідейному плані філо-

софських та політичних праць. У центрі повістей, оповідань, казок-

притч стоїть типовий для класицизму образ інтелектуального ге-

роя, який прагне перейти від інтелектуального споглядання світу до

впливу на нього, та сюжет не висвітлює цю домінанту тогочасних

людських прагнень, лишаючись простою ілюстрацією тієї чи іншої

філософсько-етичної доктрини, того чи іншого питання людського

буття. Активне ж звернення до східної тематики давало змогу через

зображення чужини ще раз загострено і критично подивитися на єв-

ропейську дійсність.

Вольтер оцінює людське життя з точки зору розуму й здорового

глузду, нічого не сприймаючи на віру, все піддаючи сумніву. Показо-

ві його повісті «Задіг, або Доля» (1748 p.), «Кандід, або Оптимізм»

(1759 p.), «Простак» (1767 р.), у яких, міркуючи про недосконалість

світу й тривкість у ньому зла, мріючи про ідеальну державу Ельдора-

до, він розкриває соціальний зміст злого, санкціонованого релігією,

узаконеного беззаконня. Авторитет Вольтера як письменника, пси-

холога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяж-

ним і довгочасним. Його ідеї значною мірою визначили ідеологічну

палітру Великої французької революції, яка вшанувала його пам’ять

величним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастилії

над могилою письменника в Пантеоні.

Та не одному Вольтерові належала честь відкриття нових шляхів

розвитку людства, культури, літератури. Свої яскраві таланти віддали

цій справі Дідро й Руссо. Продовжуючи антиклерикальну діяльність

Вольтера, Дідро відкинув компромісну деїстичну версію про існуван-

ня Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції

матеріалізму й атеїзму. Виголошені ним ідеї про незалежність матерії

від духу, єдності органічної й неорганічної природи, про еволюцію

природних форм дістали широкий суспільний резонанс («Лист про

сліпих на науку зрячим», «Розмова Д’Аламбера з Дідро» та ін.).