Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

361

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

сьогодні залишається морально-психологічний трактат Стендаля

«Про любов» (1822 p.).

Глибина реалістичного відтворення французької дійсності влас-

тива й іншим митцям.

Надзвичайно цікаві морально-психологічні нариси внутрішньо-

го світу молоді Франції періоду Реставрації подає Бальзак: «Молоді

люди, не знаходячи виходу для своїх сил, кидалися не тільки в жур-

налістику, заколоти, літературу й мистецтво, вони розтрачували їх

у розгулі: так багато було соків і плодоносної сили у молодої Фран-

ції! Працьовита — ця прекрасна молодь жадала влади й розваг; ар-

тистична — вона жадала скарбів; гуляща — вона жадала збудження

пристрастей за будь-яку ціну, вона намагалася сама себе творити, але

політика скрізь перешкоджала їй»

Загострення ситуації у Франції в 1845–1847 роках зумовлювало-

ся також неврожаєм у ці роки, знищенням посівів картоплі, різким

спадом виробництва, безробіттям.

На початку 1848 року у Франції склалася революційна ситуація,

яка завершилася буржуазно-демократичною революцією: 24 лютого

після кривавих барикадних боїв повстанці рушили до королівського

палацу і примусили Луї-Філіппа зректися престолу. Було вирішено

створити Тимчасовий уряд, до складу якого як представник робіт-

ників і ремісників увійшов журналіст та історик Луї Блан (1811–

1882 pp.). Учасник революційних подій, Луї Блан водночас вважав,

що знищити капіталістичні відносини та соціальне гноблення можна

й без революційної боротьби, створюючи громадські майстерні й на-

давши всім громадянам країни виборчі права. Він був прихильником

політики компромісів і ввійшов в історію робітничого руху як один із

засновників опортунізму й реформізму.

25 лютого 1848 року була проголошена республіка, що проіснува-

ла до 1852 року. В перші післяреволюційні місяці (лютий–березень)

народ Франції домігся значних демократичних свобод: ухвалено де-

крет «Право на працю», чоловікам надані виборчі права, скорочено

робочий день, знищено рабство в колоніях Франції. Проте закріпи-

ти досягнуті в боротьбі успіхи пролетаріат Франції не зміг. Переміг-

ши 23–24 квітня на Установчих зборах, буржуазія повела наступ на

робітничий клас. Були зліквідовані національні майстерні — одна з

Бальзак О. Сочинения: В 24 т. — Москва, 1960. — Т. 9. — С. 244.

362

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

форм реалізації декрету «Право на працю» — і десятки тисяч трудя-

щих втратили роботу. У відповідь на дії уряду спалахнуло народне

повстання, яке ввійшло в історію під назвою Червневого 1848 року.

Поразка повстання прискорила перемогу буржуазії, яка пішла

на компроміс із монархістами. На виборах до Законодавчих зборів у

травні 1849 року перемогла реакційна монархічна «Партія порядку».

Було ліквідоване загальне виборче право, а 1852 року у Франції по-

новлено монархію (Друга імперія), яка проіснувала до 4 вересня 1870

року.

Французька революція 1848 року мала великий вплив на події в

Європі. Буржуазно-демократична революція 1848–1849 року у Ні-

меччині мала на меті створити єдину національну державу, знищив-

ши феодальну роздробленість — адже Німеччина була роздроблена

на 38 невеличких держав.

У 30-ті роки XIX століття, набагато пізніше, ніж в Англії та

Франції, в Німеччині почався інтенсивний промисловий розвиток.

1835 року побудовано першу залізницю, пожвавилося фабричне ви-

робництво. Важкі умови життя і праці робітників викликали хвилю

страйків у 40-ві роки, а період 1845–1847 років позначений гострою

економічною кризою, безробіттям, голодними бунтами.

Гегемоном німецької революції була буржуазія. Революційні по-

дії почалися в лютому 1848 року в Бадені широкими народними де-

монстраціями й страйками. 18 березня почалося повстання в Берлі-

ні. У березні–травні був сформований буржуазно-ліберальний уряд

і проведені у Франкфурті-на-Майні загальнонімецькі Національні

збори. Проте вже у листопаді–грудні 1848 року монархісти в Пруссії

вчинили державний переворот і відновили абсолютизм.

Революція зазнала поразки, Німеччина залишилася роздрібне-

ною. Проте позитивні зрушення, безперечно, сталися: в деяких ні-

мецьких державах ухвалено конституції, почалося руйнування фео-

дальних традицій, прискорився розвиток капіталізму.

У революційних подіях у Німеччині в 1848–1849 роках активну

участь брали Карл Маркс (1818–1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820–

1895 pp.), з іменами яких пов’язане виникнення і становлення теорії

наукового комунізму.

Теорія наукового комунізму виникла як узагальнення досвіду

того періоду історії, коли у найрозвинутіших країнах Європи загост-

363

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

рилися властиві капіталізму суперечності й на арену історії виступив

робітничий клас. До початку революції в Німеччині К. Маркс і Ф. Ен-

гельс не лише активно розробляли теоретичні питання, а й почали

боротьбу за створення пролетарської партії, встановивши зв’язки з

таємним робітничим товариством «Союз справедливих», який мав

свої осередки в Парижі, Лондоні та інших містах Європи. У 1847 році

в Лондоні відбувся з’їзд «Союзу справедливих», і на основі цієї орга-

нізації утворився «Союз комуністів».

До 1848–1849 років К. Маркс і Ф. Енгельс написали такі теоре-

тичні праці, як «Святе сімейство» (1845 p.), «Німецька ідеологія»

(1845–1846 pp.), «Злиденність філософії» (1847 p.), «Маніфест кому-

ністичної партії» (1848 р.). К. Маркс і Ф. Енгельс теоретично обґрун-

товують положення про історичну місію пролетаріату як єдиного

революційного класу в буржуазному суспільстві. В «Маніфесті кому-

ністичної партії» вперше були чітко визначені основні цілі комуніс-

тичного руху: створення політичної влади, руйнування буржуазного

суспільства й ліквідація приватної власності.

Події у Франції та Німеччині, безперечно, вплинули на історич-

ну долю Австрії, де в першій половині XIX століття мала необме-

жену владу монархія Габсбургів. Вона підкорила кілька мільйонів

слов’ян — поляків, словаків, українців, хорватів, чехів — і прагнула

понімечити їх. Австрія дістала назву «тюрми народів».

Революція 1848–1849 років ставила за мету не лише знищення

феодальних традицій, а й національне визволення народів.

Кульмінацією революції в Австрії стало повстання 6–31 жовтня

1848 року у Відні. На бік повстанців перейшла частина віденського

гарнізону. Після жорстоких боїв 31 жовтня імператорські війська

вступили у Відень, і почалася кривава розправа з повстанцями. Був

створений новий уряд з представників феодально-монархічних кіл і

запроваджена реакційна конституція.

Революція в Австрії зазнала поразки, передусім, через національ-

ну ворожнечу, відверту зраду чи компромісність буржуазії, слабкість

пролетаріату, відсутність визнаних лідерів революційного руху.

В Угорщині буржуазно-демократична революція мала на меті, пе-

редусім, ліквідувати панування монархії Габсбургів, а разом з нею й

феодально-абсолютистський лад, і створити самостійну національну

державу.

364

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

15 березня в Пешті почалося народне повстання. Революцій-

ний уряд очолив Лайош Кошут (1802–1894 pp.). Навесні 1849 року

проголошено незалежність Угорщини, а Л. Кошута обрано прави-

телем-президентом країни. Новий уряд провів значні демократичні

реформи, насамперед — знищив кріпосництво. Проте не дістали не-

залежності й автономії Славонія, Долмація, Хорватія. Це дало змогу

Габсбургам використати хорватську армію проти угорських револю-

ціонерів. Велику допомогу військам Габсбургів надала Росія, за що

передова російська інтелігенція (О. Герцен, М. Чернишевський) гнів-

но звинувачувала царизм.

У серпні 1849 року армія повстанців була розбита біля фортеці Ві-

лагош. У боях за свободу Угорщини загинув видатний угорський поет

Шандор Петефі (1823–1849 pp.), автор поем «Витязь Янош», «Апос-

тол», роману «Мотузка ката», п’єси «Тигр та гієна», численних віршів

і публіцистичних статей. Творчість Шандора Петефі, яка поєднувала

реалізм з революційною романтикою, мала великий вплив не лише на

становлення угорської національної поезії, а й на європейську літера-

туру взагалі. В історії європейської культури Шандор Петефі зали-

шився як символ єдності громадянської і творчої позиції митця.

Революція в Італії 1848 року мала розв’язати кілька проблем:

звільнити північні території країни з-під влади Австрії та об’єднати

Італію, поділену на вісім частин.

Поштовхом до Рисорджименто (Відродження) Італії були народ-

ні повстання у Сицилії, Сардинії й Тоскані. Під тиском народних мас

у цих частинах країни були запроваджені буржуазні конституції. Під

час австро-італійської війни 1848–1849 років було визволено Лом-

бардію та Венецію від австрійської окупації. Серед важливих подій

італійської революції — героїчна оборона Рима 1849 року, якою керу-

вав національний герой Італії Джузеппе Гарібальді (1807–1882 рр.).

Римляни проголосили республіку, на чолі якої став Джузеппе Мад-

зіні (1805–1872 pp.) — керівник республікансько-демократичного

крила Рисорджименто, один із засновників революційної організації

«Молода Італія».

Проте й тут, як і в інших країнах Європи, нездатність буржуазних

демократів здійснювати справді революційне керівництво призвела

до перемоги контрреволюції. Проти Римської республіки виступили

об’єднані війська Австрії, Франції, Іспанії та Неаполітанського коро-

365

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

лівства. Римську республіку було знищено. Спроба Дж. Гарібальді

дістатися Венеції, яка ще була в руках революціонерів, не вдалася.

Революція зазнала поразки.

Аналіз соціально-політичної та економічної ситуації в Європі в

першій половині XIX століття переконливо показує: якщо в ранніх

буржуазних революціях буржуазія боролася проти феодального ладу

разом з народом, виступала як революційний клас, то в революціях

1848–1849 років вона вже не є прогресивною і революційною силою.

Досвід революцій 1848–1849 років, через який пройшла більшість країн

Європи, був трагічний, але водночас він мав велике значення для фор-

мування національної самосвідомості, прискорення темпів соціального

й економічного розвитку Європи.

Німецька філософія першої половини XIX століття

як загальноєвропейське надбання

Німецька класична філософія починається з появою праць Імма-

нуїла Канта (1724–1804 рр.). Його творче життя можна поділити на

два періоди: у першому, до 1770 року, І. Кант надавав перевагу ви-

вченню природничих наук, у другому його цікавлять передусім філо-

софські проблеми.

Найважливішим надбанням першого періоду слід вважати роз-

робку Кантом космогонічної гіпотези, пов’язаної з питаннями по-

ходження Сонячної системи. Написана 1755 року «Загальна при-

роднича історія і теорія неба» була важливим кроком у розвитку

космогонії — науки про походження й розвиток Всесвіту.

Продовжуючи спроби Демокріта, Дж. Бруно, Р. Декарта, Г. Га-

лілея дати наукове пояснення космогонічним процесам, І. Кант

стверджував, що Сонячна система не існувала вічно. Окремі частини

Всесвіту мають свій початок і кінець. Процедури, що відбуваються в

Сонячній системі, він символічно порівнював зі самоспаленням ча-

рівного птаха Фенікса, що молодим і оновленим постає з попелу зно-

ву. Головні свої філософські твори І. Кант написав в останні десяти-

ліття життя: «Критика чистого розуму» (1788 p.), «Критика здатності

судження» (1790 p.).

Обґрунтовуючи принципи «критичної філософії», І. Кант ви-

ступав проти догматизму споглядальної метафізики й скептицизму з

366

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

дуалістичним ученням про непізнанні «речі в собі» й пізнанні явища,

які створюють сферу нескінченного можливого досвіду.

І. Кант визначає два види пізнання: апріорне та емпіричне. Апрі-

орне спирається на свідомість, отже, осягає істину. Емпіричне пізнан-

ня пов’язане з відчуттями й не вважається достеменним, науковим.

На думку Канта, апріорні форми знання закладені у свідомості

всіх людей. Цю апріорну істинну свідомість він називає трансценден-

тальною (від лат. transcendens — той, що виходить за межі).

І. Кант посідає особливе місце в розвитку етичної науки, адже

саме він, «узявши на себе завдання визначення специфіки моралі як

«предметної реальності», виявив, що вона має об’єктивний, загально-

значущий, позаіндивідуальний статус і виступає обов’язковим зако-

ном. При цьому мораль нерозривно пов’язана з індивідуальною сво-

бодою й автономією особистості, що відображено в її абстрактному

визначенні в системі категоричних імперативів»

Центральний принцип Кантової етики, яка спирається на понят-

тя обов’язку, — категоричний імператив: «Чини тільки згідно з такою

максимою, керуючись якою, ти водночас можеш зажадати, аби вона

стала загальним законом»

Об’єктом широких дискусій від початку XIX століття стає теорія

І. Канта про естетику як критику смаку. У «Критиці здатності суджен-

ня» він розробляє механізм естетичної оцінки, висуває принципово

важливу тезу про безсторонність естетичного судження: «Краса — це

форма доцільності предмета, оскільки вона сприймається в ньому

без уявлення про мету»

. Міркуючи про сутність прекрасного, Кант

пише, що прекрасне не є тільки якість або ознака предмета, об’єкта, а

це є ставлення суб’єкта до об’єкта, опосередковане апріорними фор-

мами мислення. Такий підхід закладав теоретичні основи, що ними

охоче послуговується естетика XX століття.

Чималий інтерес викликають роздуми І. Канта про природу ху-

дожнього таланту, а з нею і про специфіку художньої творчості.

Важливе місце в історії філософії Німеччини посідає Йоганн

Ґотліб Фіхте (1762–1814 pp.). Професор Ієнського (в 1794–1799 pp.)

і перший обраний ректор Берлінського (1810 р.) університетів,

Й. Г. Фіхте відомий і як автор досліджень «Основні риси сучасної

Етика. — Київ, 1992. — С. 63.

Кант И. Сочинения: В 6 т. — Москва, 1964. — Т. 4. — С. 260.

Там само. Т. 5. — С. 240.

367

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

епохи» (1805 р.), «Про блаженне життя» (1806 p.), «Промови до ні-

мецької нації» (1808 p.), «Факти свідомості» (1810–1811 pp.), циклу

творів «Науковчення», а також як один із перших критиків філософії

Канта.

Життя Й. Г. Фіхте припало на складний період в історії Німеччи-

ни. Давалися взнаки наслідки загарбницької політики Наполеона, та

відчувалась і визвольна боротьба європейських народів проти фран-

цузького диктатора. Фіхте вважав Наполеона зрадником революції

й спрямовував свою теоретичну просвітницьку діяльність на утверд-

ження демократичних свобод, пропаганду наукових знань, на пат-

ріотичну боротьбу за об’єднання і моральне відродження Німеччини.

Ставлячись досить критично до теоретичних концепцій своїх по-

передників (Спінози, Канта), Фіхте вважає за необхідне обґрунтува-

ти філософію як практику моральної дії. Філософія трактується ним

як наука наук, як джерело людської могутності.

Важливе значення Й. Г. Фіхте приділив концепції інтелектуаль-

ної інтуїції, відводячи їй засадничу роль у науковченні, що його філо-

соф пояснював як логічну систему інтуїтивних споглядань. На межі

XVIII–XIX століть були відомі лише окремі спроби пояснити приро-

ду інтуїції (Платон, Лейбніц). Фіхте надає інтуїції особливого значен-

ня й намагається з’ясувати її природу через суміжні поняття, зокрема,

ототожнює інтуїцію з діяльністю. Поряд з інтуїцією з’являються такі

складні філософсько-психологічні поняття, як «мисляча воля», як са-

мосвідомість «я», як «світове — я» тощо.

Продовжуючи кантівську традицію, Фіхте включає етику в струк-

туру філософського знання й поєднує моральність з творчою актив-

ністю людини. Це принципово новий аспект аналізу співвідношення

філософії — етики — проблем творчості, особливо якщо враховува-

ти, що Фіхте намагався поєднати кантівську чуттєво-«легальну» й

раціонально-«моральну» людину шляхом піднесення чуттєвих потя-

гів до рівня обов’язку.

Надзвичайно плідними були спроби Фіхте розглядати культуру

як засіб поєднання обов’язку з почуттям.

Починаючи від 1802–1803 років позиції Фіхте властиві політичні

та ідеологічні компроміси, поступовий перехід до аналізу релігійних

проблем. Філософ наголошує на значенні віри й шукає шляхи збли-

ження з християнством.

368

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Особливе місце в історії німецької класичної філософії належить

Фрідріхові фон Шеллінгу (1775–1854 pp.). Він зазнав великого впли-

ву філософської концепції Фіхте. Шеллінг започаткував тенденцію

«естетизації» філософського мислення, розглядаючи мистецтво як

вищу стадію розвитку світового начала. Філософські погляди Шел-

лінга у другій половині XIX століття стимулюватимуть дослідження

безсвідомого, міфу, символу як внутрішнього змісту образів.

Найвідоміші праці Ф. Шеллінга — «Про Я як принцип філософії»

(1795 р.), «Про світову душу» (1798 p.), «Система трансценденталь-

ного ідеалізму» (1800 p.), «Філософія та релігія» (1803 p.), лекції з

філософії мистецтва (1802–1805 pp.), курс лекцій «Філософія міфо-

логії та одкровення» (1811–1820 pp.).

Ф. Шеллінг розвинув принципи об’єктивно-ідеалістичної діалек-

тики природи як живого організму. Своєрідним поштовхом до ство-

рення власної філософської концепції у Шеллінга виступає поняття

абсолют — тотожність об’єкта і суб’єкта.

Систему трансцендентального ідеалізму Шеллінга можна розгля-

дати як єдність «філософії природи», «тотожності» й «одкровення».

Формування Шеллінґової філософії відбувалося одночасно з видат-

ними відкриттями в природничих науках. Можна говорити про спад-

ковість ідеї єдиної природи: Лейбніц — Шеллінг — природодослід-

ники XIX століття. Безпосередній вплив натурфілософії Шеллінга

визнавали фізик М. Фарадей, природодослідник і лікар Р. Майєр,

біологи К. Бурлак, Л. Окен, геолог Г. Стеффенс та ін.

Натурфілософія й трансцендентальна філософія, вважав Шел-

лінг, «поділяють між собою два можливих спрямування філософст-

вування»

. Висновки, які дають нам ці два спрямування, взаємодіють,

«гармонізуються»: «Те, що в реальному чи природному світі вираже-

не як тяжіння, в ідеальному — як споглядання — все це є одне й те

саме»

. У Шеллінга, зазначають дослідники, «діалектика духу є і дуб-

лікат, і вдосконалення діалектики природи».

Як і Фіхте, Шеллінг велику увагу приділяє інтелектуальній ін-

туїції, яка є засобом розкриття законів моралі, мистецтва й теології.

Інтелектуальна інтуїція — своєрідна ознака філософської і художньої

геніальності.

Шеллинг Ф. Система трансцендентального идеализма. — Ленинград, 1936. — С. 15.

Шеллинг Ф. Бруно, или О божественном и естественном начале вещей. Разго-

вор. — Санкт-Петербург, 1908. — С. 144.

369

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

Особливої уваги варті лекції з філософії мистецтва, які Шеллінг

прочитав у Ієні й Вюрцбурзі. В них обґрунтовано думку про художню

творчість та естетичне споглядання як вищі ступені розвитку абсо-

люту. Шеллінг поділяв романтико-ірраціональний погляд на світ —

це дає право говорити про нього як про спадкоємця ієнських роман-

тиків, зокрема Ф. Шлегеля і Новаліса.

У 1814–1817 роках погляди Шеллінга зазнають змін, поступово

набуваючи теософського, релігійно-містичного спрямування. Ще в

1803 році в праці «Філософія та релігія» Шеллінг визначає абсолют

як Бога, як нескінченну першооснову. На початку 40-х років він стає

ідейним виразником аристократично-клерикальних кіл Німеччини,

свідомим пропагандистом містико-теософських ідей.

Попри складність, неоднозначність і суперечливість філософсь-

ких ідей Шеллінга, не можна заперечувати силу їхнього впливу на

світорозуміння інтелігенції Європи як у XIX, так і в XX столітті,

адже відбиток шеллінгіанства є у філософських концепціях Гегеля і

Фейербаха, Шопенгауера і Фрейда, К’єркегора і Бергсона. Широку

дискусію окремі положення Шеллінга викликали на Штутгартсько-

му гегелівському конгресі у травні 1975 року. Можна приєднатися до

думки, що «лінія висхідного філософського руху пройшла повз піз-

нього Шеллінга через Гегеля до його учнів — гегельянців, а далі — до

його матеріалістичних критиків. Але без об’єктивної діалектики при-

родного буття в раннього Шеллінга не було б такого широко відпра-

цьованого об’єктивно-діалектичного вчення Гегеля»

Філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770–1831 pp.)

вважається вершиною німецького класичного ідеалізму. За своїми

поглядами Гегель — об’єктивний ідеаліст, головне досягнення його

філософської концепції — теорія діалектики.

Перші періоди діяльності Гегеля позначені чималим впливом фі-

лософської позиції Шеллінга, який, хоч і був молодшим від Гегеля,

відігравав, як уже зазначалося, активну роль у культурному житті

Німеччини. Найважливішим у філософському становленні Гегеля

вважається ієнський період (1801–1807 pp.), коли він написав першу

велику працю «Феноменологія духу» (1807 р.). В 1812–1816 роках,

працюючи в Нюрнберзі директором гімназії і викладачем філософсь-

кої пропедевтики, він створює «Науку логіки».

Нарский И. С. Западноевропейская философия XIX века. — Москва, 1976. — С. 239.

370

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

В 1816 році Гегель починає працювати на кафедрі філософії у

Гейдельберзькому університеті й сповна викладає свою систему в

«Енциклопедії філософських наук».

Наприкінці 1818 року починається останній — берлінський — пе-

ріод діяльності Гегеля, пов’язаний з роботою над «Філософією пра-

ва», розробкою й читанням курсів з філософії історії, естетики, істо-

рії філософії, що їх за лекційними конспектами видано вже по смерті

філософа.

Одна з яскравих особливостей філософії Гегеля — вміння спира-

тися на «уроки історії філософії», аналізувати логіку соціально-істо-

ричного процесу. Це зумовило злиття в діалектиці Гегеля її онтоло-

гічних і гносеологічних сторін.

Гегель уважно ставився до культури минулого в найширшому

розумінні цього поняття. Плідним для нього виявляється вивчення

філософської спадщини Платона й неоплатоників, Лейбніца і Руссо,

Віко і Гердера. Повз увагу Гегеля не проходять філософські, куль-

туротворчі пошуки Канта, Фіхте, Шеллінґа, Гете. Особливо варто

відзначити інтерес Гегеля до природничих наук, його безпосередній

аналіз праць Лапласа, Карно, Ламарка, листування з Гете з приводу

проблем натурфілософії. Категорії діалектики перетворились у фі-

лософії Гегеля на загальні форми самого об’єктивного світу, а соці-

альний світ виступив «уречевленим мисленням людства». Ще одна

заслуга Гегеля полягає в розробці складної системи категорій, через

взаємодію яких формуються метод і закони діалектики. Поєднавши

діалектику й логіку, філософ включає практику в діалектику.

Значну роль у філософській системі Гегеля відіграють супереч-

ності. Філософ розглядає їх як універсальну, загальну об’єктивно-

логічну форму, як провідну категорію діалектики: «Суперечнос-

ті — ось що насправді рухає світом...»

. Із загальною філософською

системою Гегеля органічно пов’язані його естетичні погляди, адже

гегелівська естетика — це спроба відтворити картину всесвітнього

розвитку художньої свідомості людства. Найзагальнішою естетич-

ною категорією в Гегеля виступає прекрасне: ідея прекрасного, пре-

красне у природі й мистецтві. Аналіз прекрасного дає філософові

змогу підій ти до вивчення ширшої проблеми — специфіки людської

Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук: В 2 т. — Москва, 1974. — Т. 1. —

С. 280.