Левчук Л.Т. Історія світової культури

Подождите немного. Документ загружается.

351

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Випереджала сучасників і соціальна думка Дідро. Не поділяючи

типове для просвітників розуміння рівності як правового феномена,

він вірив у її реалізацію в суспільстві, що не ставить у центрі всього

розрахунок. Він вірив у можливість побудови нової спільноти, жит-

тєвим принципом якої мала стати природна доброта й народжувана

нею самопожертва. Особливу увагу філософа привертали ті суспільні

звичаї, що орієнтували людину на добровільне й некорисливе здій-

снення вчинків заради інших.

На основі подібних поглядів будується естетична концепція

Дід ро, яка мала надзвичайне значення для розвитку європейського

мистецтва, зокрема літератури. Виходячи з ідей англійського Про-

світництва (Гатчесон, Шефтсбері та ін.), він загострює їх і розви-

ває: стверджує об’єктивну основу краси, розглядає мистецтво як ді-

яльність, що не поступається науці в пізнанні, розвиває філософські

основи реалізму, приділяє увагу питанням типізації у створенні ху-

дожнього образу. Від визнання величезного моральнісного впливу

мистецтва на людину мислитель приходить до створення цілої про-

грами революційно-демократичного виховання громадян, вимагає від

художника високої ідейності, закликає до демократизації мис тецтва.

Особливий акцент філософ робить на театрі як найдійовішому спо-

собі пропаганди просвітницьких ідей, підкреслює пріоритет серйоз-

ної комедії та міщанської драми з їхніми можливостями зображення

життя звичайної людини. У «Парадоксі про актора» (1773 р.) Дідро

обґрунтовує свою концепцію акторської гри, вимагаючи вивчення

й зображення людської природи без суб’єктивного впливу власних

емоцій. Запропонована у зв’язку з цим система драматургічних жан-

рів поставила під сумнів нормативну естетику Буало вже тим, що

центральне місце серед жанрів віддавалося «середньому», побудова-

ному на конфліктах і проблемах людей третього стану. Свої принци-

пи Дідро послідовно розвивав у статтях до «Енциклопедії», що була

гімном творчій праці, в «Салонах», у серії звітів про художні вистав-

ки, які започаткували новий літературний жанр — художню критику,

намагався реалізувати їх у власній творчості.

На жаль, художня практика Дідро не стала адекватною його тео-

ретичним ідеям. Передусім це стосується його п’єс нового жанру, де

безконфліктність і відсутність соціальної гостроти виявились за-

кономірним результатом піднесення на щит патріархальних чеснот

352

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

вже буржуазної родини. Вагомішим був внесок Дідро в європейський

роман. Його «Черниця» (1760 p.), поглиблюючи філософську проб-

лематику повістей Вольтера, стала бунтом проти всілякого прини-

ження людської гідності, утвердженням суспільної природи людини.

В «Небожі Рамо» (1762 p.), вступивши фактично в дискусію із самим

собою, філософ перевіряв власні ідеї й позбавлявся ілюзій. Апологією

реальному світові, чинникам щастя й насолоди став «Жак-фаталіст

і його пан» (1773 p.). Аналіз цих творів свідчить, що Дідро яскраво

репрезентував не лише розквіт суспільної думки Просвітництва, а і

його художньої прози.

Як синонім сентименталізму вживається у світовій літературі

ім’я Руссо, представника радикального крила французького Просвіт-

ництва. Його симпатії на боці «нових людей», проникнення в їхній

внутрішній світ надає його творам особливого психологізму, густо

приправленого антифеодальними мотивами. Не випадково герої Рус-

со, розмірковуючи над економічними, педагогічними, релігійними й

естетичними проблемами, так полюбляють писати листи.

Над усе автором ставиться моральнісна позиція героя, що гар-

тується в зіткненні з дійсністю, з носіями протилежних поглядів, у

конфлікті нового й старого. Це новаторське зображення людського

характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла стало епо-

хальним досягненням європейського сентименталізму. Почуття в різ-

ні епохи зображалися в мистецтві по-різному, сентименталізм зробив

їх основним критерієм в оцінці характеру. Людина у Руссо — істота

складна, суперечлива, здатна вступати у внутрішню боротьбу сама з

собою.

Не уник суперечливості й сам Руссо як громадянин відкрито ви-

ступаючи проти «старого режиму», мріючи про демократичну респу-

бліку, нову людину, виховану на високих і благородних ідеалах, під-

казаних самою природою, а як мислитель втікаючи від буржуазних

реалій життя у психологію, шукаючи допомоги за межами дійсності.

Та вплив його виявився вирішальним для майбутнього письменства,

особливо для романтиків кінця XVIII століття. Діяльність Руссо, як

і інших представників просвітительського руху, сприяла тому, аби

Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною

й необхідною частиною. Його здобутки й тепер збагачують духовний

світ людини.

353

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Рекомендована літ ература

1. Григорович В. Б. Великие музыканты Западной Европы: Бах, Гайдн,

Моцарт, Бетховен. — Москва, 1982.

2. Западноевропейская художественная культура XVIII века. — Москва,

1980.

3. История всемирной литературы: В 9 т. — Москва, 1988. Т. 5.

4. Момджян X. Н. Французское Просвещение XVIII века. — Москва,

1983.

5. Музыкальная эстетика Западной Европы XVII–XVIII вв. — Москва,

1971.

6. Философия эпохи ранних буржуазных революций. — Москва, 1983.

354

Розділ XII.

ЗАХІ ДНОЄВРОПЕЙСЬК А КУЛЬТУРА

XIX СТОЛІТТЯ

Культура Європи в першій половині XIX століття.

Німецька філософія першої половини XIX століття як загальноєвро-

пейське надбання.

Культура Європи у другій половині XIX століття.

Розвиток художньої культури Європи XIX століття: від романтизму до

реалізму.

Культура скандинавських країн.

Інтеграційні процеси в європейській культурі другої половини XIX сто-

ліття.

Культура як об’єкт теоретичного аналізу на межі XIX–XX століть.

Культура Європи в першій половині XIX століття

Аналіз європейської культури у першій половині XIX століття

вимагає враховувати численні фактори, які зумовили специфіку ма-

теріального й духовного розвитку в цей період і які, з одного боку,

вплинули на становлення певної спільності, а з другого — утверджу-

вали територіальну, національну самобутність різних країн Європи.

Вважається, що XIX століття пройшло під знаком французьких

революцій. Тому доцільно передусім розглянути соціально-політич-

не й економічне становище Франції в першій половині XIX століття.

Його визначили події, що сталися тут наприкінці XVIII століття: по-

встання в Парижі монархістів проти Директорії (1795 p.), вторгнення

Бонапарта в Італію й початок визволення країни від австрійців, похід

355

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

французьких військ до Єгипту (1798–1799 pp.) і, нарешті, державний

переворот 18 брюмера (9 листопада) 1799 року. Директорія втратила

свої позиції в країні, пожвавилася діяльність монархістів, буржуазія

вимагала сильної влади й наведення у Франції жорсткого порядку.

Це відкрило шлях до влади молодому тридцятирічному генералові

Бонапарту.

Обійнявши в 1799 році посаду першого консула Франції, Бона-

парт фактично самостійно править країною, а 1804 року стає імпера-

тором.

Період між 1799 і 1804 роками позначений жорсткими репресив-

ними акціями, передусім французької поліції: вона намагається зни-

щити революційні завоювання, переслідує якобінців, утискує свобо-

ду слова тощо. Чималих зусиль доклав Наполеон, аби підготувати

«Громадянський кодекс», що закріпив у Франції буржуазний лад,

проголосивши недоторканність приватної власності й рівність усіх

громадян перед законом.

Між 1800 і 1815 роками Наполеон здійснив низку військових по-

ходів, намагаючись «перекроїти» Європу, досягти світового пануван-

ня французької буржуазії. Перемогою завершилися війни з Австрією,

Пруссією, Іспанією, проте у війні з Росією 1812 року французька ар-

мія зазнала поразки, яка визначила подальшу долю Франції та бага-

тьох європейських народів. 1813 року відбулася чотириденна «бит-

ва народів» під Ляйпциґом, і в січні 1814 року війська Росії, Австрії,

Пруссії та Швеції перейшли кордон Франції і вступили до Парижа.

Наполеон зрікся престолу й був засланий на острів Ельбу. На

французький престол повернулася династія Бурбонів: королем

Франції стає Людовік XVIII — брат страченого Людовіка XVI. По-

вернення Бурбонів призвело до глибоких суперечностей між дворян-

ством, церквою та буржуазією. Їхні незгоди дали Наполеонові змогу

повернути на сто днів владу. Налякані його поверненням союзники

об’єднаними зусиллями 18 червня 1815 року розгромили Наполео-

нову армію під Ватерлоо, виславши скинутого імператора на острів

Святої Єлени, де він помер у 1821 році.

Упродовж 1814–1815 років у Європі порядкували переможці —

«комітет чотирьох»: Англія, Росія, Австрія та Пруссія. Росія отрима-

ла частину Польщі, Англія — острів Мальту й чимало колишніх гол-

ландських колоній, Пруссія — частину Польщі й Рейнську область,

356

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Австрія — Ломбардію та Венецію. Розподіл територій призвів як до

появи вісьмох невеличких держав на території Італії і зруйнування

Польщі, так і реставрації дореволюційних порядків, влади й приві-

леїв дворянства, відновлення монархії Бурбонів не лише у Франції, а

й в Іспанії та в Неаполі.

У 1812–1815 роках у Європі посилюється вплив Росії. За пропо-

зицією Олександра І монархи Європи уклали «Священний союз»,

маючи на меті проводити скоординовану політику, допомагати один

одному в антиреволюційній діяльності у країнах Європи.

Не менш поважним претендентом на панівне становище в євро-

пейській політиці була Англія. На межі XVIII і XIX століть ця країна

пережила промислову революцію: відбувся перехід від ручної праці

до машинної, від мануфактури до фабрики. В середині XIX століття

сучасники вважали Англію своєрідною «майстернею світу» — вона

була найбільшим у Європі виробником вугілля, чавуну, бавовняних

тканин. Англійська буржуазія майже не мала конкурентів на світо-

вому ринку. Стимулюючи виробництво, уряд Англії підтримував на

початку століття масове переселення селян у промислові райони,

дозволяв нещадну експлуатацію робітників, 12–14-годинну працю

дітей і підлітків. Англія поступово стає однією з найбагатших країн

світу. В накопиченні багатства чимало прислужилися колонії в Індії,

Австралії та Канаді.

Розвиток капіталізму в Англії потребував нових науково-техніч-

них знань, передусім «створення достатньо економічних і зручних

для використання джерел енергії, які могли б рухати машини, що

потребують енергії»

. Друге не менш важливе завдання — технічна

розробка й запровадження «парової машини, яку можна розглядати

як перший універсальний двигун»

. Ще наприкінці XVII століття ан-

глійський інженер Томас Севері (1650–1715 pp.) зробив перші моде-

лі парової машини, пізніше з’явилася вдосконалена машина англійсь-

кого винахідника Томаса Ньюкомена (1663–1729 pp.) і, нарешті,

Джеймс Уатт (1736–1819 pp.) — видатний англійський винахідник,

зваживши позитивні й негативні якості попередніх моделей, створив

парову машину, яка до кінця XIX століття була практично єдиним

універсальним двигуном. Не менш видатну роль відіграв і англієць

Кириллин В. А. Страницы истории науки и техники. — Москва, 1986. — С. 265.

Там само. С. 270.

357

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

Джордж Стефенсон (1781–1848 pp.) — автор паровоза «Ракета», го-

ловний інженер компанії з будівництва першої залізниці загального

користування Стоктон-Дарлінггон (1814–1825 pp.).

Будь-який перелік досягнень англійської науки й техніки першої

половини ХІХ століття завжди буде фрагментарним і неповним, на-

стільки багатогранною була творчість учених і винахідників. Чимало

винаходів набули світового значення: наприклад, доробок Роберта

Фултона (1765–1815 pp.), американця з походження, чия діяльність

пов’язана і з Англією, і з Францією, де він, зокрема, побудував під-

водний човен «Наутілус» і пароплав.

Великих здобутків досягли англійські вчені у фізиці, хімії, біо-

логії, медицині. Надзвичайна широта наукових інтересів була влас-

тива Томасові Юнгу (1773–1829 pp.): лікарю й фізику, астроному й

металургу, Віпьяму Стьорджену (1783–1850 pp.) — винахідникові

електромагніта (1825 p.), Гемфрі Деві (1778–1829 pp.) — засновнико-

ві електрохімії, Робертові Броуну (1773–1858 pp.) — ботаніку, який

1827 року, підтвердив справедливість кінетичної теорії (броунів-

ський рух), описав структуру ядра рослинної клітини.

20-ті роки XIX століття в Європі можна вважати роками рево-

люцій. Революційні настрої охопили Іспанію, Італію, але були жор-

стоко придушені. Стратою п’ятьох патріотів і трагічними репресіями

закінчилася й у Росії спроба повстання в грудні 1825 року.

У Франції після повернення династії Бурбонів у 1815 році роз-

почалися арешти, страти, переслідування всіх, хто підтримував рево-

люцію, — «білий терор», названий так через білий колір прапора Бур-

бонів. Та ні терор, ні активізація дворянства й церкви вже не могли

здолати змін, що їх викликали у свідомості французів революційні

процеси. Щоб уникнути нової революційної ситуації, Людовік XVIII

погоджується на конституцію, яка обмежує права монарха. Проте

його компромісна позиція лише на деякий час стримує революційні

настрої.

1824 року Людовік помер і на французький престол зійшов Карл

X. Влітку 1830 року ненависть до монархії виливається в реальні

форми протесту: після розпуску Карлом X палати депутатів, ухвален-

ня «липневих ордонансів» — указів, які обмежували демократичні

свободи й значно розширювали права французького монарха, на ву-

лицях Парижа з’явилися барикади. Після вуличних боїв 27–29 липня

358

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

1830 року місто захопили повстанці. Карл X зрікся престолу. Період

між 1830 і 1848 роками історики називають Липневою монархією:

за пропозицією французької буржуазії та банкірських кіл королем

Франції стає Луї-Філіпп Орлеанський, так званий «король-громадя-

нин». На плечах французьких робітників, ремісників, студентів, які зі

зброєю в руках боролися на барикадах, до влади прийшла жорстока і

владна людина. Вісімнадцять років правління «короля-громадянина»

позначені збідненням більшості населення Франції. Промисловий

переворот здійснювався в країні повільно, переважання ручної пра-

ці гальмувало розвиток промисловості. Саме в середовищі промис-

лових робітників у Ліоні вибухнули повстання 1831 й 1834 років. У

1831 році вперше заявила про себе нова історична сила — пролетарі-

ат, який починав революційну боротьбу проти буржуазії, а повстання

1834 року мало відверто республіканський характер. Ці повстання,

загальна невдоволеність умовами життя і праці, відсутність демокра-

тичних свобод стимулювали формування таємних товариств, діяль-

ність республіканців.

30-ті — 40-ві роки XIX століття у Франції — період розвитку ка-

піталізму, збагачення буржуазії й закріплення в її руках політичної

влади. Водночас широкі верстви населення не мають виборчих прав,

отже й не беруть практичної участі в управлінні країною. Складним

було становище політично безправних робітників і селян — безпосе-

редніх жертв капіталістичної експлуатації.

Розгляд культури Європи першої половини XIX століття потре-

бує наголосу на філософії утопістів-соціалістів, передусім французів

Сен-Сімона і Фур’є та англійця Оуена. Активна теоретична діяльність

цих видатних гуманістів, їхні наукові праці відобразили соціально-

політичні, економічні, культурні процеси у Франції й Англії початку

XIX століття. Проте їхні твори, хоч і містили гостру критику капіта-

лізму, були відірвані від тогочасної конкретної політичної ситуації.

Клод-Анрі Сен-Сімон (1760–1825 pp.) народився в Парижі в

аристократичній родині. У 19-річному віці брав участь у боротьбі

за незалежність північноамериканських колоній проти Англії, а зго-

дом — у французькій революції 1789–1794 років. У своїх теоретич-

них працях «Нотатки про загальне тяжіння» (1813 р.), «Про промис-

лову систему» (1822 p.), «Нове християнство» (1825 р.) Сен-Сімон

розвиває думки про новий промисловий лад, що спирався б на працю

359

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

всіх членів суспільства, а соціальне становище конкретної особи від-

повідало б його праці. Сен-Сімон виступав за збереження приватної

власності. На його думку, саме великі власники мають бути при владі

і, діючи в інтересах усіх громадян, створювати рівновагу в суспіль-

стві. Сен-Сімон висловив чимало плідних думок про класову будову

суспільства, про можливості планової економіки, про майбутнє все-

світнє об’єднання людей, сподіваючись там, у майбутньому, «золото-

го віку» людства.

Шарль Фур’є (1772–1837 pp.) — автор праць «Теорія чотирьох

рухів і загальних доль» (1808 p.), «Теорія всесвітньої спільноти»

(1822 p.), «Новий господарський соціетарний світ» (1829 р.) — по-

діляв історію суспільства на п’ять періодів: едемізм (зелений рай),

дикість, патріархат, варварство і цивілізація. Теоретично, вважав

Ш. Фур’є, людство вже досягло рівня цивілізації — тобто епохи гар-

монії та щастя. Проте на практиці життя людей не поліпшилося —

навпаки, стало біднішим і драматичнішим. Причини цього Ш. Фур’є

вбачав у природі капіталізму, в поділі суспільства на багатих і бідних,

використанні праці бідняків.

Вивчаючи капіталістичне суспільство, Ш. Фур’є відкрив супереч-

ності в самих засадах цього суспільства. Він наполягав на потребі за-

провадити такий соціальний лад, що усунув би суперечливість, ало-

гічність розвитку цивілізації. На думку Фур’є, цьому могло сприяти

створення трудових асоціацій — фаланг. Фаланги налічують до 1500

членів і поділені на серії та групи. На чолі фаланг стоять ареопаги —

спеціальні ради, які спрямовують життя й діяльність людей. Кожен

член серії або групи має повну «свободу задоволення пристрастей»,

змагається за краще виконання дорученої колективом справи. «Тру-

дові армії» перетворять планету, вдосконалять її рослинний і тварин-

ний світ. Ш. Фур’є мріяв про «планету Земля» без кордонів, з єдиною

мовою та загальнолюдською культурою.

Англійський соціаліст-утопіст Роберт Оуен (1771–1858 pp.) на-

магався теорію поєднати з практикою. Як теоретик P. Оуен гостро

критикував «нерозсудливість» буржуазного суспільства, виступав за

скасування приватної власності, висував і обґрунтовував ідею «ро-

зумного суспільства» — соціалізму. Найважливішими рисами ново-

го суспільства мало бути спільне володіння засобами виробництва,

рівність прав і колективна праця. Як практик він намагався здійснити

360

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

деякі соціальні перетворення на прядильній фабриці в шотландсько-

му місті Нью-Ленарку, якою керував від 1791 року: скоротив робо-

чий день, відкрив дитячий садок, школу для робітників. Пізніше, вже

живучи в США, заснував колонію-общину «Нова Гармонія», в життя

якої мріяв запровадити соціалістичні принципи. Проте досягти гар-

монії не пощастило. Спроби P. Оуена і його послідовників (після

смерті P. Оуена в США було зорганізовано близько 40 общин) за-

знали невдачі. Далася взнаки штучність моделі досконалого суспіль-

ства: теоретики не враховували реальні історичні умови, тогочасний

рівень політичної та морально-психологічної культури.

Для першої половини XIX століття властива розбіжність між

різними сферами суспільного життя. Особливо чітко це видно на при-

кладі Франції, де кожна сфера — політична, науково-технічна (слід

пам’ятати, що саме перші десятиліття XIX століття дали світові ви-

датних французьких учених: одного з засновників електродинаміки

Андре Ампера (1775–1836 pp.), астронома, математика і фізика П’єра

Лапласа (1749–1827 pp.) та ін.), філософська, мистецька — вела склад-

ні духовні та інтелектуальні пошуки, накопичувала як позитивний,

так і негативний досвід, проте не змогла виявити себе як цілісність.

Це позначалося й на світовідчутті різних соціальних верств цього

історичного періоду.

Аналізуючи культуротворчі процеси у Франції, слід звернути ува-

гу на орієнтацію діяльності художньої інтелігенції, її активну участь у

формуванні морально-психологічних та естетичних орієнтирів цього

періоду. Найбільш виразно це простежується у творчій спрямова-

ності і громадянській позиції видатного французького письменни-

ка Стендаля

(1783–1842 pp.). У 1823 році він видає працю «Расін і

Шекспір», яка сприймається сучасниками як маніфест реалістичної

школи, принципи якого позитивно віддзеркаляться в подальшій долі

європейської літератури. Глибиною розкриття суспільних супереч-

ностей, реалістичністю зображення історичних подій, майстерністю

психологічного аналізу позначені романи письменника «Червоне і

чорне» (1831 р.), «Пармська обитель» (1839 р.). Стендаль увійшов в

історію європейської культури і як талановитий мистецтвознавець —

автор робіт «Історія живопису в Італії» (1817 p.), «Життя Гайдна,

Моцарта і Метастазіо» (1817 p.). Об’єктом теоретичної уваги ще й

Справжнє ім’я та прізвище — Анрі-Марі Бейль.