Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
571
основі ціннісних уявлень складаються ціннісні орієнтації особи+
стості. Вони є сплавом раціонального й емоційного і регулюють
діяльність людини (задають її вектор) у найбільш значущих
ситуаціях. В системі ціннісних орієнтацій виявляється відношен+
ня людини до цілей життя та до засобів їх досягнення.
У кожну епоху і в кожній великій соціально+історичній
групі виробляються певні типи ціннісних орієнтацій, які
отримують філософсько+етичне обґрунтування. Серед них
можна вказати на такі:
1. Евдемонізм (від грец. εύδαιμονία – щастя). Згідно з ним,
досягнення щастя є вищим критерієм доброчинності і в той же
час основою моральних вчинків. Французькі просвітники XVIII
ст. вважали, що прагнення до щастя притаманне людині від
природи, тому щастя – вища й кінцева мета кожної людини
й кожного суспільства.
2. Гедонізм (від грец. ηδονη – насолода) увесь зміст
моральних вимог зводить до загальної мети – отримувати
насолоду і запобігати страждань. Давньогрецький філософ
Епікур, який першим спеціально обґрунтовував гедоністичну
установку в житті, не мав на увазі вульгарне прагнення до
насолод за любу ціну. У нього йшлося про таку міру насолоди від
життя, коли їй вдається уникати болісних наслідків.
3. Аскетизм (від грец. άσκησις – вправи, фізичні переванта+
ження для відповідного формування тіла й духу) обґрунтовує
й пропагує утримання, відмову від усіх насолод, життєвих благ;
часто буває пов’язаний з релігійними вченнями про мораль,
сповідує самозречення, боротьбу зі спокусами грішного тіла.
Аскетизм був відомий ще з давніх часів на Сході та Заході.
У середньовічній Європі був підтриманий католицькою церквою
і поширювався орденами жебракуючих монахів, зокрема фран+
цисканцями, послідовниками Франциска Асизького (1182–1226).
4. Утилітаризм (від лат. utilitas – користь) набув
обґрунтування в XIX ст. в Англії, де найбільш відомим його
пропагандистом вважається Ієремія Бентам (1748–1832). Згідно
утилітаризму, мета моральної діяльності – досягнення найбіль+
шої кількості щастя для найбільшої кількості людей.
Кожний з зазначених типів ціннісних орієнтацій знаходив
своїх прихильників і прискіпливих критиків, аргументами «за»
і «проти» переповнена численна спеціальна література з мораль+
ної філософії, до якої й можна переадресувати читача.
1
Вислови+
1
Зокрема критику гедонізму і утилітаризму див. [59]
__________________________________________ О. М. Кривуля
572
мо тут тільки загальне зауваження. Очевидно, що вказані й не
вказані тут типи ціннісних орієнтацій мають деяку спільну
основу, їх об’єднує установка на благо, щастя тощо. Відрізняють+
ся вони акцентами, вибором тих чи інших доктринальних
мотивів у якості етичної мети діяльності і вчинків.
Ціннісні орієнтації знаходять свій сукупний вираз і в ідеалах.
Ідеал це зразок, загальний орієнтир, що визначає діяльність
і поведінку людей (групи) в тій чи іншій сфері суспільного
життя, або всю життєдіяльність. В ідеалах формуються вищі
норми досконалості і шляхи її досягнення. Йдеться, наприклад,
про такі норми+ідеали як свобода, справедливість, рівність,
красота, гармонія, мудрість. Оцінюючи роль ідеалів у житті
людини, І. Кант писав: «…Людський розум містить не тільки
ідеї, але й ідеали, які, мають хоча й не творчу, на кшталт пла
тонівських, але все ж таки практичну силу (як регулятивні
принципи) і лежать в основі можливості досконалості певних
учинків... Чеснота і разом із нею людська мудрість у всій їхній
чистоті суть ідеї. Але мудрець (стоїків) є ідеал, себто лю
дина, що існує тільки в думці, але цілком відповіадає ідеї
мудрості. Як ідея дає правило, так ідеал служить у такому
випадку за прообраз для цілковитого визначення своїх копій;
і ми не маємо іншого мірила для наших учинків, крім
поведінки цієї божественної людини в нас, із якою ми
порівнюємо себе, оцінюємо і тим самим поліпшуємося, хоча й
ніколи не можемо дорівнятися до неї.» [60]
Певні ідеали мають усі люди. Існують поширені ідеали, які
поділяють великі групи людей, є, мабуть, у чомусь і в кого+
небудь і свої, унікальні. Можна говорити також про істинні
й помилкові, позитивні й негативні ідеали, одні з яких –
конструктивні, ведуть до розвитку, удосконалення особи, а інші –
руйнівні, деструктивні стосовно індивіда та суспільства. Частина
людей здатна сама формувати прогресивні ідеали, частина свідо+
мо і вперто готова відстоювати негативні. Однак більшість
звичайних людей живе у світі ідеалів, користуючись шаблонами,
модою, принципом «бути як усі». Добре, якщо ці «всі» рухають+
ся у належному напрямку. В умовах же перехідного суспільства
надзвичайно зростає роль особистої розумної позиції, коли при
виборі ідеалів мисляча людина відповідально відноситься до
власного життя й долі держави.
Філософія______________________________________________
573
Література
1. Аристотель. О душе // Аристотель. Сочинения в четырёх томах. Т.1. –
М.: Мысль, 1975. – С. 369–448
2. Аристотель. Протрептик. О чувственном восприятии. О памяти. –
СПб.: Изд+во С.+Петерб. ун+та, 2004. – 183 с.
3. Бердяев Н. А. Философия свободного духа. – М.: Республика,
1994. – 480 с.
4. Вейнгартнер П. Фундаментальные проблемы теорий истины. – М.
РОССПЭН, 2005. – 352 с.
5. Даммит М. Истина // Аналитическая философия: становление
и развитие (антология). – М.: Дом интеллектуальной книги, Прогресс+
традиция, 1998. – С. 191–212.
6. Декарт Р. Рассуждение о методе. Описание человеческого тела. Об
образовании животного. Страсти души // Декарт Р. Сочинения в 2 т.
Т.1. – М.: Мысль, 1989. – С. 250–460, 481–572.
7. Деннет Д. Онтологическая проблема сознания // Аналитическая
философия: становление и развитие (антология). – М.: Дом
интеллектуальной книги, Прогресс+традиция, 1998. – С. 360–375.
8. Джемс В. Прагматизм. – К.: Україна, 1995. – 282 с.
9. Кун Т. Структура научных революций. – М.: Прогресс, 1977. – 300 с.
10. Лекторский В. А. Эпистемология классическая и неклассическая. –
М.: Эдиториал УРСС, 2001. – 256 с.
11. Лакатос И. Доказательства и опровержения (Как доказываются
теоремы). – М.:Наука, 1967. – 152 с.
12. Лакатос И. Методология научных исследовательских программ //
Вопросы философии. – 1995, №4.
13. Леонтьев Д. А. Ценность как междисциплинарное понятие: опыт
многомерной реконструкции // Вопросы философии. – 1996, №4.
14. Макинтайр А. После добродетели: Исследования теории морали. – М.:
Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2000. – 384 с.
15. Маркс К. Тезисы о Фейербахе // Маркс К, Энгельс Ф. Избранные
сочинения. Т 2. – М.: Политиздат, 1985. – С. 1–3.
16. Мамардашвили М. О сознании // Мамардашвили М. Необходимость
себя / Лекции. Статьи. Философские заметки. – М.: Лабиринт, 1994. –
214–228.
17. Мудрагей Н. С. Идеал – проблема выбора, или Воля к разуму //
Вопросы философии. 1995. – №
9.
18. Мур Дж. Принципы этики. –М.: Прогресс, 1984. – 326 с.
19. Остин Д. Истина // Аналитическая философия: становление и развитие
(антология). – М.: Дом интеллектуальной книги, Прогресс+традиция,
1998. – С. 174–190.
20. Патнэм Х. Философия сознания. – М.: Дом интеллектуальной книги,
1999. – 240 с.
21. Платон. Тимей // Платон. Сочинения в трёх томах. Т. 3. Ч. 1. – М.:
Мысль, 1971. – С. 455–541.
22. Полани М. Личностное знание: На пути к посткритической
философии. – М.: Прогресс, 1985. – 344 с.
__________________________________________ О. М. Кривуля
574
23. Поппер К. Объективное знание. Эволюционный подход. – М.:
Эдиториал УРСС, 2002. – 384 с.
24. Поппер К. Логика и рост научного знания. Избранные работы. – М.:
Прогресс, 1983. – 605 с.
25. Прист С. Теории сознания. – М.: Идея+Пресс, Дом интеллектуальной
книги, 2000. – 288 с.
26. Райл Г. Понятие сознания. – М.: Идея+Пресс, Дом интеллектуальной
книги, 1999. – 408 с.
27. Рассел Б. Человеческое познание: Его сфера и границы. – К.: Ника+
Центр, 1997. – 560 с.
28. Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. – М.: Республика,
1998. – 413 с.
29. Рорти Р. Философия и зеркало природы. – Новосибирск: Издательство
Новосибирского университета, 1997. – 320 с.
30. Серл Д. Открывая сознание заново. – М.: Идея+Пресс, 2002. – 240 с.
31. Спиноза Б. Этика // Спиноза Б. Избранные произведения. Т.1. – М.:
Госполитиздат, 1957. – С. 359–618.
32. Стросон П. Ф. Значение и истина // Аналитическая философия:
становление и развитие (антология). – М.: Дом интеллектуальной
книги, Прогресс+традиция, 1998. – С. 213–230.
33. Тарский А. Семантическая концепция истины и основания
семантики//Аналитическая философия: становление и развитие
(антология). – М.: Дом интеллектуальной книги, Прогресс+традиция,
1998. – С. 90–129.
34. Чудинов Э.М. Природа научной истины. – М.: Политиздат, 1977. – 312 с.
35. Штофф В.А. Введение в методологию научного познания. – Л.: Изд+во
Ленингр. ун+та, 1972. – 191 с.
Примітки
1. Тайлор Э. Б. Первобытная культура. – М.: Политиздат, 1989. –
С. 211–212.
2. Тайлор Э. Б. Там само. С. 213.
3. Див.: Фрэзер Дж. Золотая ветвь. – М.: Политиздат, 1984. – С. 174–188.
4. Див.: Попович М.В. Мировоззрение древних славян. – К.: Наукова
думка, 1985. – С. 62–74.
5. Платон. Тимей // Платон. Сочинения в трёх томах. Т. 3. Ч. 1. – М.,
1971. – С. 515–516.
6. Аристотель. О душе // Аристотель. Сочинения в четырёх томах. Т. 1. –
М., 1975. – С. 397–398.
7. Аристотель. Там само. С. 395.
8. Там само. С. 435–436.
9. Плотин. Эннеады. – К.: УЦИММ+ПРЕСС, 1995. – С. 117.
10. Декарт Р. Описание человеческого тела. Об образовании животного //
Декарт Р. Сочинения в двух томах. Т.1. – М., 1989. – С. 423.
11. Див.: Кант И. Критика чистого разума // Кант И. Собрание
сочинений в восьми томах. Т. 3. – М.: Чоро, 1994. – С. 301–322.
12. Шопенгауэр А. О свободе воли//Артур Шопенгауер. Свобода воли
и нравственность. М., 1992. С.112.
Філософія______________________________________________
575
13. Див., напр.,: Бердяев Н. А. Философия свободного духа. Проблемати+
ка и апология христианства // Бердяев Н. А. Философия свободного
духа. – М.: Республика, 1994. С. 22–50.
14. The Oxford Companion to Philosophy. – Oxford, New York,
1995. – P. 552.
15. Мамардашвили М. О сознании // Мамардашвили М. Необходимость
себя / Лекции. Статьи. Философские заметки. – М.: Прогресс –
Культура, 1994. – С. 214.
16. Деннет Д. Онтологическая проблема сознания //Аналитическая фило+
софия: становление и развитие (Антология). – М.: Дом интеллектуаль+
ной книги, Прогресс+Традиция, 1998. – С. 360.
17. Eisler R. Kant+Lexikon. – Darmstadt, 1964. – S. 66.
18. Кант И. Критика чистого разума // Кант И. Собрание сочинений
в восьми томах. Т. 3. – М.: Чоро, 1994. – С. 13.
19. Декарт Р. Рассуждение о методе // Декарт Р. Сочинения в 2 т. Т. 1. –
М., 1989. – С. 269.
20. Декарт Р. Страсти души // Декарт Р. Сочинения в 2 т. Т. 1. – М., 1989. –
С. 497.
21. Прист С. Теории сознания. – М.: Идея+Пресс, Дом интеллектуальной
книги, 2000. – С. 21–22.
22. Мах Э. Познание и заблуждение. Очерки по психологии.
Исследования. – М.: Изд. С. Скирмунта, 1909. – С.17.)
23. Див.: Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психи+
ческому. – М.: Изд. С. Скирмунта, 1908. – С. 27–36.
24. Спиноза Б. Этика // Спиноза Б. Избранные произведения. Т. 1. – М.,
1957. – С. 407.
25. Див.: Рассел Б. Человеческое познание: Его сфера и границы. – К.:
Ника+Центр, 1997. – С. 49–66; 242–250.
26. Энгельс Ф. Анти+Дюринг // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные
сочинения. В 9+ти томах. Т. 5. – М., 1986. – С.28–29.
27. Мах Э. Анализ ощущений и отношение физического к психическому. –
М.: Изд. С. Скирмунта, 1908. – С. 51.
28. Бюхнер Л. Сила и материя. – СПб., 1907. – С. 174–175.
29. Юм Д. Трактат о человеческой природе // Юм Д. Сочинения в двух
томах Т.1. – М., 1996. – С. 298.
30. Див.: Райл Г. Понятие сознания. – М., 2000. – С. 32.
31. Райл Г. Там само. С. 197.
32.
Прист С. Теории сознания. – М., 2000. – С. 172.
33. Патнэм Х. Философия сознания. – М., 1999. – С. 88.
34. Патнэм Х. Там само. С. 92.
35. Рорти Р. Философия и зеркало природы. – Новосибирск, 1997. –
С. 280–281.
36. Кант И. Критика чистого разума. // Кант И. Собрание сочинений
в восьми томах. Т. 3. – М.: ЧОРО, 1994. – С. 195.
37. Маркс К. Тезисы о Фейербахе // Маркс К, Энгельс Ф. Избранные
сочинения. В 9+ти томах. Т. 2. – М., 1985. – С. 1.
38. Аристотель. Метафизика // Аристотель. Сочинения в четырех томах.
Т. 1. – М., 1975. – С. 65.
__________________________________________ О. М. Кривуля
576
39. Рорти Р. Философия и зеркало природы. – Новосибирск, 1997. – С. 9.
40. Див.: Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности.
Трактат по социологии знания. – М.: Медиум, 1995. – 323 с.
41. Койре А. Очерки истории философской мысли (о влиянии философских
концепций на развитие научных теорий). – М.: Прогресс, 1985. –
С. 110.
42. Чехов А. П. Собрание сочинений в восьми томах. Т. 8. – М.: Правда,
1970. – С. 411.
43. Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. – М.: Наука,
1993. – С. 56.
44. Див., зокрема: Евстифеева Е. А. К анализу феномена веры //
Философские науки. – 1984. – №6. – С. 71–76; Вайнгартнер П. Сходство
и различие между научной и религиозной верой // Вопросы филосо+
фии. – 1996. – №5. – С. 90–109.
45. Витгенштейн Л. Лекции о религиозной вере // Вопросы философии. –
1998. – №5. – С. 123.
46. Бергсон А. Два источника морали и религии. – М.: Канон, 1994. –
С. 221.
47. Гегель. Лекции по истории философии. Книга первая. – СПб.: Наука,
1993. – С. 80.
48. Платон. Кратил // Платон. Сочинения в трёх томах. Т. 1. – М., 1968. –
С. 417.
49. Стросон П. Ф. Значение и истина // Аналитическая философия:
становление и развитие (антология). – М.: Дом интеллектуальной
книги, Прогресс+Традиция, 1998. – С. 222–223.
50. Див.: Джемс В. Прагматизм. – К.: Україна, 1995. – С. 98–117.
51. Там само. С. 100.
52. Див.: Тарский А. Семантическая концепция истины и основания
семантики // Аналитическая философия: становление и развитие
(антология). – М., 1998. – С. 90–129.
53. Там само. – С. 101.
54. Див.: Штофф В. А. Моделирование и философия. – М.+Л.: Наука,
1966. – С. 19. Наукова багатомірність концепту «модель» широко
представлена також у книзі американського філософа М.
Вартофського «Модели. Репрезентация и научное понимание». – М.:
Прогресс, 1988. – 507 с.
55. Кун Т. Структура научных революций. – М.: Прогресс, 1977. – С. 11.
56. Див.: Риккерт Г. О понятии философии // Риккерт Г. Науки о
природе и науки о культуре. – М.: Республика, 1998. – С. 23–24.
57. Тугаринов В.П. Теория ценностей в марксизме. – Л.: Изд+во Ленингр.
ун+та, 1968.
58. Див.: Леонтьев Д. А. Ценность как междисциплинарное понятие: опыт
многомерной реконструкции // Вопросы философии. – 1996, №4.
59. Макинтайр А. После добродетели: Исследования теории морали. –
Екатеринбург: Деловая книга, 2000. – С. 89–101; Мур Дж. Принципы
этики. – М.: Пргресс,
1984. – С. 125–184.)
60. Кант І. Критика чистого розуму. – К.: Юніверс, 2000. – С. 337.
Філософія______________________________________________
577
______ ГЛОСАРІЙ ______
Аксіологія (від грець. αξια – цінність) – розділ філософії, який
досліджує питання природи цінностей, їх види, взаємозв’язки,
динаміку у соціально+історичному контексті та роль у житті особи.
Аномія – стан суспільства, коли значна частина його членів негативно
або байдуже відноситься до норм, що звернені до них.
Антропосоціогенез – процес походження людини й суспільства.
Апологетика (від грець. ύπολογία – захисна промова, лист, твір, спря+
мований на захист чого+небудь) – період у розвитку середньовічної
філософії, коли християнська релігія зазнавала утисків, гонінь і треба
було захищати її від язичницької культури та філософії зокрема.
Апостеріорний (від лат. а pоsteriori – букв. «пізніший» або «після
досвіду», «на основі досвіду». Термін вживається для характеристики
людського знання як такого, що з’являється через досвід.
Апріорний (від лат. а priori – букв. «без попереднього», інакше –
«первісно», або «до досвіду»). Термін стосується поглядів на джерело
знань та процес пізнання. Прибічники апріоризму вважали, що
у людини є природжені (додосвідні) базові ідеї, з яких шляхом
дедукції і розгортаються знання.
Атман – термін давньоіндійської філософії. Має декілька значень:
тіло, дихання, індивідуальна людська душа або як загальна душа,
що тотожна Брахману. В Упанішадах проводиться й така думка, що
атман є духовне «Я» кожної людини.
Брáхман – філософська категорія давньоіндійської філософії для
вираження деякої загальної духовної основи всього сущого.
Буддизм – давньоіндійська філософська школа та релігія, заснов+
ником якої вважається Сіддхартха Шак’ямуні або Будда (563–483
роки до н. е.). Школа вважає, що буття є взаємодією деяких конечних
елементів «матерії», «духу» та «сил», що об’єднуються терміном
__________________________________________ О. М. Кривуля
578
дхарма. Світовий процес є взаємодією 72 видів елементів (дхарм) і має
тенденцію до заспокоєння та конечного згасання. Важливим поняттям
буддизму є нірвана, що означає повну заспокоєність, згасання, а іноді
й смерть. Мета життя людини – звільнення від страждань, досягнення
нірвани.
Буття – вихідна категорія філософії, якою стверджується, що світ,
сукупність речей і процесів, є наявним, існуючим, Через категорію
«буття» підкреслюють факт існування тих чи інших предметів,
явищ.
Веди – збірники гімнів, пісень, магічних заклинань та ритуальних
формул. Складаються з таких груп: самхіти, брахмани, араньяки,
упанішади. Упанішади відіграли фундаментальну роль у становленні
давньоіндійської філософії. Найбільш давні з текстів ведичної
літератури відносяться до середини другого тисячоліття до н. е.
Відносини – спосіб взаємозалежного буття предметів певної тотож+
ності, сутність якого полягає у наявності у них реальної можливості
з необхідністю вступити при належних умовах у актуальний зв’язок
і взаємодію через посередництво механічних, фізико+хімічних та
інших процесів.
Влада – панування і контроль одних людей над свідомістю
і поведінкою інших.
Гіпотеза (від грець.
ύπόθεσις – припущення) – деяке імовірнісне
припущення про суттєвий зв’язок між явищами.
Гносеологія (від грець. γνώσις – пізнання + λόγος – вчення) – розділ
філософії, який досліджує пізнавальне відношення людини до світу,
умови, види і форми пізнання, проблему істини.
Даосизм – давньокитайська філософська школа, засновником якої
був Лао+цзи (604–531 до н. е.). Відстоювала принцип слідування
природності як правильний шлях життя (дао).
Даршани – філософські школи ведичної традиції: санкх’я, йога,
н’яя, вайшешика, міманса, веданта.
Девіантна поведінка – тип поведінки, що є наслідком розриву між
нормами+цілями й соціально+схвальними засобами їх досягнення.
Дедукція – метод переходу від загальних положень до часткових,
або інакше – виведення за правилами логіки нових істин з істин вже
відомих.
Держава – політична організація, яка здійснює управління суспіль+
ством і має такі ознаки як наявність публічної влади, оподаткування
населення, територіальні межі владних спроможностей, право.
Філософія______________________________________________
579
Джайнізм – давньоіндійське філософське вчення, засновником якого
вважається Вардхамана (599–527 р. до н. е.). Прибічники вчення
стверджували, що усі живі тіла мають душі, які неначе керуючі
субстанції спрямовують тіло на успішне функціонування. Визнавали
карму як силу пристрастей і бажань, що полонять душу. Мета життя –
звільнення від карми.
Діяльність – якісно відмінний від процесів у живій і неживій
природі спосіб взаємодії людей з середовищем, який характе+
ризується цілеспрямованістю, опосередкованістю штучно виго$
товленими знаряддями, сумісністю та іншим.
Догматизм (від грець. δόγμα думка, вчення) – спосіб мислення
догмами (незмінними положеннями). Для догматизму характерною
є некритичність щодо догм, консерватизм мислення. У філософії
догматизм виражається у прийнятті певних положень за абсолютно
вірогідні. Догматизму протистоять скептицизм і критицизм.
Досократики – давньогрецькі філософські школи та вчення, що
розвивалися до Сократа (469–399 р. до н. е.), напр., мілетська
школа, елеати, атомісти. У досократичних вченнях переважала
онтологічна проблематика. Сократ здійснив антропологічний поворот
у давньогрецькій філософії, поставивши у центр філософських
досліджень проблеми людини.
Дуалізм (лат. dualis – подвійний) – філософська система, у якій
визнається два рівноважних але протилежних начала, напр.,
у Декарта це тілесні та духовні субстанції.
Дух – відносно людини це поняття виражає сукупність явищ
людської психіки та її якісний стан, виражає той клас властивостей
людини, який протилежний тілесним (фізичним) властивостям;
сукупна назва всього «внутрішнього світу» світу людини, тобто світу
знань, емоцій, образів, сприйнять тощо.
Духовне (ментальне) – загальна назва для явищ людської психіки,
таких як думки, відчуття, емоції тощо і які частково охоплюються
поняттям свідомості.
Душа – поняття, в якому відображається відчуття людиною
власного духовного комплексу у його цілісності.
Еволюціонізм – філософсько+історична позиція, що визнає загальну
історичну «логіку» змін у всіх суспільствах в напрямку зростаючого
ускладнення будови соціального цілого, диференціації суспільства
за різними вимірами, зростання числа винаходів і технічних
удосконалень, зростання розподілу праці тощо.
__________________________________________ О. М. Кривуля
580
Евтаназія – безболісна смерть.
Ейдос – (грець. ε
ιδος – вид, образ), термін античної філософії, спочатку
означав все, що є видимим, але з часом отримав більш абстрактне
значення: конкретна даність абстрактного. У філософії Платона эйдос
розуміється як внутрішня форма речей і навіть отримує онтологічно
самостійний статус: ейдоси складають трансцендентний світ
досконалих зразків можливих речей.
Екзеге́тика, екзеге́за (з грецької
εξηγητικά, від εξήγησις – тлумачення,
пояснення) у богослов’ї – тлумачення біблійних текстів, трактування
їх смислів.
Експеримент – активне втручання суб’єкта у процеси зовнішнього
світу з метою пізнання, характеризується цілеспрямованим впливом
на об’єкт шляхом його вилучення, ізоляції від випадкових обставин
і таких, що приховують його власну природу.
Еллінізм – період у історії стародавнього світу від початку походів
Олександра Македонського (334+323 до н. э.) до римського
підкорення держав, що утворилися на теренах його імперії (I ст. до
н. е.). У філософському відношенні період еллінізму продовжують до
II ст. н. е. Нові філософські школи доби еллінізму – епікуреїзм,
скептицизм, стоїцизм.
Ентелéхія – (від грець.
ἐντελέχια: ἐντελής, «завершений» + ἔχω
«маю»). У Арістотеля – внутрішня сила, що має в собі мету та
кінцевий результат і забезпечує тим самим здійсненність речі у її
цільовому призначенні.
Епікуреїзм – філософська школа доби еллінізму, засновник Епікур
(342–271 р. до н. е.).
Звичаї – загальноприйнятий порядок, правила соціальної поведінки,
що склалися стихійно.
Зміст історії – сукупність фактів щодо зміни типів соціальності,
видів і форм діяльності людей.
Ідеал – концентроване вираження норм досконалості, зразка
поведінки й цільової спрямованості життєдіяльності.
Ідеалізм (фр. idéalisme, через лат. idealis, від грець. ίδεά – ідея) –
філософський світогляд, згідно з яким у основі буття лежить духовне
начало. З гносеологічної точки зору ідеалізм вважає, що людина має
певне попереднє (поза всяким досвідом) знання, яке прояснює в собі,
упорядкує та приводить у форму логічно несуперечливого понятій+
ного каркасу свої попередні інтуїції. Ідеаліст схиляється до думки,
що начала науки і філософії можна обґрунтувати, не виходячи за