Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
531
по одній між зірками, помістив їх туди, немов на колісниці, але
тільки для того, щоб вони перенеслись на матеріальних носіїв і
стали живими істотами. Після того, як душі укорінюються
в тіла, вони через посередництво тіл починають спізнавати прист+
расті. Якщо душі будуть володарювати над цими пристрастями,
то їхнє життя буде справедливим, якщо ж опиняться під владою
пристрастей, то воно стане несправедливим. Платон доводить,
що душі безсмертні, однак їх життя водночас і небезтурботне,
вони проходять складний шлях у різних сферах створеного
Деміургом світу. Несправедливе життя душі у людському тілі
веде до того, що вона протягом тисячі років несе покарання за
свої гріхи, за рабське служіння тілу. Коли ж душа жила
справедливим життям, то після трьох доброчинних земних
життів вона повертається у небесну сферу, звідки через десять
тисяч років фатум знову направить її на землю.
Вчення про безсмертя й переселення душ, яке Платон вик+
лав у «Федоні» й «Федрі», мало велике значення для пояснення
ним процесу пізнання, для визначення шляхів морального
вдосконалення, створення моделі ідеальної держави. Всім цим
потребам підпорядковані й його погляди на склад душі. Душа
розділена на дві частини: духовну (вічну) й тілесну (смертну).
Божественна духовна частина була поміщена в голову, а в груди
(тулуб) – смертна частина. Тілесна в свою чергу має кращу
й гіршу частку: краща розташувалась ближче до голови (щоб
слухала накази розсудку), а гірша частка зайняла місце під
діафрагмою, ближче до пупа. «Туди вони (творці – О. К.)
й посадили цю частину душі на ланцюжок, як дикого звіра,
котрого не можна приборкати, однак доводиться годувати
заради його зв’язку з цілим, оскільки вже було дано виник
нути смертному роду. Вони влаштували так, щоб цей звір
вічно стояв біля своєї годівниці й мешкав подалі від розумної
душі, якнайменше дошкуляючи їй своїм галасом і ревінням,
щоб та могла без завад приймати свої рішення для блага
всім частинам тіла разом і окремо кожній з них», – так
кучеряво подає Платон особливості цієї частки душі.
[5]
Отже, можна підсумувати, що, за Платоном, людська душа
має три частини: 1) божественна, яка складає загальну сутність
душі, міститься в голові і є розумом (νούς); 2) афективна, тобто
така, що живиться благородними пристрастями, причетна
мужньому духу і любить перемоги (θυμοζ); 3) пожадлива, така,
що захоплена похіттю, чуттєвими вабленнями (επιθυμία).
__________________________________________ О. М. Кривуля
532
Інший потужний філософський авторитет, а саме – Арісто+
тель, не даремно був названий універсальною головою антич+
ності. Присвятивши вченню про душу спеціальний трактат,
він
спочатку дає ґрунтовний аналіз думок своїх попередників,
і тому, завдячуючи його фундаментальній ерудиції, дослідники
мають змогу відтворювати системи поглядів інших давніх
філософів. Сам же Арістотель будує своє вчення про душу
у відповідності з базовими положеннями власної метафізики.
Живе, як і все суще, є поєднанням матерії й форми. Матерія
живого – тіло, а форма – душа. Матерія, якщо її взяти саму по
собі, це – тільки можливість, потенція, а душа (як форма) –
ентелехія (εντελεχεια), дійсність, тобто фактична даність, здійснен+
ність сущого. Визначаючи душу стосовно живого тіла, Арістотель
вказує, що «душа є перша ентелехія природного тіла, яке має
органи…», і далі додає, що «те, завдяки чому ми перш за все
живемо, відчуваємо й розмірковуємо, – це душа, так що вона
є певний смисл і форма, а не матерія чи субстрат». [6]
Філософ прагне пояснити свою думку прикладами. Якщо ми
кажемо, що душа є формою, то це значить, що вона є суттю
буття певного тіла. Нехай перед нами буде сокира. Її сутністю
було б буття якраз у якості сокири і це й було б її душею. Так
як, якби й око було окремою живою істотою, то його душею був
би зір, адже зір і є сутністю ока як його форма (саме ж по собі
око є лиш матерією зору); з утратою зору око вже не є оком, хіба
що тільки за назвою, так само як і око, котре було б вироблено
з каменю або намальоване. Отже, для Арістотеля душа невід’єм+
на від тіла. «Тому й не слід, – каже він, – запитувати, чи
є душа й тіло щось єдине, як не слід так ставити питання ні
відносно воску й відбитку на ньому, ні відносно взагалі будь
якої матерії й того, матерією чого вона є».
[7]
Приписуючи наявність душі тільки живому, Арістотель
зауважує, що ним є суще, котре має хоч би одну з таких ознак:
розум, відчуття, рух або спокій у просторі, а також рух у смислі
живлення, зростання й занепаду. Душа й є началом згаданих
властивостей і характеризується рослинною здатністю, здатністю
відчуття, здатністю мислення й руху. Одним живим істотам
властиві всі названі властивості (це будуть люди), другим –
тільки росту, руху й відчуття (тварини), третім – тільки
живлення й росту (рослини). Арістотель відкидає висновки
своїх попередників про безсмертя душі, вона й починається
разом з тілом, і закінчує своє існування разом з ним. Однак
Філософія______________________________________________
533
є в його вченні про душу один момент, який стосується розуму
(νούς) і який давав підстави для наступних тривалих дискусій
у філософії. Крім розуму, як властивості людської душі,
Арістотель визнає ще й розум, котрий все продукує. Цей розум
трактується ним як певна базова якість, що схожа, скажімо, зі
світлом: «Адже певним чином світло робить дійсними кольо
ри, які існують у можливості. І цей розум існує окремо, і не
підвладний нічому, він ні з чим не змішаний, будучи діяль
ністю за своєю суттю. Цей розум не такий, що то він
мислить, то не мислить. Тільки існуючи окремо, він є те, що
він є, і тільки це – безсмертне й вічне».
[8] Цей розум неначе
зовні надходить до людини і надається їй. Здатність відчувати
неможлива без тіла, розум же, про який хоче нам сказати Арісто+
тель, існує незалежно від нього, і нема, каже він, резонних
підстав вважати, що вказаний розум є пов’язаним з тілом. Ясно,
що тут він втрачає послідовність міркування й робить поступку
у бік визнання безсмертя якщо й не душі, то однієї її власти+
вості божественного походження – розуму.
У неоплатоніка Плотіна обґрунтовується метафізика, в якій
ми зустрічаємо вже щось схоже на християнську трійцю. Те, що
передує буттю, Плотін називає Єдиним (ένάς, μονάς) у значенні
деякої реальності як потенції будь+якого конкретного буття.
Другим елементом трійці є Розум, або Дух (νούς), не розум якоїсь
конкретної особи, а особлива іпостась
Єдиного, його інтелек+
туальне самоусвідомлення. Фахівці, що займались тлумаченням і
перекладом плотінівського νούς, схилились до того, щоб перекла+
дати це поняття словом Дух (у інтелектуальному, а не в якомусь
містичному значенні). Третій елемент – Душа. Вона двоїста за
своєю природою: своїм одним кінцем (як світова Душа) вона є ще
іншою іпостассю Єдиного, а другим кінцем пов’язана з тілесними
творіннями: «Вочевидь, що найкраща, розумна частина Душі –
глибоко духовна; але також має існувати і друга її частина,
оскільки в зворотному випадку Душа не відрізнялась би від
Духу. До властивості бути розумною й духовною додається
друга якість, яка робить її існування особливим і індивідуаль
ним… Душа прагне до вищого і має розум і дух, та при цьому
віддає накази, керує, панує над іншим». [9] Не повторюючи тут
ще раз деталей складної системи думок Плотіна, відзначимо
лише, що цей філософ пізньої античності відновлює ідею
безсмертя душі, вводить поняття Розуму як Духу й іпостасі
__________________________________________ О. М. Кривуля
534
Єдиного, а останнє вже прямо наближається за своїм смислом до
християнського Бога.
У середньовічній релігійній філософії «дух» звільняється від
матеріальної обтяженості, осмислюється як чиста творча енергія,
що уособлюється в Богові. Дух постає надсвітовим началом, що
породжує все. Епоха Відродження дає й дещо інші зразки
трактування «духу», згідно з якими людина уподібнюється Богу,
тобто духу, як творчій потенції. Це свідчило про піднесення ролі
особистого індивідуального начала в суспільному житті. Від
релігійно+філософської метафізики середніх віків склалась тради+
ція вважати душу окремою субстанцією, спорідненою з духовним
Божественним Абсолютом.
Радикальний поворот у розумінні душі й духовного, як
і в багатьох інших питаннях, почався в період Нового часу.
Зростання ролі науки привернуло увагу філософії до вивчення
умов набуття істинного й практично+корисного знання і врешті+
решт привело до актуалізації питань пізнавальної діяльності.
У цьому відношенні інтелектуальний доробок, котрий успадку+
вали перші філософи й науковці Нового часу, містив у собі такий
неодмінний елемент, як поняття душі та її властивостей.
Використовуючи цей концепт, вони поставили перед собою
першочергове завдання докладно дослідити пізнавальні здібності
душі, не відкидаючи поки що тезу про душу як особливу духовну
субстанцію, що певним способом пов’язана з тілом. Тому в текстах
усіх філософів XVII–XVIII ст. часто+густо й фігурує тема душі,
і вона залишається неодмінною прикметою метафізики цього
періоду. Навіть у творах Рене Декарта, котрий революціонізував
застарілі уявлення про духовні властивості людини, «душа» все
ще займає поважне місце. «Наша душа, – пише він, – оскільки
вона є субстанцією, що відмінна від тіла, відома нам тільки
завдяки тому, що вона мислить, тобто розуміє, бажає,
уявляє, пригадує, відчуває, оскільки ці функції душі є різними
видами мислення». [10] Ми надалі ще будемо звертатись до
Декарта з приводу проблеми свідомості, а тут тільки вдаємось до
ілюстрації того, наскільки широко вживалось поняття душі.
А коли вже йдеться про ілюстрацію, то не можна не згадати
й Г. Лейбніца, який теоретично будував Всесвіт з безлічі монад
(таких собі простих субстанцій), частина яких були або монади+
душі, або монади+духи. До речі, твори Декарта ще теж пересипані
терміном дух (і духи), під яким він, однак, розуміє не те, що
протилежне тілесному, а деяку найтоншу матеріальну речовину,
Філософія______________________________________________
535
котра утворена з найбільш рухливих і легких частин крові і котра
збуджує органи чуття, вільно пересувається по тілу, наповнює
мозок, концентрується у точках збудження.
Мабуть, вперше найбільш критично до поняття душі поста+
вився І. Кант разом з його підозрою стосовно можливості мета+
фізики мати статус науки і стосовно емпіричних референтів
деяких категорій класичної метафізики, серед яких була
й «душа».
[11] Поступово, під впливом філософської критики
й розвитку психології, поняття душі втрачає наукове наванта+
ження і в кращому випадку слугує метафоричним засобом для
скороченого позначення сукупності людських психічних якостей.
«Дух» тримався довше і не в останню чергу тому, що був
постійним предметом розгляду в авторитетних системах німець+
кого ідеалізму. У Гегеля поняття свідомості включало в себе усі
духовні прояви в людині, починаючи від почуттів, вольових
здібностей і до вищих інтелектуальних проявів, або, як він
говорив, до «розумної свідомості». Занурена в конкретну пред+
метність повсякденна свідомість людей побічно й паралельно
вирішенню буденних задач продукує специфічні свідомісні
форми другого плану, які можна назвати «феноменами духу»
і які складаються закономірним та історичним порядком. Кожно+
му етапові історичного просування свідомості властивий свій
«дух», однак він до часу не усвідомлюється людьми, як не
усвідомлюється й загальний зв’язок усіх окремих етапів, тобто
«план» всього (Абсолютного) Духу. Знання духу про себе – це теж
свідомість, але свідомість уже другого порядку, оскільки
початкова, предметна свідомість може бути названа свідомістю
першого порядку. Людство повинно було ще дорости до здатності
усвідомити загальний поступ фігур Духу, і Гегель, мабуть,
вважав, що саме йому люди повинні бути вдячні за таку
титанічну роботу, час вершити яку саме при ньому вже й настав.
Молодший сучасник Гегеля Артур Шопенгауер (1788–1860)
аж ніяк не сприймав гегелівську філософію, з повною відразою
ставився майже до всіх класиків німецького ідеалізму і тому
скептично відгукувався й про категорію духу. «Взагалі цей
«дух», – писав він, – що повсюди вештається у теперішній
німецькій літературі, – надзвичайно підозрілий тип, у якого
через це слід при зустрічі вимагати його паспорт». [12]
«Підозрілість» духу (як колись і «підозрілість» душі) поступово
зростала, і не тільки в науках, що досліджували психічні яви+
ща, а й у метафізичних розділах філософського знання. Якось
__________________________________________ О. М. Кривуля
536
більш+менш толерантно можна було сприймати розмови про дух
тільки в межах релігійної філософської традиції.
[13]
У пізній період розвитку західної філософії більше уваги
приділяється окремим духовним явищам, аніж цілісній кате+
горії «дух», і остання майже зникла з філософського обрію.
Поступово поняття духу втратило й науковий характер. Однак
така інфляція не позбавила його значення у вигляді загально+
культурного концепту: дух, духовність, духовне нині часто
зустрічаються у вітчизняній літературі, особливо там, де обго+
ворюють проблеми національного відродження, виховання на
національних культурних традиціях, покращання морального
стану суспільства шляхом поширення релігії. На такі публікації
буває відгукуються й філософи, а деякі з них навіть прагнуть
удмухнути у ці старі терміни якусь нову змістовність кате+
горійного ґатунку.
Підведемо тепер підсумки з тим, щоб визначитись, як нам
далі бути з поняттями дух, духовне, душа. Чи зберігають вони
певний евристичний смисл у філософії й культурі в цілому і чи
не слід їм взагалі відмовити у «паспорті» й «прописці»? Вва+
жаємо, що з останнім поспішати не варто. Вказані поняття
зберігають свій смисл і евристичну цінність тим, що дають
можливість узагальнено маркувати певну сукупність явищ
людської психіки та її якісний стан, можливість відокремити
той клас властивостей людини, який є протилежним тілесним
(фізичним) властивостям, дати загальну назву тому, що кожний
з людей знає про себе: в нас є (нехай і точно невідомо де та як)
внутрішній світ, світ знань, емоцій, образів, сприйнять. Чому
б і не називати його загальним словом дух чи духовність? Ми
живемо, несучи в собі цей особливий, багатий і дуже цінний для
нас світ, і тільки те й робимо, що витрачаємо зусилля аби
розібратись з ним та навести в ньому порядок, якось опри+
люднити його, обмінятись чимось із нього з іншими. Нам він
настільки дорогий, що ми й наш внутрішній світ здаються нам
більш тотожними між собою, аніж ми й наше власне тіло.
Виключно у контексті даного тут і далі викладу під словом
«духовне» будемо розуміти явища людської психіки, такі як
думки, відчуття, емоції тощо і які частково охоплюються
поняттям свідомості. Ми не будемо тут вживати слово «духов+
не» в піднесеному, патетичному наголошенні, коли хочуть (часом
презирливо) відокремити людей з «поважним» ціннісним гори+
зонтом від банально+брутальної, міщанської маси, якою здається
Філософія______________________________________________
537
самозваній «еліті» решта людства. У сучасній англомовній
філософській літературі еквівалентом взятого нами значення
«духовне» є термін «ментальне» й похідний від нього –
«ментальність».
1
Оксфордський філософський словник дає, зо+
крема, таке визначення останнього поняття: «Ментальність –
атрибут розуму. Однак що таке розум? «Розум» часто
вживається для позначення апарату, або механізму, котрий
пояснює, як чи яким чином люди мають здатність до дій,
раціональності, емоцій, сприйняття або уяви».
[14] Специ+
фіку, природу духовного можна далі з’ясовувати через
дослідження його конкретних прикладів.
Що стосується «душі» як можливого нині для вжитку
поняття, то тут зазначимо таке. Маючи цілісний духовний
комплекс, людина відчуває цю цілісність в періоди емоційної
захопленості, і саме в такі моменти ми потребуємо якогось
терміна для вираження всього свого психічного стану у його
єдності. Таким терміном і може бути «душа». Сама наша мова
вимагає цього терміна, адже коли поет каже: «Душе моя, чого
ти сумуєш? Душе моя убогая, чого марне плачеш, чого тобі
шкода?» (Т. Г. Шевченко), то хочеться, щоб відповідне слово
для назви того, що сумує, плаче й болить, обов’язково було,
якщо його, припустімо, ще й немає. Так нехай же цим словом і
залишається душа!
8.2. Духовне як свідомість
Одного разу, у далекому 1982 році, виступаючи з доповіддю
з проблем свідомості перед молодими науковцями, відомий
радянський філософ Мераб Мамардашвілі (1930–1990) почав її
несподіваним оригінальним попередженням: «З самого початку
ми повинні домовитись, що свідомість є дещо таке, про що
ми як люди знаємо все, а як вчені не знаємо нічого».
[15] За
добрий десяток років до цього, тоді ще молодий американський
дослідник Деніел Деннет (1942 р. н.) висловився аналогічно:
«Ті, хто впевнений у даремності філософії, полюбляють
посилатися на її історію і заявляють, що в ній не можна
помітити ніякого прогресу. В жодній галузі філософії цю
заяву неможливо легше підтвердити, аніж у філософії
свідомості…». [16] Як нам ставитись до таких заяв авто+
1
Від латинського mēns, mentis, яке має дуже широкий спектр значень – розум,
мислення; склад думок, характер, душевний склад; свідомість, совість; думка,
уява; намір, план тощо.
__________________________________________ О. М. Кривуля
538
ритетних професіоналів з питань філософії свідомості? Чи нема
в них елементів лукавства з арсеналу педагогічних прийомів або
чогось на зразок іронії сократівського типу? Такі думки можуть
промайнути в залежності від того, кому адресовані висловлю+
вання. Оскільки і Мамардашвілі, і Деннет звертались до колег,
то вони з повною відповідальністю усвідомлювали труднощі,
які очікують кожного, хто хотів би додати щось кардинально
нове й переконливе стосовно сутності свідомості і тим покласти
край суперечкам і невизначеності, позаяк ця тема постійно
перебуває в центрі уваги філософів вже близько 400 років. А які
тільки титани думки не присвячували їй все своє творче життя!
Мимоволі зніяковієш перед ними. У той же час не можна
повірити, щоб наші автори не могли сказати початківцю
у філософії щось виразне щодо свідомості, принаймні хоч би те,
як багатовіковий досвід навчив коректно ставити питання про
свідомість і як сьогодні говорити про неї не слід. Десь ближче до
такого напрямку ми й рушимо. Але перш за все слід домовитись
відносно термінів, оскільки в зарубіжних і вітчизняних
наукових творах склались певні відмінності в спеціальному
слововживанні.
Вживане в англомовних виданнях слово «mind» прийнято
перекладати українською як «свідомість», хоч воно скоріше має
значення «розум», «мислення» (у широкому смислі, в якому
вживав його ще Декарт) і традиційно саме це мали на увазі
класики зарубіжної філософії. Інший англійський термін
«consciousness» теж перекладається у нас «свідомістю», однак
тут мається на увазі стан психіки, коли людина контролює свою
поведінку, тобто той смисл, який несуть у собі вирази «бути
в свідомості», «втратити свідомість». Вітчизняна традиція одна+
кового вживання терміна «свідомість» там, де англомовні
автори вживають «розум», «мислення» (mind), і там, де вони
мають на увазі саме той стан психіки людини, який вона інколи
втрачає (consciousness), може часом породжувати плутанину.
На вітчизняний слововжиток скоріше, мабуть, вплинула
німецька філософія. Німецьке слово «Веwußtsein» (свідомість)
містить у корені натяк на дієслово wissen (знати)
1
, так само як
російське «сознание» нагадує про дієслово «знать», а україн+
ське «свідомість» підказує старослов’янське «ведать», тобто
також – «знати». Про яке знання йдеться? Мається на увазі те,
1
Таке значення воно має, зокрема, у Канта: «Свідомість є знання про наші
уявлення.» [17]
Філософія______________________________________________
539
що тільки людина відносить притаманні їй відчуття, сприй+
няття та інші образи до себе як певного центру, носія цих
психічних образів, і в такому смислі вона знає про них як про
свої образи, усвідомлює їх, а значить, врешті+решт, тільки
людина має свідомість. Ці зауваження слід враховувати, аби
коректно зіставляти погляди філософів різних країн і традицій.
Якщо ж говорити в цілому про нашу традицію, то поняття
свідомості вживається у вітчизняних текстах в двох смислах:
у широкому й вузькому. У широкому – воно співпадає з усіма
властивими людині психічними процесами (англомовні автори
вживають тут термін «ментальний»), і тому можна стверджу+
вати, що духовне здійснюється в людині як свідомість.
У вузькому значенні свідомість означає тільки вищу форму
духовного осягнення людиною себе і навколишнього світу,
тобто розум і мислення (англомовна література тут дає термін
«mind»).
Отже, сказаним ми й окреслили об’єкт нашого дослідження.
Ним буде свідомість як духовне, що властиве тільки людині. Ми
можемо сміливо наполягати на цьому з тих підстав, що кожна
людина знає про свій внутрішній духовний світ і може повідо+
мити про власні переживання іншим людям. Сам факт мовного
спілкування свідчить про наявність духовного і у других
представників роду людського, мова дає доступ до нього.
А зважаючи на сутність і роль мови в суспільстві, про що
йшлося в спеціальному розділі, можна стверджувати, що
функціонування живої мови свідчить, у певному смислі, також
про інтерсуб’єктивність духовного, його трансіндивідуальність.
Чи є духовне у тварин, ми не знаємо, бо в нас немає з ними
мовного контакту. Можливий внутрішній світ тварин для нас
закритий і більше з цієї причини, щоб не бути необґрунтовано
категоричним і виявити обережність у судженні, ми говоримо,
що тварини не мають свідомості як форми духовного.
Окреслений об’єкт дослідження означає, що питання струк+
тури свідомості і її змістовної наповненості перебувають поза
межами нашої уваги, як другорядні у філософському відношенні,
вони більше стосуються психології й деяких інших наук.
Зосередимось на головній темі багатовікових філософських пошу+
ків: чим за своєю природою є думки (як духовне, як свідомість)
про світ і яке вони мають відношення до нього; яким чином ми
можемо переконатись у тому, що взагалі існує ще щось, крім
наших думок; у чому особливість філософського підходу до сві+
__________________________________________ О. М. Кривуля
540
домості. Частіш за все філософи використовували для розв’язан+
ня цих питань про свідомість метод інтроспекції (від лат.
intrōspectus – глядіння всередину), тобто самоспостереження, бо
кожна людина носить лабораторію для дослідження свідомості
завжди з собою, – це її голова.
1
Багато відомих філософських шкіл, які переймалися
сутністю свідомості, апелювали саме до здорового глузду
й уважного самоспостереження кожного носія власного розуму.
То ж поглянемо коротко на перебіг дискусії.
Один з перших філософів доби Нового часу Рене Декарт
виходив з дуалістичної (від лат. duālis – подвійний) позиції про
паралельне існування тілесного й духовного світу. Будучи
вченим, що звик раціоналістично й систематично міркувати,
Декарт зосередився на мисленні як основній властивості душі
і досить скоро дійшов висновку, що центром, який мислить свої
думки, є Я, тобто моя (і кожного з нас) особа. Для того, щоб
мислити, не обов’язково мати наявним зовнішній світ, бо
людина має, напр., образи й у сні. Однак для мислення
необхідна наявність Я, як речі, що мислить. «Я – субстанція, –
пише Декарт, – вся сутність, або природа якої полягає
у мисленні і яка для свого буття не потребує ніякого місця
і не залежить від будьякої матеріальної речі. Таким чином,
моє Я, душа, що робить мене тим, чим я є, цілком відмінна
від тіла і її легше пізнати, ніж тіло; і якби його навіть
зовсім не було, вона не перестала б бути тим, чим вона є».
[19] Ментальне й фізичне відрізняються тим, що думки відбу+
ваються у часі і не мають просторових характеристик. За Декар+
том, ми не можемо стверджувати, що наш мозок і є наша
свідомість, або що ми мислимо з допомогою мозку. Декарта
більше влаштувала б така відповідь: ми мислимо через свідо+
мість, а вона є нематеріальною субстанцією.
Дуалізм обов’язково очікує з боку критики питання про
можливу взаємодію двох рядів явищ – ментальних і фізичних,
очікував їх і Декарт і докладав багато зусиль, аби побудувати
несуперечливу відповідь. Говорячи про не залежне від тіла
мислення нашого душевного Я, Декарт не заперечував наявності
зв’язку душі й тіла (оскільки вони приречені творцем існувати
разом) у різних інших вимірах, навіть обов’язково припускав
1
«…Я маю справу тільки з самим розумом і його чистим мислення, за
ґрунтовним знанням яких мені нічого далеко ходити, оскільки я знаходжу
розум у самому собі…» [18]