Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
551
і форми пізнання прийнято називати гносеологією (від грець.
γνώσις – пізнання + λόγος – вчення). Основні підходи до висвітлен+
ня пізнавального процесу визначаються направленістю відпові+
дей на деякі фундаментальні питання:
1. Чи здатні ми пізнати світ, тобто чи спроможні ми адекват+
но відтворити реальний світ у нашій свідомості?
2. Що лежить у основі пізнання, або інакше, що є спонукаль+
ною причиною пізнання?
3. Який характер має пізнавальний процес?
Розглянемо у такій послідовності варіанти відповідей на ці
питання.
На перше питання більшість філософів відповідали ствердно,
тобто вважали, що людина здатна пізнати світ, її знання можуть
правильно відтворити світ навколишніх речей і процесів. Проте
були й такі, що віднайшли аргументи, які дали їм змогу
поставити під сумнів людську самовпевненість відносно пізна+
ваності світу. Так, Д. Юм вважав, що ніякими доказами не можна
довести, чим викликаються сприйняття у нашому розумі: може
статися так, що й існуючими поза нами предметами, а може
й власною енергією нашого розуму, або ще якоюсь причиною. Так
зване пізнання стосується тільки дослідження відносин між
нашими враженнями і за їх межі ми ніяк не можемо вискочити.
Покладаючись на свій інстинкт, людина просто вірить у реаль+
ність зовнішнього світу і керується цією вірою в своїй життє+
діяльності. Тому, що саме ми пізнаємо (зовнішній світ чи свої,
невідомо чим викликані, враження) – з’ясувати не можна.
Як відомо, І. Кант дотримувався тієї думки, що речі
даються людині тільки в почуттях. Завдяки апріорним формам
чуттєвості і розсудку людина конструює собі світ з почуттєвого
матеріалу, але нашому розуму не дано пізнати деякі суттєві
сторони речей через природну обмеженість того ж таки розуму.
Речі приховують від нас свою сутність, залишаються немов
«речами самими по собі». «…Які речі самі по собі (безвідносно
до уявлень, через котрі вони впливають на нас), – писав
І. Кант, – це цілком знаходиться за межами нашого пізнання».
[36] І все ж юмівський скептицизм і кантівський агностицизм
надовго загострили гносеологічні проблеми, поставили питання
про межі людського пізнання, до того ж Кант, як і вся німецька
філософія після нього, підкреслив активність суб’єкта пізнання.
Як уже йшлося, все ж таки більшість філософів була
впевнена у спроможності людини розкривати через пізнання
__________________________________________ О. М. Кривуля
552
таємниці світу. У той же час треба було аргументовано відреа+
гувати на сумніви скептично налаштованих мислителів. Досить
сильний аргумент висунув у 1845 р. К. Маркс, хоч уперше він
був опублікований лише у 1888 р. Маркс писав: «Питання про
те, чи властива людському мисленню предметна істин
ність, – то зовсім не питання теорії, а практичне питання.
На практиці повинна доводити людина істинність, тобто
дійсність і могутність, поцейбічність свого мислення. Супе
речка про дійсність чи недійсність мислення, яке ізолюється
від практики, є суто схоластичним питанням».
[37] Маркс
слушно звернув увагу на те, що в межах самої гносеології
і виключно її засобами не можна остаточно спростувати аргу+
менти агностицизму і довести пізнаваність світу. Кінцевим
аргументом на користь позитивної відповіді може бути тільки
практичне переконання в відповідності наших знань дійсності.
Другим фундаментальним питанням гносеології є таке: що
лежить у основі пізнання? Мова йде про мотиви пізнавальної
діяльності, про спонукальну причину пізнання. З цього приводу
Арістотель писав: «Всі люди від природи прагнуть до знання.
Доказ тому – потяг до чуттєвих сприйнять: адже незалежно
від того, чи є від них користь, чи ні, їх цінують ради них
самих…».
[38] Серед усіх видів знань Арістотель більш за все
цінував філософію. До філософії людей спонукує подив. І до
знання, продовжував далі античний філософ, люди почали
прагнути заради розуміння, а не заради якоїсь користі. Ці
вислови не значать, що Арістотель не вбачав цінності в інших
знаннях, але все ж філософське, як цілком безкорисливе
знання, він вважав найблагороднішим.
З різними нюансами такий підхід до основи пізнання
зустрічається й донині. І дійсно, можна знайти багато свідчень та+
ких безкорисливих потягів до знань. Але коли ми вирішуємо пи+
тання про спонукальну основу пізнання стосовно всього людства,
яке йде на все більші й більші витрати на наукові дослідження, то
треба, мабуть, пошукати більш приземлену причину, а саме
звернутись до тієї ж таки практики. Стимулом до пізнання
ставали і стають реальні проблеми, які виникають з реальної
взаємодії людини зі світом. І, мабуть, знову таки правий був
Маркс, який говорив, що спочатку пізнання було органічно
вмонтованим у повсякденну практичну діяльність, і лише пізні+
ше, завдяки розподілові праці, з’явились категорії людей, для
яких пізнавальна діяльність стала окремою професією.
Філософія______________________________________________
553
Третє питання гносеології – який характер має пізнавальний
процес? Включно до XVIII ст. пізнання розумілось як пасивний
процес відображення реальності у людському мозку, пізнання як
споглядання. «Образ, – зауважує Р. Рорті, – полоненим якого
є традиційна філософія, уявляє розум у вигляді величезного
дзеркала, що містить різні репрезентації, одні з яких точні,
а інші – ні». [39] Сучасна гносеологія відкидає таке розуміння.
Пізнання є творчим актом взаємодії суб’єкта і об’єкта. Людина
відтворює не тільки те, що є, але реалізує й нові потреби,
інтереси, цілі, що виростають з життєдіяльності, з практики (не
з простої цікавості, не з голої жадоби до знань), і виявляє
активність у вибиранні предмета й засобів пізнання, у певній
спрямованості пізнавальної діяльності, її проективності.
Пізнавальна діяльність здійснюється в декількох напрямках,
які можна називати видами пізнання. При виділенні видів
враховується ряд ознак: предметна спрямованість пізнання,
форма знання та інші.
1. Повсякденне (буденне) пізнання. Теорії стосовно навко+
лишнього світу створюють одиниці людей, а пізнання стосується
всіх, і всі люди безпосередньо і повсякденно причетні до піз+
нання. Повсякденне пізнання – це добування знання у світі і про
світ буденного життя, це знання, що визначає поведінку кожного
у повсякденному житті, яке для нього – найближча реальність.
Завдяки перебуванню в світі людей з моменту народження,
індивід через виховання, засвоєння мови сприймає соціальну
навколишність упорядкованою. Засвоюючи мову, виражені через
неї норми, правила, рецепти діяльності, людина осягає порядок
світу, зіставляє засвоєний досвід інших зі своїм власним і нав+
чається жити в соціумі. Люди у процесі буденного пізнання
і відповідній життєдіяльності користуються схемами типізації й
об’єктивації (ними являються знаки, системи знаків), рецептами.
Далі йде хабітуалізація (перетворення в звичаї) напрацьованого,
його поступова інституціоналізація і, нарешті, легітимація.
[40]
2. Наукове пізнання. Результатом пізнавальної діяльності
в сфері науки є наукове знання. Тому питання про специфіку
наукового пізнання пов’язане з питанням про сутність і виник+
нення науки. Спеціалісти з історії науки по+різному відпо+
відають на ці питання. Розглянемо деякі варіанти відповідей.
За одним з них, наукове знання – це знання, на основі якого
можна перетворювати природу, світ. У такому разі наука ви+
никла була б близько 10 тисяч років тому, в часи «неолітичної
__________________________________________ О. М. Кривуля
554
революції», в період переходу від економіки, заснованої на
присвоюванні готових продуктів природи, до економіки, що
виробляє продукти (землеробство, скотарство), оскільки тут
вже необхідні були елементи наукових знань. Але цьому є запе+
речення, яке полягає в тім, що ремісництвом і сільськогоспо+
дарським виробництвом можна займатись і на основі буденного,
стихійно складеного знання.
За другим варіантом, наукове знання, на відміну від
буденного, – теоретичне. Останнє значить, що це є знання систе+
матизоване (у ньому одне положення пов’язане з іншим)
і логічно обґрунтоване, доведене, в ньому судження спираються
не на авторитет, традицію, а на логічний висновок. Така форма
знання вперше виникла у Греції античної доби, і це є перш за
все математика, становленню якої посприяла філософія, котра
теж була формою раціонального, упорядкованого знання. Якщо
погодитись з таким варіантом, то синонімом науки стосовно
античності буде математика. А філософія? Була вона в цьому
смислі наукою, чи ні? Виходячи з визначення науковості, мате+
матика і філософія будуть двома варіантами науки для часів
античності. Однак, якщо глянути на відношення античної
математики й філософії до дійсності, то філософія була
ближчою до життя. Знавець історії науки російсько+французь+
кий філософ Олександр Койре (1892–1964) так писав про хід
античного мислення з приводу математики: «Повсякденна
дійсність, в якій ми живемо й діємо, не є ані математичною,
ані такою, що математизується. Це сфера рухливого,
неточного, де панують «більшменш», «майже», «близько
того» і «приблизно»… Звідси випливає, що бажання застосу
вати математику до вивчення природи є помилковим
і суперечить здоровому глузду. У природі немає ні кіл, ні
еліпсів чи прямих ліній».
[41]
За третім варіантом, наукове знання є не просто теоретичне,
а й таке, яке математизовано й спирається, що головне, на
експеримент. У такому разі наука в сучасному смислі виникає
не раніше XVII ст. і її батьком вважається Галілео Галілей.
За четвертим варіантом, наука виникає в середині XIX ст.
У даному випадку як головна ознака науки береться не специфіка
наукового знання, а зміни в організації діяльності вчених: нау+
ка стає професією (за заняття нею отримують заробітну плату,
організується підготовка наукових кадрів у вищих навчальних
закладах) і безпосередньою виробничою силою.
Філософія______________________________________________
555
З чотирьох наведених варіантів відповідей щодо сутності
і часу виникнення науки третій варіант найбільш поширений
і прийнятний. У сучасному наукознавстві наука розуміється
в єдності двох характеристик: як систематизоване, теорети$
чне знання, що розвивається; і як певний вид інтелектуальної
діяльності, орієнтованої на здобуття нових знань. Вироблені
наукою теоретичні знання стають основою будь+якої іншої
людської діяльності.
3. Релігійне пізнання. У суспільній свідомості склався стій+
кий стереотип протиставляти релігію й науку та вважати, що
опорою релігії є віра, а наука ґрунтується на знанні. Популярно і
в жартівливому вигляді це протиставлення А. П. Чехов виразив
так у одному з своїх записників: «Коли хочеться пити,
здається, що вип’єш ціле море – це віра; а коли почнеш пити,
то вип’єш всього зо дві склянки – це наука». [42] Однак чи
можна настільки однозначно стверджувати відмінність релігії
й науки за принципом «або віра, або знання»? Якщо так ставить+
ся питання, то релігії взагалі слід відмовити у її приналежності
до системи людських знань, а говорити про якесь там особливе
релігійне пізнання і не приходиться. Поглянемо наскільки таке
міркування є правильним.
Релігійний світогляд склався раніше за філософський, і тим
більше є давнішим за наукове пізнання. Релігія й сьогодні
надзвичайно поширена в світі і всі прогнози давніх і недавніх
політиків від атеїзму щодо скорого подолання релігійно забарвле+
ної свідомості, схоже, були абсолютно примарними. Тому, вихо+
дячи з факту стійкості релігії, багато хто з дослідників звернувся
до вивчення причин її укоріненості, а заразом, оскільки у людей
є релігійне знання, і до з’ясування специфіки релігійного
пізнання.
У свідомості релігійних людей суттєве місце займає переко+
наність в існуванні особливої надприродної реальності, вищої
сутності, знання про яку здобувається відмінно від знань про
фізичний світ. Це буде або одкровення Господа, зафіксоване
у спеціальних (священних) текстах, або «чуттєві» свідчення про
особисті контакти з надприродними силами. Американський
філософ і психолог Вільям Джеймс, досліджуючи природу релі+
гійного мислення, зібрав багато даних про психологічні джерела
початкових релігійних переживань людей. Ось один з наведених
ним прикладів про переживання людиною контакту з «духом»:
«Одного разу я раптом прокинувся, немов розбуджений
__________________________________________ О. М. Кривуля
556
кимсь. Мені здалося, що мене навмисне розбудили, і першою
думкою моєю було те, що в дім увірвались злочинці. Потім,
повернувшись на другий бік і прагнучи заснути, я раптом
відчув чиюсь присутність у кімнаті. І, дивна річ, я неначе
знав, що це не була жива особа, а скоріше дух».
[43] Часто
схожі чуттєві переживання спіткають людей, які зустрічаються
зі складнощами в житті, емоційно переживають їх і для
відповідної інтерпретації своїх видінь вже мають попередні
знання про надприродні сили з релігійних книг або розповідей.
Якщо ми запитаємо, яким чином попала в ті книги інформація
про божественне і які є гарантії істинності того книжкового
знання, то нам скажуть, що слід приймати тексти за пряму
й безпосередню істину, слід просто вірити. Отже ми й прийшли до
віри як бази на котрій ґрунтується релігійне знання й пізнання.
Термін «віра» люди звично пов’язують з релігією, але, як
філософське поняття, «віра» характеризує деякі загальні риси
людської свідомості як релігійного, так і нерелігійного ґатунку.
Феномен віри корелює з переконаннями, які формуються або
стихійно, або свідомо. Перші складаються на основі віри, а другі
спираються на обґрунтовані знання. Тут віра і знання протистав+
ляються один одному. Здається, праві ті, хто підкреслює, що
віра – це внутрішнє приймання чогось за істинне, згода з ним,
коли знання і аргументація, якими б вони не були стосовно
істинності, відіграють другорядну роль. Кажуть, що переконати
в чомусь можна лише того, хто вже має в ньому певну міру
попередньої переконаності. Те ж саме стосується й віри.
З широкого погляду на віру слід враховувати її різні аспекти:
світовідчуття, уявлення про смисл життя, ціннісні орієнтації,
ідеали. Віра є виразом конкретного унікального духовного «Я»
особистості, складова частина структури суб’єктивності людини.
Спираючись на розроблені в спеціальній літературі питання віри
[44], можна вказати на такі її загальні ознаки: віра завжди
є вірою в щось, тобто має місце зміст, об’єкт віри; віра має цінніс+
ний вимір, часто вона усвідомлюється як вища цінність; віра несе
в собі направленість активності, пов’язана з цілеспрямованістю.
Якщо йдеться власне про релігійну віру високої міри напру+
ження, то її, слідом за Л.Вітгенштейном, можна було б назвати
непохитною вірою. «І це показує себе, – додавав він, – не через
міркування чи звернення до звичайних засад віри, а скоріше
через те, що він (носій віри – О.К.) визначає все своє життя,
спираючись на це».
[45] Скажімо, хтось скаже, що він вірить
Філософія______________________________________________
557
у Страшний Суд, покладається при цьому на відповідні тексти
Біблії, і, будучи широко обізнаним, посилається додатково ще
й на аргументацію проповідників. Однак це ще не значить, що ця
людина виведе зі своєї віри принципи поведінки на все життя,
підкорить себе їм. Ясно, що далеко не всі так звані віруючі мають
в собі непохитну віру, та може за нормальних умов життя вона від
усіх і не вимагається, однак ясно й те, що попит саме на таку міру
віри особливо зростає у певні періоди суспільного й індивідуаль+
ного життя, а може мати й більш глибинні підстави. Так,
досліджуючи джерела релігії, французький філософ Анрі Бергсон
схилявся до думки, що релігія виконує в житті людей захисну
функцію по відношенню до небезпеки, яка надходить від
інтелекту, егоїстичного за своєю суттю. Релігія, вказував він, «це
захисна реакція природи проти того, що може бути
пригноблюючим для індивіда і розкладаючим для суспільства
у діяльності розуму». [46]
Безумовно, у коротких зауваженнях стосовно специфіки
релігійного пізнання не можна торкнутися всіх сторін цієї
об’ємної теми, але ще одну суттєву сторону ніяк не хотілось би
обминути. Йдеться про те, що в розвинутих релігіях уособ+
люються уявлення про всебічно досконале, належне, про
першопричину всього сущого і це вище (Бог, Абсолют тощо)
є трансцендентним, тобто таким, що не осягається у своїй суті
науково+теоретичним розумом. І в той же час воно, це
трансцендентне, є, так би мовити, окуляри, скрізь які релігійна
людина сприймає явища, пізнає, інтерпретує їх у такий спосіб,
згідно якому вища сутність немов дійсно існує.
4. ХудожньоNестетичне пізнання спрямовано на викриття
міри, гармонії й краси у стосунках людини зі світом. Якщо наука
прагне осягнути світ у формі законів, максимально виключаючи
домішку суб’єктивного у результати пізнання, то мистецтво
осягає світ у формі художнього образу, який чуттєво сприй+
мається й вимірюється через естетичні категорії (піднесене,
трагічне й комічне, прекрасне й потворне тощо). Художніми
творами, естетично сформованими і оздобленими речами та
помешканнями людина теж відкриває «закони», за якими світ їй
здається сьогодні красивим, гармонійним і придатним до життя.
8.3.2. Проблема істини у філософії і науці
Істина – центральна категорія гносеології. До неї як до
певного фокусу сходяться врешті+решт усі проблеми гносеології.
__________________________________________ О. М. Кривуля
558
До того ж істина має й ціннісний аспект, тому правий був Гегель,
коли писав: «Для неупередженої людини «істина» завжди
залишиться великим словом, яке примушує серце битись
сильніше».
[47] Що ж таке істина? Як можливе досягнення
істинного знання? Відповісти на ці питання прагнули філософи
з найдавніших часів і за довгий період розвитку філософії
склалось декілька концепцій істини.
Класична (або кореспондентська) концепція була сформульо+
вана ще в античності і її в різних формулюваннях можна
віднайти у Платона і Арістотеля. Так у діалозі «Кратіл» Платон
словами Сократа запитує: «Той, хто говорить про речі
у відповідності з тим, які вони є, говорить істину, той же,
хто говорить про них інакше, помиляється?» «Так.» –
погоджується співбесідник Сократа Гермоген. [48] Можна
сказати те ж саме в редакції англійського філософа і логіка
Пітера Стросона: «Той, хто висловлює якесь припущення,
висловлює істинне припущення тоді й тільки тоді, коли речі
є такими, як про них говориться в припущенні».
[49] І тут, і
там істина – відповідність думок дійсності. Під дійсністю слід
розуміти не тільки зовнішній світ, його речі, властивості й
процеси, а й будь+що дійсно існуюче, або таке, що дійсно мало
місце, нехай ним буде й психічний процес. Кореспондентська
концепція істини на перший погляд здається цілком
прийнятною, однак з таким розумінням істини пов’язані й
певні проблеми: у практиці життя люди завжди знаходяться у
оточенні елементів знань і майже не мають справ з чисто
об’єктивним світом, «світ» їхнього сприйняття вже дещо
спотворений складом попередніх учень і окультурених почут+
тів. Вказують також і на деякі логічні суперечності, до яких
приводить таке поняття істини, а саме – коли мають справу з
самореферентними висловлюваннями. Одним з прикладів такої
суперечності є «парадокс брехуна», відомий ще з VI ст. до н. е. У
передачі Арістотеля він має такий вигляд «Чи бреше той, хто
говорить, що він бреше?». Якщо ми віднесемо вислів брехуна
«Я брешу» до фіксованого проміжку часу, в який цей вислів
промовляється, то ми й отримаємо парадокс. Для цього нам
достатньо задати питання про істинність вислову брехуна
«Я брешу».
Когерентна концепція, засновником якої вважається І. Кант,
зводить питання про істину до проблеми когерентності (від лат.
cohaerentia – взаємна сплетеність), тобто узгодженості, несупе+
Філософія______________________________________________
559
речності знань. Вважається, що в усіх конкретних науках одні
висловлювання порівнюються з іншими і приводяться до
взаємної узгодженості один з одним, а загальні питання їх
відношення до дійсності вирішують не спеціальні науки,
а метафізика (тобто філософія). У XX ст. когерентна концепція
була відроджена неопозитивізмом у зв’язку з необхідністю
подолання труднощів, з якими зустрілась класична концепція
під час бурхливого розвитку наук і загострення проблеми
критерію (від грець. κριτέριον – відмітна ознака, мірило) істини.
Прагматична концепція теж склалась у минулому столітті.
Один з засновників прагматизму В. Джеймс так пояснював своє
бачення істини.
[50] Спочатку він говорить, що прагматизм
формально приймає кореспондентську концепцію істини як
відповідності знань дійсності. Відмінності починають простежу+
ватись тоді, коли порушується питання: що, власне кажучи,
значать слова «відповідність» та «дійсність», якщо під дійсністю
розуміють те, чому повинні відповідати наші уявлення? Тради+
ційне бачення істини Джеймс засуджує за те, що в ньому істина
виглядає пасивним, статичним відношенням. Насправді дійсність
не статична, процеси й події змінюють один одного, ведуть до
нових станів у майбутньому. Людина завжди включена в ці
події та стани і знання повинні служити нам. Це означає, що
ідеї й теорії повинні стати посередниками між усіма попередні+
ми істинами і деяким новим досвідом. «Істинні ідеї, – пише
Джеймс, – це ті, які ми можемо засвоїти, підтвердити,
підкріпити і перевірити. Помилкові ж ідеї – це ті, з якими
ми не можемо цього зробити. У цьому й полягає практична
різниця між істинними й помилковими уявленнями. Отже
в цьому й полягає смисл істини, адже це й є все те, за що ми
визнаємо істину».
[51] Роз’яснюючи це визначення, Джеймс
звертає особливу увагу на процес перевірки знань з точки зору
оцінки їх як знарядь практичної дії. Ми живемо, каже він,
у світі реальностей, котрі можуть бути як безмежно корисними,
так і безмежно шкідливими. Ідеї, які відкривають нам, що ми
можемо очікувати від цих реальностей, оцінюються на першому
ступені перевірки як істинні. Але це ще не кінець і не самоціль,
це тільки попередній засіб для інших потреб і цілей. Скажімо,
коли я заблукав у лісі й помираю з голоду, і тут натрапляю на
дещо, що своїм виглядом нагадує доріжку, то дуже важливо,
щоб я уявив собі житло у її кінці. Адже коли я так зроблю і піду
доріжкою, то я врятуюсь. Істинна думка тут корисна, бо
__________________________________________ О. М. Кривуля
560
корисним є її об’єкт – житло в кінці доріжки. З цього прикладу
видно, що в потрібний час із запасників численних абстрактних
істин ми вибираємо одну і користуємось нею при певних
обставинах. Ми можемо тоді сказати про неї, що «вона корисна,
бо істинна», чи що вона «істинна, бо корисна», і ці вирази
будуть тотожні. Джеймс додає, що слова «відповідати дійсності»
можуть означати тільки те, що ми зі своїми знаннями підведені
до такого активного зіткнення з дійсністю, при якому можемо
впливати на неї краще, ніж тоді, коли б такої відповідності не
було.
Прагматизм у тому вигляді, в якому він був започаткований
його творцями, вже відійшов у минуле, але досвід прагма+
тистської інтерпретації істини ще довго зберігав своє значення.
Особливо в тих випадках, коли у розвитку науки основну увагу
вчені приділяють не стільки питанню відповідності терміна
якомусь референту (речі чи її властивості), скільки ефективності
його використання у певних пізнавальних ситуаціях.
Семантична концепція була запропонована американським
логіком польського походження Альфредом Тарським теж для
удосконалення класичної.
[52]
Щоб дати адекватне й коректне визначення поняття істини,
Тарський спочатку радить проводити розрізнення між реченням,
яке дещо стверджує, і самим «дещо», котре виражене у цьому
реченні. Якщо ми застосуємо класичне визначення істини до
конкретного випадку, наприклад, такого – «Речення «Сніг білий»
істинне тоді і тільки тоді, коли сніг білий», то ми побачимо, що
в лівій частині виразу фраза «Сніг білий» вживається в лапках,
а у правій – без лапок. У правій частині ми маємо саме речення,
а у лівій його ім’я.
Поняття істини Тарський відносить до розряду семантичних
понять, маючи на увазі, що семантика досліджує відносини між
мовними висловлюваннями і об’єктами (або «станом справ»),
яких стосуються ці висловлювання. Типовими прикладами
семантичних понять є поняття позначення, виконуваності
й визначення. У той час, як слова «позначає», «виконує»
і «визначає» виражають відношення, слово «істинно» має іншу
логічну природу, воно виражає властивість певних виразів,
а саме речень. Слід пам’ятати, що висловлювання у формі речень
говорять не тільки власне про речення, а одночасно й про об’єкти
(або стан речей), про які йдеться в цих реченнях. Тарський
вважає, що кращим способом побудови точного визначення