Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
561
істини є той, що спирається на використання семантичних
понять, зокрема на поняття виконуваності (це поняття мається
на увазі, коли, наприклад, ми кажемо, що якесь слово виконує
деяку функцію у певному реченні).
Узагальнюючи всі процедури визначення поняття істини,
Тарський приходить до висновку, що удосконалення класичної
концепції істини і, тим самим, уникнення можливих парадоксів
може відбутися шляхом переходу від природної до формалізо+
ваної мови, яка не містить в собі у змішаному вигляді (на відміну
від природної мови) лінгвістичних об’єктів для позначення
предметів, імен цих лінгвістичних об’єктів, семантичних відно+
шень, включно з терміном «істина». Коли така формалізована
мова вже створена, далі переходять до використання особливої
мета+мови. Відношення між формалізованою мовою і метамовою
Тарський описує так: «Перша з них є мова, котра «про щось
говорить»... Друга – та, якою ми «говоримо про» першу мову
і в термінах якої ми хочемо, зокрема, скласти визначення
істини для першої мови. Першу мову ми будемо називати
«об’єктною мовою», а другу – «метамовою». [53] Завдяки
метамові, яку Тарський називає семантичною метамовою, може
бути сформульовано поняття істини для об’єктної мови. Отже,
проблема істини може бути коректно поставлена й вирішена
тільки засобами метамови.
Запропонована Тарським семантична концепція істини ши+
роко обговорювалась філософами й логіками і багатьма вважа+
лась за таку, що суттєво удосконалює класичну концепцію, хоча
були й такі, які не вважали її універсальною та відмічали певні
недоліки й обмеженість.
Після викладеного стає очевидним, що когерентна, прагмати+
чна і семантична концепції істини формально не суперечать
кореспондентській (класичній) у її найабстрактнішому форму+
люванні, вони враховували її і завжди прагнули удосконалити.
Ці прагнення спонукувались труднощами її застосування
(відкритими логічними парадоксами й антиноміями), бажанням
більше врахувати активність суб’єкта пізнання і практичну
орієнтованість людського знання, врахувати вимоги наукової
точності й суворості у висловлюваннях.
8.3.3. Форми і методи наукового пізнання
Оскільки наука є не тільки готовим знанням, а й діяльністю
з його здобування, то вона потребує методології, а результати
__________________________________________ О. М. Кривуля
562
наукового пізнання втілюються в певні форми. Варто нагадати,
що метод (грець. μέθοδος ) – це спосіб дії, сукупність заходів для
досягнення певної мети, вирішення проблем або задач. Методо$
логією називають або множину методів, або, в іншому разі,
науку про методи пізнання як спеціальний розділ гносеології.
Для кращого висвітлення взаємозв’язку різних методів і форм
наукового пізнання, зв’язку способів дослідження і способів
організації отриманого знання доцільно виділити два рівня
наукового пізнання – емпіричний і теоретичний. До емпірич+
ного рівня відносяться такі форми і методи, які безпосередньо
пов’язані з науковою практикою, з тими видами діяльності
в науці, завдяки яким накопичується, групується й узагаль+
нюється науковий матеріал. Серед них – наукове спостере+
ження, експеримент, наукові факти та способи їх обробки. До
теоретичного рівня відносяться такі методи пізнавальної
діяльності, а також способи організації знання та всі форми
його втілення, які пов’язані зі створенням наукової теорії. Тут
слід вказати на саму теорію, наукові закони, ідеї, гіпотези,
логічні засоби тощо. У реальному житті науки обидва рівні,
безперечно, взаємопов’язані. Розглянемо деякі основні методи
і форми наукового пізнання обох рівнів.
Спостереження. Це важливий пізнавальний процес емпірич+
ного рівня. Спостереження – цілеспрямоване сприйняття
об’єкта, що здійснюється безпосередньо, або за допомогою
приладів. Не слід переносити наші буденні уявлення про спосте+
реження на наукові. За наукове спостереження вважається
тільки таке, що підпорядковане вирішенню наукової проблеми,
воно дає фактичний матеріал, який дозволяє підкріпити або
спростувати яку+небудь гіпотезу та зібрати дані для нових
теоретичних узагальнень. Цілеспрямованість спостереження,
його організованість та планомірність свідчать про активність
суб’єкта пізнання. Специфікою наукового спостереження є те,
що суб’єкт фактично не втручається в сам хід об’єктивного
процесу, а в деяких науках навіть прагне бути непомітним
(етологія, соціальна психологія, соціологія). Оскільки спосте+
реження є нашою чуттєвою діяльністю, то воно має природно
обмежені можливості. Так, людина може сприймати електро+
магнітні коливання у якості зорових відчуттів тільки у діапазоні
390–750 мілімікронів, а механічні коливання у якості звуку
тільки в частотному діапазоні від 20 до 20 тисяч герців. Частина
цих труднощів знімається приладами й інструментами. Існують
Філософія______________________________________________
563
прилади+підсилювачі (мікроскоп, телескоп) і прилади+замісники
(магнітометр). У зв’язку з застосуванням приладів і подальшим
їх широким використанням у сучасній науці деякі дослідники
поставили під сумнів результати наукових спостережень,
буцімто прилад, взаємодіючи з об’єктом, дає суб’єктові спотворе+
ну картину дійсного стану речей. Такі побоювання безумовно
мають об’єктивні підстави, та вчені враховують їх у кінцевих
висновках шляхом введення певних поправок, корекцій та
практичних перевірок.
Експеримент, на відміну від спостереження, є активним
втручанням суб’єкта у процеси зовнішнього світу з метою
пізнання. Він є цілеспрямованим впливом на об’єкт шляхом
його вилучення, ізоляції від випадкових обставин і таких, що
приховують його власну природу. Під час експерименту дося+
гаються такі цілі: об’єкт пізнання ізолюється, багаторазово
відтворюється хід процесу у строго фіксованих умовах, плано+
мірно варіюються умови з метою отримання певного результату.
Класифікують експерименти за видами наук (фізичний, біологі+
чний, соціальний тощо), виділяють також польовий і лаборатор+
ний, прямий і модельний. У сучасній науці набув надзвичайного
поширення модельний експеримент. Для розуміння його суті
важливе значення має поняття моделі. У спеціальній літературі
дається таке визначення моделі: модель (від фр. modele –
зразок) це існуюча реально або в думці система, яка, відтво$
рюючи об’єкт дослідження, здатна заміщати його так, що її
вивчення дає дослідникові нову інформацію про цей об’єкт.
[54]
Побудова моделі і наступне її дослідження думкою або шляхом
реального експерименту називається моделюванням.
Безпосередньою метою наукового спостереження і експери+
менту є накопичення наукових фактів. Термін «факт» (від лат.
factum – зроблене, дія, вчинок) вживається у двох значеннях:
або як певна подія, явище; або як емпіричне висловлювання чи
речення для опису події, що стала результатом пізнання.
Маючи на увазі скоріше перше значення, але враховуючи
й друге, можна сказати, що факт – це такі події, явища,
процеси, які попали до сфери наукового пізнання і зафіксовані
шляхом спостереження або експерименту. У науці факти
оформляються з допомогою мови. Наукові теорії спираються не
на окремі факти, а на їх систему, тому факти потребують оброб+
ки, вивчення. До методів дослідження і обробки фактів належать
аналіз, синтез, систематизація (як процес їх групування,
__________________________________________ О. М. Кривуля
564
класифікації), математичні методи. Отже, «на виході» емпі+
ричного рівня наукового дослідження мають факти і їх опис.
Умовно кажучи, емпіричний рівень завершується відповіддю на
питання «як?», тобто: як об’єктивно виглядає стан справ.
До емпіричного рівня відносять процедуру опису. Під
описом розуміється вся система фіксування даних спосте$
режень або експериментів за допомогою прийнятих у науці
позначень. Для опису використовується природна і штучна мова
зі спеціальними термінами, правилами, символами, графіками
тощо. Описом дослідження завершеним бути не може. Факти
ще треба пояснити, визначити каузальні (причинно+наслідкові)
зв’язки між явищами, відповісти на питання «чому?», тобто:
чому, з яких причин стан справ складається саме так.
Перехід від емпіричного до теоретичного рівня – це перехід
від фактів до теорії. На цьому шляху широко використовуються
методи індукції і дедукції. Індукція – перехід від знання
окремих фактів до знання загального, коли висновки про
загальні властивості предметів якогось класу робляться на
основі дослідження окремих фактів. До класу індуктивних
висновків відноситься також міркування за аналогією. Але
якщо індукція – перехід від знання про окреме до загального
знання, то аналогія – перехід від знання одного об’єкта
(системи) до знання іншого об’єкта (системи). До індуктивного
методу відноситься і метод модельної екстраполяції, тобто
перенесення знань, отриманих при вивченні моделі, на сам
об’єкт з використанням коефіцієнта схожості моделі й об’єкта
за різними параметрами. Дедукція – метод переходу від
загальних положень до часткових, або інакше – це виведення за
правилами логіки нових істин з істин вже відомих. Скажімо,
якщо з висловлювання А випливає висловлювання В, і при
цьому А істинне, то і В теж істинне. Відмінність індукції
і дедукції в тім, що у першому випадку ми маємо ймовірне щодо
істини знання, а в другому – безумовно істинне.
На шляху між емпіричним і теоретичним знанням важливу
роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза (від грець. ύπόθεσις – припу+
щення) – деяке імовірнісне припущення про суттєвий зв’язок
між явищами. Це таке висловлювання, істинність чи хибність
якого ще не доведена. Висунення гіпотез повинно відповідати
певним вимогам, оскільки не будь+яке припущення можна
вважати науковою гіпотезою. Вважається, що нове припущен+
ня, яке претендує на звання справжньої гіпотези, не повинно
Філософія______________________________________________
565
суперечити вже відомим і перевіреним фактам; повинно поя+
снювати ті факти, заради яких воно (припущення) висувається і
передбачати нові факти; не повинно суперечити іншим теоріям,
в істинності яких сумніву вже немає; повинно задовольняти
вимозі доступності для досвідної перевірки; бути здатним до
дедуктивного розгортання у серію наслідкових висловлювань.
Якщо висунута гіпотеза пройшла через ці та деякі інші
випробування, то вона вважається науково обґрунтованою
і далі, після практичної перевірки, або перетворюється на
теорію, або відкидається. Теорія (від грець. θεωρία – споглядан+
ня) – це достовірне, істинне знання, що існує як деяка система
логічно пов’язаних висловлювань відносно суттєвих зв’язків
тих чи інших сторін дійсності. У теорії є основні поняття,
твердження (закони, ідеї). До теоретичного блоку можна
віднести й концепцію, яка означає або певний спосіб розуміння
якогось явища, або провідний ідейний задум. Основні функції
теорії – пояснення каузальних зв’язків між подіями і передба+
чення нових явищ і процесів.
Схематично загальний рух наукового пізнання виглядає
таким: спочатку усвідомлюється і формулюється проблема, яка
є протиріччям між новими фактами і пояснювальними можли$
востями старої теорії; для пояснення нових фактів висувається
гіпотеза, котра після перевірки перетворюється на нову теорію.
8.3.4. Концепції розвитку науки
Традиційно розвиток науки уявлявся поступовим нарощу+
ванням нових знань, послідовним зростанням масиву пізнаного.
Такий підхід визнавав тільки кількісне збагачення науки
істинними знаннями, він відкидав або не враховував її розвиток
у якісному відношенні, вважалось, що з плином часу наукова
картина світу суттєво не змінюється, а тільки розширюється.
Подібне трактування ходу розвитку науки отримало назву
кумулятивістського (від лат. cumulo – накопичувати, помножу+
вати). Панівною тут є ідея про абсолютні і незмінні засади
наукового знання. Основні риси кумулятивістської моделі
можна звести до таких: існують незмінні, остаточні істини,
накопичення яких складає суть розвитку науки; помилки не
входять до складу наукового знання і не мають відношення до
історії науки (ідеалом тут може слугувати підручник як
зібрання дистильованого через фільтр істинності знання);
у особливий спосіб розуміється проблема демаркації науки
__________________________________________ О. М. Кривуля
566
і ненауки (з науки вилучаються «ненаукові» форми); образ науки
виглядає статичним, оскільки вважається, що накопичення
знань ніяк не може підірвати її основ.
Альтернативою такому розумінню розвитку науки є, на
сьогодні найбільш поширений і прийнятний, некумуляти$
вістський, або по+справжньому історичний підхід, згідно
з яким істина є процес, а не готовий результат; в ньому
проводиться ідея про відносність поділу знань на абсолютно
істинні й абсолютно помилкові, що змінює підхід до проблеми
демаркації наукового і ненаукового знання; існує спадкоємність
у наукових знаннях; має місце соціально+культурна залежність
науки від розвитку суспільства. Цей підхід започатковується
у 20+х роках минулого століття. У 1927 р. французький філософ
Гастон Башляр (1884–1962) висловив ідею розглядати науку як
історичне явище, що на кожному етапі розвитку є якісно
своєрідним і не зводиться до своїх витоків. О. Койре виходив
з ідеї єдності людської думки, що має прояв у єдності науки
з іншими компонентами культури, перш за все з філософією
і релігією. Так, історія фізики показує низку стрибкоподібних
змін метафізичних (філософських) типів мислення. Їх виник+
нення він називав «мутаціями» інтелекту (злам категорійних
структур). Британський філософ і історик науки Імре Лакатос
(1922–1974) висунув ідею зміни наукових дослідницьких
програм, кожна з яких визначається рядом теорій, зв’язаних
послідовністю. У кожній з програм є «тверде ядро», тобто деякі
непорушні фундаментальні припущення. Кількісне зростання
знань постійно супроводжується переглядом «захисного поясу»
при збереженні «твердого ядра» програми. Науковці (у наслідку
конвенції) зобов’язані зберігати ядро за рахунок модифікації
захисного поясу.
За останній час найбільш впливовою концепцією некумуля+
тивного розвитку науки стала концепція американського філо+
софа Томаса Куна (1922–1996), яка була викладена ним ще
в 1962 р. в книзі «Структура наукових революцій» (з наступни+
ми доповненнями 1969 р.). За Куном, розвиток науки відбу+
вається шляхом періодичних докорінних трансформацій і змін
провідних уявлень (парадигм), тобто шляхом періодичних
наукових революцій. Такі революції зводяться до зміни
парадигм. «Під парадигмами, – пише Т. Кун, – я розумію
визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу
дають науковій спільноті модель постановки проблем і їх
Філософія______________________________________________
567
вирішення».
[55] У історичному розвитку науки Т. Кун першим
виділяв допарадигмальний період. Це ранній період у розвитку
наукових дисциплін, коли вони ще як слід не сформувались:
серед учених нема одностайності щодо вихідних, фундаменталь+
них принципів дослідження, вони не дійшли згоди про предмет
вивчення, про його загальну природу, про методи дослідження.
Так у розвитку фізичної оптики перший період продовжувався
до кінця XVIII cт. З давніх часів і до кінця цього періоду не
склалась єдина загальноприйнята точка зору на природу світла.
Одні вважали, що світло – це частки, які виділяють матеріальні
тіла; інші переконували, що воно є модифікацією середовища
між тілом і оком; треті вважали, що воно є взаємодією
середовища з випромінюванням самих очей. Мали місце й інші
думки щодо природи світла. Не будучи в змозі прийняти без
переконливого доведення якусь сторонню для конкретного
науковця загальну основу, кожний автор відчував необхідність
будувати фізичну оптику заново, починаючи з самих підвалин,
що в цілому знижувало ефективність наукових досліджень.
Другий, парадигмальний період, є періодом нормальної
науки, коли парадигми змінюються через революції, що є показ+
ником зрілості науки. Для періоду утвердження нормальної
науки характерно те, що з прийняттям перадигми припи+
няються сперечання стосовно основних принципів, зусилля
зосереджуються на конкретних дослідженнях, на «наведенні
порядку» в окремих предметних сферах, коли вчені не ставлять
собі за мету створення нових теорій, а глибоко й детально
з’ясовують суть фрагментів природи. Завдяки прийняттю
парадигми діяльність учених стає більш професійною, у своїй
роботі вони вже не вдаються щоразу до обґрунтування основних
понять (це справа авторів підручників, аматорів або непрофесіо+
налів), а зосереджуються на більш спеціальних проблемах, що
цікавлять всю спільноту вчених. Основний продукт діяльності
таких спеціалістів – наукові статті у професійних журналах.
У сучасних природничих науках книжки являють собою або
підручники, або ретроспективні роздуми про той чи інший
аспект наукового життя.
Поступово у межах нормальної науки складаються умови
для відкриття нового. Відкриття починається з усвідомлення
аномалії, тобто з встановлення того факту, що «природа яки+
мось чином порушила очікування, які навіяні були парадиг+
мою». Аномалію починають поширено вивчати. До неї спочатку
__________________________________________ О. М. Кривуля
568
хочуть пристосувати стару прадигму і, якщо це не вдається, то
справа йде до виникнення нових наукових теорій, які змінють
стару парадигму. Т. Кун вказує, що науковий розвиток є багато
в чому схожим на розвиток у інших областях людської діяль+
ності, але має й свої відмінності: відносна нестача конкуруючих
шкіл у розвинутих науках, велика залежність наукової спільно+
ти від унікальної аудиторії і вузького кола їх ідей, особлива
природа наукової освіти тощо. Книга Куна вже декілька
десятиліть спонукує всіх, хто не сторонній науки і не байдужий
до її стану в суспільстві і ролі в житті людей, замислюватись над
природою науки та особливостями її розвитку.
8.4. Цінності та ідеали
Цінності складають суттєву частину духовності людини.
Хоч побутове вживання слова «цінності» більше орієнтує на
світ коштовностей, однак, як філософське поняття, цінність
скоріше вказує на сферу духовності при певному збереженні
і попереднього аспекту. Першими звернули увагу на цінності
представники німецької філософії. І. Кант розрізнював відносні
й абсолютні цінності, зосереджував особливу увагу на ціннісно+
му вимірі норм і цілей. Генріх Ріккерт взагалі поставив
проблему цінностей у центр будь+якої філософії. Цей німецький
мислитель вважав, що філософія досліджує світ цінностей, які
створюють «цілком самостійне царство, що лежить по той бік
суб’єкта і об’єкта», це ідеальний, незалежний від людини
вічний світ.
[56]
Фрідріх Ніцше теж звертався до цієї теми, заявивши про
необхідність «переоцінки всіх цінностей», перш за все хри+
стиянських. Про цінності у їх ієрархічному співвідношенні
достатньо писав іще один німецький філософ, представник філо+
софської антропології XX ст. Макс Шелер.
У ХХ столітті ця тема стала однією з найпоширеніших в
усьому духовному житті людства, не в останню чергу через такі
масштабні потрясіння як світові війни, революції, ідеологічне
протистояння соціальних систем часів «холодної війни». Нині
проблема цінностей теж зберігає свою актуальність, особливо в
суспільствах, які переживають економічні й політичні кризи,
або до певної міри втратили орієнтацію в складних міжнародних
стосунках. Якщо існують цінності, котрі поділяє більшість
людей, то тоді вони становляться важливим фактором інтеграції
конкретного суспільства або всього людства. І навпаки, хаос
Філософія______________________________________________
569
у світі цінностей побічно свідчить про кризу, яка важко відби+
вається на повсякденному світосприйнятті окремих людей
і великих соціальних груп.
Визначити поняття цінності непросто. Дехто з авторів, які
писали на цю тему, починали зі смислів, котрі підказувала сама
мова. Російський філософ В. П. Тугарінов, який у свій час
першим серед радянських марксистів звернувся до проблеми
цінностей, визначав так це ключове поняття: «Цінності – це
предмети, явища та їх властивості, які потрібні людям...
у якості засобів задоволення їх потреб і інтересів, а також –
ідеї та спонуки у якості норми, цілі та ідеала».
[57] Під час
тодішньої дискусії та і в теперішній літературі дехто схиляється
до визначення поняття цінності як значимості явищ у якості
орієнтирів людської діяльності. В. П. Тугарінов заперечував
цьому з огляду на те, що значимість може носити не тільки
позитивний, але й негативний відтінок, мова ж протестує проти
такого насилля, тому поняття цінностей слід пов’язувати
тільки з позитивною значимістю. Цей автор вважав, що поняття
цінності майже ідентичне поняттю блага. Неповне злиття
зумовлюється тим, що у понятті блага більше відображується
об’єктивна сторона, а у понятті цінності – суб’єктивна. Смисл
тут той, що благо – це щось гарне, корисне, а коли йдеться про
те ж саме з точки зору цінності, то підкреслюється те, що люди
благо цінують.
Сучасний російський автор Д.А. Леонтьєв, теж ідучи від тих
смислів, які підказує сама мова, вказав на два можливих
напрямки трактування «цінності».
[58] По+перше, цінність
може вживатись у смислі приналежності такої якості (цінності)
якимось предметам, і тоді тут доречно буде вживати вираз
«значимість», що слугує витоком існування ціннісних суджень,
які спираються на оцінку предметів з точки зору вказаної
якості. По+друге, цінність може вживатись у смислі, за яким
самі об’єкти є цінностями. За першим варіантом поняття цін+
ності не містить нічого нового порівняно з поняттями потреб та
інтересів, а за другим – воно відображує деяку особливу
реальність, яку не можна вивести з потреб (напр., норми, смисл
життя тощо). Цей же автор вказує на три форми, в яких існують
цінності: суспільні ідеали, предметно+втілені цінності, особисті+
сні цінності.
Здається, що у наведених прикладах аналізу поняття
цінностей є досить розумні міркування, які слід врахувати при
__________________________________________ О. М. Кривуля
570
з’ясуванні усіх відтінків його смислу. На шляху до цього треба
взяти до уваги й механізм діяльності людей, її мотиви, стимули,
серед яких цінності займають важливе місце. Принаймні
відомо, що потреби трансформуються в інтереси, а інтереси
перетворюються на цінності і стимулюють активність людей.
Треба зважити й на те, що ціннісне відношення до світу
відрізняється від виробничо+практичного і науково+пізнаваль+
ного. В останньому випадку переважає об’єктивістський підхід,
суб’єкт прагне вивчити об’єкт таким, яким він є сам по собі.
У разі ж ціннісного підходу людина розглядає явище не яким
воно є саме по собі, а яким воно є для людини, і таким чином
цінність пов’язана з оцінкою.
Врешті+решт, свідомо уникаючи якогось певного визначення
поняття цінностей, бо тут будь+яка дефініція наперед обмежить
широту й багатомірність його сучасного вживання, вкажемо,
у підсумковому плані, на смислові аспекти цього концепту.
Поняття цінності може вживатись у смислі відзначення у чому+
небудь наявності відповідної якості. Цей смисл відчувається при
характеристиці предметів і явищ як таких, що «мають цінність»,
«є цінними». Ясно, що тут «цінність» не є тою якістю, котру
можна фіксувати органами чуття. У низці фізичних, хімічних та
інших природних властивостей предметів немає місця іще одній
додатковій властивості – цінності. Речі в комплексі зі своїми
природними якостями отримують ціннісне забарвлення тільки
тоді, коли вони здатні задовольняти потреби й інтереси людей.
Тому речі стають цінними для нас, а не мають ціннісну якість від
природи, від природи вони мають притаманні їм фізичні, хімічні
та інші властивості.
Поняття цінності може вживатись також для позначення
тих складових нашої духовності, які відображають специфічне
ставлення людей до природних, соціальних та духовних явищ
з точки зору їх значимості. У цьому смислі «цінності» є упоряд+
кованим духовним комплексом, який мотивує діяльність людей,
визначає стратегію їх життя. Отже у першому випадку ми
поняття цінностей спрямовуємо на якості речей і явищ,
а у другому – на характеристику самої людини, суб’єкта ціннісно+
го відношення до речей і явищ.
У процесі соціалізації (виховання і освіти) у кожної особис+
тості формується система ціннісних уявлень. Така система може
бути здебільшого фрагментарною, а може бути й цілісною,
орієнтованою на якісь важливі, фундаментальні цінності. На