Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
521
зрушити природну ритміку зміни поколінь, має свою межу:
частота соціальних змін повинна десь наближатись до частоти
природної зміни поколінь.
Американська дослідниця Маргарет Мід (1901–1978) зверну+
ла увагу на те, що типи культур можна виділяти в залежності
від зв’язків між поколіннями. Спираючись на цю ідею, вона
виділила такі культури:
1) постфігуративні – коли діти вчаться перш за все у своїх
попередників;
2) кофігуративні – коли діти і дорослі вчаться у своїх
однолітків;
3) префігуративні – коли дорослі вчаться також і в своїх
дітей.
До постфігуративних культур М. Мід віднесла так звані
примітивні суспільства, а також релігійні або ідеологічні анкла+
ви. В них старі подають молодим зразки життя. Кофігуративні
культури, на її думку, нетривкі, епізодичні, вони складаються
в часи соціально+економічних криз. Маючи на увазі динамізм
сучасного життя і можливі з цього факту дискусії відносно
переваг того чи іншого покоління, М. Мід моделює такий діалог
поколінь: «Ще зовсім недавно старші могли говорити:
«Послухай, я був молодим, а ти ніколи не був старим». Але
сьогодні їм можуть відповісти: «Ти ніколи не був молодим
у світі, в якому молодий я, і ніколи ним не будеш».
[46]
Генераційний вимір суспільного життя має багатий спектр.
Звернемо увагу хоч би на деякі його сторони.
А) Покоління і право. У суспільстві може скластися певний
диктат одного покоління над іншим (напр., геронтократія, тобто
влада старих). Великий польський педагог Януш Корчак (1878–
194?), котрий загинув у фашистському концтаборі, відмовив+
шись покинути своїх вихованців+дітей, яких туди відправляли,
сформулював «Велику хартію вольностей» для дітей, де
проголошував право дитини на сьогоднішній день, право дитини
бути тим, чим вона є.
1
У зв’язку з цим тут може бути розвинута
думка про правову рівність поколінь, про правовий захист усіх
тих поколінь, які прийнято відрізняти в даному суспільстві.
Слушною є й думка про співставлення права покоління і права
1
Хоч і з запізненням, але ідеї Я. Корчака були підтримані міжнародною
спільнотою. У 1959 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію прав
дитини, а у 1989 р. нею була прийнята Конвенція про права дитини, яка
визначила повний спектр громадянських, економічних, соціальних і політичних
прав дітей і яка була ратифікована Україною у 1991 р.
__________________________________________ О. М. Кривуля
522
народу як трансчасову спільноту. Право нині існуючого поколін+
ня вочевидь повинно бути вторинним відносно права народу (де
маються на увазі й прийдешні покоління, оскільки «народ» –
вічна категорія людей).
Б) Покоління і культура. Досить евристичною може бути
й проекція проблеми поколінь на сферу культури. Так, новації
в культурі частіше здійснюються молодим поколінням, як
найбільш рухливою частиною народу. Дослідники фольклору
вказують, що значна частина народної духовної культури
створена поколінням 16–20–річних. Крім того, кожне покоління
творить свою субкультуру, і людина, рухаючись ступенями
поколінь, послідовно перебуває в різних культурних шарах.
Відбувається у суспільному житті й певна зміна домінуючих
орієнтирів на те чи інше покоління. Вже згадуваний Ф. Аріес
писав:: «Справа виглядає так, немов кожна епоха має свій
привілейований вік і свою періодизацію людського життя:
молодість – привілейований вік XVII століття, дитинство –
XIX, юність – XX століття».
[47]
Привілейоване покоління
спонтанно поширює властиву йому моду, манери, стиль життя
далеко за свої межі. Його експансія руйнує звичні генераційні
кордони: молодші підтягуються до привілейованого покоління
раніше, а старші прагнуть затриматись у ньому.
В) Покоління і соціальна диференціація. Тривалий час
у соціальних науках переважав чи то класовий, чи то етнічний
підхід при аналізі соціальної структури. Генераційний же
підхід майже не враховувався. Проте прагнення багатьох країн
здійснити перехід до політики ліберальної демократії вимагає
урахування інтересів і потреб абсолютно всіх прошарків суспіль+
ства, отже і поколінь. Політика повинна зважувати на зростання
кількості пенсіонерів, падіння народжуваності, безробіття серед
молоді. Стабільність суспільства залежить від збалансованого
задоволення інтересів усіх поколінь. І в безпосередньо еконо+
мічному аспекті ця проблема також важлива: споживчий ринок
суспільства ліберальної демократії – то є урахування потреб
усіх споживачів.
Г) Особистість і покоління. У цьому аспекті взагалі виникає
надзвичайно багата палітра думок і емоцій. Нормальне світо+
сприйняття у людини складається тоді, коли вона йде дорогою
поколінь разом зі своїми ровесниками. Їх разом веде культурне
братство, єдність долі. Доля індивіду немов вмонтована в долю
покоління. Втрата свого покоління сприймається досить
Філософія______________________________________________
523
трагічно. Відсутність ровесників, спілкування з якими робило
наше життя наповненим, печаллю відбивається в свідомості
індивіда: «Иных уж нет, а те далече.» (Пушкін); «И многих нет
теперь в живых, тогда весёлых, молодых!…» (слова з пісні).
Проте і тут слід уникати крайнощів: можна ставити питання
і про свободу від «тиранії поколінь». Традиційно вважалось, що
кожному поколінню (межі якого історичні) личить робити одне
й не личить інше, і покоління ревно слідкувало, аби хтось
з ровесників не вибився з ряду, не удавав з себе надто «старого»
чи надто «молодого», ніж є насправді. Ще недавно громадська
думка, особливо на селі, критично ставилась до навчання
в похилому віці, до занять фізичною культурою й спортом, до
крутих змін у особистому житті. Інший бік справи полягає
в проблемі підготовки до входження індивіда в нове, наступне
покоління. Кожний вік вимагає від своєї жертви нової порції
соціалізації. Опинитись зненацька в новому поколінні – велика
драма для особи. Тільки юність пишається нарешті досягнутою
дорослістю, а далі крокування по віках далеко не всіма
сприймається з радістю. Розумно поступає той, хто в стратегії
свого життя врахував матеріальні, емоційні й інші витрати на
адаптаційні потреби вступу в чергове покоління і безболісного
виходу з попереднього.
Розглянуті нами категорії людського існування далеко не
вичерпали їх довгого списку. Варті аналізу є такі, як людське
спілкування й взаєморозуміння, щастя й свобода, любов й дру+
жба, самотність, творчість та інші. Філософія не обходить їх
своєю увагою і література з цих питань численна. Сподіваємось,
що викладені тут приклади посприяють самостійній інтеле+
ктуальній подорожі серед категорій, які виробило окультурене
людство
Література
1. Агацци Э. Человек как предмет философии // Вопросы философии. –
1989, №2. – С. 24–34.
2. Андреев И. Л. Происхождение человека и общества. – М.: Мысль,
1988. – 415 с.
3. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. – М.: Прогресс, 1992. – 528 с.
4. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. М.: Добросвет, 2000. –
387 с.
5. Веркор. Люди или животные? – М.: Издат+во иностр. литературы,
1957. – 227 с.
6. Жизнь земная и последующая. – М.: Политиздат, 1991. – 415 с.
__________________________________________ О. М. Кривуля
524
7. Зильбер А.П. Трактат об эйтаназии. – Петрозаводск: Изд+во ПГУ
1998. – 464 с.
8. Зиммель Г. Созерцание жизни. Четыре метафизические главы. Глава
III. Смерть и бессмертие // Георг Зиммель Избранное. Том 2.
Созерцание жизни. – М.: Юристъ, 1996. – С. 77–116.
9. Лакс Дж. О плюрализме человеческой природы // Вопросы фило+
софии. – 1992, №10. – С. 103–111.
10. Лоренц К. Агрессия (так называемое «зло»). – М.: Издательская
группа «Прогресс», «Универс», 1994. – 272 с.
11. Мемфорд Л. Техника и природа человека // Новая технократическая
волна на Западе. – М.: Прогресс, 1986. С. 225+239.
12. Морен Э. Утраченная парадигма: природа человека. – К.: КАРМЭ –
СИНТО, 1995. – 222 с.
13. Нагель Т. Очень краткое введение в философию. – М.: Идея+Пресс,
2001. – 84 с.
14. Проблема человека в западной философии. – М. : Прогресс, 1988. –
552 с.
15. Рикёр П. Человек как предмет философии // Вопросы философии,
1989, №2. – С. 41–50
16. Розин В. М. Новая концепция происхождения человека и сознания //
Социально+политический журнал. – 1993, №5+6.
17. Сержантов В. Ф. Человек, его природа и смысл бытия. – Л.: ЛГУ,
1990. – 359 с.
18. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Главная редакция
изданий для зарубежных стран издательства «Наука», 1987. – 240 с.
19. Франк С. Л. Смысл жизни // Франк С. Л. Духовные основы общества. –
М.: Республика, 1992. – С.147–216.
20. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – М.: Республика,
1994. – 447 с.
Примітки
1. Веркор. Люди или животные? – М.: Изд+во иностр. литературы,
1957. – С. 204.
2. Див.: Бромлей Ю. В., Подольный Р. Г. Человечество – это народы. –
М.: Мысль, 1990. – С. 98–101.
3. Гельвеций. О человеке // Гельвеций. Сочинения в двух томах. Том 2. –
М.: Мысль, 1974. – С. 11.
4. Пушкин А.С. Сочинения в трёх томах. Т.1. – М., 1985. – С. 565.
5. Агацци Э. Человек как предмет философии // Вопросы философии. –
1989, №2. – С. 27.
6. Див.: Морен Э. Утраченная парадигма: природа человека. – К.:
КАРМЭ – СИНТО, 1995. – 222 с.
7. Смит, Роджер. Человек между биологией и культурой // Человек. –
2000. – №1. – С. 25.
8. Спеціально+наукові дані наведені за виданнями: Бердышев Г. Д.,
Криворучко И. Ф. Генетика человека с основами медицинской
генетики. – К.: Вища школа, 1979. – 447 с.; Вилли К., Детье В.
Філософія______________________________________________
525
Биология (Биологические процессы и законы). – М.: Мир, 1975. –
824 с.; Харрисон Дж., Уайнер Дж., Тэннер Дж., Рейнолдс В. Биология
человека. – М.: Мир, 1979. – 616 с.; Бочков Н. П. Клиническая
генетика: Учебник. – М.: Медицина, 1997. – 288 с.
9. Лоренц К. Агрессия (так называемое «зло»). – М.: Издательская
группа «Прогресс», «Универс», 1994. – С. 92; Майерс Д. Социальная
психология. – СПб.: Питер Ком, 1998. – С. 486.
10. Лоренц К. Агрессия (так называемое «зло»). – М., 1994. – С. 49.
11. Майерс Д. Вказ. твір. – С. 486–487.
12. Маркс К. Тезисы о Фейербахе // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные
сочинения. В 9+ти томах. Т. 2. – М., 1985. – С. 2.
13. Маркс К. и Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф.
Избранные сочинения. В 9+ти томах. Т. 2. – М., 1985. – С. 14.
14. Руссо Ж.+Ж. Рассуждение о происхождении и основаниях нера+
венства между людьми // Жан+Жак Руссо. Трактаты. – М.: Наука,
1969. – С. 47.
15. Гольбах П. А. Система природы, или о законах мира физического и мира
духовного // Поль Анри Гольбах. Избр. произв. в двух томах. Т. 1. – М.:
Мысль, 1963. – С. 123.
16. Первый бумеранг. Мифы и легенды Австралии. – М.: Наука, 1980. –
С. 11–12.
17. Добжанский Ф. Г. Мифы о генетическом предопределении и о tabula
rasa // Человек. – 2000. – №1. – С. 18.
18. Ф. Энгельс. Диалектика природы // К. Маркс, Ф. Энгельс. Избранные
сочинения в 9 томах. Том 5. – М., 1986. – С. 508.
19. Складена на основі видань: Кууси П. Этот человеческий мир. – М.:
Прогресс, 1978. – С. 53; Ламберт Д. Доисторический человек.
Кембриджский путеводитель. – Л.: Недра, 1991; Харрисон Дж.,
Уайнер Дж., Тэннер Дж., Рейнолдс В. Биология человека. – М.: Мир,
1979. – С. 79–106.
20. Див.: Зубов А. А. Дискуссионные вопросы антропогенеза // Человек. –
1997, №1. – С. 6.
21. Див.: Р. Хайнд. Поведение животных. – М.: Мир, 1975; Харрисон Дж.,
Уайнер Дж., Тэннер Дж., Рейнолдс В. Биология человека. – М., 1979. –
С. 79–106.
22. Див.: П. Тейяр де Шарден. Феномен человека. – М.: Наука, 1987.
23. Див.: Л. Мэмфорд. Техника и природа человека // Новая
технократическая волна на Западе. – М.: Прогресс, 1986. – С. 225–239.
24. Див., напр., Яблоков А. В., Юсуфов А .Г. Эволюционное учение. – М.:
Высшая школа, 1981. – С. 290–293.
25. Див.: Эволюция homo sapiens. Традиционные механизмы и новые
факторы // Человек. – 1997, №6. – С. 86–97.
26. Див. Казначеев В.П., Спирин Е.А. Феномен человека: комплекс социо+
природных свойств // Вопросы философии. – 1988. №7. – С. 29–45.
27. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник. – М.: Прогресс,
1990. – 368 с.
28. Паскаль Б. Мысли // Библиотека всемирной литературы. Серия
первая. Т. 42. – М., 1974. – С. 121.
__________________________________________ О. М. Кривуля
526
29. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1990. – С. 174.
30. Унамуно, Мигель де. О трагическом чувстве жизни. – К.: Символ,
1996. – С. 126.
31. Див.: Фромм, Эрих. Человек для себя. Исследование
психологических проблем этики. – Минск: Коллегиум, 1992. – С. 50.
32. Сенека. Нравственные письма к Луцилию // Мыслители Рима.
Наедине с собой: Сочинения. – М.: ЗАО Изд+во ЭКСМО+Пресс,
Харьков: Фолио, 1998. – С. 552, 612.
33. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. – М.: Прогресс, 1992. – 528 с.
34. Див.: Бодрийяр, Жан. Символический обмен и смерть. – М.:
Добросвет, 2000. – 387 с.
35. Бодрийяр, Жан. Вказ. твір. – С.317–318.
36. Толстой Л. Н. Смерть Ивана Ильича // Толстой Л.Н. Собрание
сочинений в 12+ти томах. Т. 10. – М., 1975. – С. 128.
37. Див.: Фролов И. Т. О жизни, смерти и бессмертии. Этюды нового
(реального) гуманизма // Вопросы философии. – 1983, №2. – С.62.
38. Монтень М. Опыты. Избранные произведения в 3+х томах. Т. 1. – М.:
Голос, 1992. – С. 85, 93.
39. Див.: Фут Ф. Эвтаназия // Философские науки. – 1990, №6. – С. 62–80.
40. Інтернет+видання «Українська правда. Життя» за 14.08.2009.
41. Див., напр., збірку: Жизнь земная и последующая. Сборник. – М.:
Политиздат, 1991. – 415 с.
42. Див.: Эриксон Э. Детство и общество. – СПб.: Ленато; АСТ, Фонд
«Университетская книга», 1996. – С. 346–386.
43. Эриксон Э. Вказ. твір. – С. 386.
44. Блок М. Апология истории или ремесло историка. – М.: Наука, 1973. –
С. 100.
45. Див.: Ортега+и+Гассет Х. Что такое философия? – М.: Наука, 1991. –
С. 3–12, 62–65.
46. Мид М. Культура и мир детства. Избранные произведения. – М.:
Главная редакция восточной литературы издательства «Наука»,
1988. – С. 360.
47. Ариес Ф. Возрасты жизни // Философия и методология истории.
Сборник статей. – М.: Прогресс, 1977. – С. 238.
Філософія______________________________________________
527
_____ 8. ДУХОВНЕ В ЛЮДИНІ Й СУСПІЛЬСТВІ _____
8.1. Метафізичні нотатки до проблеми душі, духу
й духовного
Тут ми ступаємо ще на одну площину давніх філософських
студій – у царство духу, або в світ духовних явищ. У історії
культури і філософії представлена нескінченна множина
уявлень про душу і дух, багато з яких дійшли до нас з глибини
віків і в певний спосіб досі володіють нами. Так, у мовах різних
народів можна зустріти найрізноманітніші звороти і словоспо+
лучення, в яких вживається слово «дух». В українській,
зокрема, ми говоримо про «душевні муки», «біль в душі», про
«святий дух», або «злий (нечистий) дух», вживаємо вирази
«звести дух», «за один дух». У книжковій мові зустрічаються
такі вирази, як «науки про дух», «дух народу», «дух часу»
тощо. Більшість нинішніх людей вже не дадуть і ради щодо
початкового смислу таких зворотів, як і самих їх винуватців –
«духу» й «душі», однак наші давні предки добре розумілися на
них. У ранні філософські вчення тема «душі» й «духу» не
просто перейшла з початкових релігійних вірувань та міфології,
а буквально увірвалася в них і більше ніколи не втрачалась,
залишалась предметом постійної уваги й роздумів, бо надто
тремтливою була тема, яку філософія взяла собі у спадок. Коли
хтось знайомиться з положеннями перших філософських шкіл
щодо духовних явищ і вже буде готовий сприйняти й засвоїти їх
без урахування попередніх дофілософських уявлень, то тут
треба його застерегти, бо може здатися, що древні мудреці були
цілковитими пророками в цих питаннях, праотцями всякої
наступної людської думки навколо проблем душі й духу.
Насправді ж не вони були абсолютно першими і на початку
просто раціоналізували й узагальнили прадавні знання й віру+
вання. Так сталося, що філософія поступово забула своє перво+
родство з міфологією і подальша філософська робота вже майже
не поверталась до власних витоків, або згорда ставилась до них
як до надто примітивних, і до того ж відгородилась частоколом
розгалужених спеціальних термінів+понять. Очевидно, в учбо+
вих цілях буде доречно дещо нагадати з історії дофілософських
поглядів, тим більше, що зараз у культурі народів, паралельно
з науковими й філософськими знаннями, все ще живуть і пра+
давні уявлення про духовні явища. І лиш після цього ми
__________________________________________ О. М. Кривуля
528
обмежимось далі тільки тою формою трактування цих явищ,
якою вона стала у ближчій до сучасності філософії.
Етнологами й істориками культури доведено, що всі народи
світу сприймали сукупність навколишніх речей як світ живих
істот, приписували природі одухотвореність. Англійський етно+
лог і культуролог Едуард Бернет Тайлор (1832–1917) назвав
нахил до такого приписування анімізмом і в книзі «Первісна
культура» прагнув «прослідкувати під іменем анімізму властиве
людині вчення про духовні істоти», виходячи з того, що
«анімізм у його повному розвитку включає вірування у прав
лячі божества і підвладних їм духів, у душу і в майбутнє
життя, вірування, які переходять на практиці в дійсне покло
ніння».
[1] Тайлор був, мабуть, першим, хто систематизував
відомості про еволюційний розвиток анімістичних уявлень
і показав, що спочатку в людей склалось уявлення про особисту
душу, або дух, з якого поступово розвивались вчення про більш
абстрактних духів. Він дає таке розгорнуте бачення первісною
людиною душі: «Душа є тонкий, не речовий людський образ, за
своєю природою щось на зразок пару, повітря чи тіні. Вона
складає причину життя й думки в тій істоті, яку вона
одушевляє. Вона незалежно й нероздільно володіє свідомістю
й волею свого тілесного носія в минулому й сучасному. Вона
здатна полишати тіло й швидко пересуватися з місця на
місце. Здебільшого непомітна й незрима, вона виявляє також
фізичну силу й з’являється тим, хто спить і не спить, часті
ше як фантасм, як привид, що відокремлений від тіла, однак
схожий з ним. Вона здатна входити в тіла інших людей, тва
рин і навіть речей, оволодівати ними і впливати на них».
[2]
Ще один англійський дослідник Джеймс Джордж Фрезер
(1854–1941) встановив, що первісна людина пояснювала всі
явища життя наявністю в тварині й людині душі у вигляді ма+
ленької людинки чи звірятка. Активність людини викликалась
присутністю душі в тілі, а сон чи смерть – тимчасовою або
постійною її відсутністю. Душа здатна вільно покидати тіло
через отвори, частіш за все через рот або ніздрі, і жити окремим
життям: подорожувати, полювати, спілкуватися зі знайомими,
родичами. Цим люди пояснювали свої сни і явлення власника
душі у снах його близьких. Відсутність душі під час сну
пов’язувалась з ризиком, адже душа могла б з тих чи інших
причин і не попасти до тіла знову. Досі у звичаях деяких наших
сучасників живе повір’я, згідно з яким сплячу людину (особливо
Філософія______________________________________________
529
малу дитину) не слід будити зненацька, бо душа, яка невідомо
де в цей час подорожує, не встигне зайняти своє місце в тілі.
Душа здатна покинути тіло не тільки під час сну, і якщо таке
трапляється, то людину переслідують хвороби, божевілля,
а може спіткати й смерть. Викликати душу з тіла спроможна не
лише її власна воля, а й різні злі духи, люди+чаклуни. Є й ще
одна небезпека. Часто первісна людина вбачала свою душу
у власній тіні, в дзеркальному відображенні або в портреті,
і таке існування душі надзвичайно загрозливе, оскільки тінь
може бути розтоптаною, її можна вколоти, розсікти, а після
цього власник душі помре. Портрет теж може стати об’єктом
маніпуляції з боку злого чаклуна.
[3]
У дохристиянську добу вважалось, що у людини є не одна,
а декілька душ, в усякому разі не менше двох: одна душа відпо+
відає за життя тіла, а друга – душа особистого «Я», людини як
особи духовної. Коли людина помирає, то разом з тілом (після
його поховання) помирає й перша душа, а друга живе. Отже,
фізична смерть ще не означала остаточного зникнення людини.
У давніх слов’ян перша «душа» (як життя) асоціювалась з сер+
цем, а друга душа (як дух, дихання) асоціювалась з «утробою»,
нутрощами.
[4] Народи різних континентів і навіть віддалених,
ізольованих островів мали багато чого разюче спільного. Так, всі
вони вважали, що душами було наповнене все – люди, тварини,
рослини; майже однаково розрізнювали душі живих і душі
померлих. Ця остання душа могла перетворюватися у дух
померлого або народжуватися у момент смерті. Досить давнього
походження й поширені ідеї про реінкарнацію та метемпсихоз,
які були альтернативою перебуванню душі у загробному світі
після покидання смертного тіла.
1
Доречним буде додати, що давня
людина не просто вірила в усе це, вона була в ньому переконана,
знала, що так воно є насправді. Така людина просто здивувалась
би, якби ми заявили, що наші органи чуття і аналітичний розум
не дають ніяких свідчень про душі й духів. Вона б подумала, що
ми просто граємося з нею, заперечуючи очевидні, відомі кожній
дитині, речі.
Що стосується духів, то не всі й не завжди різко відокремлю+
вали їх від «поняття» душі, а коли відокремлювали, то вважали
1
Реінкарнація – перевтілення, від лат. re – префікс, що виражає відновлення +
incarnātio – втілення; метемпсихоз – від грец. μετεμψύχωσις – трансміграція душі
через різні тіла, включно з нелюдськими.
__________________________________________ О. М. Кривуля
530
духів за істот, котрі стоять за рангом дещо нижче богів і частіше
за них взаємодіють з людьми. Одні з духів – добрі, вони наші
помічники й охоронці, а є й злі, ті, що шкодять людині. У Греції
всі такі духи називались демонами (δαίμωον – якась божественна
сила, злий чи благодійний дух, що часто визначає життєву долю
людини), у Римі геніями (genius дух, властивий окремій людині,
сім’ї, місцевості). Серед духів були й досить абстрактні, що не
гинули разом з речами і охоплювали значну кількість явищ.
У античній традиції для позначення духу (духовного) використо+
вувались і інші терміни, наприклад, «нус» (νούς – розум).
У Анаксагора нус – та сила, завдяки якій з хаотичної суміші
незчисленних елементів (гомеомерій) створився упорядкований
світ, тобто космос. У цього давньогрецького мислителя активний
нус мав матеріальну, речову природу. Іншими термінами для
вираження духовного у часи античності були «логос», «пневма»
(πνεΰμα – дихання, подув, повів), останньому слову у римлян
відповідав spiritus. Таким чином, для зображення духу існував
цілий термінологічний ряд (напр.: демон – нус – логос – пневма)
і він однаково вживався при поясненні буття, всього космосу
і кожної окремої речі.
Як згадувалось, уявлення давніх людей про душу й дух не
відкидалось першими філософами, а в раціоналізованій формі
з додатковими поясненнями входило в систему їхньої думки.
Так, Піфагор сприйняв ідею метемпсихозу. Атомістичне вчення
Демокріта містило в собі елементи давньої віри в душу як
подорожуючого двійника тіла, бо коли він пояснював процес
пізнання, то вважав, що зір сприймає образи, «ідоли» (είδωλα),
що відходять від видимих предметів і схожі на них. У свою
чергу Платон теж багато чого засвоїв від своїх філософських
попередників і ґрунтовно виклав власне вчення про душу у ряді
діалогів, зокрема в таких, як «Держава», «Тімей», «Федр»,
«Федон». Оскільки подальша трансформація цього вчення через
неоплатоніків і філософів патристики дісталась середньовіччя
і посприяла складенню християнських релігійних уявлень, то
ми трохи затримаємось на особливостях платонівського бачення
проблеми душі.
У діалогах «Тімей» і «Федр» йдеться зокрема про те, що,
створюючи світ, Бог (Деміург) раніш за тіла створив світову
душу, котра була невидимою. Після цього з тієї ж суміші, що
й світова душа, були створені (всі одночасно) окремі душі
у кількості, яка дорівнювала числу зірок. Бог розподілив душі