Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

271

почування, тривоги й пристрасті. У серці зосереджується

моральне життя людини. Ті теорії, які зводять сутність

духовного й душевного життя людини до роботи головного

мозку, є однобічними. Сутність душі не зводиться до мислення.

«Мислення, – зауважує Юркевич, – не вичерпує всю повноту

духовного людського життя, як і досконалість мислення ще

не означає всіх досконалостей людського духу» [32].

Розвиваючи свою філософію серця, Юркевич прагнув подолати

однобічність філософських учень, гармонізувати у людині

знання і віру, розум і відчуття.

Велике філософське значення мала і творчість Олександра

Опанасовича Потебні (1835–1891). Народився він у Полтавській

губернії, у 1856 році закінчив Харківський університет і з 1860 р.

викладав у ньому. З 1875 р. – професор цього університету. Його

головний твір – “Из записок о русской грамматике”. Вперше

у вітчизняній літературі Потебня поставив питання про необхід+

ність дослідження історії мислення у зв’язку з розвитком мови,

намагався встановити загальні семантичні принципи усві+

домлення людиною головних категоріальних відносин дійсності.

У Потебні відчувається тенденція розділення мови й мовлення,

що пізніше чітко провів швейцарський лінгвіст Ф. Де Соссюр.

Потебню можна вважати одним із засновників етно+ і соціолінгві+

стики. До того ж він був переконаний, що мова формує мислення,

і це дозволило йому у міфі, фольклорі, літературі побачити

моделюючі системи, які походять від мови. Мова для нього – не

ізольована система, вона пов’язана з усією культурою народу.

Література:

Першоджерела

1. Історія філософії України. Хрестоматія. – К.: Либідь, 1993. – 560 с.

2. Потебня А. А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989. –623с.

3. Прокопович Ф. Філософські твори: У 3+х т. – К., 1979+1981.

4. Сковорода Г. Сочинения в двух томах. – М.: Мысль, 1973.

5. Сковорода Г. Твори. У 2+х т. – К.: АТ “Обереги”, 1994.

6. Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. Ч. 1,2. – К.:

Основи, 1995.

7. Хрестоматія давньої української літератури (доба феодалізму). – К.:

Наукова думка, 1952. –604 с.

8. Юркевич П. Д. Философские произведения. – М.: Правда, 1990. – 670 с.

Навчальна

1. Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.:

Наукова думка, 1996. –286 с.

__________________________________________ О. М. Кривуля

272

2. Розвиток філософської думки в Україні. Текст лекцій. Ч. 1,2. –Львів,

1991, 1992.

Додаткова

1. Ушкалов Л. В., Марченко О.М. Нариси з філософії Григорія

Сковороди. Х.: Основа, 1993. – 152 с.

2. Ушкалов Л. В. Світ українського барокко. – Х.: Око, 1994. –112 с.

3. Ушкалов Л. В. Українське барокове богомислення. Сім етюдів про

Григорія Сковороду. – Х.: Акта, 2001. –220 с.

4. Феномен радянської філософії // Філософська думка. – 2009. – №3. –

С. 5+139.

5. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Вид+во

“Орій” при УКСП “Кобза”, 1992. – 230 с.

6. Чижевський Д. Філософські твори: у 4+х тт. / Під заг. ред. В. Лісового.

– Тт. 1+4. – К.: Смолоскип, 2005.

Примітки

1. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.:

Наукова думка, 1996. – С. 15–24.

2. Сказания о начале славянской письменности. – М.: Изд+во «Наука»,

1981. – С. 73.

3. Антология педагогической мысли Древней Руси и Русского

государства XIV+XVII вв. – М.: Педагогика, 1985. – С. 171.

4. Там само. – С. 173.

5. Цит. за: Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. –

К.: Наукова думка, 1996. – С. 60.

6. Костомаров М. І. Книги буття українського народу. –

http://litopys.org.ua/rizne/kmt02.htm

7. Будівничий української державності. Хрестоматія політологічних

статей Івана Франка. – К.: Видавничий дім «Києво+Могилянська

академія», 2006. – С. 460.

8. Там само. – С. 465.

9. Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 1. – К.: АТ “Обереги”, 1994. –

С. 141+142.

10. Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 2. – К.: АТ “Обереги”, 1994. –

С. 145.

11. Там само. – С. 16+17.

12. Там само. – С. 142.

13. Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 1. – К.: АТ “Обереги”, 1994. –

С. 223.

14. Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 2. – К.: АТ “Обереги”, 1994.–

С. 111+112.

15. Там само. – С. 322.

16. Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 1. – К.: АТ “Обереги”, 1994. –

С. 168.

17. Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 2. – К.: АТ “Обереги”, 1994. –

С. 13.

Філософія______________________________________________

273

18. Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 1. – К.: АТ “Обереги”, 1994 –

С. 308.

19. Див.: Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 1. – К.: АТ “Обереги”, 1994 –

С. 293.

20. Див.: Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 1. – К.: АТ “Обереги”, 1994 –

С. 251.

21. Там само. – С. 339.

22. Див.: Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 2. – К.: АТ “Обереги”, 1994 –

С. 115, 119.

23. Сковорода Г. Твори у двох томах. Т. 2. – К.: АТ “Обереги”, 1994 –

С. 115.

24. Там само. – С. 61.

25. Там само. – С. 235.

26. Там само. – С. 259.

27. Юркевич П. Д. Идея // Юркевич П. Д. Философские произведения.

М.: – Правда, 1990. – С. 25.

28. Там само. – С. 11.

29. Там само. – С. 12.

30. Там само. – С. 14.

31. Там само. – С. 17.

32. Юркевич П. Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по

учению слова Божия // Юркевич П. Д. Философские произведения.

М.: – Правда, 1990. – С. 77.

__________________________________________ О. М. Кривуля

274

_____ 11. РОСІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ XIX – ПОЧАТКУ XX СТ _____

Одразу доречно зауважити, що ми не будемо тут торкатися

суперечливих питань генезису російської філософії, тим більше

що здавна, навіть серед російських фахівців, не було одно+

стайності стосовно її початку. Відомо, що у радянські часи

історію російської філософської думки починали вести від

Київської Русі, вважаючи останню колискою трьох братніх

народів. Досі у підручниках для вищих навчальних закладів

Росії історія російської філософії загалом так і подається.

Однак багато хто з російських дослідників відносили

започаткування філософії в Росії до XVIII, а то навіть і до XIX

століття. Це стосується Я. Н. Колубовського (1863–?), який

поступове народження російської філософії датував XVIII ст.

О. І. Введенський (1865–1925) більш точно пов’язував її

виникнення з відкриттям у 1755 р. Московського університету.

О. Ф. Лосєв (1893–1988) також вважав, що у Росії філософські

інтереси просинаються у XVIII ст. Е. Л. Радлов (1854–1928)

додавав, що до XVIII ст. потреба у філософії в Росії була

незначною і тільки десь у XVII ст. започатковуються більш+

менш систематичні заняття нею у школах Києва та Москви.

Найбільш категоричним виявився Г. Г. Шпет (1878+1940), який

усій духовній історії Росії, аж до середини XIX ст., приписував

філософське невігластво. М. О. Лоський (1870+1960) у своїй

“Історії російської філософії” починає її розгляд також з XVIII –

першої половини XIX ст.

Всі ці позиціїї слід оцінювати критично, бо форми існування

національних філософій можуть бути різними, та й по+різному

той чи інший дослідник філософської думки розуміє суть

філософії. Ми звертаємось тут до російської філософії обраного

нами періоду тому, що український і російський народи розвива+

лись поруч у одній державі, і багато хто з їх представників

навчався або працював в українських чи російських містах,

примножуючи духовні скарби двох народів.

11.1. Словянофіли і західники. П. Я. Чаадаєв

40+ві роки XIX ст. у Росії були позначені гострою полемікою

між слов’янофілами й західниками по великому колу питань,

включно із філософії. Власне як духовні течії вони почали

формуватись ще в 30+ті роки, а полеміка 40+х років тільки

засвідчила їх зрілість. На поверхні суть розбіжностей стосувалась

Філософія______________________________________________

275

питань взаємовідносин Росії і Європи, за якими стояли більш

глибинні проблеми історичної долі Росії і актуальні питання

російського життя. Ті, хто підкреслював самобутність Росії і був

проти механічного перенесення філософських і політичних ідей

на вітчизняний ґрунт, складали табір слов’янофілів. На їх

думку Європа з часів Риму пішла хибним шляхом. Ті ж, хто

вважав, що західноєвропейська культура є більш передовою,

більш розвинутою, і Росія повинна засвоювати її здобутки,

названі були західниками. Розглянемо деяких представників

обох течій у аспекті їх філософських позицій.

Слов’янофіли

Кіреєвський Іван Васильович (1806–1856). Як прийнято

було у ті часи у дворян, Кіреєвський побував у молоді роки за

кордоном, зокрема у Німеччині слухав лекції Шеллінга,

Шлейєрмахера, бачив Гегеля і відвідував лекції його учнів

у Берліні. Повернувшись до Росії, започаткував видання журна+

лу „Європеєць”, який був закритий на другому номері після

публікації його статті „Девятнадцатый век”. Опублікував у інших

виданнях ще такі статті як „О характере просвещения Европы

и его отношении к просвещению России”, „О необходимости

и возможности новых начал для философии”, в останні роки

життя працював над „Курсом філософії”.

Ще перебуваючи на Заході, Кіреєвський звернув увагу, як

йому здалося, на розірваність у тамтешньої інтелігенції „серде+

чних і розумових переконань”. У нього визріла думка про те, що

російському розуму й характеру притаманна „цільність”, єдність

усіх „вимог духу”, коли „всі окремі сили зливаються у одне живе

й цільне бачення розуму”. Він перейнявся проблемою досягнення

єдності віри і розуму і дійшов висновку, що узгодження їх між

собою можна досягнути шляхом об’єднання у гармонійне ціле

всіх духовних сил людини, включно з розумом, чуттями, волею.

Людина, яка досягла цільності проявів духу, може придбати

через це здатність до містичної інтуїції і дістатися надра+

ціональної істини про Бога.

З такої перспективи Кіреєвський дає критичну оцінку

розвитку західноєвропейської філософії. Система філософії, про

яку він мріяв, повинна створюватись колективно на базі того,

що започатковано було батьками церкви.

Свої загальні світоглядні положення Кіреєвський переносив

і на влаштування життя суспільства. Ідеал суспільного порядку

__________________________________________ О. М. Кривуля

276

він вбачав у общині, а цільність суспільства (пізніше вона була

оформлена в поняття соборності) можлива тільки на основі

вільного підкорення окремих осіб абсолютним цінностям, які

мали релігійне забарвлення.

Хомяков Олексій Степанович (1804–1860) закінчив фізико+

математичний факультет Московського університету. З 1825 по

1828 рік жив за кордоном (Франція, Італія, Швейцарія,

Австрія). Деякий час перебував на військовій службі, навіть

приймав участь у російсько+турецькій війні, після завершення

якої вийшов у відставку і займався сільським господарством.

У 1847 р. знову відвідав Європу, де мав зустріч із Шеллінгом.

Писав художні твори, та релігійно+філософські статті, багато

років працював над твором “Мысли по вопросам всеобщей

истории”, який залишився незавершеним.

Хомяков був схожий з Кіреєвським по ряду питань, зокрема

в тім, що пізнання досягається через “всецелый разум”, в якому

гармонійно злиті віра й розсудок. Метою пізнання є розкриття

Бога. Розробив поняття церкви як органічного цілого, основним

принципом якого є соборність. Соборність (общинність) означає

колективність віруючих за їх внутрішнім змістом, коли ані

патріарх, ані вселенські собори не є абсолютними носіями

істини. Соборність виражає єдність людей (вона заснована на

спільній любові до Бога та його істини) і їх свободу. Поняття

церкви Хомяков вживав тільки стосовно православ’я.

Погляди на суспільство та його історію були у Хомякова

пов’язані з його релігійно+філософськими переконаннями. Увесь

історичний процес він пояснював боротьбою двох принципів –

арійського й кушицького начала. Перший означає духовний

уклін Богу, а другий (його батьківщиною є Ефіопія) – підкорення

матерії. Перший принцип втілює свободу, а другий –

необхідність. Арійське начало було притаманне грекам, звідки

через Візантію перейшло до Росії. А кушицьке начало з Африки

перейшло до Риму і залишилось у Західній Європі донині. Тому

західна цивілізація, на його думку – приречена.

Аксаков Костянтин Сергійович (1817–1860) зберіг основні

ідеї своїх попередників і надав завершеність слов’янофільському

розумінню історії. Центральним моментом у його філософсько+

історичних поглядах є теорія держави й землі. Тут слово

„земля” вживається не в сільськогосподарському смислі, а як

категорія, що виражає деяке незалежне від держави начало

соціального життя країни, народу. Держава й земля є двома

Філософія______________________________________________

277

двигунами російської історії. Земля – заклад, що ґрунтується

на принципі морального обов’язку і внутрішньої свободи.

Держава ж спирається на принцип закону.

До реформаторської діяльності Петра I земля й держава

існували в Росії відокремлено, паралельно, ніяк не змішуючись

один з одним. І таке співіснування бажане в майбутньому, бо

у цьому є виключність Росії. Тим, що російський народ не

переймається політичними цілями і не має жадоби до влади,

Аксаков пояснює одвічну тишу у Росії, яку порушив Петро I

і відірвав тим самим Росію від “родной почвы”.

Слов’янофільських ідей дотримувався також Ю. Ф. Самарін

(1819–1876), елементи слов’янофільства можна віднайти у Ф. М.

Достоєвського, В. С. Соловйова, Л. М. Толстого і навіть у більш

пізніх мислителів, письменників та громадських діячів Росії.

Західники

До прихильників цієї течії слід віднести представників

гуртка М. В. Станкевича (1813–1840), до якого у певний період

входили В. Г. Бєлінський, К. С. Аксаков, М. О. Бакунін, І. С. Тур+

генєв, М.Н. Катков, Т.М. Грановський. Учасники гуртка голов+

ним чином вивчали німецьку філософію (Шеллінг, Гегель), не

ставили ніяких конкретних політичних завдань, однак їх поєдну+

вало, як писав О. І. Герцен „... глибоке почуття відчуження від

офіційної Росії, від середовища, що їх оточувало...” [1]. Гурток

проіснував до 1839 року і сприяв поширенню в Росії німецької

класичної філософії, ідей просвітництва та гуманізму.

До західників відносились і представники так званого

Московського гуртка О. І. Герцен (1812–1870), М. П. Огарьов

(1813–1877).

Західники вважали, що Росія у своєму подальшому

розвитку повинна йти шляхом Заходу, засвоювати європейську

науку. Вони майже не цікавились релігійними питаннями, та

якимось божественним призначенням православної Росії. Дехто

з західників став прихильником соціалізму. Фігурою, яка

стояла на роздоріжжі слов’янофільства і західництва, і від якої

до певної міри йдуть обидві течії, є П. Я. Чаадаєв. Тому розгля+

немо спочатку особливості його світогляду.

Чаадаєв Петро Якович (1794–1856). Навчався у Московськім

університеті, брав участь у визвольній війні з Наполеоном.

З 1823 до 1826 жив за кордоном, зустрічався з Ф. Шеллінгом

і пізніше листувався з ним. З 1829 р. почав писати трактат

__________________________________________ О. М. Кривуля

278

„Философические письма”. Закінчив над ним роботу у 1831 р.

У 1836 р. журнал „Телескоп” опублікував перший лист з цього

трактату, після чого почалися переслідування і редактора

журналу, і автора. Чаадаєв був оголошений божевільним,

а журнал закритий. Повторно перший лист був опублікований

тільки у 1906 р., а в 30+х роках минулого століття були

опубліковані за кордоном ще 2–5 листи.

Таке одностайне ставлення офіційних властей (від імператора

Миколи I до комуністичних лідерів Радянського Союзу) до

творчості Чаадаєва пояснюється тим, що вже у першому листі

він критично оцінює Росію, вихваляє Захід і підкреслює, що

Росія неначе створена для того, щоб показувати іншим народам

як не слід жити.

Світогляд Чаадаєва є релігійним за своєю суттю. Буття він

тлумачить як випромінювання Бога або „вищої світової свідо+

мості” і поділяє його на три форми: матеріальне буття (природа),

історичне буття (життя людей) і духовне буття. Остання форма

виражає світову творчу енергію безпосередньо, а інші форми

опосередковано: природа розкриває ідеальну сутність через

тілесне, а історія – через життя й думки людей.

У пізнанні Чаадаєв розрізнював два шляхи:

1) звичайний, що базується на чуттєвій і розсудковій

діяльності;

2) одкровення, яким людина досягає пізнання загальних

законів буття.

Герцен Олександр Іванович закінчив фізико+математичний

факультет Московського університету. З 1834 р. був у засланні.

З 1842 р. вийшов у відставку, а 1847 р. знаходився у еміграції,

де організував вільну типографію і вів пропагандистську

боротьбу з царатом.

Герцен не дуже цікавився метафізичними питаннями, хоч

і був добре обізнаним у філософії. Найбільше філософське

значення мають його „Письма об изучении природы”. У центрі

твору – проблема єдності буття і мислення. Герцен критикує

ідеалізм за те, що він відриває свідомість від реальної основи

і розчиняє природу у розумі. Критикує одночасно й матеріалізм.

Свою власну позицію називає реалізмом.

Герцен вказує, що матеріальний світ знаходиться у постійній

взаємодії, русі, розвитку. Історичний поступ природи заве+

ршується людиною. Без людини, підкреслював він, природа б не

мала в собі смислу. Свідомість довершує природу, через людську

Філософія______________________________________________

279

свідомість природа самоусвідомлює себе, і тому історія мислення

є продовженням історії природи, а закони мислення то

є усвідомлені закони буття.

Критикує він емпіризм і раціоналізм як крайнощі і підкре+

слює: „Опыт и умозрение – две необходимые, истинные,

действительные степени одного и того же знания”.

11.2. Філософія В. С. Соловйова

Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900) після закін+

чення Московського університету ще рік навчався у Московській

духовній академії. У 1874 р. захистив магістерську дисертацію

„Кризис западной философии”, а у 1880 р. – докторську „Критика

отвлечённых начал”. На викладацькій роботі у Санкт+Петер+

бурзькому університеті перебував зовсім недовго і решту життя

провів у вільній творчості. Це є, мабуть, найбільш оригінальний

і систематичний філософ Росії, який вплинув на багатьох своїх

сучасників і послідовників. Впливу його творчості зазнав увесь

той напрямок, який ми звемо „російська релігійна філософія”.

Соловйов вважав, що за формою філософія є справою

особистого розуму або окремої особи. Але за змістом – мета

філософії одна: відображення абсолютно сущого або всеєдності

(„всеединства”). Отже у змістовному плані предмет філософії –

один: „1) Есть всеединое первоначало всего существующего.

2) Это всеединое первоначало в своей проявляемой действи

тельности, которую мы познаём в области нашего опыта,

представляет несомненно духовный характер. 3) Эта

духовная действительность принадлежит первоначалу

независимо от нашего сознания и первее его… ” [2].

Філософ вказує далі на три джерела пізнання, які

знаходяться у єдності: досвід внутрішній, досвід зовнішній

і міркування як форма чисто логічного пізнання. Істинне

знання є результатом емпіричного, раціонального і містичного

пізнання у їх єдності. “Полное определение истины, –

зауважує Соловйов, – выражается в трёх предикатах: сущее,

единое, всё. …Истина есть сущее всеединое ” [3].

Природа людини, яка пізнає, постає у трьох основних формах

буття: почуття, мислення й діяльна воля. Ця тріада утворює

“начала” загальнолюдського буття. Почуття мають своїм предме+

том об’єктивну красоту, мислення – об’єктивну істину, воля –

об’єктивне благо. Їм, далі, відповідають три сфери людського

буття: творчість, знання і практична діяльність. Творчість вира+

__________________________________________ О. М. Кривуля

280

жається у технічних витворах, у мистецтві й у формі містики.

Знання виступає у формі позитивної науки, філософії і теології.

Практична діяльність реалізується у формі економічного сус+

пільства, політичного (держава) і духовного суспільства (церква).

В основі соловйовської онтології лежить принципове

розрізнення “сущого” і “буття”. Первинним є суще, воно виступає

у якості суб’єкта будь+якого реального судження, тоді як буття

завжди є предикатом (напр., “я є” ). “Бытие есть проявление

сущего… Всякое бытие относительно, безусловно только

сущее… Сущее есть являющееся, а бытие есть явление” [4].

Далі Соловйов приходить до ідеї Абсолюту (Бога). Суще як таке

(Бог) породжує тріаду: дух – розум – душа. У Абсолютного є два

полюси: 1) абсолютне у собі, тобто абсолютне, що знаходиться

поза існування; 2) прагнення до існування, коли матерія може

бути витлумачена “Божим тілом”.

Від учення про суще Соловйов переходить до теорії світового

процесу. У розвитку світу є два етапи: 1) до появи людини, коли

проходить еволюція самої природи; 2) історія. У цілому

світовий процес рухається так: царство мінеральне, рослинне

царство, тваринне царство, царство людське, Царство Боже.

Все, що виникає до людини вивчають такі системи знання як

теогонія (витлумачення походження Бога), софіологія (вчення

про світову душу), космогонія (вчення про становлення й розви+

ток світу).

У людини Соловйов відмічає суперечливість, невідповідність

між духом і плоттю: “Человеческое Я безусловно в возможнос

ти и ничтожно в действительности. В этом противоречии

зло и страдание, в этом – несвобода, внутреннее рабство

человека... Человек есть вместе и божество и ничтожество”

[5]. Сама людина не може досягти абсолютної повноти буття, яка

дається тільки через повне взаємне проникнення усіх живих

істот, об’єднаних любов’ю один до одного і до Бога. Ідея

абсолютної повноти буття міститься у свідомості людей, але вона

не може автоматично здійснитися, її досягнення є вільним актом.

Люди можуть піднятися до Бога, коли наповняться відчуттям

досконалої любові, тобто зречуться власного самоствердження.

Своєрідно переходить Соловйов до етичних проблем. Увесь

космос набуває морального забарвлення, адже йдеться про

первинність ідеї або сутності Добра, яке розлито у всесвіті. Добро

нерозривно пов’язано з усім космоеволюційним процесом.

Російський філософ вважає, що саме на людський дух покла+