Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
281
дається відповідальність за долю всього світу. По суті тут задача
виходить за межі власне етичного, вона набуває виду соціально+
етичного: віднайти істинні форми солідарного буття людей.
Солідарність – загальний факт світового розвитку людства, але
початково вона є недосконалою, оскільки має безсвідомо+
примусовий характер і не одухотворена високими моральними
нормами. Треба, щоб кожен розумів і виконував загальну справу
як свою особисту. Мета й смисл людського життя полягають у
добрі, в його примножуванні. Соловйов погоджується з Кантом у
тому, що людина не може бути засобом.
У центрі філософсько+історичної думки Соловйова знахо+
диться категорія “богочеловечество”. Історія людства є історією
становлення релігійної свідомості. І вся вона поділяється на два
періоди: 1) рух людства до Христа; 2) рух від Христа до
Вселенської Церкви, яка повинна втілювати в собі людство, що
возз’єднане зі своїм божественним началом через Ісуса Христа.
Усі історичні події пояснюються еволюцією і станом релігійної
свідомості людства, яке йшло через боротьбу християнської та
національної ідеї. У підсумку йдеться про рух до всесвітньої
теократії, до вселенської божественної влади.
11.3. Російська релігійна філософія ХХ ст.
В. С. Соловйов виявився такою постаттю, яка потужно
вплинула на подальший хід російської філософії. Його ідеї так
чи інакше позначились найбільшою мірою на творчості цілої
плеяди значних російських філософів, котрих поєднують під
назвою “російська релігійна філософія”, що розквітнула вже
після смерті її натхненника, а саме у ХХ ст. Розглянемо деяких
представників цього напрямку.
Флоренський Павло Олександрович (1882–1937) вивчав
математику і філософію у Московськім університеті та богослов’я
у Московській духовній академії. У 1911 р. прийняв священство.
Загинув у таборі в часи масових репресій.
Свою основну філософську працю Флоренський назвав
“Столп и утверждение истины”, поклавши у назву фразу
з першого послання апостола Павла Тимофію: “Сие пишу тебе,
надеясь вскоре прийти к тебе, чтобы, если замедлю, ты
знал, как должно поступать в доме Божием, который есть
Церковь Бога живого, столп и утверждение истины”
(1 Тим.3:14,15). Головне питання філософії – питання про
істину і її відкриття. Істина дістається через релігійне пережи+
__________________________________________ О. М. Кривуля
282
вання, котре підтверджує, що Бог є “конкретна єдність Отця,
Сина і Духа Святого”. Істина доступна свідомості лише шляхом
раціональної інтуїції і цей шлях має свої етапи:
1) етап логістики як панування раціональної філософії, роз+
виток якої не призводить до знаходження критеріїв істинності;
2) етап пробабілізму, коли панує вірогідне міркування
і умовний спосіб типу “якщо істина існує, то вона є...”;
3) подвижництво, або релігійний досвід, суть якого у любові,
оскільки лише через любов дається знання “Столпа Истины”.
Любов Флоренський розуміє онтологічно. Людина залу+
чається у суспільність людей, які пов’язані любов’ю, і ця
суспільність є не що інше як “Церква або Тіло Христове”.
Вчення Флоренського ще називають софіологією від імені
Софії, котра трактується як “Премудрість Божа”. Софіологія по+
єднує в собі платонізм і давні, античні традиції софійного культу.
За Флоренським, зв’язок світу з Богом подвійний: у вигляді
смислу “тварного” буття, що тотожне Божому замислові, і любові
тварі до Бога. Обидва ці аспекти поєднуються і дають дещо нове,
а саме – кожній створеній особі відповідає її “ідеальна особа”,
деякий квант смислу і любові. Є у Флоренського і соловйовське
поняття всеєдності, що виражає єднання усього на основі любові.
Булгаков Сергій Миколайович (1871–1944) закінчив юридич+
ний факультет Московського університету, працював у Київськім
політехнічнім інституті (1901–1906), був професором Московсь+
кого Комерційного інституту (1906) і Сімферопольського
університету (1918), у 1923 р. його вислано за межі Радянського
Союзу. Булгаков є автором таких творів як “Философия
хозяйства”, “Свет невечерний: Созерцания и умозрения”, двох+
томної збірки “Два града”, збірки “От марксизма к идеализму”
і багатьох інших, головним чином богословських праць, на
яких, однак, лежить печатка філософування.
Булгаков – релігійний філософ. “Начав чистым обществен+
ником, – писав він, – но подвергая исследованию основу идеалов
общественности, я познал, что эта основа – в религии”. Мабуть
найбільш філософічною роботою Булгакова є “Свет невечерний”.
Назва роботи запозичена зі слів О. С. Хомякова у вірші “Вечірня
пісня”: “Господи, путь наш меж камней и терний, Путь наш
во мраке… Ты, Свет Невечерний, Нас осияй!” [6]
“Свет невечерний” складається зі вступу про природу
релігійної свідомості і трьох розділів: Божественне Ніщо, Світ,
Людина. Основною рисою релігійної свідомості Булгаков називає
Філософія______________________________________________
283
віру. Вона має дві сторони: суб’єктивне прагнення, або людське
запитування, і відповідь Бога, або об’єктивне одкровення, тобто
знання, отримане через одкровення.
У розділі “Божественне Ніщо” йдеться про антиномічність
релігійної свідомості, що походить від трансцендентності Бога і
його одночасної присутності у світі, а це, в свою чергу, веде до
того, що у релігійній свідомості склалося два шляхи розвитку:
апофатичне (заперечне) і позитивне богослов’я. Булгаков тут
багато місця відводить аналізу творчості середньовічних релігій+
них філософів, містиків. На вчення про “Ніщо” виходить будь+
яке апофатичне богослов’я, яке обов’язково торкається теми
творення Богом світу. У Булгакова має місце діалектика Ніщо
і Дещо. Ніщо не є абсолютним. “Божественное Ничто как
Нечто – пише Булгаков, – обозначает собой изначальное,
источное бытие в его неподвижной глубине, в его ноуме
нальном единстве, божественной первооснове. В отношении
к этому Ничто всякое бытие: божеское ли, или мировое
и человеческое, есть уже некое что: в Ничто возникает
что… Ничто образует собой начальный момент диалектики
бытия, к которому она прикрепляется и к которому
возвращается; он соответствует наибольшей общности,
недифференцированности, невыявленности бытия, но в то
же время находится ещё вполне в его плоскости, – другими
словами, ничто есть” [7].
У другому розділі, як і в цілому у світогляді філософа, одне
з центральних місць посідає “Софія”. Місце Софії – між Богом
і світом, але вона не розчиняється ні в першому, ні в другому.
Софія – четверта іпостась (згадаймо тут Трійцю) Бога, вона
є немов органічна єдність ідей усіх тварей, вона й душа світу,
і natura naturans (природа, що творить): „Своим ликом, обра
щённым к Богу, она есть Его Образ, идея, Имя. Обращённая
же к ничто, она есть вечная основа мира… Она есть горний
мир умопостигаемых, вечных идей… Мир тварный су
ществует, имея своей основой мир идей, его озаряющий,
иначе говоря, он – софиен, вот величайшая, содержатель
нейшая и важнейшая истина о мире, сущность космодицеи
платонизма” [8]. У питанні щодо Софії Булгаков бачить
схожість між платонізмом і християнським богослов’ям.
У третьому розділі Булгаков викладає свою антропологію
й філософію історії, які, звичайно ж, наскрізь просякнуті
релігійним, навіть біблійним підходом. Та головне полягає не
__________________________________________ О. М. Кривуля
284
в тому, а тому як ставиться Булгаков як філософ до людини.
Людині він теж приписує антиномічність: „Человек есть
одновременно тварь и нетварь, абсолютное в относительном
и относительное в абсолютном. Он есть живая антиномия,
непримиримая двойственность, воплощённое противоречие”
[9]. Підкреслюється творча сутність людини, їй притаманна
таємниця трансцендентності, яка йде від божественної сутності.
Однак справжнім суб’єктом історії є цілісне людство. Люд+
ство як таке і його історія з’являються з часу вигнання Адама
і Єви з раю. Отже історія є народженням людства у формі зміни
і взаємозв’язку поколінь. Оскільки життя окремої людини пов’я+
зано з творчістю, то й історія є також творчістю. Людство є перш
за все суб’єктом економічної (господарської) діяльності, коли
здійснюється „активно+трудовий” вплив на природу. Розглядає
Булгаков і роль в історії інших видів діяльності.
Історичне життя людства вимагає його організації, а це
забезпечується владою. Філософ відзначає подвійний характер
влади, яка включає в себе активне і пасивне начало, тобто
здатність владарювання і готовність до покори. Хода історії
завершиться її кінцем: „Цель истории ведёт за историю,
к „жизни будущего века”, а цель мира ведёт за мир, к „новой
земле и новому небу. Лишь в царстве славы, когда окончится
время, осуществится цель мироздания, а всё теперешнее есть
только муки рождения. Человек и вся тварь воскреснет во
Христе и в Нём осознает свою природу”.
Бердяєв Микола Олександрович (1874–1948) навчався на
юридичному факультеті Київського університету. Був публі+
цистом, редактором журналів. У 1918 р. заснував Вільну
Академію Духовної Культури. У 1920 році став професором
Московського університету, а через два роки радянська влада
вислала його за межі СРСР. Основні роботи Бердяєва –
„Философия свободы”, „Смисл творчества”, „Философия свобод+
ного духа”.
Творчість Бердяєва важко осягнути логікою, оскільки він
не надто піклувався про послідовність і систематичність викладу.
У нього можна тільки відзначити стабільність деяких тем:
свобода, творчість, особа, проблеми моралі та філософії історії.
Коротко зупинимось на деяких з них.
Бердяєв спочатку прагне встановити головне питання,
вирішення якого визначає напрямок світогляду: „Не различие
духа и материи, психического и физического является основ
Філософія______________________________________________
285
ным и последним противоположением… Основным противо
положением должно быть признано противоположение духа
и природы”. [10] Дух – це суб’єкт, його атрибути – свобода й
творчість. А природа – то об’єкт, річ, нерухомість. Психічні
явища теж відносяться до природи. Дух же не є ані об’єктив+
ною, ані суб’єктивною реальністю: „Духовная жизнь не есть
реальность объективнопредметная, но она ещё менее есть
и реальность субъективная. Одинаково неверно и объективное
и субъективное понимание духа”. [11] Осягнення духу
здійснюється через досвід. Усі філософські системи, що
будуються не на базі духовного досвіду – натуралістичні.
„Духовный опыт – зауважує Бердяєв, – и есть самая духовная
жизнь, самая реальность духа, самая реальность боже
ственного”. [12] Дух є Бог, і навпаки. Бог як дух є реально
присутнім у житті святих, у людей високого, напруженого
духовного життя і у людській творчій діяльності: „Духовний
опыт святых, мистиков, людей высшей духовной жизни есть
самая реальность, само явление и обнаружение духа и Бога”.
[13] Люди, що мають значний духовний досвід, не потребують
раціонального доказу буття Бога. Бердяєв упевнений, що
виразити Бога через поняття неможливо, бо розум впадає
у антиномічність.
У вченні про свободу Бердяєв відмічає її три види: первинна
ірраціональна; раціональна свобода; свобода, що замішана на
любові до Бога. Перша свобода укорінена в “Ніщо”, з котрого Бог
створив світ. З цієї точки зору, перша свобода не твориться Богом,
бо міститься у “Ніщо” і є одвічною. Цим можна пояснити
можливість у світі зла, за яке Бог не несе відповідальності. Друга,
раціональна свобода полягає у підкоренні моральному закону
й веде до зобов’язуючої доброчинності, а отже не є справжньою
свободою. Про ці два види свободи Бердяєв пише так: „Под
свободой понимается то изначальная иррациональная сво
бода, свобода, предшествующая добру и злу и определяющая
их выбор, то разумная свобода, свобода в добре, свобода
в истине”. [14] Третій вид свободи, свободи справжньої, – вільна
любов до Бога: „Бог ждёт от человека свободной любви.
Человек ждёт от Бога свободы, то есть что Божественная
истина освободит его. Но и Бог ждёт от человека свободы,
ждёт свободного ответа человека на Божий зов. Подлинная
свобода и есть та, которую Бог требует от меня, а не
я требую от Бога”. [15]
__________________________________________ О. М. Кривуля
286
Що стосується вчення про людину, то Бердяєв вважав, що у
центрі його філософської творчості знаходиться саме проблема
людини. „Я представитель личности, восставшей против
власти объективированного «общего». В этом пафос моей
жизни… Моя окончательная философия есть философия
личная, связанная с моим личным опытом… Я могу сказать,
что у меня был… опыт о человеке, который есть единствен
ный предмет философии”. [16] Основні положення щодо
людини зводяться Бердяєвим до наступного.
Людина є мікрокосм і мікробог. Він утворений за образом
і подобою Бога. У той же час людина є істотою природною,
обмеженою. У людини є подвійність: людина є точкою перетину
двох світів, вона відображає в собі світ вищий і нижчий. Як
образ і подоба Бога, людина є особою. Особу слід відрізняти від
індивіда. Індивід – категорія натуралістично+біологічна, а особа –
категорія духовно+релігійна. Індивід є частиною природи
і суспільства, а особа не може бути частиною чого+небудь: вона
є єдине ціле, вона співвідносна суспільству, природі і Богу.
У якості тілесної істоти людина пов’язана з усім коловоротом
світового життя, а як істота духовна – пов’язана зі світом
духовним і з Богом.
Філософсько+історичні думки Бердяєва також пов’язані
з його християнськими позиціями. Ми живемо, писав він, у часі,
розірваному на минуле, теперішнє й майбутнє. Перемога над
смертоносною ходою часу є основним завданням духу. Смисл
історії осягається через традицію, яка уявляє собою творчий
зв’язок між минулим і теперішнім. Визнання нескінченого
прогресу у історії означало б визнання безсмисленості історії.
Смисл історії повинен мати смисл для кожної людської особи,
він повинен бути сумірним з її індивідуальною долею. Ідея ж
прогресу вбачає в кожній людині і в кожному поколінні тільки
засіб для прийдешніх людей і поколінь. Історія повинна мати
кінець, і смисл історії пов’язаний з есхатологією.
Для екзистенціальної філософії, підкреслював Бердяєв, сус+
пільство є частиною особи, її соціальною стороною. У особи
є духовне начало, яке не визначається суспільством, тому існують
межі влади держави й суспільства над людиною. Вищим типом
суспільства є суспільство, у якому сполучені принципи особи
і принципи суспільності (еквівалентом цьому терміну є загально+
відоме німецьке слово Gemeinschaft). Такий тип суспільства
Бердяєв погоджується назвати персоналістичним соціалізмом,
Філософія______________________________________________
287
у ньому визнається абсолютна цінність кожної особи, панування
принцип справедливості і братської співпраці людей.
Карсавін Лев Платонович (1882–1952) закінчив Петербурзь+
кий університет, де спеціалізувався на середньовічній історії.
У 1922 році теж був висланий з СРСР. З 1928 по 1949 р., до
свого арешту радянською владою, працював у Каунасі (Литва),
загинув у концтаборі Абезь (Республіка Комі, Росія).
До філософії Карсавін ішов від історії. Його перший
філософський твір вийшов у 1922 р. Рухався він у руслі
метафізики “всеєдності”, замикаючи ряд від В. С. Соловйова
через П. О. Флоренського, С. М. Булгакова і С. Л. Франка.
Всеєдність розумів як таку категорію онтології, що позначає
принцип внутрішньої форми досконалої єдності множини, коли
елементи тотожні між собою і тотожні цілому, але повністю не
зливаються у цілому, утворюючи так звану “поліфонію”. Одним
з центральних понять його метафізики є також поняття
“стяженного”, яке інтерпретується як цілісна присутність
цілого в частині. Метафізика всеєдності поширюється в нього на
філософію особи, зокрема виражається у вченні про “симфонічну
особу”. Це поняття стосується не тільки ізольованої особи, але
й усіх груп людей, які теж являють собою специфічні “симфонічні
особи”. Уся філософія Карсавіна теж має релігійний характер.
Література
Першоджерела
1. Бердяев Н. А. Философия свободы. Смысл творчества. – М.: Правда,
1989. – 607 с.
2. Булгаков С. Н. Свет невечерний: Созерцания и умозрения. – М.:
Республика, 1994. – 480 с.
3. Карсавин Л. П. Религиозно+философские сочинения. Т.1. – М.:
Ренессанс, 1992. – 325 с.
4. Карсавин Л. П. Философия истории. – СПб.: АО «Комплект», 1993. –
351 с.
5. Киреевский И. В. Критика и эстетика. – М.: Искусство, 1979.
(Девятнадцатый век – с.79+101; Речь Шеллинга – 238+248: О характе+
ре просвещения Европы и о его отношении к просвещению России –
248+293; О необходимости и возможности новых начал для фило+
софии – 293+332)
6. Соловьев В.С. Сочинения в двух томах. – М.: Мысль, 1988
7. Соловьёв В.С. Сочинения в двух томах. – М.: Правда, 1989.
8. Флоренский П. А. Сочинения в двух томах. – М.: Правда, 1990.
9. Франк С. Л. Духовные основы общества. – М.: Республика,
1992. – 511 с.
__________________________________________ О. М. Кривуля
288
10. Хомяков А. С. Сочинения в двух томах. – М.: Медиум, 1994.
11. Чаадаев П. Я. Полное собрание сочинений и избранные письма.
Т. 1+2. – М.: Наука, 1991.
Додаткова
1. Введенский А. И., Лосев А. Ф., Радлов Э. Л., Шпет Г. Г.: Очерки исто+
рии русской философии. – Свердловск: Изд+во Урал. ун+та, 1991. – 592 с.
2. Зеньковский В. В. История русской философии. Т. 1+2. – Л.: Эго,
1991.
3. Лосский Н. О. История русской философии. – М.: Советский
писатель, 1991. – 477 с.
4. Флоровский Г. Пути русского богословия. – К.: Путь к истине,
1991. – 600 с..
5. Шпет Г. Г. Очерк развития русской философии // Шпет Г. Г. Сочи+
нения. – М.: 1989.
Примітки
1. Герцен А. И. Собрание сочинений: В 30+ти т. Т. 9 Былое и думы.
1852–1868. Ч. IV. – М.: Академия наук СССР, 1956. – С. 36.
2. Соловьев С. М. Кризис западной философии (Против позитивистов) //
Соловьев В. С. Сочинения в двух томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1988. –
С. 114.
3. Соловьев В. С. Критика отвлеченных начал // Соловьев В. С.
Сочинения в двух томах. Т. 1. – М.: Мысль, 1988. – С. 692.
4. Соловьев В. С. Философские начала цельного знания // Соловьев В. С.
Сочинения в двух томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1988. – С. 221.
5. Соловьев В. С. Чтения о Богочеловечестве // Соловьев В.С. Сочинения
в двух томах. Т. 2. – М., 1989. – 26, 113.
6. Цит за: Булгаков С.Н.Свет невечерний: Созерцания и умозрения. –
М.: Республика, 1994. – С. 3.
7. Там само. – С. 137.
8. Там само. С. 189.
9. Там само. С. 242.
10. Бердяев Н.А. Философия свободного духа. М.: Республика, 1994. –
С. 25.
11. Там само. С. 27.
12. Там само.
13. Там само. С. 28.
14. Там само. С. 92.
15. Там само. С. 92–93.
16. Бердяев Н.А. Самопознание (Опыт философской автобиографии). –
М.: Книга, 1991. – С. 298+299.
Філософія______________________________________________
289
_____ 12. НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ НА ЗАХОДІ _____
12.1. Криза класичного типу філософування у Західній
Європі (причини, форми прояву)
Провiдною темою всiєї новоєвропейської фiлософiї було
прославлення розуму, установлення думки про необмеженiсть
людського пiзнання. Звернення до «розуму» давало наснагу
критикам традицiйного суспiльства, додавало вiри в те, що
люди як розумнi iстоти здатнi органiзувати суспiльне життя на
рацiональних засадах. Фiлософськi системи класичного перiоду
демонструють оптимiзм, вiру в досягнення свободи на базi
прогресу науки, технiки, успiхiв просвiтництва. Рацiоналiзм –
це та парадигма, яка була панiвною у фiлософiї з XVII аж до
середини XIX ст. Цю фiлософську течiю прийнято називати
класичною.
Проте ближче до середини XІX ст. з’явились i почали
зростати атаки на самi засади класичного фiлософування.
Активнi напади на рацiоналiстичнi концепцiї започаткували
А. Шопенгауер (1788–1860) i С. К’єркегор (1813–1855).
Шопенгауеру притаманний активний (до брутальності) про+
тест проти гегелiвського типу мислення (iсторизм, прогресизм,
рацiоналiзм). Ось зразки його “думок” про класикiв: “Фiхте не
гiдний займати мiсце серед справжнiх фiлософiв” (маються на
увазi безкорисливi пошукачi iстини). Пiд руками Гегеля,
підкреслював він, фiлософiя “виродилась у справжнє шахрай
ство” i “такого бридкого i тупого шахрая, такого рiдкiсного
майстра нiсенiтниць, як Гегель у Нiмеччинi змогли оголо
сити найвидатнiшим фiлософом”; “наймерзеннiша нудота
висить над пустим набором слів цього гидкого пустомелі” [1].
У власному вченнi Шопенгауер покладає сутнiсть фiлософiї
не в свiдомостi, а у волi. Воля безсвiдома, iнтелект – щось
вторинне, вiн є безпосереднiм проявом волi. Життя людське –
це страждання. Життя не покриває витрат на нього, проте ми
самi за своєю суттю – воля до життя, тому i вимушенi жити,
погано це чи гарно. Заключний висновок Шопенгауера –
вiдмова вiд волi до життя.
С. К’єркегор також критикує Гегеля за культ розуму
i найперше за панлогiзм. На мiсце гегелiвського “Все дiйсне –
розумне” К’єркегор поставив би зворотну тезу: все дiйсне –
нерозумне, iррацiональне, а що розумне – те не дiйсне. Вчення
__________________________________________ О. М. Кривуля
290
Гегеля вiдкидається внаслiдок iгнорування життєвих проблем
i переживань реальних, конкретних людей, за вилучення з цiєї
сфери фiлософування неповторних людських ситуацiй. Геге+
лiвськiй дiалектицi К’єркегор протиставляє свою екзистенцiйну
дiалектику, дiалектику почуттiв, пристрастей.
Погляди Шопенгауера i К’єркегора знаменували глибокi
зрушення у характерi фiлософування. Новий стиль через
певний час став панiвним. Таких фiлософiв, як Ф. Нiцше,
Г. Зiммель, А. Бергсон та iн. поєднує недовiра до розуму, до
рацiоналiстичних систем, якi нездатнi зорiєнтувати людину
у свiтi, оскiльки вони вилучають з розгляду суттєвi вимiри її
життя. Якщо ранiше гуманiстичнi уявлення пов’язувались із
культом знань, пiднесенням розуму, то тепер виникають форми
iррацiоналiстичного гуманiзму, якi апелюють до пiдсвiдомого.
На вiдмiну вiд С. К’єркегора, Ф. Нiцше (1844–1900) –
противник християнства. Християнство, на його думку,
символізує занепад тонусу до життя, боягузтво і стомленість
душі, з ним поширюється нігілізм, загальний розклад західної
культури. Переоцiнка цiнностей, яку оголошує Ніцше, вимагає
вiдкидання, перш за все, моральних цiнностей, понять “добра
i зла”, “совiстi”, що мають абсолютне значення у системi
християнського свiтогляду.
Будь+яка моральнiсть спирається на передумову свiдомого
самовизначення. Але ця передумова виявляє свою непридатнiсть,
оскiльки природа людської дiї iррацiональна. Поведiнка людини
обумовлена iнстинктом, вона визначається волею. Життя,
з точки зору Нiцше, є аристократична рiч, його збудовано на
нерiвностi та антагонiзмi слабих i сильних. Життя – це “воля до
влади”. Втiленням нової iєрархiї цiнностей є “над+людина”.
Чим можна пояснити iррацiоналiстичнi мотиви у євро+
пейськiй фiлософiї, якi вiдтодi бiльше не припинялись, а iнколи
навiть зростали? У спецiальнiй лiтературi дається багато
пояснень, але, як на нашу думку, саме у XIX ст. бере початок
якiсна змiна положення особи у суспiльствi. Мова може йти про
остаточне виривання коренів традицiйного суспiльства пiд
впливом капiталiстичних вiдносин, коли людина залишається
сам+на+сам з життєвою ситуацiєю. Рацiоналiзм може панувати,
коли пересiчна людина, “виключена” з ситуацiї, незаангажована
емоцiями i пристрастями, може спокiйно спостерiгати i осми+
слювати перебiг подiй. Таким чином, iррацiоналiзм є певною
реакцiєю на глибокi зрушення (з захопленням маси людей)