Кривуля О.М. Філософія
Подождите немного. Документ загружается.
Філософія______________________________________________
251
15. Кант
И. Метафизика нравов // Кант
И. Сочинения: В 8 т. Т.6. – М.:
Чоро, 1994. – С. 253.
16. Там само. – С. 254.
17. Там само. – С. 356.
18. Фихте И. Г. Сочинения в двух томах. Т.1. – СПб., 1993. – С. 69.
19. Фихте И.Г. Первое введение в наукоучение // Фихте И. Г. Сочинения
в двух томах. Т.1. – СПб, 1993. – С. 449.
20. Там само. – С. 459.
21. Там само. – С. 460–461.
22. Фихте И. Г. Основа общего наукоучения // Фихте И.Г. Сочинения
в двух томах. Т. 1. – СПб., 1993. – С. 73.
23. Фихте И. Г. Сочинения в двух томах. Т.1. – СПб., 1993. – С. 76+77.
24. Цит. за: Фишер К. История новой философии. Т.6. Фихте, его жизнь,
сочинения и учение. – СПб., 1909. – С. 399.
25. Фихте. И. Г. Система учения о нравах согласно принципам наукоуче+
ния // Фихте. И. Г. Система учения о нравах согласно принципам
наукоучения; Наукоучение 1805 г.; Наукоучение 1813 г.;
Наукоучение 1814 г. – СПб., Изд+во С.+Петерб. ун+та, 2006. – С. 59.
26. Цит. за: Фишер Куно. История новой философии. Том шестой.
Фихте, его жизнь, сочинения и учение. – СПб.: Издание Д.Е.
Жуковского, 1909. – С. 495.
27. Шеллинг Ф. В. Й. Ранние философские сочинения. – СПб., 2000. –
С. 42.
28. Шеллинг Ф. В. Й. Система трансцендентального идеализма. //
Шеллинг Ф. В. Й Сочинения. В 2 т. Т.1. – М.: Мысль, 1987. – С. 229.
29. Там само. – С. 239.
30. Там же. – С. 439.
31. Там само. – С. 457.
32. Гегель. Сочинения. Том IV. Система наук. Часть первая.
Феноменология духа. – М.: Изд+во соц.+экон. лит+ры, 1959. – С. 6.
33. Там само. – С. 14.
34. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. – М., 1970. Т.1. – С.81.
35. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 1. – С. 228.
36. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 1. – С. 342.
37. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Т. 3. – С. 200.
38.
Гегель. Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 1. – С. 399.
39. Див.: Гегель. Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 1. – С. 402.
40. Гегель. Г. В. Ф. Енциклопедия философских наук. Т. 1. – С. 419.
41. Гегель Г.В.Ф. Наука логики. Т. 3. – С. 310.
42. Гегель. Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 2. Философия
природы. – М.: Мысль, 1975. – С. 26.)
43. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3. Философия
духа. – М.: Мысль, 1977. – С. 23.
44. Там само. – С. 24.
__________________________________________ О. М. Кривуля
252
_____ I0. РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ _____
10.1. Становлення і основні етапи розвитку
філософської думки в Україні
Так само, як і в інших країнах, філософія в Україні
складається і розвивається невід’ємно від загальної культури
народу. Зважаючи на зміну історичних типів української куль+
тури, виділяють [1] три головних періоди у розвитку філософії.
Перший відноситься до часів Київської Русі. Його часові
межі – XI ст., починаючи з твору митрополита Іларіона “Слово
про закон та благодать”, і до середини XIV (втрата незалежності
Галицько+Волинського князівства, безпосереднього спадкоємця
культури Київської Русі), а інколи вказують навіть і до XV ст.,
коли було скасоване Київське удільне князівство. Культуру цього
періоду характеризують як греко+слов’янську (християнську).
Для філософії цього часу притаманна увага до проблеми
“людина – Бог”, її розпад на теми сутності, призначення людини,
підстав її існування.
Другий період пов’язується з часом козаччини XVI–XVIII ст.
У цей час розвивається масове книгодрукування, розгортається
просвітницька діяльність братств, засновується Києво+Моги+
лянський колегіум, що пізніше був перетворений на академію.
Культуру цього періоду дослідники вважають бароковою. У фі+
лософському відношенні домінує акцент на проблемі “людина –
Всесвіт”. Поряд із традиційною етичною проблематикою вису+
ваються наперед питання діалектики, логіки, метафізики,
натурфілософії, що зумовлено було вимогами викладацької
практики в навчальних закладах. Ясно, що саме в цей період
і формується в Україні професійна філософія.
Третій період охоплює XIX – першу третину XX ст., коли
панує культура романтизму і філософія центрується відповідно
навколо проблеми “людина – нація”. Тут помітною стає увага до
мови, словесної творчості, просвітництва в цілому та до творен+
ня національної ідеї. Звернемось до більш детального розгляду
вказаних періодів.
З прийняттям Руссю християнства за посередництвом
Візантії й Болгарії проникають до нас античні та середньовічні
філософські ідеї. У XI ст. почались активні переклади різно+
манітних релігійних та інших світоглядних творів на слов’янську
Філософія______________________________________________
253
мову. Особливо посилилась перекладницька діяльність за часів
правління Ярослава Мудрого (1019–1054). У цей же час уперше
з’явилось на українській землі слово “філософія”. Перше визна+
чення філософії дається у “Пространному житіі Костянтина+
Кирила філософа”: “Знание вещей божественных и челове
ческих, насколько может человек приблизиться к Богу, что
учит человека делами своими быть по образу и подобию
сотворившего его” [2]. У “Ізборнику Святослава” (1073 р.) муд+
рість визначається як “мудростьноє житіє”. У період Київської
Русі були поширені збірки “Бджола”, “Шестиднів”, “Палея”,
“Фізіологи”. Зокрема збірка “Бджола”, яку, за деякими даними,
уклав у VII ст. Максим Сповідник, була перекладена з грецької
мови наприкінці XI cт. Вона складалася з 71 розділу, що містили
понад 2,5 тис. висловів. Це були цитати з Біблії, з творів
християнських мислителів та античних філософів – Піфагор,
Демокріт, Платон, Арістотель, Епікур та ін. Збірка мала
широкий світоглядний діапазон, про що свідчать назви розділів:
“Про мудрість”, “Про правду”, “Про любомудрість і вчення”,
“Про красу”, “Про розуміння себе” тощо. У збірці переважали
світські елементи, релігійні ж лише надавали їм певний окрас.
Переклади вводили нові філософські терміни у слов’янську
мову. Йшлося зокрема про душу й тіло як про дві субстанції,
людина ж вважалась чимось третім, а не просто додаванням
однієї субстанції до іншої. У “Ізборнику” 1073 року дається
уявлення про істотне (суттєве) і випадкове, рід і вид, кількість
і якість. У “Ізборнику” 1076 р. є вже й статті слов’янського
походження. Тексти філософського змісту мають місце в “Повіс+
ті временних літ” літописця Нестора (розділ “Промова філосо+
фа”), а також у “Слові про закон і благодать” митрополита
Іларіона. Іларіон вважав, що у світовій історії на шляху прогресу
вирізняються дві епохи – епоха “Старого Заповіту”, тобто “Зако+
ну”, коли у відносинах між людьми панує рабство, сліпа покора,
розмежування народів, оскільки Закон писаний тільки для
обраного народу, і епоха “Нового Заповіту”, коли утверджується
свобода, істина, рівність усіх народів, отже “Благодать”. У тексті
відчувається переконання Іларіона, що залучення Русі до
християнства і знаменує настання епохи Благодаті.
Із відомих у ті часи проповідників і філософів можна
назвати митрополита Никифора (помер у 1121 р.), єпископа
Кирила Туровського (1130–після 1182), митрополита Климента
Смолятича (помер у 1154 р.).
__________________________________________ О. М. Кривуля
254
Митрополит Никифор у “Посланні” Володимиру Мономаху,
порушує проблему співвідношення душі й тіла, нематеріального
й матеріального. Їх поєднує розум, він володар душі і “цар”
почуттів. Душа людини, що на відміну від природної плоті
створена “вздухновенною благодаттю”, управляє тілом, “наче
князь державою”.
Ще у молоді роки, а саме у 1162 році Кирило був
призначений єпископом у місті Турові. У філософії він приділяв
особливу увагу питанням пізнання. Оскільки у положеннях
віри міститься божественна таємниця, то слід при її пізнанні
спиратися на розум. Розум виявляється в людині як результат
розгляду речей за участю “людських уд (почуттів)” і здатен
розвиватися за допомогою “книжкового навчання”, яке є “скарб+
ницею вічного життя”. Пізнання за допомогою віри, почуттів і
книжок – шлях удосконалення особи. Становлення особи – річ
складна, воно пов’язане з боротьбою двох начал – добра і зла, за
якими стоять Бог і диявол. Головним критерієм виховання
особи Кирило вважає правдивість: “Егда начнет в правде
пребывати человек, то приемлет старейшинство над ним
божественная сила», тобто його бере під свій захист ангел. На
моральне вдосконалення людини великий вплив має природа.
З допомогою алегорій і поетичних метафор Кирило порівнює
духовне відновлення людини з весняним просинанням дов+
кілля. У “Поученні в новий тиждень після паски” він красу
природи відносить не лише до сфери почуттів, а й до розуму,
здатному осягнути божественну істину як красу духовну. Весна
для нього – символ віри і доброчесності, зима – символ невіри та
гріха.
Іпатіївський літопис повідомляє про Климента Смолятича
таке: “І бисть книжник і філософ, якоже в Руськой землі не
бяшеть”, а Никонівський літопис додає: “І много писанія
написав предадє”. З літературного спадку цього мислителя
збереглося лише “Посланіє пресвітеру Фомі”, у якому він
відповідав своєму опонентові на звинувачення у марнославному
прагненні вважати себе за філософа: “Говоришь мне: “Филосо
фию излагаешь”, – и это совсем несправедливо ты пишешь,
будто оставив Священное писание, излагал я Гомера,
и Аристотеля, и Платона, которые средь греческих столпов
славнейшими были; если же и писал, то не тебе, а князю, да и
то не часто” [3].
Філософія______________________________________________
255
У “Посланні” Климент Смолятич викладає свої погляди
стосовно двох шляхів пізнання: “богобачення”, доступне тільки
святим (прості смертні пізнають істину Бога шляхом “розумного”
тлумачення божественних заповідей) і дослідження світу речей,
що є виявленням премудрості Бога, його створінням.
“Размышляй, милый, – завершує Климент своє Послання, –
размышлять надлежит и знать, как все существует,
и управляется, и совершенствуется силой Божьей, ибо все,
как сказано, что пожелал он, все создал на небесах, и на
земле, и в море, во всех безднах, и прочее” [4].
Що стосується другого періоду, то він позначився втратою
попереднього культурного орієнтиру (загибель Візантійської
імперії у середині XV ст.) і включенням значної території
України до складу Польщі, що спричинило експансію католи+
цизму і водночас збільшило вплив західноєвропейської культури
і філософії. Ідеї Ренесансу та Реформації засвоювались в Україні
як безпосередньо, так і виїздами молоді на Захід на навчання.
Особливо в цей час відбувався синтез ідей Платона і Арістотеля.
Поширювався і неоплатонізм, чому сприяло давнє знайомство
українського читача з творами Діонісія Ареопагіта та з ідеологією
ісихазму
1
. Здійснюються переклади західних логічних творів,
творів арабо+ідейських авторів. Яскравими представниками
раннього етапу другого періоду були Юрій Котермак+Дрогобич
(1450–1594), який навчався у Краківському та Болонському
університетах, став доктором філософії, викладав там і певного
часу був ректором університету у Болоньї; Станіслав
Оріховський+Роксолан (1513–1566), котрий навчався у ряді
західних університетів, а після 17 років перебування за кордоном
повернувся на батьківщину і якого на Заході називали
“Рутенський Демосфен” та “сучасний Цицерон”.
З кінця XVI ст. і у першій половині XVII ст. в Україні
з’явились письменники+полемісти, які присвятили свою твор+
чість боротьбі за незалежність краю та за релігійну самостійність
українського народу. Це такі, як Герасим і Мелетій Смотрицькі,
Стефан Зизаній, Христофор Філарет. Однак найбільш яскравим
їх представником був Іван Вишенський (1550–1620). Виступаючи
активно проти католицизму й унії, він обґрунтовує цю позицію
1
Ісихастами (від грецького ἡσυχία –тиша, заспокоєність) називали прибічників
містичного вчення візантійських монахів+пустельників XIV ст., які
пропагували уявлення про існування вічного божественного світла, що з’явився
під час преображення Христа і зримого ними як винагород за аскетичне життя.
__________________________________________ О. М. Кривуля
256
загальнофілософським тлумаченням проблеми Бога, світу
і людини. Бог – надприродне, нематеріальне начало, вища воля
й творча сила. Божественному світу протистоїть земний, де
панує зло, сваволя, дух наживи, зрада й насильство. Серед
усього земного світу найбільше зла зосереджено на його бать+
ківщині, де людей зрадили їх поводирі. Людину Вишенський
мислить внутрішньо суперечливою, бо складається вона з душі
й тіла: “Дух воюет на тело, а тело на дух; тые друг другу
противятся и борутся один з одним доти, аж которые
з тых звытяжство над которым приимет: или тело над
духом или дух над телом” [5]. Шлях до вдосконалення людини
він вбачає у самоочищенні, зреченні земного й у прагненні до
духовного злиття з богом.
Велике значення у цей час мала діяльність Василя+
Костянтина Острозького (1527–1608), який заснував школи
у Турові (1572), Володимирі+Волинському (1577), у Луцьку та
Острозі (1577–1580). Острозьку школу він намагався перетворити
в академію. В цій школі викладалось богослов’я, філософія,
логіка, різні мови та “вільні науки” (математика, риторика,
астрономія тощо). Першим ректором школи був Г. Смотрицький.
У цій школі навчався й І. Вишенський. Із заснуванням у 1624 р.
єзуїтської колегії в Острозі школа занепала й після 1640 р.
перестала існувати. Відновлена тільки в роки сучасної
незалежної України.
Видатною подією у культурному житті України стало
створення у 1632 р. першого вузу – Київської братської школи.
За ім’ям її фундатора, київського митрополита Петра Могили,
була пізніше названа “Києво+Могилянським колегіумом”, який
у 1701 р. було перетворено на Академію. Вона мала таку
структуру: перші чотири курси – гуманітарна підготовка; один
рік – поетика; риторика – один рік; філософія – два роки;
теологія – чотири роки. До курсу філософських дисциплін
надходили логіка, або розумова філософія, де вивчались
загальні закони і форми мислення; фізика, або природнича
філософія, предмет якої – матерія, форма, природа, мистецтво,
космологія, психологія і методологія; метафізика. Професорами
цього закладу були Йосиф Кононович+Горбацький (у 1639–
1642 рр. читав учення Аристотеля, дотримувався номіналістич+
них позицій, заперечував томізм, а в курсі риторики 1636/37 р.
проголошував: “Нічого немає на землі великого крім людини,
і нічого великого в людині, крім розуму”); Лазар Баранович
Філософія______________________________________________
257
(1620–1693) – був ректором колегіуму з 1650 по 1659 р., викла+
дав філософію. У 1678 р. вийшла його книжка “Нова міра старої
віри”, у якій він в цілому підкоряв філософію релігії, надавав
особливого значення поняттю субстанції. Інокентій Гізель (1600–
1683) читав у колегіумі в 1645–1647 рр. “повний курс філософії”.
Професором і ректором Києво+Могилянської академії був також
Теофан Прокопович (1677–1736).
У XVIII ст. відбулося повне закріпачення України. З сере+
дини цього ж століття Синод заборонив у Києво+Могилянській
академії викладати курс філософії за Аристотелем і запропо+
нував вести його за системою Лейбніца+Вольфа. І саме з цього
часу Академія перетворилась у суто духовний навчальний
заклад. У філософському відношенні найбільш яскравою особою
XVIII ст. був Григорій Савович Сковорода, вчення якого буде
розглянуто у наступному розділі.
Третій період, як було зазначено, охоплює XIX – першу
третину XX ст. У філософському відношенні початок XIX ст.
в Україні позначився відкриттям у Харкові у 1805 р. універ+
ситету, який нині носить ім’я В. Н. Каразіна (1773–1842).
Каразін В. Н., ініціатор заснування університету в Харкові, був
один з видатних українських просвітників, прибічником
дослідної науки з її практичним призначенням. Йому належить
ідея створення Міністерства народної освіти Російської імперії,
в роботі якого він приймав безпосередню участь до 1804 р.
Найбільш значні особисті наукові досягнення В. Н. Каразіна
стосуються метеорології.
Першим ректором Харківського університету був Іван
Степанович Ризький (1760–1811). До приїзду в Україну він був
професором Гірничої Академії у Санкт+Петербурзі. У 1807 р. став
доктором філософії. Ще в 1790 р. видав книжку “Умослов’я, або
Розумова філософія”, а в Харкові у 1808 р. створив “Вступ у коло
словесності”, де розвиток мови пов’язував з розвитком сус+
пільства і пізнанням. Займався перекладами з Дідро, Гольбаха,
Монтеск’є, дотримуючись, як і всі просвітники, сенсуалізму.
Першим же професором філософії Харківського університету
був Іван Єгорович (Йоган+Баптист) Шад (1758–1834), один
з 28 німецьких доцентів і професорів, які запрошені були
працювати у новому університеті. У Харкові Шад написав
і видав дві праці – “Чиста й прикладна логіка” та “Природне
право”, читав курси метафізики, історії філософії, логіки,
психології, етики, природного права, сприяв поширенню
__________________________________________ О. М. Кривуля
258
німецької класичної філософії. Шад виступав проти різкого
протиставлення Кантом теоретичного й практичного розуму,
хоч і використовує встановлене Кантом розрізнення розсудку
й розуму. Розсудок обмежується сферою досвіду й феноменів,
фіксує протилежності, прагне поєднати їх тільки формально
з допомогою загальних понять. Розум же має справу не з досві+
дом, а з ідеями, які вносять у світ єдність і гармонію. Розум
виконує не тільки регулятивну функцію, як це стверджував
Кант, а й здатен пізнати “речі самі по собі”. Поділ на
теоретичний і практичний розум, вважав Шад, є умовним, бо
розум – єдиний. Той же самий розум існує як у функції
мислення, так і у функції бажання. У функції мислення розум
робить реальне ідеальним (оскільки розуміє реальне), а у функції
бажання перетворює ідеальне в реальне (реалізує його). У логіці
Шад виступав проти кантівського протиставлення суб’єкта
і об’єкта, стверджуючи, що дійсним принципом логіки є їх
тотожність. Тому його логіка є разом з тим і онтологія, категорії
логіки є й категоріями речового буття. У натурфілософії Шад
проводив думку про розвиток у природі через дію протилежних
сил: притягання й відштовхування (нежива природа), подразли+
вість і сприйняття (жива природа), бажання й мислення
(розумна природа, тобто людина). У роботі “Природне право”
Шад розвиває ідею про державу як організм. Основою існування
держави повинна бути природа людини, зокрема її розум. Він
з’ясовує також відношення між правом і моральністю, нама+
гаючись уникати розриву між ними. Антиномічність права
й моралі має місце, коли ми застосовуємо тільки розсудок до
встановлення відносин між ними. Однак розум здатен
розв’язати антиномії. Основою для примирення закону, права
й морального обов’язку є визнання єдності між абсолютною
свободою і необхідністю. Людина, яка прагне виявити божест+
венну природу у своєму житті, сама собі приписує цей закон
абсолютної свободи і накладає на себе абсолютну необхідність
виконувати його. Примирення свободи й необхідності і є основою
примирення права й обов’язку. Шад виступав за свободу совісті
та думки, за свободу університетського навчання, заперечував
рабство, деспотію (включно з її революційною формою).
У 1816 р. у результаті різних інтриг Шада звільнили з посади,
постановили знищити його твори і за 24 години вислати за межі
Росії. Але за час роботи Шада в університеті і внаслідок цього
в Харкові значно збагатилось філософське життя. Друкувались
Філософія______________________________________________
259
численні дисертації та інші праці філософського ґатунку
(Г. Хлапонін, П. Ковалевський, А. Гевлич, С. Єсикорський –
перший перекладач Фіхте, П. Любавський, А. Дудрович). До
речі, наступником Шада на кафедрі філософії був його учень
А. І. Дудрович (1782–1830). Учень Шада Н. Г. Білоус(ов) (1799–
1854) був професором Ніжинського ліцею, і в нього особисто
вчився М. В. Гоголь, який пізніше високо поціновував свого
вчителя за отримані знання з історії філософії.
Професором Харківського університету (1819–1837) з кла+
сичної філософії був і ще один німець за походженням
Й. Х. Кронеберг (1788–1838), прибічник шеллінгіанства. Він
накреслив систему культури, у якій центральне місце займала
філософія.
Ідеї позитивістської філософії на межі XIX–XX ст. пропа+
гували випускники Харківського університету Л. І. Мечніков та
М. М. Ковалевський. Закінчив цей університет і такий відомий
прибічник позитивізму другого покоління як О. Малиновський
(Богданов).
Розвиткові університетської філософії сприяло також від+
криття у 1834 р. Київського університету. Серед його найбільш
відомих професорів слід назвати О. О. Козлова (1831–1900),
О. М. Гілярова (1855–1938), Г. І. Челпанова (1862–1936).
О. О. Козлов викладав філософію у Київському університеті
з 1876 по 1886 рік. Головні його твори – “Своє слово”,
“Філософські етюди”, “Філософія як наука”. Свою філософську
систему називав “панпсихізмом” і будував, спираючись на ідеї
монадології Лейбніца. Буття, вважав він, є нічим іншим як
сукупністю станів свідомості суб’єкта і включає три компоненти:
субстанцію, її діяльність і зміст цієї діяльності. Уся минула
історія філософії свідчить про те, що у різні періоди увага
зосереджувалась на тому чи іншому (але одному якомусь)
компоненті. Для Парменіда це була субстанція, для Платона –
зміст діяльності, для Фіхте – сама діяльність). Однак справжнє
філософське знання повинно об’єднати всі три компоненти.
О. М. Гіляров посідав кафедру філософії у Київськім універ+
ситеті з 1891 р. Філософію він вважав (у творі “Вступ до
філософії”) не наукою, а особливою духовною діяльністю для
створення цілісного світорозуміння з метою задовольнити всі
духовні потреби людини. Впродовж всієї історії філософія
прагнула примирити два начала: істини розуму та істини серця.
Синтез цих начал Гіляров називає “естетичним станом” чи
__________________________________________ О. М. Кривуля
260
красою і такий синтез найбільше вдався Платону, тому слід
відновлювати платонізм.
Г. І. Челпанов працював у Київськім університеті з 1891 по
1907 р., де видав цикл лекцій “Мозок і думка”. Спростовував
панпсихізм. Фізичні й психічні явища розглядав як відмінні
й незалежні, найбільше уваги зосереджував на проблемах
гносеології.
Коли вже йдеться про університетську філософію, то слід
особливо відзначити наукову та викладацьку діяльність
у Львівському університеті П. Д. Лодія (1764–1829). Тут на
філософському та богословському факультетах у 1787–1802 роках
він був професором логіки, метафізики та моральної філософії,
викладаючи свої курси українською мовою. З 1803 року Лодій
працює у Санкт+Петербурзі в Педагогічному інституті, який
планувалося перетворити на університет. Це сталося у 1818 році.
Вже в університеті він з 1819 року протягом шести років обіймав
посаду декана філософського факультету. У багатьох своїх творах
Лодій виявляє себе як прихильник Канта, хоч у деяких питаннях
виявляв певну самостійність. Так він не поділяв кантівське
вчення про “речі самі по собі”. На його думку, філософія є засобом
“просвіти розуму”, “просвіти серця”, вона спонукує волю до
досягнення добра.
Третій період розвитку філософії в Україні не обмежувався
лише академічним середовищем, у своєму непрофесійному бутті
вона розвивалась у творчості діячів науки й культури і саме тут
більш за все відповідає загальнокультурному рухові в напрямку
“людина – нація”. Наведемо деякі приклади.
Діячі Кирило+Мефодіївського братства М. І. Костомаров
(1817–1885), який закінчив Харківський університет у 1837 році,
та П. О. Куліш (1819–1897), що навчався в Київському універси+
теті та не зміг через нестатки закінчити його, присвятили багато
зусиль філософському обґрунтуванню національної ідеї. Микола
Костомаров у “Книгах буття українського народу” вказував, що
історія є накреслений Богом шлях людства до спасіння. Щастя
як кінечний результат історії можливе тоді, коли всі народи
будуть жити на основі рівності і свободи, а також за умови віри
й любові до Бога. Серед інших слов’янських народів українцям
накреслена роль у майбутньому: “Бо голос України не затих.
І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх
братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина,
і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя,