Кривуля О.М. Філософія

Подождите немного. Документ загружается.

Філософія______________________________________________

241

предметного світу, недостатнім навіть щодо природи, а тим

більше для вивчення духовного світу.

Хімізм (цей термін досить довільний) свідчить про те, що

об'єкти мислення не байдужі один одному, а якщо до їхніх

відносин додається ще й мета, то відбувається перехід до

телеологізму як способу осягнення світу. У цій частині можна

знайти ряд цікавих зауважень. Так, говорячи про спів+

відношення засобу (одного з форм об'єкта) і мети, Гегель, між

іншим, додає: “Плуг щось більш гідне, ніж безпосередньо ті

вигоди, що доставляються їм і служать цілям. Знаряддя

зберігається, в той час як безпосередні вигоди минущі

і забуваються. За допомогою своїх знарядь людина панує над

зовнішньою природою, хоча за своїми цілями вона скоріше

підлегла їй” [37]. Викликає інтерес і вказівка Гегеля на

“хитрість розуму”. Ця “хитрість” полягає в тому, що, дозво+

ливши об'єктам діяти відповідно до їх природи, давши їм волю

виснажувати один одного в їхній взаємодії без видимого

втручання, розум усе+таки здійснює свою власну мету. Звідси

виникає думка: а чи не так вчиняє з людьми “історія”, “доля”

і т. д., якщо за їх, здавалося б, вільними діями, складається неві+

домий людям план, “історичний проект”, “логіка історії” і т. п.?

Останній розділ вчення про поняття і всієї “Науки логіки” –

“Ідея”. Слово “ідея” – багатозначне, ним люди користуються

в повсякденному житті в значенні “думка”, “уявлення” тощо.

Відомо воно з найдавніших часів і у філософських вченнях.

Кант додав йому значення “поняття про безумовне”, про щось

трансцендентне щодо світу явищ. У нього “ідея” вживається

в змісті мети, до якої ми можемо лише асимптотично набли+

жатися, і яка служить самим загальним орієнтиром учинків.

Для Гегеля ідея є “істина в собі і для себе, абсолютна

єдність поняття й об'єктивності” [38]. Гегель відрізняє істину

у філософському змісті від істини у повсякденному вживанні.

Останньому більше б відповідала просто правильність. У більш

глибокому філософському змісті істина є тотожність об'єктив$

ності й поняття. Так, коли говорять про істинну державу,

істинний твір мистецтва, то мають на увазі, що вони є такими,

якими повинні бути, тобто їхня реальність відповідає їх поняттю.

Ми можемо поряд з цим сказати й так: погана людина – це та,

яка не чинить у відповідності зі своїм поняттям і своїм призна+

ченням. У такому випадку фіксується розбіжність між існуванням

__________________________________________ О. М. Кривуля

242

предмета (людини) і його поняттям, істинність розпадається, хоча

формальна правильність судження і зафіксована.

Ідея, за Гегелем, є історичним досягненням людської думки,

вона присутня в людей, присутня тут і тепер у кожній

свідомості, нехай іноді в ослабленому виді, але, у всякому разі,

не так як у Канта: десь далеко і потойбічно. Доказ того, що ідея

є істина, підкреслює Гегель [39], не слід шукати тільки

в останньому розділі його твору, ідея є результатом усього ходу

думки. Усі викладені в науці логіки категорії – не що інше, як

моменти ідеї, і усі вони є доказом істинності ідеї.

Ідея як істина є процес, що проходить три ступеня: життя,

пізнання і ступінь абсолютної ідеї. У формі життя ідея

з'являється у вигляді безпосередності; у формі пізнання має

образ теоретичної і практичної ідеї; у третій формі – формі

абсолютної ідеї, де остаточно переборюються всі розходження,

припиняються всякі переходи, вона є “чиста форма поняття,

яка споглядає свій зміст як саму себе” [40].

Отже, пролунала останнім категоріальним акордом “Науки

логіки” сакраментальна “абсолютна ідея”. Вона й омега цієї

частини гегелівської системи, і альфа наступної. Тому думка

увесь час обертається навколо одного, що ж усе+таки ховається

за “абсолютною ідеєю”, який її зміст.

От ви тільки+но прочитали слово “зміст”, а, між іншим,

у “Науці логіки” це слово, як цілком певна категорія, мало своє

місце і свою черговість появи. Категорія змісту сама є моментом

абсолютної ідеї і складовою частиною системи категорій логіки.

І якими би іншими пояснювальними категоріями ми не форму+

лювали свої запити до абсолютної ідеї, ми б щораз висловлювали

ті чи інші її аспекти, моменти, нюанси, що уже зафіксовані

логікою. Виходить, що абсолютна ідея містить у собі все багатство

категоріальних засобів, упорядкованих в систему. Тобто за

“змістом” вона є все те, що викладено Гегелем у “Науці логіки”.

У вузькому значенні цього слова вона сама є окремою категорією,

верхівкою системи, крапкою, що має проекцію на кожен елемент

системи. Можна ще сказати, що абсолютна ідея є компактно

вираженим зібранням змістів усіх попередніх категорій,

своєрідний їхній компендіум, поняття всіх понять. Це цілісний

плід у формі підігнаних один до одного листків і нехай тут

наочним прикладом+образом послужить капустяна голівка.

Роздягаючи її, відокремлюючи лист за листом, ми матимемо

Філософія______________________________________________

243

“в руках” рядок категорій, аж до найпершої, самої бідної (буття),

прийдемо до початкової, майже порожньої крапки.

Створивши “Науку логіки”, Гегель виконав грандіозну

роботу. Нехай по+своєму, але він спромігся упорядкувати всі

понятійні пізнавальні засоби, що були вироблені в ході духовного

розвитку європейських народів. Це була генеральна ревізія

змістів понятійного інструментарію з наступною побудовою

категорій у строгій субординації і координації. Гегель переко+

нався, що накопичені за тривалий час змісти слів нагро+

маджуються один на інший, створюючи безладдя, різнопланові

значення просвічуються через оболонку одного й того ж слова+

поняття, перетинаються з такими ж значеннями інших слів+

понять. Йому удалося навести тут певний порядок. “Вища задача

логіки, – писав Гегель, – очистити категорії”. Для опису цього

порядку треба було звернутися до спеціальної термінології, до

мови власного винаходу, щоб не відбулося додаткової накладки

змістів тих слів, що досліджуються, і тих слів, за допомогою яких

проводиться дослідження. Ця специфічна мова і додає труднощі

в розумінні “Науки логіки”. Часом і самому Гегелю не дістає

службової термінології, і він звертається до слів+метафор, що

можуть зовсім збити з пантелику читача. І все+таки тренований

на гегелівських текстах читач швидко звикає до особливостей

стилю великого філософа й одержує задоволення від глибини його

думки, від “дисципліни свідомості”.

В абсолютній ідеї наука логіки осягла своє власне поняття.

Однак ця ідея є ще тільки логічною ідеєю, вона перебуває

у формі чистої думки. Говорячи інакше, чиста ідея пізнання

замкнена в суб'єктивність і тому дослідження не довершене.

Прийнятий Гегелем метод філософського дослідження вимагає

зняття першої форми існування (суб'єктивності в даному

випадку), заперечення її і тому логічна ідея прагне перейти

у форму об'єктивності, у природу. Якщо ми поглянемо на

останню сторінку “Науки логіки”, то прочитаємо там з цього

приводу наступне: “Отже, перехід слід тут розуміти скоріше

так, що ідея сама себе вільно відпускає, абсолютно впевнена

в собі і перебуваюча всередині себе” [41]. Перехід абсолютної

ідеї в природу завжди вважався найбільш темним місцем

філософії Гегеля, багато хто вбачав тут чисту містику, чи суто

“ідеалістичну” нісенітницю. Усі ці обвинувачення можна деякою

мірою відкинути, якщо чітко визначитися, де – суть справи,

а де – звичайна метафоричність. В усякому разі, не логіка

__________________________________________ О. М. Кривуля

244

переходить у природу і не “абсолютна ідея” прямує в природу, чи

набуває вид природних явищ. Можна говорити тільки про

уявний “перехід” логічної ідеї до природи; не стільки сама ідея,

скільки наука про неї (тобто логіка) переходить, і, до того ж, не

до природи, а до філософії природи.

9.6.3.2. Філософія природи

“Філософія природи” складає другу частину гегелівської

“Енциклопедії філософських наук”. Цей капітальний твір

одержав, напевно, найбільше критичних зауважень, як від

учених+натуралістів, так і від філософів. Як би не був Гегель

обізнаний в успіхах природничих наук, він не міг охопити усі

досягнення природознавства, дати їм належну оцінку і визначити

напрямки розвитку. Навіть у той час “Філософія природи” не

могла задовольнити таких учених, як, скажімо, В. Гумбольдт

і К.+Ф. Гаус. Пізніше негативне ставлення до натурфілософських

побудов Гегеля висловлювали Г. Гельмгольц, В. Гейзенберг

і Б. Рассел. Причини такого ставлення були різні, почасти через

невідповідність деяких суджень справжнім науковим фактам,

почасти через протест проти спроб філософа привести в деяку

систему природничонаукове знання. Сьогодні навряд чи було

б доречно акцентувати увагу на деталях тих чи інших уявлень

Гегеля про природні процеси, вони майже цілком відійшли

в історію і можуть цікавити головним чином фахівців. Ми трохи

зупинимося лише на філософському аспекті роботи Гегеля

і з'ясуємо її місце в системі поглядів мислителя.

Не будемо забувати, що Гегель створював енциклопедію

філософських наук і писав філософію природи, тобто сферою

його наукової діяльності була філософія. Предметом же

філософії є мислення, матеріалом для якого може бути все, що

завгодно, будь+який напрямок людської діяльності. Філософія

як наука про мислення може звести предметну орієнтацію

мислення в три напрямки – мислення про процес мислення,

мислення про природу і мислення про суспільство. Ці напрямки

і дають нам три філософських науки: логіку, філософію

природи і філософію духу. Передбачається, що на період

формування зазначених наук вже існує “чисте знання”,

досягнута достатня зрілість мислення в повному обсязі

понятійного апарату, згорнутого в цілісність під назвою

абсолютної ідеї. Відтепер резонно виникає питання: навіщо

потрібна філософія природи як особлива наука? Якусь частину

відповіді на це питання Гегель уже дав на останній сторінці

Філософія______________________________________________

245

“Науки логіки”. Додаткові пояснення він пропонує у вступі до

“Філософії природи”.

Людина відноситься до природи подвійно: теоретично

і практично. Останнє означає використання окремих продуктів

природи (а не засвоєння природи як цілісності) для задоволення

своїх (природних же) потреб безпосередньо, чи через вигото+

влення засобів. Теоретичне відношення до природи називається

фізикою, яка прагне засобами мислення пізнати загальне

в природі: закони, певні роди, класи і т. п. Філософія природи

теж має своїм предметом загальне, але відрізняється від фізики

формами, способами мислення, характером самого підходу до

питання “Що таке природа?” Специфіку фізики не слід вбачати

винятково в її емпіричному фундаменті. Якби фізика ґрунтува+

лася лише на сприйняттях, говорить Гегель, і сприйняття були

б не чим іншим, як свідченням наших почуттів, то робота

фізики полягала б лише в огляді, прослуховуванні, обнюхуванні

і т. д. і тварини, таким чином, були б також фізиками.

Насправді ж бачить, чує і т. д. “дух”, істота, що мислить. Отже,

фізика є мислення природи, вірніше, розумове пізнання

природи. Відмінності між філософією природи і фізикою

випливають з послідовності їхніх ставлень до природи. Фізика

на основі емпіричного дослідження накопичує й узагальнює

матеріал щодо природи, який підхоплює філософія природи

і переводить на мову поняття отримане нею від фізики

“розсудково загальне”. Можна було б сказати і так: філософія

природи має своєю задачею переклад розумового фізичного

матеріалу в сукупність загальних визначень мислення, тобто

категорій, що являють собою “алмазну сітку”, до якої ми вводи+

мо будь+який матеріал і тільки цим робимо його зрозумілим.

Фізика споріднена філософії узагальнюючою діяльністю

мислення. Мислячи предмети, ми перетворюємо їх у щось

загальне, у щось суб'єктивне і “жива діяльність природи

змовкає в тиші думки”, як фізичної, так і філософської.

Теоретичне відношення до природи саме собою виводить фізику

на проблеми сутності людського пізнання. Візьмемо, приміром,

поняття природи. Чи породила його фізика? Напевно, ні, тому

що тоді б воно не було для неї проблемою. Очевидно, поняття

природи виникло за межами фізики і до усякої фізики як

результат історичного розвитку пізнання і багатобічного

відношення людини до навколишнього світу. Тому розглядати

поняття природи як поняття – уже прерогатива філософії.

__________________________________________ О. М. Кривуля

246

Поняття ж природи у всій своїй повноті цілком вміщає в себе

зміст абсолютної ідеї, що являє собою єдину «алмазну сітку»,

сплетену з універсальних категорій. І тому стає зрозумілим, що

для Гегеля природа й ідея є те саме, тільки в іншій формі –

формі об'єктивного існування.

Тепер знову повернемося до питання: навіщо потрібна

в системі Гегеля філософія природи? По+перше, для того, щоб

з'ясувати і довести, що саме природа являє собою інший спосіб

буття ідеї; а по+друге, з'ясувати, “яким чином природа є в самій

собі процес становлення духом, процес зняття свого

інобуття” [42].

“Філософія природи” складається з трьох розділів: механіки,

фізики й органічної фізики. У механіці розглядається проблема

простору й часу, матерії і руху. У центрі уваги тут суто кількісні

процеси. Якісність матерія здобуває у фізиці. Якісні форми

матерії – світло і “тіло індивідуальності”, яке пов'язано

з чотирма стихіями: повітрям, вогнем, водою і землею. Гегель

стоїть тут цілком на позиції давньогрецького натурфілософа

Емпедокла. Позиція може бути цілком пробачливою, якщо

візьмемо до уваги, що людина в практиці свого повсякденного

буття аж ніяк не має справи з атомами й молекулами, а дихає

повітрям, п'є воду, користується вогнем, засіває землю, тобто

обертається у світі стихій. Хімічні абстракції (елементи)

з'являються тоді, коли увага зосереджується на розпаді стихій.

За розглядом суті хімічних процесів йде перехід до органічної

природи, “від прози до поезії природи”.

У третьому розділі йдеться про три “царства”: мінеральне,

рослинне і тваринне (або про геологічну природу, природу

рослин і організм тварин). Живе є найбільш високим способом

існування поняття в природі і утілюється воно, у підсумку,

в конечне одиничне (індивід, рід, вид). Проте, форма одиничності

неадекватна загальності ідеї і тому ця форма повинна бути

знята. Так з'являється дух, свідомість, і ідея знаходить

існування в самостійному суб'єкті, що і втілює загальність.

Здійснюється перехід природи в дух. У цьому місці Гегель

фактично уникає питання про походження людини.

9.6.3.3. Філософія духу

Третю частину гегелівської системи складає “Філософія

духу” як наука про абсолютну ідею в її для$себе$бутті або,

інакше, наука про абсолютну ідею, що самоусвідомлює себе.

У дусі ідея повертається сама до себе і здійснюється тепер уже

Філософія______________________________________________

247

не як логічно конкретне, а як послідовне визначення себе через

наявне пізнання, через діючий дух. Гегель не хотів би, щоб його

зрозуміли так, начебто природа є щось абсолютно перше, а дух є

дещо нею покладене, навпаки: “природа покладається духом,

а дух є абсолютно перше” [43]. Дух сам породжує себе з тих

передумов, які він собі створює: з логічної ідеї і зовнішньої

природи, будучи однаковою мірою істиною і тої й іншої. Якщо

десь Гегель і говорить про виходження духу з природи, то “це

виходження варто розуміти не тілесно, а духовно – не як

виходження по єству, а як розвиток поняття” [44].

Що ж таке дух? Гегель з різних сторін підходить до

визначення й характеристики цього поняття. З одного боку, він

є “дійсна ідея, що знає сама себе”. З іншого боку, дух

характеризується ідеальністю, що виникає завдяки діяльності

духу по переводу зовнішнього у внутрішнє. Це – своєрідна

“асиміляція” природи духом. По+третє, сутністю духу є воля,

тобто незалежність від чогось іншого, а не так, як у природі, де

панує необхідність і випадковість, і тому усе, що належить

природі, лежить позаду духу. І нарешті, дух, що мислить,

є людиною. З формальної точки зору наявність духу фіксується

появою “Я”, тобто людської самосвідомості.

Складається “Філософія духу” теж із трьох розділів: суб’єкти+

вний дух, об’єктивний дух і абсолютний дух. Сфера суб’єктивного

духу вивчається антропологією, феноменологією і психологією,

їхніми предметами є душа, свідомість і дух (теоретичний,

практичний і вільний). Психологічний погляд на дух стосується

лише його форми. Змістовна сторона відноситься вже до

об’єктивного духу, що реалізує себе у формі права, моралі

і моральності, остання охоплює родину, цивільне суспільство

і державу. Перехід до абсолютного духу – це пошук найбільш

адекватної форми втілення духу. Тут він співвідноситься тільки

сам із собою, оскільки споглядає, уявляє й усвідомлює свою

власну сутність. Спогляданню відповідає така форма абсолютного

духу, як мистецтво, уявленню – релігія, усвідомленню (або

знанню себе) – філософія, історія філософії. Оскільки суб’єкти+

вний і об’єктивний дух виявляє себе і розвивається в окремих

індивідах, співтовариствах, державах і народах, тобто в обме+

жених формах, то Гегель називає такі форми “конечним духом”,

на відміну від абсолютного, нескінченного духу. Таким чином,

філософія є найбільш адекватною формою духу, вона, зрештою,

і є мисляча себе ідея, істина, що знає себе як така.

__________________________________________ О. М. Кривуля

248

Те, що було схематично викладене Гегелем у “Філософії

духу”, розгорнулося в широкі дослідження, що склали більше

десяти томів. Вони присвячені дослідженню права, релігії,

мистецтва, історії філософії. Щодо кожної з цих сфер людського

життя і діяльності великий німецький філософ залишив багато

думок, спостережень, оригінальних суджень. Спираючи на

розроблену ним методологію, Гегель прагнув побудувати всео+

хоплюючу систему науки про всі прояви людського духу. Це

була, напевно, остання спроба однієї людини дати енциклопе+

дичний виклад Знання. І хоча незабаром нестримне збагачення

Знання й історичні Умови показали марність усяких спроб

побудувати закриті Системи, усе+таки залишається гідною

подиву титанічна робота одного мислителя, а спілкування з

його думкою буде повчальним ще для багатьох поколінь людей.

Література

Твори І. Канта і Й. Г. Фіхте

1. Кант И. Собрание сочинений в шести томах. – М.: Мысль, 1963+1966.

2. Кант И. Собрание сочинений в восьми томах. – М.: ЧОРО, 1994.

3. Кант І. Критика чистого розуму / Пер. з нім. та примітки

І. Бурковського. – К.: Юніверс, 2000. – 500 с.

4. Кант І. Рефлексії до критики чистого розуму / Пер. з нім. й латини та

примітки І. Бурковського. – К.: Юніверс, 2004. – 464 с.

5. Кант І. Критика практичного розуму / Пер. з нім, примітки та

післямова І. Бурковського; наук. ред. А. Єрмоленко. – К.: Юніверс,

2004. – 240 с.

6. Кант И. Трактаты и письма. – М.: Наука, 1980. – 710 с.

7. Фихте И. Г. Сочинения в двух томах. – СПб.: Мифрил, 1993.

8. Фихте И. Г. Сочинения. Работы 1792+1801 гг. – М.: Ладомир, 1995. –

654 с.

9. Фихте И. Г. Система учения о нравах согласно принципам наукоуче+

ния; Наукоучение 1805 г.; Наукоучение 1813 г.; Наукоучение 1814 г. –

СПб.: Изд+во С.+Петерб. ун+та, 2006. – 619 с.

10. Фихте И. Г. Наставление к блаженной жизни. – М.: Канон, 1997. –

400 с.

11. Фихте И. Г. Науковчення nova methodo: попереднє зауваження //

Філософська думка, 2000, №1.

12. Фихте И. Г. Из переписки // Вопросы философии, 1996, №3.

Навчальна

1. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М.: Мысль,

1986. – 334 с.

2. Кушаков Ю.В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу.

Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 572 с.

3. Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия: Учебник. 2+е изд.,

испр. и доп. – М.: Высшая школа, 2003. – 438 с.

Філософія______________________________________________

249

Додаткова

1. Асмус В. Ф. Иммануил Кант. – М., 1973. – 534с.

2. Виндельбанд В. История новой философии в ее связи с общей

культурой и отдельными науками: В 2 т. Т. 2: От Канта до Ницше. –

М.: Гиперборея, Кучково поле, 2007. – 512 с.

3. Гаєр М. Світ Канта: Біографія. – К.: Юніверс, 2007. – 336 с.

4. Гайденко П. П. Философия Фихте и современность. – М.: Мысль,

1979. – 288 с.

5. Зиммель Г. Кант. 16 лекций, прочитанних в Берлинском университете

// Зиммель Г. Избранное. Т.1. Философия культуры. – М.: Юрист,

1996. – С. 7+157.

6. Кассирер Э. Жизнь и учение Ката. – СПб.: Университетская книга,

1997. – 447 с.

7. Коплстон Ф. От Фихте до Ницше. – М.: Республика, 2004. – 542 с.

Твори Ф.В.Й. Шеллінга

1. Шеллинг Ф. В. Й. Сочинения. В 2 т.– М.: Мысль, 1987–1989.

2. Шеллинг Ф. В. Философия искусства. – М.: Мысль, 1966. – 496с.

3. Шеллинг Ф. Идеи к философии природы как введение в изучение

этой науки. – СПб.: Наука, 1998.– 518 с.

4. Шеллинг Ф. В. Й. Ранние философские сочинения. – СПб.: Алетейя,

Государственный Эрмитаж, 2000. – 434 с.

5. Шеллинг Ф. В. Й. Философия откровения. Тт. 1, 2. – СПб.: Наука.

2000 –2002.

6. Шеллинг Ф. В. Й. Система мировых эпох. Мюнхенские лекции 1827+

1828 гг. в записи Эрнста Ласо. – Томск: Водолей, 1999. – 320 с.

Література з філософії Шеллінга

1. Гулыга А. В. Шеллинг: Кант. Гегель. Шеллинг. 3+е испр. изд. – М.:

Соратник, 1994. – 314 с.

2. Кузнецова Т.В. Искусство и «дух народа» в проблематике немецкой

эстетической мысли конца 18+начала 19 века / Кузнецова Т. В. //

Философия и общество, 2000. №3. – С. 97+112.

3. Лазарев В. В. Философия раннего и позднего Шеллинга. – М.: Наука,

1990. – 173 с.

4. Шеллинг Ф.: pro et contra. Творчество Фридриха Шеллинга в оценке

русских мыслителей и исследователей: Антология. – СПб: Рус.

Христиан. Гуманит. Ин+т, 2001. – 685 с.

5. Энгельс Ф. Шеллинг и откровение. Шеллинг – философ во Христе //

Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. – М.: Политиздат,

1956. – С.394+445; 446+465.

Твори Г.В.Ф. Гегеля

1. Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии. Книга первая. – СПб.:

Наука, 1993. – 349 с.

2. Гегель. Лекции по истории философии. Книга вторая // Гегель.

Сочинения. Том Х. – М.: Партийное издательство, 1932. – 454 с.

3. Гегель. Лекции по истории философии. Книга третья.// Гегель.

Сочинения. Т.XI. – М.+Л.: Соцэкгиз, 1935. – 527 с.

__________________________________________ О. М. Кривуля

250

4. Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. – СПб.: Наука, 1993. –

479 с.

5. Гегель Г. В. Ф. Наука логики. В 3+х томах. – М.: Мысль, 1970 – 1972 с.

6. Гегель. Работы разных лет. В 2+х томах. – М.: Мысль, 1972 –1973.

7. Гегель. Сочинения. Том IV. Система наук. Часть первая. Феноме+

нология духа. – М.: Изд+во соц.+экон. лит+ры, 1959. – 440 с.

8. Гегель. Сочинения. Том VII. Философия права. – М.+Л.: Соцэкгиз,

1934. – 380 с.

9. Гегель. Философия религии. В 2+х томах. – М.: Мысль, 1976–1977.

10. Гегель. Энциклопедия философских наук. Т. 1–3. – М.: Мысль, 1974–

1977.

Література з філософії Гегеля

1. Кричевский А. В. Претензии и ограниченность спекулятивного

разума // Вопросы философии, 2001. №3.

2. Маркс К. К критике гегелевской философии права. Введение //

Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения в 9 томах. Т. 1. – М.:

Политиздат, 1984. – С. 4–14.

3. Маркс К. и Энгельс Ф. Немецкая идеология // Маркс К., Энгельс Ф.

Избранные сочинения в 9 томах. Т.2. – М.: Политиздат, 1985. –

С. 5–508.

4. Маркс К. и Энгельс Ф. Святое семейство или критика критической

критики // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные сочинения в 9 томах.

Т. 1. – М.: Политиздат, 1984. – С. 15–222.

5. Рокмор Т. Гегель и границы аналитического гегельянства // Вопросы

философии, 2002, №7.

Примітки

1. Ньютон И. Математические начала натуральной философии. – М.,

1989. – С. 661.

2. Кант І. Критика чистого розуму. – К.: Юніверс, 2000. – С. 26.

3. Кант И. Метафизические начала естествознания // Кант И. Сочинения:

В 8 т. Т.4. – М.: Чоро, 1994. – С. 251.

4. Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, которая может

появиться как наука // Кант И. Сочинения: В 8 т. Т.4. – М.: Чоро,

1994. – С. 8.

5. Кант І. Критика чистого розуму. – К.: Юніверс, 2000. – С. 51.

6. Там само. – С. 53.

7. Там само. – С. 106–107.

8. Там само. – С. 215.

9. Там само. – С. 229.

10. Кант І. Критика чистого розуму.+ Київ: Юніверс, 2000. – С. 456.

11. Кант И. Логика. Пособие к лекциям // Кант И. Трактаты и письма. –

М.: Наука, 1980. – С. 332.

12. Кант І. Критика практичного розуму. – К.: Юніверс, 2004. – С. 35.

13. Кант І. Критика практичного розуму. – К.: Юніверс, 2004. – С. 110.

14. Там само. – С. 139.