Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини

Подождите немного. Документ загружается.

Серед бахмацьких сотників є згадки про Панка Омельяновича

(1649) і Павла Тищенка (Тихонова) (1654).

У Конотопі, крім Івана Рибальченка, який очолював сотню

у 1649 р., відомий наказний сотник у лютому 1652 р. Павло Гри

ценко, який як Павлюк Гриценко зафіксований четвертим у реєстрі

сотні 1649 р. Семен Бистрицький розпочав свою козацьку кар’єру

сотенним писарем конотопським, а згодом очолив цю сотню (? —

1654–1661 — ?). Городовим отаманом там спочатку став Васько

Горбач [735, Т. ІІ, 246], а у 1649 р. його змінив Семен Пивовар.

В.Сергійчук вважає, що є підстави стверджувати: Борзнянський

полк створений раніше Чернігівського. Я.Дашкевич, вказуючи,

що полк існував протягом 1648–1649 і 1655 рр., пише про те, що

сотенні міста Борзнянського полку невідомі [985, 12]. У І.Крип’яке

вича знаходимо склад Борзнянської сотні у 1649–1654 рр.: м. Борз

на, при ній Кустівці і Нове Місто, передмістя з окремими сотнями,

Загорівка, Конашівка, Красилівка, Красновасте (Красностав),

Плиски, Обтів, Холми (Ховми), Ядути [1099, 140]. У 1649 р.

в складі Чернігівського полку бачимо не тільки Борзнянську сотню,

а її козаків у таких утвореннях, як «Борзенці» та «Загоровці»

[1099, 480–482]. Я.Дашкевич також вказує на існування в складі

Ніжинського полку на вказаній території двох сотень — Борз

нянської і Оленівської протягом 1654–1663 рр. [985, 18].

До складу полку В.Сергійчук відносить Батуринську, Сосниць

ку, Борзнянську, Глухівську, Конотопську, Бахмацьку, Іванго

родську, НовгородСіверську сотні і Стародубщину. Той факт, що

Мартин Небаба був полковником наказним борзнянським, по

чепським, батуринським і призначав у ці місця від себе наказних

полковників, свідчить про те, що існували окремий Борзнянсь

кий, Почепський, Батуринський полки. Враховуючи це, не вар

то відносити до складу Борзнянського полку НовгородСіверсь

ку, Батуринську сотні, Стародубщину, які у 1649 р. належали до

Батуринського і Почепського полків. Мабуть, до тогочасного Ба

туринського полку необхідно зарахувати Глухівську та Конотопсь

ку сотні.

Вважаємо, що до Борзнянського полку входили Борзнянська,

Сосницька [1066, 4], Івангородська сотні, «борзенці» (це козаки,

що населяли територію між Черніговом і Борзною, насамперед,

жителі хуторів, сіл і містечок майбутніх Сиволозької та Оленівсь

кої сотень). Бахмацька сотня могла належати як до Батуринсько

го, так і до Борзнянського полку.

111

Козацька еліта Гетьманщини

У самій Борзнянській сотні сотниками були Пилип Мельник

(1649) і Петро Забіла (1654–1662). Однойменний же полк очолю

вали Мартин Небаба як наказний полковник борзнянський, по

чепський та інших місць (1649.02. — 1649.10.), а від нього на

казний борзнянський Петро Забіла (1649.06), пізніше піхотний

борзнянський полковник Самійло Курбацький (1655.02. —

1655.07.), і знову Петро Забіла (1655.08.).

Першим батуринським сотником, можливо, був Іван Шохов

(1648), пізніше ж — Степан Окша (1649) і Сава Мішуренко

(1654–1659). Самійло Курбацький очолював сотню Шаповалівську

(1654–1659). Кролевецькими сотниками були Мисько (Михайло)

Дуль (1650), Федір Попович (1654–1654), Михайло Дуль вдруге

(1656), Григорій Михайловський (1656–1658). Знані сотники глу

хівські Юрко Годун, Сахно Вешняк, Пилип Іванович Уманець,

можливо, колишній козак сотні Гаркушиної Корсунського полку

(1649) [823, 135], серед дівицьких — Карпо Летошний, Іван Сух

мен, який розпочав війну у складі сотні і у 1654 р. був її сотником.

Пізніше новоутворені сотні очолили Супрун (1654) у Вороніжі,

Лаврін Васильович — у Нових Млинах (1654), Нестор Соколенко —

у Рождественську (1654), Данило Коваленко — у Пониркові (1654),

Василь Реба — у Підлипному (1654). Сидір Журавський сотникував

у Голюнці, оленівським сотником став Фесько Скоропад (1657).

Професор В.Сергійчук встановив ім’я першого полковника чер

нігівського, вважає, що то був козак Івангородської сотні Грицьк

Бут. Проте в реєстрі 1649 р. Григоріїв Бутів у полку було два: один

у Івангородській сотні, другий записаний до полкового товариства

[823, 478]. Вважаємо, що не івангородський, а чернігівський Бут

був полковником. Можливо, що це Іван Бутович — шляхтич Черні

гівського повіту, син власника хутора Солоновки над р. Вербчою

з грунтами Бутовськими, Водницькими, Смяцькими [1240, 122].

Майже три роки полк очолював шляхтич Мартин Небаба

(1648–1651.7.07.). Влітку 1649 р. Хмельницький призначив Кри

чевського наказним гетьманом над 8 полками: Небаби, Головацько

го, Шумейка, Віука, Кизимко, Подобайла та інших. Вони мали

«1 червня у Чернігові … раду, на якій ухвалили, щоб і самі бути

наготові із зброєю, мали пороху по два фунти, також і сухарі, щоб

за як Хмельницький дасть знати, виступити» [784, 431]. Можливо,

серед цих воєначальників згаданий не Віук, а Видук, хтось з його

родичів зафіксований у Сосницькій сотні [823, 485]. В такому разі

Видук був полковником сосницьким після Яцька Хмельницького.

112

В.В. Кривошея

За реєстром 1649 р. у полку нараховувалися полкова чи пол

кові Чернігівські сотні, Борзнянська, Бахмацька, Батуринська,

Конотопська, Сосницька, Івангородська [823, 477–487]. Влітку

1649 р. існувала Лоївська сотня, але під час складання реєстру її вже

не було, бо Лоїв відійшов до території Великого князівства Ли

товського [784, 36].

Влітку 1651 р. відбулася значна битва Чернігівського полку

з військами князя Радзивілла під Лоївом, в якій загинув полков

ник Небаба [784, 32]. Є свідчення з лютого 1652 р., що «в северс

ких ... козачьих городках ... козаки державцов и урядников има

ют и отводят в Борзну к полковнику Степану Подобайлу, а иных

изымав бьют и сажают в воду» [947, 30]. Наказний полковник

чернігівський чи, як іноді іменувався, старший сотник Степан Да

нилович Подобайло загинув у 1655 р. під Старим Биховом [1078,

59–64]. Похований у збудованому на його кошти Чернігівському

ТроїцькоІллінському монастирі. Степан Подобайло був спочатку

два — три роки наказним, а потім три роки повним полковником.

Мав сина Василя, який став сотником (можливо, чернігівським)

і за родовою легендою був дуже бідним. Тому його нащадки отри

мали прізвище БідніВасиленки [607, 159]. Василь, у свою чергу,

мав синів Якима та Йосипа, які в 1697 р. отримали від полковника

чернігівського Лизогуба нерухомість, затверджену універсалом

1712 р. гетьмана Скоропадського. Козак Волинської сотні Яким Бід

ний володів дворами у сл. Гутниці. Їх нащадки Іван (бл. 1737 — ?),

Леонтій (бл. 1750 — ?), Микита (бл. 1758 — ?) Степановичі та Ка

леник Сафонович (бл. 1735 — ?) проживали у Сосницькому повіті.

Виборні козаки Микита і Федір Бідні володіли одним із хуторів

поблизу містечка Смілого, «в немъ хозяйских хатъ 5» [607, 159].

Очевидно, братами Степана Подобайло були сотник Мартин, а та

кож Гнат і Хома з товариства полкового чернігівського (1649 р.).

На жаль, стосовно цих осіб поки що додаткових даних не маємо.

Литовське військо захопило Любеч і попрямувало на Чернігів,

де «чимало недобитків Чернігівського полку, також з Ніжина,

з Борзни, Батурина, Мени і просто з усієї Сіверщини укріпилося»

[784, 34]. Все ж у 1654 р. серед сотенних містечок були Лоїв, Лю

беч, а також новоутворені Слабин і Седнів.

Син священнослужителя Іван Аврамович (? — 1670) [1009, 16],

мабуть, зі старшим братом Андрієм зустрів Зборівський мир у ла

вах Чернігівського полку [823, 477]. Поступово йому доручили

уряд полкового обозного (1654), за полковництва Подобайла був

113

Козацька еліта Гетьманщини

наказним полковником, а після смерті останнього став полковни

ком. З родичів відома донька Тетяна, яка була другою дружиною

Василя Золотаренка, а після його смерті вийшла заміж за Думит

рашку Райчю [1142, 402]. Син невідомого імені знаходився при

Дорошенку, племінник Захар Лучниковський був сотником бра

гинським.

Серед наказних полковників чернігівських був шляхтич Іван

Шахов [1096, 16]. Перший відомий суддя полковий Андрій зга

даний у квітні 1650 р. Джерела поки що не дозволяють визнати

ти — був це Андрій Перетрач чи Андрій Попович. Серед полкових

осавулів згадані Прокіп (1649), Козьма (Казимир) Савич Картель

(бл. 1650), а серед хорунжих — Наум (1649), Іван (1649), Ян

(Іван) Савич Картель (бл. 1650).

Професор Ю.Гаєцький вважав Мартина Пободайла полковим

сотником у 1649 р. [1495, 83]. Маємо згадку на цьому уряді і про Іва

на Ігровецького (1650). Полковим сотником (? — 1654–1658 — ?)

за Силича був покозачений шляхтич Станіслав (Стас) Коханенко

(? — 1613 — бл. 1686). Киселівську сотню очолювали Сава (1649),

Влас Вовк (1650), Тихін Киселівський (1654), Березнянську — Се

мен Підгайний (1654). Степан Скочко був козаком Івангородської

сотні ще у 1649 р., а його син Григорій Скоченко очолив сотню

Волинську (1654) [710, 824]. У Любечі в 1656 р. є згадки про трьох

сотників наказних: Петра Водоволенка (Водовозенка), Михайла

Михайловича, Герасима і одного повного сотника, яким був Сава

Унучко — Посудевський.

Вибельським сотником згаданий Даніель (1656), у Мені — Сте

пан Данилович (1654) [620, 48], в Понорниці — Данило Ковален

ко (1654) і Матвій Ходко (1657), у Синяві — Овсій Дашевич (Да

шевський) (1654) і Степан Юненко (1654).

Покозачену Сосницю очолювали Михайло Жураківський

(1649), а потім Іван Красовський (1651). Ще 25 лютого 1633 р. ко

роль надав Волинку на р. Волинці Юрію Красовському [827, 676].

Мабуть, його син любецький шляхтич Іван Красовський став ко

заком Сосницької сотні (1649) [823, 484], а потім і її сотником

(1651), пізніше — писарем полковим Чернігівського полку. Від

Красовського сотню прийняв Сава Філонович (1654), потім сот

никами були Дем’ян Галенко (1656) і якийсь Василь (1657).

До створення окремого полку у Стародубі наказними полков

никами від ніжинського полковника були Яків Коровка, Пашко,

Опанас Рубан, Андрій Семенович, Яків Обуйноженко, Тиміш Зо

114

В.В. Кривошея

лотаренкоОникієнко, Михайло Яременко, Іван Гуляницький, Ро

ман Йосипович.

Суд здійснювали Пилип (Андрій) Семенович і Яцько Петрович.

Писарями в полку були Яків Молявка і Середа, з осавулів відо

мий Ярмила Кизиченко, а за полкову корогву відповідали хо

рунжі Леон Хмелевський, Тиміш Жлудковський з Почепа [816,

328]. Згадуються два сотники у Стародубі: СлухановськийПолу

лях у 1650 р. і Гаврило Рубан у 1654 р.

Покозачений шляхтич Данило Немирич (? — 1608–1654 — ?)

отримав універсал гетьмана Богдана Хмельницького на грунти і

селище Акишлин над р. Бабинцем. Покозачився і його син — жов

нір стародубського замку Матвій Данилович (? — 1628 — бл. 1707).

Шляхтич Григорій Чупковець (? — 1627–1648 — ?) разом з брата

ми Митком і Петром отримав королівський привілей Владисла

ва ІV в 1648 р. на с. Чупковичі в справі з коморником граничним

стародубським Симоном Нестеровичем. Від них і пішли козацькі

гілки роду ЧупковцівЗаліських і ЧупковцівРуденків. Шлях

тич Дем’ян ШкредХмелевський, який володів маєтностями від

Владислава ІV, і його син Данило потрапили у козацьке середови

ще. Іван Озерський у 1633 р. отримав підтвердження на маєтність

Белиця на р. Ресті, а Осип Озерський уже козакував.

Новгородським сотником був Василь Андрійович, а пізніше Ях

но Коробка, Михайло Горбовецький. У Почепі сотникували Семен

Шарой, Крисько Прокопович, Кирило Великосович, Петро Рос

лавець, Михайло Сидорів, Овдій Рославець, Семен Карпаченок.

Шляхтич Петро Рославець (? — 1623–1676 — ?) став сотни

ком почепським (1653, 1654–1657). Відомо, що його дружиною

була донька писаря гродського ніжинського Пилипа Васютинсь

кого. Його підтримував молодший брат Овдій (? — 1634–1678),

який став сотенним писарем почепським (1654), а потім змінив

старшого брата на сотництві (1656).

Уряд городового отамана у Погарі посідав шляхтич Гаврило

Овдійович Ширай (? — 1630 — ран. 1690), пізніший отаман і сот

ник бакланський. За ним була стверджена «отчина ево, яко то за

рекою Судостию, так и за слободою Волуйком знайдуючуюся,

кроме отчины Готовцевой» [839, 189], а гетьман Мазепа згадував,

що він «от килко десять лет войскових услуг» надавав війську

[839, 190].

У Топалі на бік повстанців став шляхтич гербу «Слеповрон» Ро

ман Ромаскевич, який очолив місцеву сотню. У Мглині сотникував

115

Козацька еліта Гетьманщини

Ничипір Біленін. Серед покозачених шляхтичів там були Лаврін

Голяк з сином Захаром, Тиміш Куриленко, який очолив сотню

Шептаківську (1654–1660).

Погарськими сотниками були Павло Шох (1649) і Опанас Рубан

(1654), але фактично територія контролювалася Лавріном Бороз

ною (? — 1624–1698 — ?), який ще у 1648 р. разом з батьком Йоси

пом був банітований. Той факт, що 21 вересня 1656 р. він отримав

універсал від Хмельницького на Горськ, Клюси, Куршановичі,

Жоведь, Медведово, Ярцево, Заничі, Бахаєвське, пусте Бутовське,

Тростянське, Рощиненське, Роєвське, Гарцево з млином, Хором

не, пусту Бороздну і плец з будинками в Стародубі засвідчував

гетьманську прихильність до нього. А те, що надалі, він згадується

як військовий товариш, підтверджує його покозачення і, відпо

відно, отримання якогось козацького уряду.

Вище наведеними емпіричними даними вичерпуються наші

знання про персональний склад старшини, яка діяла протягом

1648–1657 рр. Зведені таблиці засвідчують, що наявні дані стосов

но правобережної і лівобережної старшини суттєво відрізняють

ся. Короткотермінові полки, переважну кількість яких становив

некозацький контингент, впливу на чисельність, склад та еволюцію

козацької старшини не мали. Докладних джерел, на основі яких

можливо було б зробити більш глибокі висновки щодо вказаних

формувань, у нашому розпорядженні немає. Стосовно ж полків

у Білорусі зазначимо, що «на Білорусі в середині ХVІІ століття

провадилася своя визвольна боротьба, при чому вона вперто на

магалася набрати самостійних від українського козацького руху

форм» [1273, 33].

Таким чином, уже за гетьмана Хмельницького у козацькому

середовищі склалося кілька впливових старшинських угруповань:

старшина корінних козацьких полків, ядро якої становив клан

гетьмана, покозачена шляхта, що зайняла старшинські уряди, стар

шини — вихідці з Запорозької Січі.

Хмельницькому вдавалося тримати і направляти ці угрупован

ня для створення Української держави через старшину, з яких до

реєстру внесено 676 генеральних, полкових старшин і сотників

з 601 родини. По чотири Хмельницьких, Дубин, Дорошенків, Бу

тів, з них три родини належали до гетьманських. По три старшини

відомі у Війську Запорозькому з Донців, Гладких, Гаркуш, Войтен

ків, Нечаїв, Москаленків, Романенків, Золотаренків, Лисовців —

разом 9 родин. З них Войтенки — це відгалуження гетьманського

116

В.В. Кривошея

роду Голубів, Нечаї і Золотаренки — близькі родичі Хмельницьких.

По два представники Сомків, Гирь, Ганджів, Гарячок, Шохів, Хме

лецьких, Величок, Довгалів, Дмитренків, Деркачів, Гуляниць

ких, Гродзенків, Горбовців, Горбаненків, Гавриленків, Воропаїв,

Воронченків, Вовків, Бутків, Бурляїв, Богаченків, Томиленків,

Терещенків, Стародубів, Верещаків, Савичів, Подобайлів, Пещен

ків, НосачіШкуратів, Рубанів, Нагорних, Рославців, Мух, Мар

ташковичів, Мальченків, Лісницьких, Красовських, Костенків,

Корсунців, Коробок, Колосів, Картелів, Зарудних, Жураковських,

Дулів були на старшинських урядах.

Таким чином, чотири родини мали по чотири старшини, вісім

родин — по три, сорок чотири — по два. Головним історіографіч

ним завданням подальших досліджень щодо персонального складу

старшинського корпусу армії Богдана Хмельницького є поглиб

лене вивчення діяльності вказаних діячів та їх родин.

Крім того, до реєстру включені чотири Семеновичі, три Васи

льовичі, Михайловичі, Коваленки, два Антоненки, Андрійовичі,

Миколаєнки, Матвійовичі, Федоренки, Федоровичі, Волошини,

Поповичі, Ігнатенки, Івановичі. Проте, вважаємо, що це представ

ники різних родин, які мали чи предка, котрий мав імена Семен,

Василь і т. д., чи походження з Волощини, а також були свяще

ницькими синами. Родинних зв’язків цих старшин не простежу

ється.

Після смерті гетьмана Б.Хмельницького родини, які розпо

чали національну революцію поступово сходили з політичного

олімпу. З 601 старшинської родини за Богдана Хмельницького

за Самойловича залишалися на урядних посадах 75, за Мазепи —

64, Скоропадського — 40, Апостола — 31, в останній період існу

вання козацької держави — 37.

117

Козацька еліта Гетьманщини

РОЗДІЛ 3

УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА СТАРШИНА

В УМОВАХ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ

ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ (1658–1663 РР.)

3.1. Гетьман Іван Виговський,

його соратники і противники

На козацькій раді початку червня 1657 р. спадкоємцем геть

мана за згодою полковників був визначений Юрій Хмельницький,

а булава знаходилась у миргородського полковника Лісницького,

якого раніше старий Хмельницький призначив наказним геть

маном. Після смерті батька Юрій поїхав до Лісницького у Мирго

род, але повернувся 2 серпня до Чигирина ні з чим [1369, 182].

Наступні події розгорталися так: «Полковники собравшись,

должны были брать их у него силой» [1378, 19], але розпочалося

«суперництво між полковниками» [724, 313]. За традицією, го

ловним дорадчим органом була рада чотирьох найдосвідченіших

полковників. Про її склад влітку 1657 р. даних немає, але в той

час ходили плітки про те, що «4 найповноважніших зпоміж них

таємно страчено за наказом гетьмана» [724, 316]. Логічно припус

тити, що до четвірки належали найстарші за стажем полковники

Іван Богун, Філон Джеджалій, Мартин Пушкар, Антін Жданович.

Кожному з них неодноразово полчани вручали пірнач і кожен

з них був гідний отримання гетьманської булави. Нагадаємо, що

двоє з них в останній час були в гетьманській опалі: у корпусі Жда

новича його найближчим заступником був Іван Богун, а Хмель

ницький наказав розстріляти усе керівництво корпусу [724, 321].

З кандидатур, які серед елітарних верств козацтва розглядали

ся на гетьманство, були Юрій Хмельницький, Іван Виговський,

Антін Жданович. Чигиринська рада обрала гетьманом «непри

родного запорозького козака» Івана Виговського.

Причин того, що родина Хмельницьких, з авторитетом якої не

могла зрівнятися жодна інша зпоміж старшинських родин, втра

тила владу, було декілька. Головні серед них: значне зміцнення

у Війську Запорозькому (і, насамперед, у Чигирині) шляхетсько

го угруповання, використання можливостей військового писаря

у перегрупуванні і розстановці своїх кадрів протягом хвороби

118

В.В. Кривошея

гетьмана, Виговському вдалося знайти спільну мову з впливовими

полковниками Іваном Богуном і Філоном Джеджалією. Єдність

клану Хмельницьких була порушена (шлюбом з донькою Хмель

ницького брата Виговського, блокадою дій Сомка у Переяславі

і його втечею на Дон, на бік Виговських були залучені гетьманські

родичі Золотаренки і Дорошенки).

Не випадково царський представник Василь Кікін був запро

шений на обрання гетьмана після смерті Богдана саме осавулом

генеральним Іваном Ковалевським, палким прихильником родини

Хмельницьких. Джерела зберегли розповідь полковника київсько

го Павла Яненка про Чигиринську раду: «Как де гетьмана Богдана

Хмельницкого погребли, и у них де полковников и у всех начальных

людей рада была» [707, 14]. Як бачимо, відбулася старшинська,

а не козацька рада з обрання гетьмана, «а чернь и всё войско Запо

рожское о том рады и совету не имели и про то не ведали» [714, 185].

Отже, «відбулося... обрання І.Виговського гетьманом за один

день, при чому став І.Виговський повним гетьманом з самого дня

свого обрання» [1298, 89]. Дослідники В.Смолій і В.Степанков

вважають, що «із дотриманням зовнішніх ознак законності, по суті,

було здійсненно державний переворот, політичні наслідки якого

втягли Українську державу у вир Руїни» [1362, 74]. Не зупиня

ючись докладно на легітимності обрання гетьмана, яка вимагає

спеціального дослідження, зазначимо, що це були перші вибори

в кардинально інших історичних умовах. Прецедентів за час існу

вання козацької держави ще не було, а тому і спробу передачі геть

манської булави Юрію Хмельницькому після смерті батька, як

і обрання Виговського, можна розглядати як державний переворот.

Механізм обрання гетьмана як керівника держави, а не лише ко

зацтва, слід віднести до правово неврегульованих випадків того

часу.

З іншого боку, відсутність консенсусу під час обрання нового

гетьмана навіть серед старшини не могла не привести до грома

дянської війни. Козацтво вважало, і не безпідставно, що воно ви

несло на собі головний тягар українськопольської війни, що воно

було ініціатором змін у суспільстві, і, відповідно, вимагало «своє

рідну платню за повалення польськошляхетського панування

в Україні» [896, 193]. Такою платнею могла бути лише влада і,

насамперед, її системоутворюючий стрижень — гетьманство. Ус

тупати ж владу шляхті, хоч і покозаченій (тим паче, що більшості

представників цієї шляхти покозачення вистачило лише на одне

119

Козацька еліта Гетьманщини

покоління і то не на все життя), козацтво не збиралося. Головною

метою кроків Виговського в царині об’єднання була ставка на

створення союзу козацтва, непокозаченої та покозаченої шлях

ти, за верховенства останньої.

Можемо з впевненістю стверджувати, що на Чигиринській раді

обрання Виговського підтримував своїм авторитетом Іван Богун.

Саме в цей період Богун і очолював самостійницький напрям

суспільнополітичної думки серед старшини. Про це свідчить не

сприйняття ним як польської, так і російської моделі розвитку.

Ідеал козацької городової спільності був для Богуна, Бережець

кого, Дорошенка переважаючим.

Дослідники цього періоду за різними критеріями подають кіль

ка класифікацій політичних угруповань: «радикальне, національ

нопатріотичне й помірковане, що перебували на діаметрально

протилежних позиціях у підходах до створюваної моделі соціаль

ноекономічних відносин і політичної форми правління» [1374,

214]. До радикального угруповання відносять, традиційно,

М.Кривоноса, Д.Нечая, М.Гладкого, Л.Мозирю [1374, 216], але

всі ці діячі належали до часів гетьманування Б.Хмельницького

і загинули протягом 1649–1652 рр. Існує також інша класифі

кація згідно з зовнішньополітичними симпатіями. «Відтоді й до

кінця Гетьманщини утворилося та існувало кілька традиційних

«партій»: кримська, шведська, московська і польська. За Виговсь

кого лідерами цих партій були: П.Тетеря та І.Груша — польської,

М.Пушкар та І.Барабаш — московської, Г.Лісницький — кримсь

кої, Ю.Немирич (до листопада 1657 р.) — шведської» [1485, 118], —

підсумовує свої погляди з цього питання дослідниця Т.Яковлєва.

Зазначимо, що за зовнішньополітичною орієнтацією, крім самос

тійницької, в цей час чітко проявили себе в козацькому середовищі

лише пропольська (І.Виговський, І.Груша, П.Тетеря) та промос

ковська (М.Пушкар, І.Безпалий, І.Силка) орієнтації. Шведська

орієнтація, до якої більше схильні були старшини полків Брац

лавщини, може розглядатися як різновид самостійницької. Про

турецько орієнтованої частини старшини в цей період виявити не

вдалося, хоча Виговський здійснював спробу пошуку васальної

залежності від Туреччини [1023, 83–84]. Використання ж кримсь

кої карти під протекторатом султана було традиційною козацькою

політикою.

Угруповання покозаченої старшини, очолюване І.Виговським,

вибороло владу. Його структурними складовими була старшина

120

В.В. Кривошея