Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини
Подождите немного. Документ загружается.
дореволюційного періоду, насамперед, корінних полків, та поко
зачені шляхтичі періоду революційних перетворень. Слід прий
няти точку зору, що на початку гетьманування Виговського на
чолі польської партії стояли П.Тетеря, І.Груша. Тетеря, як вихо
дець з остерської шляхти [909, 69], будучи на початку війни у Во
лодимирі реєнтом гродської канцелярії, потрапив у лави Переяс
лавського полку Романенка, який оволодів цим волинським містом
[937, 29]. Тетеря пройшов козацький вишкіл у цьому полку не лише
у писарській справі, але став і полковником (чому сприяло те, що
він був похресником у гетьмана Хмельницького). Очолюючи Пе
реяславський полк під Зборовом, уже в той час Тетеря мав особисту
переписку з трансильванським князем Дьюрдю ІІ Ракоші [1254,
61]. У жовтні 1654 р. з Кам’янки відправив гетьманське посольство
на чолі з Богаченком до Криму [1254, 66]. Домігся від гетьмана
Б.Хмельницького універсала на звільнення його млина під Пере
яславом від сплати орендарських мірок [1368, 321]. Його дипло
матичні здібності розкрилися під час посольства до Москви.
У передвиборчий період Іван Виговський виступав як прибічник
московської орієнтації, що дозволяло йому здаватися рядовому
козацтву і частині старшини продовжувачем і правонаступником
політики Хмельницького. На відміну від 1648 р., 9 років війни
з поляками в очах все більшої частини козацтва зміцнили образ
західного ворога, а починаючи з 1654 р., три роки служіння мос
ковському царю забезпечували матеріальні гарантії правлячій
козацькій верхівці.
У жовтні 1657 р. відбулася Корсунська рада «у гетьмана и у всех
полковников» [707, 35] та козаків по 20 чоловік з кожним сотни
ком. На раду не були запрошені запорожці. Позиції дотримання
вірності присязі царю трималися ніжинський Гуляницький,
іркліївський Джеджалій, прилуцький Дорошенко, полтавський
Пушкар, Тетеря, антимосковську позицію займали Богун, Зеленсь
кий і не названий у джерелах третій полковник [707, 44], вірогідно,
уманський Михайло Ханенко. Миргородський полковник Ліс
ницький зайняв найбільш радикальну антимосковську позицію,
яка виявилася у підбурюванні полчан проти московського втру
чання в українські справи. Проте Виговський не усунув його від
уряду, але і на раду не допустив [1378, 20].
Після козацької ради зберегли за собою уряди два найвпливові
ші генеральні старшини: обозний Тиміш Носач (колишній пол
ковник остерський, прилуцький, кальницький) і суддя Самійло
121
Козацька еліта Гетьманщини
БогдановичЗарудний. Стосовно Носача дослідниця Т.Яковлєва
стверджує, що він «активної участі в подіях не брав. Такі лавіруван
ня дозволили йому утриматися на почесній посаді» [1485, 124].
Посада генерального обозного у 50–60рр. ХVII ст. не була почес
ною — це був фактичний розпорядник торгівельногрошової сис
теми держави, а також головнокомандувач артилерії, яка також
відігравала першочергову роль. Не слід забувати, що під його конт
ролем знаходився стан фортифікаційнофортечної справи. Все це
разом робило уряд обозного ключовим у системі генеральної
старшини. Враховуючи значний досвід Носача у цій справі, залу
чення його впливу на свою користь було значним кадровим успіхом
Виговського.
Генеральним писарем на раді був обраний старший підписок
Іван Груша, який був висуванцем Виговського та перебував під йо
го опікою і раніше. Патрон врятував його після невдалої місії до
Ракочі і він активно включився у підготовку до обрання Виговсь
кого на гетьманський уряд [1485, 118–119].
Виговському вдалося схилити на свій бік опального Жданови
ча. Хоча він на раді і не був обраний одним з двох генеральних су
дей, але дістав вибачення. Разом з ним на бік Виговського стали
і три інші опальні керівники походу на Варшаву — Богун, Іван
Сулима, Сербин. Провідну роль у прийнятті такого рішення, зви
чайно, відіграв новий гетьман. Усі подальші кроки Ждановича свід
чать про його глибоку вдячність Виговському. Відповідно, і значна
частина старшини Київського полку перебувала під впливом Жда
новича і Виговського, Білоцерківського — Сулими і Виговсько
го, боку нового гетьмана активно трималися сербські і волоські
волонтери на чолі з Сербиним. Зять Антона Ждановича шляхтич
і спадковий власник с. Петрани Барського староства Подільського
воєводства [1159, 102] Ярема Стефанович Петрановський спочатку
був на королівській службі, потім покозачився. У 1659 р. прийшов
на службу до гетьмана Виговського у Чигирин і виконував дипло
матичні доручення.
7 лютого 1658 р. відбулася повторна рада у Переяславі (у значно
ширшому складі), яка підтвердила обрання гетьмана. Противники
Виговського в раді участі не брали, а були там лише «те полковни
ки, которые съ Иваномъ Выговскимъ в одной мысли, а с ними сот
ников и черни у полковника человек по десяти и меньши» [709, 49].
На раді Виговського активно підтримували обозний Тиміш
Носач і особливо генеральний суддя Федір Лобода, який мав не
122
В.В. Кривошея
заперечний авторитет у Переяславі, де ще всі пам’ятали його пол
ковництво у цьому полку. Переяславським полком тоді, вже після
Павла Тетері, керував Іван Колюбака. Виговського у полку підтри
мували писар полковий Василь Войткевич, Яків і Ян Пекулицькі.
За Виговського розстановка старшин на дипломатичних напря
мах зазнала суттєвих змін. Польський вектор зовнішньої політи
ки за Виговського, крім самого гетьмана і генерального писаря,
контролювали П.Тетеря [1321, 67], А.Жданович [940, Т. 87, 88,
89; 942, Т. 110, 111, 112; 941, Т. 59, 60], Ю.Немирич [902, 130;
1039, Т. 31–22, 68, Т. 38, 1–20], Г.Лісницький, С.Мазепа, Т.Но
сач, московський — І.Богун, Г.Лісницький [1259, 117–139],
П.Дорошенко, А.Одинець.
Після похорону Б.Хмельницького до Швеції поїхав Федір Ко
робка, а до Криму — Федір Бут і Опанас Процюня (Працовкін),
генеральний хорунжий часів Б.Хмельницького. Зі звісткою про
обрання гетьманом Виговського до Криму також поїхав сотник
Дементій (можливо, сотник маньківський Дементій Бундуровсь
кий — єдиний Дементій у реєстрі 1649 р.) [619, 100]. Пізніше згідно
з царською грамотою І.Виговський надіслав до Стамбула посольство
Федора Коробки [965, 44].
Виговський направив на переговори з шведським посланцем
Лілієкроною підкоморія київського, старосту овруцького і креме
нецького Юрія Немирича [902, 112], генерального осавула Івана
Ковалевського, полковника Івана Федоровича.
Хоча родовідна Виговських уже неодноразово ставала об’єктом
дослідження [1492, 54; 1341, 149–167], наведемо деякі дані з історії
родини, що допоможе в характеристиці гетьмана.
Король Сигізмунд 1541 р. надав маєтність Вигов на р. Вигов
братам Лучичам. 21 вересня 1571 р. зем’яни київські Фалко Дави
дович і Богдан Федькович Виговські отримали привілей на маєтнос
ті Вигов і вольності їх [827, 243]. 1576 р. відбувся продаж Виговсь
кими с. Мартиновщизни над р. Кам’яницею Василю Богдановичу
вічно з грунтами [556, 260]. 15 лютого 1581 р. Виговські отримали
підтвердження на Виговщину і на служби земські Петровські [827,
302]. У той час вони вже сварилися за землі і документи [1492, 54;
1341, 149–167]. у 1606 р. хтось із Соколовських вводиться у воло
діння землею у селі Лісовці, заставленої Виговськими [803, 25].
Дід гетьмана Гнат Виговський 1612 р. зробив спробу продати
частину Вигова Василю Котичинському за значну суму — 1000 зло
тих, але проти цього активно виступають Федір і Андрій Виговські
123
Козацька еліта Гетьманщини
(мабуть, брати Гната) і не допустили Котичинського вступити
у володіння [556, 271].
У 1617 р. Костянтин Виговський віддав у заставу своєму зятю
Петру Кожуховському частину Вигова за 200 польських золотих
[556, 333, 348]. 1619 р. запис від Виговських Лавріну Виговському
на заставу млина на р. Могильній в грунтах Виговських [556, 231 зв].
Батько гетьмана Євстафій Виговський 1619 р. позивав Макси
ма Білошицького про напад між добрами Лісовщиною і добрами
названими Білошицькими [556, 311 зв.]. Євстафій і Костянтин
Виговські були в корогві з Адамом Киселем. Євстафій, крім сестри,
мав братів. Богдан Гнатович був чоловіком (1600) Ганни Рома
нівни Іскоростенської [20, 65]. В 1633 р. бачимо Івана Гнатовича,
1644 р. запис вічистий від нього частини в с. Вигов з островами
старим і новим [556, 157 зв]. Адам Виговський заявляв свої претен
зії, чому спадщина після смерті Філона Виговського перейшла до
Івана Виговського [556, 185], в суперечці брав участь і Самійло
Виговський [556, 187]. 1643 р. скарга від Самуеля Виговського
на сукейсорів Філона Виговського про частину Вигова [556, 194].
1644 р. візія возного про спалення гумна підданого Адама Виговсь
кого в с. Копищах [556, 167]. 1646 р. позов Адама Виговського у Ве
ликому Вигові до Іскоростенських про грунти Сталецькі [556,
98 зв.]. 1646 р. позов від Адама Виговського в с. Жабчич до Катор
жини Мержвинської про грабунок сіна на власних грунтах в с. Ко
пище [556, 89 зв]. 1644 р. позив від Адама Виговського на Виговсь
ких про непризнання квиту з заставою частини померлого Філона
Виговського даним правом померлому Івану Виговському [556,
186]. Самійло Виговський став полковником бихівським і потрапив
у полон до московських воєвод 4 грудня 1659 р. у Старому Бихові.
Було два Федори Виговських: Федір Кир’якович і Федір Гна
тович. 1644 р. посесія від Федора Кирияновича в частині Вигова
[556, 167 зв.]. Гадаємо, що стосовно останнього з них є свідчення
про те, що Іван Виговський 14 січня 1644 р. зробив вічистий запис
Федору Виговському на грунти в с. Вигові з островами Старим і Но
вим [620, 197], йому ж Виговські віддавали в посесію володіння
по обох боках р. Могильної. Навесні 1648 р. польський коронний
гетьман Микола Потоцький зробив запис Федору Виговському на
с. Вигов [620, 175 зв]. Про нього писав СенютовичБережний:
«Хведір Виговський, людина близька гетьманові Іванові. Був він
намісником Київського воєводи та членом Київського братства
(1631 р.). Знаємо, що у 1656 році їздив у свій маєток на Виговщині.
124
В.В. Кривошея
У 1657 р. їздив гетьманським послом до Москви, а, згідно
з В.К.Липинським, бував послом і до Польщі. Його підпис стоїть
під Гадяцькою угодою 1659 р. Дістав від поляків надання містеч
ка Стеблів у 1659 р.». Федір Виговский одержав Стеблів в дідич
не володіння, а потім уступив його І.Тетері.
У 1636 р. Котичинський купив грунти над р. Могильною у Ла
заря Виговського [556, 349]. 1636 р. Мочульські подали зиск на Ви
говських про непризнання запису на ј грунтів Виговських в батька
їх куплених [556, 82 зв.]. 1636 р. Виговські позивали Третяка про
наслання підданих луганських на село і грунти Виговські [556,
55 зв.]. 1644 р. позов в с. Кузьмичах від Виговських до Третяка про
виділення ними чи віддання Ѕ Виговського грунту [556, 189 зв.].
1644 р. Лащ вибив когось із Виговських з с. Лебединець. 1645 р.
Кирило Виговський позивав Василя та Миколи Софоновичів
Стржалков про побиття його батька і захоплення його речей [556,
374]. 5 червня 1643 р. Виговські позивали Марію Стефановичеву
за маєтності в с. Закремінниця біля Краснополя [556, 144]. В цей же
час Тишкевичі вигнали 8 підданих Виговських з їх дворів в с. Пу
тищах [556, 180]. 1645 р. Мержвинський вибив Виговських з Бе
хівських грунтів [556, 373 зв.].
Лука Виговський у 1649 р. — соратник сотника Овруцького
полку Василя Желєзки. 1633 р. запис Федора Дмитровича Єльця
на вічність Луці Виговському міста Лещин (Лещижин чи Лещи
жинці) над р. Гуйво за 2000 злотих з с. Стариками [556, 30]. Того
ж року Теофіла Горайська Горностаєва відкупила у Луки Виговсь
кого добра свого міста Лещижина з с. Стариками за 50 000 злотих
[556, 30]. Немиричі гвалтовно напали на грунти Виговських в с. Бо
ровичі, підсудок київський Лукаш Виговський позивався з мет
рополією Київською за наїзди на церковні грунти [620, 175 зв],
а 14 липня 1644 р. він вже позивав одного з Голубів, власника Но
вого Брусилова щодо нападу підданих останнього на грунти Ста
вецькі, звані Радомисльські.
Пізніше Іван Виговський клопотав перед В.В.Бутурліним за
брата Данила. 8 грудня 1654 р. той у відповідь сповіщав гене
ральному писареві, що під час відправки посольства Бутурліна не
було біля царя, він не міг виконати прохання щодо брата Виговсь
кого, який у Москві був теж не в присутності боярина, але остан
ній переказував про охочу службу генерального писаря [620, 2].
30 травня 1659 р. разом з Смілою отримав ряд сіл Корсунському
і Білоцерківському повітах [827, 768].
125
Козацька еліта Гетьманщини
Костянтин Остапович був серед зустрічаючих посольство А.Мат
вєєва на початку січня 1655 р. в Білій Церкві [620, 9]. За сеймовим
рішенням 1659 р. і королівським привілеєм 20 травня 1659 р. отри
мав маєток Смілу [853, 303].
Козацький полковник Юрій (Георгій) був двоюрідним братом
Івана Виговського, він з однієї гілки з Самійлом, сотником, потім
полковником биховським (? — 1659.4.12.). 1644 р. Марія Скурат
(Скуратівська) позивала свого чоловіка Юрія Виговського за переда
чу третьої частини с. Скурат Багриновському без її відому [556,
160]. Вона ж вела тяжбу за с. Скурати зі Стефаном Багриновським.
Родовід гетьманської гілки Виговських може мати такий вигляд:
Таблиця 3.1
Родовід Івана Виговського
Серед найближчого оточення Виговських були представники
шляхетських родин, що покозачилися, — Скуратівські, Яблонські,
Статкевичі, Суходольські, Боглевські, Верещаки, Богушевичі,
Ласки, Ольшанські, Пашинські.
Вище йшла мова про те, що Тиміш Носач зберігав уряд гене
рального обозного і лише на короткий проміжок у 1658 р. його змі
нив брат гетьмана Костянтин, але в цьому ж році Носач знову повер
нув собі уряд. Мабуть, замість Григорія Лісницького генеральним
суддею став Герман Гапонович (очевидно, на ньому як отаману
126
В.В. Кривошея
Іван
Іван
Федір
Федір
Тетяна
N Ч.: Павло
Тетеря
Гнат
Остап (?–1663)
Д.: Олена
Богдан
Д.: Ганна
Іскоростенська
Олександра
(1631),
потім ігуменя
Василь
Костянтин
Данило
городовому чигиринському лежала не остання роль щодо приве
дення до влади Виговського). У 1658 р. Зарудного на цьому уряді
замінив колишній переяславський полковник Федір Лобода.
Маємо ще одну згадку про військового суддю, про якого дещо піз
ніше свідчив сам гетьман Виговський: «Судья войска, состояще
го со мною в службе его королевской милости и Республики, пан
Вольский, которого, как испытанного в делах воина и недавно
с Заднепровского погрома моих хоругвий, из оков на свободу вы
шедшего и ко мне прибившегося» [775, 13]. Писарями були Іван
Груша і Остап Фецкієвич.
Відразу по смерті Хмельницького осавули Іван Ковалевський
і Мисько Лучченко залишалися незмінними. І лише у вересні
1658 р. Ковалевського змінив колишній сотник черкаський [823,
79] Федір Вовк, дещо пізніше став осавулом Іван Креховецький.
Бунчук тримав сербин Митка Мигай. Осавулом військової артилерії
був Семен Маркович, який знаходився серед чигинринських ко
заків ще у 1649 р. [823, 28].
Активними прибічниками Виговського були керівники експе
диційного корпусу проти повстанцівпушкарівців: колишній пол
ковник брацлавський Іван Богун на чолі козаківохотників, пол
ковник над іноземними найманцями Іван Сербин, старий Яцько
Черкас, названий мешканцем голтв’янським [709, 73]. Загалом
кількість учасників походу сягала 1500 козаків і найманців.
У столичному Чигиринському полку відбулася зміна керівницт
ва: старовинний полковник Григорій Хомич Білобровченко [823,
31] прийняв пірнач у Карпа Трушенка. Полковник Ілляш Богачен
ко у 1659 р. був замінений Герасимом Каплуновським. За Виговсь
кого в Чигирині відомі чотири полковники. Повернувся до влади
ще передреволюційний старшинський рід Білобровок, новою ро
диною як у козацькому середовищі, так і на полковничому уряді
бачимо Каплуновських. Герасим Каплуновський з підписків геть
манської канцелярії перейшов на полковницво, мабуть, через уряд
полкового писаря чигиринського та якийсь невідомий нам полі
тично вигідний шлюб. Повернувся до влади в полку і один з пол
ковників, який був ним і за Хмельницького — Богаченко.
Стрімко пішли вгору городовий отаман чигиринський, який
походив з рідної для Виговського Овручини, Герман Гапонович,
а також чигиринець Іван Скоробагатько. Ще в червні — липні
1656 р. останній очолював делегацію до Москви, до якої входили
майбутній лубенський полковник Степан Вербицький, підписок
127
Козацька еліта Гетьманщини
Остафій Фецкієвич [620, 168]. У нагороду від царя він отримав дві
пари соболів (у 8 і 10 рублів).
Луку Сухину було послано на початку 1656 р. на Дон, щоб звідти
підбурити калмиків проти кримського хана [620, 24]. Після повер
нення продовжував очолювати Бужинську сотню. У Голтві сотни
ком згаданий Шовкопляс, у Жовнині — Степан Матвійович Зощен
ко. До Запорозької Січі тяжів сотник сміловський Чигиринського
полку старий запорожець Михайло Іванович Стринжа, який з Ост
ряницею ще «во время Чугуевщины меж своевольников был»
[823, 41; 1485, 132].
Представники попередніх полковничих родин Безштаньок і Ко
лосів поїхали до сусідніх полків, Коробка використовувався на
дипломатичній ниві, Трушенки, Волевачі, Томиленки, Якубовичі,
Бережецькі були відсторонені від влади і відійшли на задній план.
Всього за гетьманування Виговського відомо 8 урядових стар
шин Чигиринського полку, які представляли 8 родин. Три родини
зберегли свій вплив з попереднього періоду (Трушенки, Сухини,
Богаченки), п’ять родин на старшинських урядах були новими.
Федір Джулай очолював Черкаський полк весь час гетьмануван
ня Виговського. Джерела зберегли вказівки про трьох сотників:
смілянського Михайла Бурмаку, домонтівського Ярмолу Шкоду,
піщанського Ониська Товстевича. Всього в полку в цей період
відомо лише четверо старшин: полковник і три сотники з чотирьох
старшинських родин, жодна з них на початковому етапі Націо
нальновизвольної війни не фіксується серед старшин полку.
Канівського полковника Андрія Бутенка змінив Іван Стародуб.
На його місце у 1658 р. став Савич Семен Левонович (Семенець),
а навесні 1659 р. пірнач вже тримав Іван Кіндратович Лизогуб.
Ще його дід шляхтич Іван ЛизогубКобизевич володів маєтністю
у Величках [831, 12], його син Кіндрат володів батьківською
маєтністю у Величках, а також маєтностями Пліоховці Лавре
новській [831, 12]. Він мав синів, серед яких найбільш відомими
були Іван та Яцько Кіндратовичі (Кобизенки). Перший з них був
реєстровим козаком Рощенкової сотні Канівського полку
(1649 р.), сотником канівським (1658), полковником канівським
(1659).
У той період відомі три полковники Канівського полку, три сот
ники, полковий осавул і писар — сім старшин з семи родин. Ста
родуби, Савичі і Бутенки користувалися і надалі таким же значним
впливом, як і за Хмельницького, причому значно зміцнили своє
128
В.В. Кривошея
становище Стародуби. Прийшов до найвищих щаблів влади рід
Лизогубів і вже ніколи не покидав їх.
Заміною на корсунському полковництві Івана Креховецького
на Тиміша Оникійовича Золотаренка гетьман засвідчував гнучку
політику, щоб заручитися підтримкою золотаренківців. Більше
року полковником був Креховецький, не багато більше, ніж півро
ку — Тиміш Золотаренко. Пізніше, після знищення Золотарен
ка, Виговський знову повернув пірнач Креховецькому.
За Виговського у Корсунському полку відомі дві повні полков
ничі родини і одна наказного, дві родини полкових осавулів (Ми
невські і Баклани) і дві сотницькі — разом 7 старшинських родин.
Дві полковницькі родини (Кравченків і Лютаренків) та одна
наказного полковника Половців відомі в той час у Білоцерківсь
кому полку. З них дві останні були полконичими родинами і у по
передній період, Кравченки ж були висуванцями після смерті
Хмельницького.
Активними прибічниками Виговського були підписок ГВК,
зять прилуцького полковника Воронченка Захар Шийкевич,
у Кальницькому полку: Федір Панченко (мабуть, немирівський
сотник, де в реєстрі 1649 р. зафіксовані Андрушко, Василь і Григор
Панченки), вінницький Федір Дубицький, тульчинський Іван Хна
ченко; Чигиринському: осавул Андрій Одинець, сотник крилівсь
кий Яцько Тараненко, Герасим Каплуновський з братами; Білоцер
ківському: сотник настаський Андрій Рудина, ставищанський
Семен Лобачевський, ходорківський Василь Петровський, тор
чинський Іван Хильченко, АдамСтепан Мазепа (з Білої Церкви);
Канівському: сотники терехтемирівський [1177, 169] Андрій Бутен
ко, канівський Василь Мітченко (з колишньої сотні Кулаги [1177,
169]), Ян Рудницький; Корсунському: сотники корсунські Мелеш
ко Тироненко і Іван Половченко [1177, 179]; Черкаському: сотник
смілянський Михайло Бурмака, Семен (Степан) Деланенко (Дзеле
ренко), Євстафій Фацкієвич; Чернігівському: сотник седнівський
Ничипір Григорович; Ніжинському: полковник Гуляницький, сот
ник веркіївський Іван Косинський, Ян і Федір Чекановські (з сотні
Дівицької); Кропивненському: Матіяш Папкевич, Гаврило Лісо
вець; Лубенському: сотник зіньківський Онисько Товстевич; Га
дяцькому: «намісник» Гадяцького замку Тиміш Самуйлович (1655)
і від нього заслані Іван і Гаврило Поривай [772, 44], останній був но
білітований в 1659 р. [707, 219]; Миргородському: полковник Гри
горій Лісницький і осавул полковий Іван Зарудний; Полтавському:
129
Козацька еліта Гетьманщини
сотники санжарський Григорій Зарудний і богацький Іван Грицута;
Уманському: сотники бабанський Григорій Білогруд і цибулівський
Максим Булига; Брацлавському: Дмитро Солонина; Київському:
сотник житомирський Калин Соколовський, коростишівський
Іван Богатиренко.
Серед 18 провідних старшин того часу, яких виокремила
Т.Яковлєва вона помилково називає живими 4 [1485, 62, 422–423],
насправді ж, продовжували жити і активно діяли — семеро (Богун,
Воронченко, Джеджалій, Жданович, Лобода, Носач, Пушкар),
таким чином ротація виділеного авторкою керівного ядра стано
вила не 80%, а 61%. У ході протистояння за Виговського з нього
випало ще двоє — Пушкар і Джеджалія, тобто на кінець його геть
манування з названих старшин залишалося п’ятеро, тобто 28%.
На Лівобережжі у Переяславському полку за Виговського ві
домі чотири полковники: Сулима, Колюбака, Чючар, Цецюра. Іван
Колюбака козакував у сотні Чикмена, а потім, перед полковнику
ванням, мав бути у ній сотником. Десь наприкінці вересня — на
початку жовтня 1658 р. Колюбаку змінив Стефан Чючар, і в цьому
ж місяці (вересні) полковником став сотник бориспільський Тиміш
Ярмолайович Цицюра. Серед наказних полковників за Цицюри
відомий Богдан Коленченко.
Київського полковництва міцно тримався Павло ЯненкоХмель
ницький, за якого наказними були Василь Дворецький і Iван
Якимович. Останній повернув собі полкове писарство, замінивши
у 1658 р. Пилипа Степановича Скорохода. Полковими осавулами
були Тимiш Зарудний (1658) і Богдан Молява (1659). У Києві ко
зацьку сотню очолював Семен Третяк.
Полковником ніжинським за Виговського був Іван [730, 10]
Гуляницький, наказним — Григорій Кобиляцький. Травнем
1658 р. датується інформація про те, що «видя де Выговского не
правду, отобралось было из пять корогвей и хотели от него отстать…
И сведав де то, Выговский велел тех людей порубить, а ушло их
только 50 человек…покидая жены и детей» [709, 35]. Важко визна
чити, яка частина (кількісно) виступила проти Виговського, поза
як невідома кількість сотень у Ніжинському полку в 1658 р. Але
п’ять сотень становлять не менше 20% (в найкращі часи полк на
раховував 24 сотні [1070, 202–230]).
Василь Золотаренко позбавив Гуляницького з полковництва
лише в умовах кризи правління гетьмана, що ще раз підтверджує,
що Виговський був на боці Гуляницьких у їх боротьбі проти Зо
130
В.В. Кривошея