Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини
Подождите немного. Документ загружается.
кий, Черкаський, Чигиринський, Корсунський) під керівництвом
переяславського полковника Цицюри, наказного гетьмана Скоро
багатого, генерального писаря Груші в бою з російськими війсь
ками князя Ромадановського під Лохвицею поніс значні втрати.
На допомогу Виговському прийшли польські та німецькі війсь
ка (разом 5–6 тисяч чоловік) [1391, 95; 714, 267]. 16 січня 1659 р.
Виговський написав листа королю, дякуючи за підтримку і про
сив додаткової допомоги [811, 307]. Відправили нове посольство
у складі Ю.Немирича, Г.Лісницького, С.Мазепи. Тим часом бойові
дії тривали. У лютому 1659 р. Лохвицю тричі безрезультатно штур
мували козаки наказного гетьмана Скоробагатого. На Великдень
князь Пожарський розгромив Прилуцький полк, козаків розігнав,
а полковник П.Дорошенко втік. Князь Г.Ромодановський від імені
царя надав уряд полковника прилуцького Якову Воронченку
[996, 57].
У боротьбі проти пушкарівців і московитів відзначився рід Гу
ляницьких. Наступ на Гадяч і Лубни очолював найбільш відомий
його представник — Григорій [910, 102]. Ніжинський, Прилуць
кий і Чернігівський полки під його керівництвом зосередились
у Варві. Там проти них вели бойові дії полки князя Г.Ромодановсь
кого. На допомогу козакам Виговський направив корпус наказного
гетьмана Івана Скоробагатько (підрозділи Переяславського пол
ку, волохів і сербів), яким вдалося локалізувати конфлікт. Гуля
ницький з Чернігівським і Кальницьким полками перейшов до
Конотопа і став героєм Конотопської битви.
Генеалогія цього роду дуже складна і досі грунтовно не дослі
джена. Вважається, що родовою маєтністю було село Гуляники
на Волині, де цей боярський рід, вперше згаданий у 1516 р., дав
багато гілок, чисельність яких, дійсно, вражаюча. Розширюючи
свої володіння за рахунок колонізації на схід, з Волині вони пря
мували на Поділля, а пізніше на Київщину і Чернігівщину. Мож
ливо, що це рід ДубинГуляницьких. Особливою їх увагою корис
тувався Корсунь.
У козацькому реєстрі 1649 р. бачимо аж 20 Гуляницьких, біль
шість з яких у Корсунському полку. Найвідомішим серед них став
полковник корсунський, потім ніжинський Григорій Гуляниць
кий. Встановленню генеалогії Гуляницьких дослідникам допома
гає поминальний ряд роду Григорія, внесений ним, очевидно, до
одного з монастирських синодиків, в якому поминались Іван, Гера
сим, Анатолій, Кирило, Ганна, Діонісій, Захарій, Сава, Мартин,
141
Козацька еліта Гетьманщини
Федір, Климент, Данило, Іоан, Марія, Катерина, Євдокія, Іоан,
Іоан, Марко, Гафія, Яким, Мартин, Симеон, Гафія, Віра, Ірина,
Євдокія, Яків, Феофілакт, Ганна, Василій, Іван, Ничипір, Гафія,
Гафія, Ірина, Марія, Василь, Марія, Іоан, Димитрій, Гафія, Нас
тасія, Настасія, Євдокія, Давид, Тетяна, Марія, Ганна, Тетяна,
Данило, Сава [1033, 46]. З синодика бачимо, що основоположником
цієї гілки був Іван Гуляницький. У реєстрі 1649 р. зафіксовані
у Корсунському полку Мартин, Клим, Данило, Іван, Васько, Іван
(в полковому товаристві), Іван, які згадані у синодику, і Квітка
(у керівництві корсунської сотні Гаркуші), Конон, Яцько (Яків)
(у керівництві корсунської сотні Гаркуші), Хома (в полковому
товаристві), яких немає там. У Корсуні в той час було два Григорія:
наш герой у полку займав шосте місце, тобто був серед полкової
старшини, заслужених козаків; другий Григорій був рядовим ко
заком однієї з Корсунських сотень.
Григорій був одружений з Ганною Шептицькою. Подружжя
мало синів Андрія та Антонія, доньок, що вийшли заміж за Граб
ковського та Блажовського. Одну з них зустрічаємо у КиєвоПе
черському монастирі у 1667 р. разом з черницею Настасією (Ганною
Золотаренко) Хмельницькою. Крім того, Максимович вважав пол
ковника Івана Гуляницького братом Григорію [1169, 688], але це
твердження ще вимагає додаткової перевірки.
Стосовно походження Гуляницьких дещо додає факт надання
під час нобілітації Григорія у ленне володіння Носівки і Кисилівки.
У поєднанні з свідченнями про те, що Іван Гуляницький був дідич
ним старостою носівським, можемо стверджувати, що ця гілка
Гуляницьких мала пряме відношення до Носівки і Корсуня.
У зв’язку з цим стають зрозумілішими і причини призначення
Гуляницьких на ніжинське полковництво. Григорій Гуляницький
відтіснив Золотаренків на Ніжинщині.
На Правобережжі ще у 1689 р. в Корсуні бачимо козака Клима
Денисенка Гуляницького, який надав місцевій Пречистенській
Богородичній церкві львівську Євангелію 1644 р. Нащадки когось
з Гуляницьких переходять на Лівобережжя, у ХVІІІ ст. зустрічаємо
їх серед козацькостаршинських, у ХІХ ст. — серед священиць
ких родин Полтавщини.
Головним плацдармом Виговських стали території їхньої бать
ківщини Овруччини і українськобілоруське порубіжжя. Данило
Виговський став полковником бихівським, Костянтин — пінським
і турівським, Василь — овруцьким.
142
В.В. Кривошея
На його боці була шляхта Овруцького повіту (ще у 1651 р. пові
тову корогву очолював місцевий староста полковник Владислав
Немирич (ротмістр Криштоф Третяк, поручик Ян Стецький, хо
рунжий Самуель Стецький). У корогві Юрія Немирича служили
поручик Модлишевський, хорунжий Красовський, шляхтичі
Стецький, Липлявський, Пузиревич, Крентовський, Домбровсь
кий, Коркошка, Тушовський [804, № 19, 14]. Ротмістром геть
манської надвірної корогви Виговського став Іван Тарнавський.
Були розгорнуті сотні у Житомирі, Коростишеві.
Згадаємо, що «пинська шляхта, приймаючи 1657 р. протекто
рат Хмельницького, цим самим маніфестує свою єдність із усією
Україною» [1160, 347]. Близький соратник Виговського шляхтич
гербц «Абданк» [811, 192, 351, 437] Іван Груша (? — 1630–1666 — ?)
належав до покозаченої шляхти українськобілоруського порубіж
жя (можливо, що з ПінськоТурівського полку [1070, 164]). Він
підтримував зв’язки зі своїм рідним регіоном, який був базовим
для гетьмана і всього шляхетськокозацького угруповання.
Ще у квітні 1659 р. Виговський був впевнений у вірності біло
церківського, уманського і паволоцького полковників, про що
сповіщав короля [1337, 109]. Польський же резедент при геть
мані доповідав про їх зносини з лівобережним козацтвом задля
переходу на бік царя [1337, 109].
Уже у травні активну діяльність на Правобережжі розгорнув
Ю.Хмельницький, який став із загоном 300 козаків поблизу Чиги
рина у Борках [714, 386]. Розсилав листи із закликом не йти до Ви
говського, направив на Січ свого посланця І.Брюховецького. На раді
в травні, яка відбулася в Чигирині, полковники уманський М.Ха
ненко і білоцерківський І.Кравченко відмовлялися продовжувати
бойові дії проти московитів [1337, 109]. Тоді ж до Варшави була нап
равлена козацька делегація на сейм стосовно ратифікації Гадяцької
угоди, її очолив генеральний обозний Носач. 10–30 травня деле
гація була на сеймі, а потім повернулася в Україну. В червні на
сеймі послом був генеральний писар Іван Груша [707, 214]. Після
20 червня відбулася присяга королю на основі Гадяцької угоди.
Ніжинський полковник В.Золотаренко з Борзни напав на під
розділи П.Скуратова. У відповідь князь Трубецькой направив проти
золотаренківців російські полки, які підтримувалися безпалівсь
кими полковниками І.Силкою, І.Донцем (колишній сотник Кни
шівської сотні від Гадяча [832, 432]). Вони розгромили сотні Ні
жинського полку і захопили Борзну.
143
Козацька еліта Гетьманщини
Обидві сторони несли втрати старшинського корпусу. У битві під
Голтвою діяли загони Карачбея і, як похвалявся І.Виговський ко
ронному обозному А.Потоцькому: «Мало хто видостався звідти і вся
Москва лягла на полі битви, а старші взяті до неволі, між ними
є і Силка, керівник оборони Зіньківа, який був схоплений і при
ведений до мене, а тепер досі залишається прикутим до гармати»
[787, 83]. З іншого боку, в червні в одному з боїв під Ніжином
у московський полон потрапив писар наказного гетьмана, гене
рального осавула [1276, 51] Івана Скоробагатого Захар Шийке
вич [707, 278].
Виговський же продовжував персональні суперечки з окремими
впливовими старшинами. Відбулася зміна полковника київсько
го (у квітні — червні 1659 р. Якимовича було замінено на Василя
Бутрима). Навесні 1659 р. на чигиринській раді стався конфлікт
з білоцерківським та уманським полковниками. Іван Кравченко
і Михайло Ханенко заявили, що «они болши того кровопролития
не учнут» [1276, 51]. Гетьман же, у відповідь, «за то на них кричал
і велел их посажать на пушки і велел было их порубить. І чернь
де тех полковников рубить не дали» [1276, 51]. Виговський зро
бив спробу примиритися з частиною переяславської старшини.
8 квітня 1659 р. Сомко був нобілітований і йому наданий герб —
«рука, оголений меч тримаюча, і на верху шлем», він став наказ
ним полковником переяславським. Проте Сомко залишився у та
борі ворогів гетьмана.
Продовжуючи бойові дії, у липні Виговський підійшов до Ро
мен і йому здався сотник К.Войтенко з сотнянами. Роменчани
видали московських «ратних людей». Добровільно здався також
Костянтинів, виговці оволоділи Лохвицею, взяли в облогу Гадяч.
У серпні 1659 р. чигиринський козак Іван Довгаль сповіщав
про травневу старшинську раду в Чигирині: «Приговорили, чтоб
им с великим Государемъ помиритца на время, для того чтоб ве
ликий Государь велел им выдать Гетмана Івана Безпалого да пол
ковника Павла Ефремова» [1276, 62]. У Гадячі Павло Апостол
мав 4500 козаків і 900 міщан. Виговський привів туди 6000 ко
заків (Переяславський полк під проводом Т.Цицюри, Миргородсь
кий на чолі з Г.Лісницьким, Прилуцький на чолі з П.Дорошенком),
10 корогв польських найманців [714, 295–296, 297]. 12 серпня
Виговський зняв облогу Гадяча і повернувся до Чигирина, «це
означало, що втрачено владу над Лівобережжям» [1374,
238–239].
144
В.В. Кривошея
Ю.Хмельницький зі своїми прибічниками наприкінці серпня
зупинився під Васильковом. Там до нього приєдналися Умансь
кий полк, січовики на чолі з Сірком. Виговський тим часом вислав
із Чигирина полковника Тимоша проти І.Сірка, якого той розгро
мив і повернувся до Запоріжжя. Ю.Хмельницький розташувався
табором під Германівкою. До нього збиралися козаки. Зять Хмель
ницьких Данило Виговський полишив брата, волоський загін за
лишив гетьмана і перейшов до Хмельницького.
Уже 30 серпня 1659 р. воєвода Шереметєв мав інформацію, що
полковники переяславський, ніжинський, чернігівський, київсь
кий, лубенський виступили проти Виговського. 3 вересня ніжинсь
кий полковник В.Золотаренко і ніжинський протопоп послали
листи до російських воєвод, а 13 вересня склали присягу Трубець
кому. Вже наступного дня переяславський полковник Цицюра
направив листа Ю.Хмельницькому «я с своим полком, але и иншие
полки, которие все на сем боку Днепра до мене пристали». До ньо
го прибув із Чигирина Павло Кременчуцький, який дійстав від
Трубецького призначення на полковництво чигиринське. 16 верес
ня Трубецькой прийняв посланців Прилуцького полку.
Іван Богун відмовився підписати Гадяцьку угоду, разом з Іва
ном Сірком організував повстання проти Виговського. Не підтри
мав угоди і Остап Гоголь. Антивиговці «постановили всіх фаворитів
королівських, почавши від самого пана гетьмана, впень вистина
ти з жонами і дочками, на що присягли страшною клятвою у ве
ликій таємниці» [1194, 90]. Юнак Юрій Хмельницький став тим
знаменом, навколо якого згуртувалися і Сірко, і Богун. Іван Гру
ша свідчив, що «з його власного полку 12 хоругов було повністю
знищено» [1194, 90].
Постійна зміна керівництва, яка відбувалася у Переяславському
полку (за два роки змінилося чотири полковники, щонайменше два
з яких були страчені) підготувала сприятливий грунт для антигеть
манських настроїв, чим і скористався переяславський полковник
Цецюра. Він звинуватив Виговського у «испустошеньи земли … от
орды и от ляхов» і підняв антигетьманське повстання, «кілька сот
піхоти пана Виговського, котра там знаходилась, вистинав, усіх
тих, хто належав до партії Й.К.В.», «оковав, держит у себя в Пере
ясловле...» генерального суддю Федора Лободу, послав до Шереме
тєва майора Яна Замуру, який очолював польських драгун, пере
битий у місті. У вересні цього року Цицюра захопив бунчужного
145
Козацька еліта Гетьманщини
гетьмана Виговського Митка Мигая і прислав його з бунчуком до
київського воєводи.
Головною серед спільних інтересів правобережної (корінних
і частково шляхетськокозацьких полків) старшини з лівобереж
ною (корінного Переяславського полку, полків північносхідної
групи та полків запорозької орієнтації) старшиною, запорожців, що
бажали скинення з гетьманства Виговського, була потреба у ви
гнанні іноземного контингенту з Правобережжя, а це вимагало змі
ни правління на користь Ю.Хмельницького. Безкровно чи з «ма
лою кров’ю» це можливо було здійснити лише через проведення
козацької ради. Скинення Виговського вирішило б ті проблеми,
які він породив між Гетьманщиною і Запоріжжям, між полками
різних груп.
Найактивнішими противниками вводу в Україну чужоземців
була старшина західних полків, і Виговський втратив підтримку
в їх лавах, навіть частини представників шляхетськокозацького
угруповання. Рід Зеленських з Брацлавського полку, Остап Гоголь,
Іван Федорович ЯцківськийКуницький, рід Урошевичів з Каль
ницького полку, Михайло Ханенко з Уманського, Кравченки з Бі
лоцерківського активно підтримали приведення до влади Юрія
Хмельницького.
Серед полчан корсунських гуртувалися невдоволені родичі, своя
ки і прибічники Золотаренків (особливо після страти Виговським
Тимофія Оникієнка). Проти Виговських радикально був налаш
тований прибічник Золотаренків Яків Петрович Улізько, який піс
ля скинення гетьмана, очоливши полк, 26 жовтня 1659 р. у Лисянці
заарештував гетьманського брата Данила Виговського і передав
його московському воєводі [1341, 155]. Київський полк Павла
Яненка і наказного полковника Івана Дворецького до активних
дій проти повстанців не притягувався, але саме місцезнаходження
його полкової резиденції в Києві поруч з воєводою Шереметьєвим
засвідчують досить чітку позицію. Спроба знищити полковника
паволоцького Михайла Суличича безсумнівно мала посилити опо
зиційні антивиговські настрої у цьому полку.
Золотаренко формував навколо себе керівне ядро лівобережної
козацької старшини: його Ніжинський полк, Чернігівський Силича
і Прилуцький Терещенка. На чолі цих трьох полків Золотаренко
пішов з московськими військами до Києва, як вважає Т.Яковлє
ва: «Шурин Б.Хмельницького, очевидно, віддав перевагу Юрієві
Хмельницькому, а не Цюцюрі» [1485, 334].
146
В.В. Кривошея
Проти Виговського виступили полки Переяславський (Т.Цецю
ра), Ніжинський (В.Золотаренко), Чернігівський, частина Кор
сунського, Січ, Іван Богун. Гетьманом проголошено Юрія Хмель
ницького. Виговський під особистою охороною вимушений був
відійти до Бара і отримати від короля універсал на київське
воєводство.
Вважаємо, що в цей час склався союз правобережної старши
ни і старшини городової, близької до Запоріжжя, яких репрезен
тували серед генеральної старшини Іван Безпалий і Семен Голу
ховський. Значна частина уманських козаків ще в травні пішла
на Запоріжжя. 9 вересня Шереметьєв сповіщав, що «Умонский
полковник и Серик из Запорог…идут к Юрье Хмелницкому». За
поріжжя домоглося знищення свого головного ворога — Виговсь
кого. В зв’язку з цим необхідно звернути увагу на приниження
ролі Січі у процесі цієї боротьби.
Недостатніми нам здаються аргументи про верховенство в ан
тивиговському виступі Івана Богуна [1374, 239]. Безсумнівно,
останній брав активну участь у скинені Виговського, очолюючи
самостійників, проте його першість в цьому процесі не просте
жується. Хроніка подій свідчить швидше на користь того, що на
чолі партії Юрія Хмельницького стояли колишній прилуцький
полковник Петро Дорошенко (одним із аргументів причин його
антивиговських настроїв є твердження І.Виговського про знесен
ня дощенту Прилуцького полку) [1374, 239] і колишній гене
ральний осавул Іван Ковалевський, які були родичами молодого
Хмельниченка. Саме «клан Хмельницьких» став на чолі боротьби
проти гетьмана, його ж активно підтримали самостійники, січови
ки та полки, що на них орієнтувалися, ображені старшини різних
полків, яких усіх разом стимулювала до виступу іноземна присут
ність, спричинена Виговським.
20 вересня відбулася старшинська козацька рада під Германів
кою. «Ивашка де Виговской к ним на раду приезжал и козакам
де показал и чол Полского короля лист, что…они б де казаки би
ли под королевскою рукою», «казаки де его Ивашка Виговского
хотели убить, и он де у них утек в Ляцкие табари» до А.Потоць
кого під Рутки, а потім з ним пішов під Фастів.
Рада делегувала до нього полковників канівського І.Лизогуба
і миргородського Г.Лісницького. Внаслідок переговорів Виговський
прийняв рішення про зречення гетьманства за умови, що козацтво
залишиться вірним королю і його дружину відпустять з Чигирина.
147
Козацька еліта Гетьманщини
Козацький же загал на чолі з радикально налаштованим умансь
ким полковником М.Ханенком рушив до польського табору, щоб
захопити гетьмана, і зупинилися лише, коли парламентарі при
везли бунчук і булаву. На новій раді на Росаві в урочищі Маслів
Став, де стояли Чигиринський, Уманський і Черкаський полки,
«учинили гетманом Юрья Хмелницкого, и знамя и булаву и печать
и всякие дела Войсковие у Виговского взяли и отдали Юрью». Але
на раді були відсутні Переяславський, Ніжинський, Чернігівський
і Лубенський полки. Внаслідок «Ондрея де Потоцкого и с ним Ля
хов и Сербов и Волохов и Мутьян из государевих Черкасских горо
дов изпод Хвастова вислали в Польшу», а «Ивашко Виговский
поехал в Чигирин, и взяв жену, пойдет в Польшу же; только де Чер
каси ево стерегут, чтоб он у них не ушол». У полоні Юрія Хмель
ницького залишилися дружини Виговського і Груші, ексгетьман
же тримав під арештом батька осавула Ковалевського і ще кіль
кох значних козаків.
Виговський так підсумував свою роль у козацькому світі: «Так
как казаки, по воле Божией и по моим отважным стараниям для
короля и отечества, значительно ослаблены в силах, и пылают
ветеніанской ненавистью, питаемою более 10 лет к шляхте, ровно
как и ко мне, который уничтожал кровавые войны между короною
и ими» і додав «Я ни письменно не сношусь с этими мужиками,
и к себе не примаю их, возненавидев их за благодарность за мои ста
рания о благе их» [775, 141, 142]. Виговський поїхав у свою маєт
ність до Любомля в супроводі трьох корогв (100 вояків). У Барі
ж у нього залишалося 200 прибічників. Ярема Петрановський
вважав, що у колишнього гетьмана «ратные люди наемные и те
не бойцы с 300 человек».
Джерела згадують 198 старшинських родів (215 старшин) часів
Івана Виговського. Крім Виговських, на значних урядах перебу
вали четверо Зарудних, три Чекановських, по два представники
родин Вовків, Войтенків, Гуляницьких, Золотаренків, Ковалевсь
ких, Тараненків, Черкасів. По два Івановичі і Михайловичі слід від
нести не як прізвища, а — по батькові. З 215 родин маємо прізвища
155 (72%). З них 80 зберегли своє становище порівняно з поперед
нім періодом (51,6%). Серед них були досить відомі родини в ко
зацькому середовищі, а саме: Богуни, Бути, Вовки, Ворони, Войтен
ки, Гоголі, Гуляницькі, Дворецькі, Дулі, Забіли, Зарудні, Зеленські,
Косинські, Коханенки, Креховецькі, Кривоноси, Лисянські, Ліс
ницькі, Лісовці, Лютаренки, Лободи, Носачі, Панкевичі, Половці,
148
В.В. Кривошея
Пушкарі, Радченки, Романенки, Савичі, Силичі, Стародуби, Со
лонини, Сулими, Суличичі, Тетері, Ханенки, Цицюри, Черкаси,
Шумейки, Яненки, Яхимовичі. Як бачимо, це переважно предс
тавники полковничих родин, родин генеральної старшини та по
передніх гетьманів. Зберегли уряди і родичі померлого гетьмана
Хмельницького (Золотаренки, Нечаї, Безштаньки, Дорошенки,
Ковалевські).
Серед тих родин, представників яких не зафіксували джерела
в період вересня 1657 — вересня 1659 рр., були родинифундатори
козацької держави Абрамовичі (родичі Золотаренків), Байбузи,
Бережецькі (родичі Хмельницьких), Вишняки, Волевачі, Ганджі,
Гирі, Гладкі миргородські, Глухи, Гродзенки, Деркачі, Джеджалії,
Донці, Дубини, Жураковські, Іскри, Капусти, Клиші, Колоси, Ко
робки, Корсунці, Кривошапки, Кричевські, Кулаги, Маковецькі,
Мовчани (родичі Хмельницьких), Мозирі, Москаленки, Мухи,
Небаби, Окші, Онацькі, Пешти, Подобайли, Полежаї, Положні,
Потребичі, Предмировські, Проскурненки (родичі Хмельниць
ких), Улізьки, Стороженки (родичі Хмельницьких), Хмелецькі,
Холоди, Чарноти, Шангиреї, Шохови, Хмельницькі, Трипольські,
Томиленки. На бік ворога перейшли Криси, Мурашки, Поклонські.
Всього 65 значних родин попереднього періоду не знаходимо серед
старшини, що становить більше 11% відомих старшин, які діяли
під керівництвом Богдана Хмельницького.
Із зафіксованих за Виговського старшинських родин нові ста
новили 48,4% (75 родини). Наявні джерела не дають можливості
встановити, який уряд посідав Антін Жданович, що був близькою
людиною до гетьмана і постійно знаходився в його штабі. Відсут
ність інформації про Стародубщину ускладнює аналіз старшини
цього регіону, але з впевненістю можна сказати, що Рославці
і Рубці мали утримати уряди сотників у своїх сотнях.
Таким чином, період гетьманування Виговського у кадровому
відношенні відзначився відсутністю значної частини родинфунда
торів Української козацької держави, досить високою ротацією
кадрів, розколом старшинського корпусу і знищенням старшини
не на полі бою, а у братовбивчій громадянській війні, якої геть
ман не зміг уникнути.
149
Козацька еліта Гетьманщини
3.2. Старшина за гетьманування
Юрія Хмельницького
23–24 вересня 1659 р. гетьманом був обраний Ю.Хмельницький
[1362, 239]. Генеральний обозний Тимофій Носач зберіг свій уряд,
суддями стали Іван Кравченко та Іван Безпалий [1485, 341], пи
сарем Семен Голуховський, осавулами Іван Ковалевський, Они
сим Чоботків. Тиміш Носач, Петро Дорошенко і Григорій Гуля
ницький возили Виговському «асекурацію» нового гетьмана. На
козацькій раді канівський полковник Лизогуб і миргородський
Лісницький стояли за вірність ЙКМ, що засвідчує їх антивиговсь
ку, але пропольську орієнтацію в той час.
У жовтні неподалік від Терехтемирова в Жержевій долині від
булася старшинська рада. З Дону, де шинкував горілкою, повер
нувся дядько Ю.Хмельницького Яким Сомко [712, 337]. Він прибув
на раду з невеликим загоном, набраним із різних лівобережних
полків.
У виборах Юрія на гетьманство брали участь сім правобережних
полків, з Лівобережжя — Переяславський Т.Цицюри. Про інші
три полки Лівобережжя маємо інформацію, що в кінці вересня
1659 р. ніжинський полковник В.Золотаренко, чернігівський І.Си
лич, прилуцький Ф.Терещенко закликали в похід на Київ. Князь
Трубецькой направив туди підрозділи Г.Козловського, П.Долго
рукого і вищеназвані три козацьких полки.
Наприкінці 1659 р. найбільший вплив на Ю.Хмельницького
мав генеральний осавул Іван Ковалевський. Він разом з Захаром
Шийкевичем умовляли, щоб гетьман не приймав Переяславських
статей. Про подальшу долю Ковалевського знаємо лише те, що вліт
ку 1660 р. він хворів і лікувався у Печерському монастирі, де,
мабуть, і помер.
Активно підтримували молодого Хмельницького Бережецькі
(за Виговського вони втратили впливові уряди). Крім двоюрідно
го брата Прокопа козацьким полковником згадується Федір Бе
режецький (мабуть, наказний чигиринський). З Іркліївщини до
Переяслава перейшов і став полковим писарем переяславським
Михайло Бережецький. Поруч завжди був «наш писар» шляхтич
Василь Глосинський [1298, 390; 775, 113].
Генеральними старшинами були Тимофій Носач (обозний),
суддями — Іван Кравченко (Правденко), Іван Безпалий, Григорій
Лісницький, Михайло Радкевич, Тимофій Гуляницький. Писар
150
В.В. Кривошея