Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини
Подождите немного. Документ загружается.
лотаренків. В.Степанков пише: «У цій ситуації з невідомих причин
Г.Гуляницький втрачає посаду ніжинського полковника (ним стає
Василь Золотаренко) і переїздить у Правобережну Україну» [1383,
92]. Через те, що Ніжинський полк не брав участі в обороні Коно
топа, вважаємо, що Гуляницький вже з самого початку оборони
був наказним гетьманом, а не полковником ніжинським, ним був
Золотаренко щонайменше з квітня 1659 р.
Поряд з Золотаренком до влади у полку прийшли Ребухи,
з яких Гаврило вступив до козацтва у сотню Ніжинську Красно
жона, а Іван Ребуха — до сотні Нагорного [823, 467]. Згодом Іван
став полковим обозним ніжинським (1659). Серед ніжинських
сотників відомі Федір Завадський, Левко Бут, Роман Ракушка
Романовський (у 1659 р. став суддею полковим) [1245, 8], Григорій
Кобиляцький. У Глухові Артема Мироновського в травні 1658 р.
змінив Пилип Уманець. В цей час там відомий наказний сотник Се
мен Чорний. Коропський сотник Ничипір Ковалевський став пол
ковником у наказного гетьмана Івана Безпалого, а Кирило Зра
жевський — полковником батуринським. На Стародубщині
відомий лише мглинський сотник Ісак Жук, звідти маємо міні
мув джерельних згадок тому, що «цілком спокійно було у Старо
дубському полку» [1485, 67].
Після смерті Богдана Хмельницького на чолі Чернігівського пол
ку стояв покозачений шляхтич Іоаникій Силич (? — 1627–1663).
Ставши полковником у 1657 р., він міцно тримав Чернігів у своїх
руках завдяки підтримці родичів у козацькому (Слободецькі,
Мальцевичі) і міщанському середовищі (його тестем був шляхтич,
бурмістр чернігівський Василь Радченко). Полковим обозним за
Силича був Олександр Ковтунович, який зійшов з політичної аре
ни разом зі своїм патроном. З наказних полковників згадується
лише один Григор Ничипір.
Серед політичних акцій літа — осені 1659 р., за підрахунками
Т.Яковлєвої, Силич брав участь лише в акції з’єднання старшин
проти Виговського 9 вересня [1485, 446], що є дотичним підтвер
дженням того, що всю 70денну оборону Конотопа (з 19 квітня по
28 червня 1659 р.) [907, 17] Чернігівський полк на чолі зі своїм пол
ковником витримав в облозі. Документи вказують, що з наказним
гетьманом Григорієм Гуляницьким були «полковники Черниговс
кий и Кальницкой», тобто Іоаникій Силич та Іван Вертелицький.
Полковим сотником за Силича і далі був Станіслав (Стас) Коха
ненко. Він мав маєтності у с. Ляховий Білоус, крім того 22 квітня
131
Козацька еліта Гетьманщини
1658 р. отримав гетьманський універсал на сл. Гучин з млином.
Станіслав був одружений з Раїною Станіславівною Піончинською,
донькою земського судді чернігівського. В придане батько надав
їй села Сибереж і Ямище. Завдяки шлюбу доньки Ганни (? —
1640–1701 — ?) з ним породичався Карпо Мокрієвич, з Параскою
одружився Костянтин Дворецький, з Гафією — Микола Грембець
кий, з Уляною — представник відомої київської міщанської ро
дини Іван Тадрин.
4 липня 1658 р. Станіслав Кохановський записав хутір Гучин
своєму зятю Карпу Мокрієвичу і донці Ганні [1242, 570], власність
Кохановського с. Білоус Євтухов як придане потрапило до роду
Грембецьких, с. Листвин дісталося онуку Самійлу Мокрієвичу,
с. Білоус перейшло згодом до Красовських [731, 35].
З перших днів Вивольної війни серед повстанців були Костюк
Гутор, у 1657 р. гетьман Б.Хмельницький надав універсали Лу
кашу Носачевичу і Івану Домонтовичу. 1 травня 1658 р. Носачевич
отримав універсал на грунти, а спільно з Карпом Мокрієвичем
отримав гетьманський універсал 20 травня 1659 р. на сл. Роїську.
Ці два шляхтичі знаходились у козацькому війську на старшинсь
ких урядах. Лукаш, «маючи грунтъ свой власній за Чернеговомъ,
съ которого перед тимъ грунту конную отправовалъ въ войску
службу, а теперь у войску нашемъ такъ же повинность належну
отдавати маетъ» [838, 231].
Седнівським сотником був Ничипір Григор, вибельським —
Степан Васильович Шуба, понорницьким — Матвій Ходко, у Лю
бечі відомий наказний сотник Хилько Кгрищенко, а також Хома
Ращенко, який у 1659 р. був переведений до Роїща, а 11 лютого
1659 р. гетьман Виговський, «маючи взляд на заслуги в войску
Запорожском и до далшой хотячи потягнути нам и войску услуги
пана Хому Ращенка, сотника Роисского», надав йому «млин Ро
исский з Беркшлевщиною, зо всеми пожитками, и слободку при
том же млине закликати» [1243, 275]. Киселівським сотником
був Федір Свіонтицький, слабинським — Іван Домонтович, який
10 серпня 1659 р. отримав гетьманський універсал на села Смо
лин і Максим.
Серед козаків у Сосницькій сотні і далі користувалися впли
вом Красовські. 5 червня 1659 р. сейм у Варшаві затвердив за ко
зацьким старшиною Йосипом Красовським Волинку [1241, 566].
Значно укріпив своє керівне становище у Любецькій сотні Сава Ко
нонович УнучкоПосудевський.
132
В.В. Кривошея
Полковник прилуцький Петро Дорошенко на старшинській раді
12 жовтня 1657 р. в Корсуні виступив за московську орієнтацію
і цю позицію підтримав Виговський [707, 44]. Під час повстання
Пушкаря на чолі полку він вів бойові дії проти повстанців. 7 верес
ня 1658 р. його ще бачимо «в таборі під Гадячим» [996, 35]. Зосе
редив полк проти наступу московських військ у Срібному, але утри
мати містечко під ударами князя Пожарського не вдалося. На чолі
полку брав участь в трьохтижневій облозі Гадяча. В цей же час
наказним полковником прилуцьким згадується брат Петра Доро
шенка Степан. У липні 1659 р. полковником прилуцьким був Петро
Дорошенко, а у вересні вже Федір Терентійович Терещенко. У 1658 р.
полковником прилуцьким згаданий Яків Воронченко, а наказни
ми у вересні 1659 р. були Степан Дорошенко і Лазар Горленко.
Малош Вовченко розпочав війну у сотні прилуцькій Омеляна
Проценка, став полковим обозним (1658), а потім протягом кількох
років був городовим отаманом прилуцьким (1658–1663). Василь
Себастьянович продовжував утримувати уряд місцевого полкового
писаря. У 1649 р. серед полкової старшини прилуцької згаданий
Богдан Лавренченко [823, 439], серед товариства — Панко Лаври
ненко. Федір Лавринович, мабуть, належав до цієї місцевої розга
луженої козацької родини і став полковим суддею (? — 1657–1659).
Той факт, що у 1659 р. його змінив місцевий прилуцький покозаче
ний шляхтич [618, 1] Трохим Чорнишенко, записаний у реєстрі
1649 р. як Трохим Чорниш [823, 439], засвідчує, що Лавринович
тримав бік Виговського. В у грудні 1659 р. він разом з колишнім
полковником прилуцьким П.Дорошенком у супроводі чотирьох
козаків прибув у складі делегації від гетьмана Юрася Хмельниць
кого до Москви [618, 1].
На боці Виговського були представники Січі — писар кошовий
Крисько Лукашевич і полковник кінний запорозький Кирило
Андрійович Канівець. Безсумнівним успіхом запорозької політики
було приведення 16 лютого 1658 р. на кошове отаманство прибічни
ка Виговського Пашка Гамона, але йому не вдалося довго утримати
ся. Нове керівництво Січі, очолюване кошовим Яковом Барабашем,
військовими суддями Пашком Савичем і Марком Корсунцем [965,
105], вважало Виговського «гетьманом городовим» і звинуватило
його у тому, що: риболовлю у річках віддав у аренди, заборонив
винокуріння на продаж без гетьманського дозволу, риболовлю і ви
нокуріння на продаж обклав податками, зі скарбу військового не ви
діляв коштів на військо, а лише відговорювався, що вони необхідні
133
Козацька еліта Гетьманщини
на дипломатичні потреби, послів приймав і відправляв без дозво
лу монархічного патрона.
Як бачимо з цих звинувачень, запорожцям було важливішим
знищення гетьмана Виговського, а не зовнішньополітична орієн
тація. Запорожці вимагали проведення нової козацької ради під
Лубнами, в урочищі Соляниця, а найкраще — на Запоріжжі. Мос
ковські ж урядовці, не розуміючи української козацької спе
цифіки, пропонували проведення ради у місті Києві, яке з погляду
козацьких традицій відрізнявся від будьякого іншого міста лише
колосальним православнокультовим впливом та історичною тра
дицією столиці княжої Русі. Запоріжжя бунтувало, і Виговський
наприкінці жовтня 1657 р. збирався вести війська проти нього
[1378, 19]. У Кременчуці городові козаки затримали запорізького
ватажка Якушу Клишенка (Клишу) і відіслали до гетьмана, а пос
ланця до Виговського із Запоріжжя Думитрашку Січену Щоку
гетьман наказав закувати і кинув до в’язниці [965, 81]. Кіш вислав
до Москви Михайла Стриджу, Івана Степаненка, Якова Остапенка
і Семена Остапенка Голуховського [965, 76–77]. «Троє з нас — Ос
тапенки і писар, живуть в Миргороді близько Грицкового двору
і знають його здавна» [714, 68]. Стосовно останніх — слід відзначи
ти, що це колишні прибічники Матвія Гладкого, які, мабуть,
якийсь час вимушені були переховуватися від Григорія Лісницько
го на Січі. Семен Голуховський був одружений з сестрою полковни
ка Василя Золотаренка, тобто був швагром Б.Хмельницького.
Полки січової орієнтації і впливу дійсно хотіли, як казав І.Ви
говський, «меня и иных полковников убить и вибрать им гетмана
и полковников по своим нравам» [1485, 128]. На побутовому рівні
невдоволення посилювалося тим, що за угодою з Московською дер
жавою кожний козак мусив мати за службу по 10 талерів у рік, але
козаки не отримали жодного талера [707, 125]. В лютому 1659 р.
цар дав вказівку зорінтуватися на організацію козацького реєстру
у 60 000 чоловік [709, 315].
На боці запорожців був полковник полтавський Мартин Пуш
карь. Його політичні опоненти стверджували, що «аренды винныя
и табачныя и иные всякие полку Полтавского» Пушкарь «сам
болши всего корыстуетца, быдочи лет 11 полковником, и откупа
розные сам от себя отдавал, и всеми владел прибылми и на свой
обиход обарочал» [707, 120; 714, 211].
Про старшину Полтавського полку цього часу відомо таке: фун
датори козацтва у Полтаві Сава Педашенко і Костянтин Кублиць
134
В.В. Кривошея
кий стали сотниками полковими, на чолі ще однієї сотні в Полтаві
(колишньої Аксютиної) став козак цієї сотні Василь Юрченко.
Відомо, що у 1658 р. загинули обидва полкові осавули, але
знані лише їх імена: Михайло (Мисько Степаненко, Михайло Де
нисенко? [823, 407]) та Мирон (Мирон Барчиненко [823, 407]).
Процеси зміни керівництва йшли у новостворених Санжарській
і Старосанжарській сотнях. У Старих Санжарах місцевого сотни
ка (колишнього козака Борковської сотні) Мисана змінив Григорій
Федорович Зарудний, присланий з Чигиринського полку, а у Сан
жарах Іван Чорномаз уступив уряд Якову Дурицькому. З Богаць
кої сотні була виокремлена і утворена сотня з центром у Біликах,
яку очолював місцевий старожитній козак Іван Грицюта.
Григорій Лісницький ще наприкінці жовтня 1657 р. у Мирго
роді зібрав полкову раду і намовляв присягнути хану [709, 31],
розіславши по сотнях «статті Лісницького», які гетьман послав
збирати місцевого полкового писаря Івана Войтенка. Звістка про
те, що «учинилось бунтовство и убили 2 полковников, нежинско
го да миргородского» [711, 759], лише частково підтверджується
у частині бунту. П’ять сотень Ніжинського полку, які хотіли
пристати до повстанців, були вирубані [709, 35]. Миргородський
же полковник Лісицький продовжував тримати пірнач, як і ні
жинський Гуляницький. Павло Тетеря так оцінив ситуацію: «На
тех полковников еще при гетмане у войска была нелюбовь» [711,
759]. Це якоюсь мірою засвідчує і особисте ставлення Тетері до
цих полковників.
«Бунт Лісницького» розглядається Т.Яковлєвою «як спроба
миргородського полковника розпалити незадоволення проти Ви
говського і схилити козаків на бік Криму» [711, 759]. Вона стве
рджує: «Першу спробу усунути його від влади (а можливо, вия
вити реакцію старшини на подібну акцію) зробив Г.Лісницький,
який після повернення з походу (на з’єднання з А.Жадановичем)
відмовився повернути Юрію булаву та бунчук. Обурені цим пол
ковники (а не регент, який мав би, насамперед, пильнувати інте
реси Богданового сина) з’явилися до нього, силоміць відібрали
клейноди й віддали гетьманові» [1374, 214].
Замість наказного полковника миргородського, мабуть, оса
вула полкового ще від початку війни [823, 373] Леська Козла,
у квітні 1658 р. «по своим нравам» [1485, 128] обрали Степана Дов
галя. В квітні Лісницький стверджував: «Мятеж учинился, пото
му что всяк называетца казаком» [714, 206], але вже в червні
135
Козацька еліта Гетьманщини
«Миргородцкого, что выбран был в полковники, Степана Довгаля,
изымав, Миргородцы держат за приставом в Миргородке, и вместо
ево выбрали в полковники по прежднему Козла [1036, 25–27; 1037,
69–71] и к гетману с Миргородка с тем приехали» [707, 127].
В полку розгорнулася справжня громадянська війна між прибіч
никами і противниками полковника Лісницького, який став на бік
Виговського: Олеся Козла знову змінив Степан Довгаль, який був
противником Виговського. У листопаді 1658 р. протистояння пе
рейшло в іншу площину після того, як Ромадановський захопив
Миргород, «многие домы разорили, и пограбили мещанские»
[713, 260].
У лютому 1659 р. Довгаль погодився на верховенство Виговсь
кого і той його помилував [707, 222]. Як наслідок, мабуть, цих по
дій, у 1659 р. з Миргорода і навколишніх сотень повстало 670 чо
ловік, яких очолив Іван Андрійович Семененко, і перейшли на
Слобожанщину, де заснували Салтов [873, 32]. Кістяк ціїє групи
становили козаки миргородської сотні Гаврила Гладченка, що знач
но послабило позиції антивиговського угруповання [823, 377, 378].
Увесь цей час у полку активно підтримував Виговського покоза
чений шляхтич, осавул полковий Іван Зарудний, якого, мабуть,
спеціально перевели туди з Уманського полку. Вихідця з Ромен
[823, 393] Івана Войтенка на полковому писарстві миргородському
змінив Федір Блажевський, який, можливо, походив із зіньківсь
кого козацтва. Так, представники цієї родини Жадан і Стецько
Блажевські були серед перших козаків Зіньківської сотні (1649)
[823, 413]. Наступним полковим писарем був активний прибічник
московської орієнтації Семен (Сенча) Остапович Лях (Голуховсь
кий), який мав тісні зв’язки з січовиками.
Полкову Миргордську сотню очолював Степан Прокопович,
а потім Петро Ольшанський, який походив з лубенської козацької
родини. Хомутецьку сотню після Павла Апостола тримав Григорій
Король, який перед тим був місцевим отаманом. Іван Грицута був
серед перших козаків Богацької сотні [823, 418] і згодом її очо
лив. У квітні 1658 р. відбулася зміна сотника в Хоролі. На місце
Пилипа Якимовича був обраний якийсь Федір. Можливо, що рід
Якимовичів перейшов з Кременчуцької сотні Чигиринського полку
до Хорольської [823, 51].
Погоджуємося із твердженням, що колишній сотник хомутець
кий Миргородського полку Павло Апостол водночас з Миргородсь
ким очолив Гадяцький полк. У цьому полку відомі полкові сотники
136
В.В. Кривошея
Василь Ничипорович і Павло Животовський, котельвський Яки
менко. Іван Юхненко Силка зафіксований у реєстрі 1649 р., в сотні
був також Васько Силчин брат [823, 435–436]. Можливо, що пол
ковник Іван Силка походив з Лютенської сотні, і, в такому разі
був у ній сотником. Це пояснює той факт, що сотник лютенський
1659 р. Сахно Олефіров у цій сотні 1649 р. не згадується. Він був чи
прийшлим, чи представником молодшої генерації. Можливо, він
походив з родини Олефіренків, які зосереджувались у Веприцькій
сотні. Там уже в 1649 р. були Яцько і Гнат Олефіренки [823, 427].
Веприцьку сотню очолювали два сотники на ім’я Данило.
У реєстрі 1649 р. серед козаків сотні є лише два Данили: Чорний
і Світличний. Можливо, сотники Данило Семенович у 1658 р. і Да
нило Дмитрієвич у 1659 р. і є представниками цих родин. Третій
же сотник цього періоду Пилип Погребинський, мабуть, у сотні
був людиною прийшлою.
Серед старовинних рашівських козаків був Савосько Підсинен
ко [823, 433]. Враховуючи його місце у сотні, можна з впевненістю
стверджувати, що він змінив першого сотника рашівського Фесь
ка Жижку, але вже іменувався Севаст’ян Іванович Вербицький
(Підсиненко).
Зіньківську сотню очолював Левон Гаврилович. Можливо, це
Левко Подкученко, який з родичем Андрієм згадується серед коза
ків сотні у 1649 р. [823, 412]. Пізніше сотникував якийсь Михай
ло. Комишенських козаків у походи водив Михайло Гаврилович
Сагайдачний.
У Лубнах увесь період на полковництві вдалося утримуватися
ШвецюОмельяновичу. Жовнинська сотня від Чигиринського полку
відійшла до Лубенського. В цей час у ній залишався сотником Мат
вій Степанович Зощенко (1657). Лукомська сотня перейшла сюди
від Полтавського полку і її сотником був Дмитро Солонина. У Лохви
ці сотниками були Васько Скребець, Савка Геращенко, Андрій Вип
реск, Ілля Білецький, Іван Партолка, наказним — Іван Лавренко.
Козак Роменської сотні (1649) [823, 393] Кіндрат Войтенко
у липні 1655 р. разом з миргородським сотником Кирилом Яки
мовичем їздив до царя під Смоленськ [620, 39]. Став сотником
Роменської сотні. У 1656 р. полковий писар миргородський Іван
Васильович називав його «кормильцем моїм» [620, 237]. Не при
став до полковника Степана Довгаля, а підтримував наказного
гетьмана Івана Безпалого, який дав йому характеристику: «чело
век добрий, и шатости и измени от него не чают» [707, 110].
137
Козацька еліта Гетьманщини
Полковник кропивненський Філон Джеджалій, мабуть, весь час
коливався у прийнятті рішення, на чий бік стати. Взяв участь
у поході прибічників Виговського проти повсталої Полтави, але по
годився з Пушкарем захопити й знищити Виговського. Внаслідок
невдалої змови Виговський залишився живим, а полковник
Пушкарь зарубав Джеджалію.
6 червня 1658 р. білгородський воєвода Г.Ромадановський отри
мав таємну інструкцію: виступити в похід і з’єднатися з Виговсь
ким, татар відпустити і замирити з бунтарями. В разі ж Виговський
татар не відпустить, то воєводі «за ево Мартина Пушкаря с това
рищи стоять» [618, 16]. Якщо Виговський відпустить татар, тоді
викликати Пушкаря, Барабаша, Стринжу, Донця, Чернігівця
і писаря Сеньку і віддати «за пристава» [618, 19]. Якщо Виговсь
кий розгромить повстанців сам, то зупинити військо в Прилуках.
В організації антипушкарівського походу у гетьмана були
значні труднощі. Виговський свідчив: «Многие пристают к Пуш
кареву совету; у полковников, которые теперь при мне, не много
людей, другие идти не хотят, и если бы я не пошел, то все бы
пристали к Пушкарю».
З відомих старшин у поході брали участь генеральний обоз
ний Носач, суддя Лобода, черкаський полковник Джулай, пере
яславський наказний полковник Сомко, полковник ніжинський
Григорій Гуляницький, чернігівський, прилуцький, іркліївсь
кий, канівський, чигиринський, татари на чолі з Карачмурзою
[618, 40].
Джерела засвідчують, що проти гетьмана мали задум висту
пити полковники миргородський і ніжинський [1378, 30]. Лубни
також заперлися від Виговського. Голтва підкорилася Виговсько
му лише під загрозою знищення. Гадяч обороняли полковники Гав
рило Рибинський, Василь Богун, Лукаш Климович [966, 340].
Ще у березні 1658 р. в залогу проти Пушкаря посилаються Ні
жинський, Прилуцький і Переяславський полки [709, 24]. В ак
тивних діях проти полтавців не бачимо Київського полку (пол
ковник Павло Яненко, наказний Василь Дворецький).
Уночі 1 червня 1658 р. пушкарівці організували напад на табір
Виговського, під час якого прибічники останнього втратили 10 000,
пушкарівці ж — 8000 і самого ватажка Пушкаря. Зійшов з полі
тичної арени старий полковник іркліївський Філон Джеджалій,
який в останню мить невдало організовував захоплення гетьмана
пушкарівцями: «Пушкаренко агітував між козаками, особливо
138
В.В. Кривошея
у полковника Джеджалія» [966, 236]. Внаслідок цих подій Кро
пивненський полк було знищено.
Після поразки повстанців Виговський призначив полковником
у Полтаву Філона Гаркушу, яким мав тут якісь родинні коріння,
але він пробув на цьому уряді лише п’ять місяців (1658.06. — 11.)
і у листопаді 1658 р. полчани обрали сина Мартина Пушкаря Ки
рика. У червні 1659 р. він відрядив священика Єпіфанія до чиги
ринського полковника Каплонського. Того схопили, а Кирик Пуш
каренко здійснив спробу втечі, але був заарештований (липень —
вересень 1659 р.). Внаслідок цих подій полковником обрали ста
ровинного козака 1–ї Полтавської сотні Федора Жученка [1340,
457–464].
Виговський наприкінці червня 1658 р. за погром Гадяча за
арештував, а потім знищив переяславського полковника Івана Су
лиму [966, 240]. Наступному переяславському полковнику Колю
баці через кілька місяців відсікли голову. Переяславчани на чолі
з Сомком (щоправда, сам Сомко від гетьманського гніву вимуше
ний був втікати на Дон) все ж у поході на Полтаву брали участь,
а корсунців — не було однозначно. Як наслідок цього, корсунського
полковника Тимофія Оникієнка за те, що «он с полком своим с ним
не ходил» [618, 39] розстріляли. Враховуючи те, що він доводив
ся двоюрідним братом Василю та Івану Золотаренкам [1070, 67],
Виговський завдав удару прибічникам Ю.Хмельницького Золо
таренкам. Раніше Тиміш Оникієнко був сотником Ніжинського
полку, наказним полковником як в ньому, так і в Стародубському
полку, ще за життя Хмельницького став полковником у Корсуні
(1656) [1400, 98]. Після страти Оникієнка Виговський направив
у Корсунський полк Креховецького, який став тамтешнім пол
ковником.
Водночас з репресіями проти полковників, було розстріляно
12 сотників різних полків «за то что они писмами ссилались с Пуш
карем». Уманський полковник Безпалий, паволоцький Михайло
Суличич, генеральний осавул Ковалевський від гетьманського
гніву повтікали.
Паволоцький полковник [1073, 27] Михайло Суличич ще
18 травня 1657 р. написав листа київському воєводі Андрію Бутур
ліну і наказному київському полковнику Павлу Яненку листа
про антиросійські дії Виговського [707, 115]. Він не пішов у похід
проти повстанців Пушкаря і після перемоги Виговського виму
шений був втекти з полку [707, 315]. Але той факт, що в жовтні
139
Козацька еліта Гетьманщини
1660 р. він був послом від Юрія Хмельницького до Москви [618, 1],
засвідчує його орієнтацію на молодого Хмельницького.
Осавул генеральний Іван Ковалевський (? — 1610 — ран. 1665),
за його словами, «для того уряд оставил», що «гетман розными
жестокими муками умучил и смерти предал» багатьох старшин
(вересень 1658 р.) [707, 156].
Слушною видається думка стосовно Виговського, «що не вар
то зображувати його ледь не жертвою дворушництва з боку ото
чуючих пропольски настроєних сподвижників І.Груші, П.Тетері,
Ю.Немирича, Г.Гуляницького, бо гетьман сам був великим майст
ром політичної гри і вже з початку 1658 р.» [1385, 188]. Не варто
забувати, що поворот гетьмана від московської орієнтації привів
у лави його прибічників усі українські антимосковські елементи.
Так, маємо звістку, що Ярема Петрановський приїхав із Брац
лавського полку служити до Виговського лише після того, як ос
танній відійшов від московської орієнтації [619, 13].
Наступний виток знищення старшинського корпусу пов’язаний
з виступом Безпалого, який утік з Умані на Січ, а потім побував
на аудієнції у царя і очолив залишки розгромлених пушкарівців.
Він виступив як один із провідників спільноти городових і запо
розьких козаків, заявляючи: «Між нами, військом кошовим і го
родовим, такої міжусобної брані не бувало, тільки брат за брата,
а товариш за товариша вірно й любовно усі єсьмо вкупі жили»
[1480, 207]. Джерела свідчать про Безпалого «тот де уманский
полковник, от нево ... отложась, ездил к государю к Москве, и го
сударь де с ним с Москвы послал на нево, писаря, ратных людей,
и тот уманский полковник, пришёл с Москвы, взял черкаских три
города, которые отложились с ним, писарем от великого государя
и многих де черкас в тех городах порубили» [619, 101]. У лютому
1659 р. Безпалий вже був у Ромнах.
Нащадки Івана Безпалого наприкінці ХVІІІ ст. внесли до ро
довідної книги НовгородСіверського намісництва розпис свого ро
ду, за яким Іван мав сина Дем’яна, цей, в свою чергу, — сина Про
копа. 70річний Іван Прокопович (1787), одружений з міщанкою
Килиною NN проживав у Кролевці. Чина не мав і за віком уже не
служив [607, 208].
Наприкінці квітня 1659 р. перед Безпалим, який іменувався
гетьманом до царського указу, до козацької ради, капітулювало
Красне. Влітку під його керівництвом було 3360 козаків [709, 398].
Посланий проти них у грудні 1658 р. козацький корпус (Канівсь
140
В.В. Кривошея