Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII

Подождите немного. Документ загружается.

Микола Крикун

візира на цю пропозицію (очевидно, йдеться про другий прийом польського

посла): «великий візир..., ображений таким зухвалим бажанням, не тільки йому

(послові. - М. К.) далі не дозволив говорити, а й навіть не дав султанської відповіді

на королівський лист і відправив його (посла. - М. К.) зі своїм лише листом до

канцлера»

220

, тобто до великого коронного канцлера Яна Лєщинського. Посол

від’їхав (як виявилося, до Львова), так нічого для Речі Посполитої і не домігшись.

При від’їзді йому навіть не подарували султанський кафтан (халат), який у

Порті традиційно вручали іноземним послам (і своїм високопосадовцям), до кого

турецьке керівництво ставилося прихильно.

Турецька армія загалом поверталася тим самим шляхом, яким прийшла

на Правобережжя. Вона вирушила до місця переправи через Дністер у районі

Сорок

221

. За літописом Самійла Величка, по дорозі туди султан «вибрал дань

человеческую молодиками и дЪвками, хлопцами и девчатами и тим свой

ненасищенній удоволствовавши афект», «повидирал и разорил еще городи

тамошній, именно Тростянец, Бершад, Маньковку, Тулчин, Полонное Малое и

инних с"Ьм, яких не вспомнілося»

222

(у відомих Величкові джерелах назв цих

сімох містечок не було). Пьотр Татарінов у записці свідчив, що 23 вересня (ст.

ст.) султан із частиною війська перетнув Дністер біля Сорок і рушив до Ісакчі

223

Це твердження співвідноситься з повідомленням із Сокаля від 9 жовтня про

те, що султан переправляється через Дністер

224

, та зі звісткою від 11 жовтня з

королівського військового табору, де сказано, що султан перетнув Дністер

225

У записці Татарінова зазначено, що 25 вересня (ст. ст.) через Дністер там

само переправився з частиною війська великий візир

226

. Полонений поляками в

середині жовтня турок свідчив, що до Кам’янця був відряджений кількатисячний

турецький загін на чолі з чотирма пашами, який мав там дислокуватися в замку

227

У записці Татарінова сказано, що 4 (14) жовтня великий візир зі своїм військом

220

Collectanea... Т. II. S. 117.

РГАДА, ф. 79, оп. 1, кн. 166, л. 543.

221 Величко С. Летопись... Т. II. С. 355. У джерелах XVII ст. поселення з назвою Полонне

Мале на території, про яку тут пише Самійло Величко, не зафіксоване.

223 РГАДА, ф. 79, оп. 1, кн. 166, л. 543.

224 Woliński J. Przyczynki... S. 88.

225 Woliński J. Materiały do dziejów wojny... S. 306.

226 РГАДА, ф. 79, on. 1, кн. 166, л. 543об. Турецький хроніст помилково подає, що великий

візир форсував Дністер приблизно через три тижні після султана (Collectanea... Т. II.

S. 120).

227 Biblioteka PAN w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 1070, k. 712v.

390

10. Турецький похід на Правобережну Україну 1674 року

дійшов до Ясс, а за три дні вирушив з-під Цецори до Адріянополя

228

. Турецький

хроніст пише, що султан прибув до Адріянополя 10 листопада

229

. Напевно, за

кілька днів туди прибув і великий візир.

* * *

Турецький похід 1674 р., спрямований спершу проти Речі Посполитої, а

згодом проти московського й лівобережнокозацького військ у Правобережній

Україні, тривав від травня, коли армія на чолі з султаном виступила з Фракії,

до середини листопада, коли вона прибула до Адріянополя. За цей час армія

провела на Правобережжі серпень (від кінця першої його декади), вересень і

початок жовтня. Головна мета походу в Правобережну Україну була досягнута:

з допомогою загонів свого союзника кримського хана та козаків під керівництвом

Петра Дорошенка турки витіснили за Дніпро московське військо князя Ґріґорія

Ромодановського та козацьке військо Івана Самойловича і відновили на цій

території владу Дорошенка як гетьмана й турецький протекторат. У зв’язку

з цим запланований турецько-татарський наступ на Київ відмінили. Воєнні дії

турецької армії відбувалися в межах порівняно неширокої територіяльної сму

ги - від містечка Стіна на заході до міста Умань на сході. Найбільше зусиль

турки потратили на здобуття Ладижина й Умані. Турецький похід 1674 р., по

суті, врятував Петра Дорошенка як гетьмана: він залишився на гетьманському

уряді ще до 1676 р., коли все-таки змушений був зректися гетьманства і віддатися

на милість московського царя.

ДОДАТОК

1674 р., липня ЗО (ст. ст.). Чигирин.

Лист гетьмана Петра Дорошенка

до свого резидента при турецькому султані Гаврила Лісовського

з наполегливим проханням клопотати перед великим візиром

про негайну допомогу йому, Дорошенкові, який зі своїм військом

перебуває в Чигирині, обложеному військами

князя Ґріґорія Ромодановського й Івана Самойловича

Здоровья доброго желаю. Николи я не надеялся, чтоб толь великого манархи

салтанова величества объявление монаршее было отменно. Понеже мне во всяких

случаях помочь и оборону обещевали, // а я, по се время ожидая, ничего по се время

дождатца не могу против наших неприятелей; и не токмо помочи, но и ведомости от

салтана никакой не имею. А ныне я в осаде другую неделю и все в великом сомнении,

2М

РГАДА, ф. 79, оп. 1, кн. 166, л. 545-545об.

229

Collectanea... Т. II. S. 120.

391

Микола Крикун

потому что не токмо от Черкас, но и от поля зашед, неприятель все окружил и хлеб

отнял, и все животы наши совершенно уже утеряли есмы. И имеем в обороне великую

докуку и работу от неприятеля, потому что, со всех сторон шанцы уже близь города

поставив, приступами беспрестанными и стрелянием и огненными гранатами великую

налогу чинит. Я с войском, при мне будучим, не теряю надежды в милости божией и

в обороне салтановой противлюсь // крепко. Но уже и сил нам не остает против толь

тяжких сил неприятелских. В другой ряд уж то пишем ис столь тяжкие осады. Не знаю,

доходят ли наши листы и посланцы. То объявив, прошу: доступи до везиря и о том нашем

опасении имянно возвести, что то правда есть, о чем я пишу, и докучай, чтоб, буде не

сам хан с войсками, хотяй хто иной вождь знатной с скорую пришол помочию. Я чаю,

кой час помочь придет, тот час неприятель в своих замыслех испужаетца, и надеюсь, что

своего здоровья не унесли б. И было бы то з бесмертною славою салтанова величества.

А буде не будет в несколких днях скорой помочи, то я, обманут милостию // и обороною

салтановою, многожды объявленною, не ведаю, что буду делать в толь великом опастве.

И объяви мне, естли чего надеетца крайнею ведомостью; буде похотят дать помочь, чтоб

давали как скоряє, докучай без всякого замедления.

РПВ году ис Чигирина июля в Лд. АХОД г.

Российский государственный архив древних актов (Москва), ф. 79 (Сношения России с

Польшей), оп. 1, кн. 166, л. 549 об. - 551. Копія (переклад з української на російську, зроблений у

Малоросійському приказі).

Згін населення з Правобережної України

в Лівобережну 1711-1712 років

(До питання про політику Петра І

стосовно України)

В історії України чимало важливих подій, про які відомо тільки те, що

вони були. Серед них і згін населення з Правобережної України в Лівобережну,

здійснений за наказом Петра І у 1711-1712 рр. Згадки про цю подію в окремих

працях дають лише загальне уявлення про неї

, а вона вимагає спеціяльного

дослідження. Вивчення її дозволить краще зрозуміти тодішню політику Росії щодо

України, зокрема політичні процеси, пов’язані з питанням про Правобережну

Україну, які точилися протягом кількох років після Полтавської битви

История Русов или Малой России. Сочинение Г. Конисского, архиепископа Белорусского.

К., 1991 (репринт видання 1846 р.). С. 223 (тут згін датований тільки 1711 р.); Маркевич Н.

История Малороссии. М., 1842. Т. 2. С. 540; Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России.

От водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. К., 1993. С. 418 (репринт

видання 1903 р.); Кулиш П. Записки о Южной Руси. СПб., 1856. Т. 1. С. 82,83 (автор помилково

твердить, що згін здійснив гетьман Іван Скоропадський 1711 р. після підписання Прутського

мирного договору); Костомаров Н. И. Историческое значение южнорусского народного

песенного творчества 11Его же. Собр. соч. Исторические монографии и исследования. СПб.,

1905. Кн. VIH. Т. XXI. С. 870; Антонович В. Содержание актов о козаках на правой стороне

Днепра // Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною коммиссиею для разбора

древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-губернаторе

(далі - Архив ЮЗР). К., 1868. Ч. III. Т. 2: Акты о козаках (1679-1716). С. 191-193; Кама

нин И. Из истории международных отношений Польши и России // Киевская старина. 1882.

Т. ІИ. С. 48; Волк-Карачаевский В. В. Борьба Польши с козачеством во второй половине

XVII и начале XVIII века // Университетские известия. К., 1899. № 4. С. 359, 360; Слабчен-

ко М.Е. Малорусский полк в административном отношении (Историко-юридический очерк).

Одесса, 1909. С. 29\ Дорошенко Д. Нарис історії України. К., 1991 (репринт видань 1933 і

1966 рр.). Т. 2 (Від половини XVII ст.). С. 157 (автор неправильно датує подію передоднем

Прутського мирного договору 1711 р.); Крупницъкий Б. Гетьман Пилип Орлик (1672-1742).

Огляд його політичної діяльности. Варшава, 1937. С. 71; Полонська-Василенко Н. Історія

України. К., 1993 (репринт видання 1976 р.). Т. 2: Від середини XVII століття до 1923 року.

С. 145,146; Сергіенко Г. Я. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку

XVUI ст. К., 1963. С. 199 (автор неправильно твердить, ніби згін тривав кілька років);

Артамонов В. А. Россия и Речь Посполитая после Полтавской победы (1709-1714). М., 1990.

С. 100, 116, 180; Смолій В. А., Гуржій О. /. Як і коли почала формуватися українська нація.

К., 1991. С. 20; Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej wobec sprawy Ukrainy na przełomie

XVII-XVIII w. Wrocław; Warszawa; Kraków, 1963. S. 252, 253.

393

Микола Крикун

1709 р. Більша частина джерел, на яких ґрунтована ця розвідка, видана в останній

чверті XVIII-XX ст., але досі науковці, котрі писали про згін 1711-1712 рр., їх

майже не використовували

. Опрацьовані неопубліковані матеріяли виявлені

здебільшого в Російському державному архіві давніх актів (Москва)

, окре

мі - в рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника

НАН України

та інших рукописних зібраннях. Разом видані й невидані джере

ла - це великий масив документів, у якому переважає офіційне листування Пет

ра І, різних російських урядовців та гетьмана Івана Скоропадського, решта - це

донесення російських послів із Константинополя, міжнародні договори, листи

гетьмана Пилипа Орлика, відомості про стан землеволодінь тощо. Джерела й

література дають змогу більш-менш докладно розглянути майже всі питання, так

чи так пов’язані з досліджуваними подіями 1711-1712 рр.

* * *

Масовий згін населення з Правобережжя на Лівобережжя у 1711-1712 рр.

хронологічно був другим в історії цих земель. Перший навесні 1679 р. за наказом

московського уряду здійснило лівобережне козацьке військо після Чигиринського

походу турецько-татарського війська 1678 р., - щоб не дати утвердитися на

Правобережжі залежному від Порти гетьманові Юрію Хмельницькому. Як пише

Микола Костомаров, щоб у нього не було змоги «мати підданих, з яких він міг

набирати собі військову силу і посилати її на лівий бік Дніпра»

. У той час було

переведено населення з усіх 11 правобережних полків

Основні публікації цих джерел: Письма к государю императору Петру Великому от генерал

фельдмаршала... графа Бориса Петровича Шереметева. Москва, 1778-1779. Ч. 3-4 (далі -

Письма... от... Шереметева...); Материалы для отечественной истории / Издал М. Судиенко.

К., 1855. Т. II: Письма к гетману Скороп адском у; Сборник Императорского русского

исторического общества. СПб., 1878. Т. 25: Переписка императора Петра I с графом Б. П. Ше

реметевым (далі - Сборник...); Война с Турцией 1711 года (Прутская операция). Материалы

/ Издал А. 3. Мышлаевский // Сборник военно-исторических материалов. СПб., 1898.

Вып. 12; Фельдмаршал граф Б. П. Шереметев. Военно-походный журнал 1711 и 1712 гг. /

Издание Военно-Ученого Комитета Главного штаба. Под редакцией... А. 3. Мышлаевского.

СПб., 1898 (далі - Военно-походный журнал...); Письма и бумаги императора Петра Великого.

М., 1962-1992. Т. 11 (вып. 1-2), 12 (вып. 1-2), 13 (вып. 1).

Российский государственный архив древних актов (Москва; далі - РГАДА), ф. 9 (Кабинет

Петра Великого), 11 (Материалы разных политических деятелей), 79 (Сношения с Польшей),

89 (Сношения с Турцией), 124 (Малороссийские дела).

ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф.ЮЗ (Архів Сапєгів).

Костомаров Н. И. Руина. Гетманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича.

Историческая монография 1663-1687 гг. II Его же. Собр. соч. Исторические монографии и

исследования. 1905. Кн. VI. Т. XV. С. 317.

Там само. С. 317-324. Зазначивши, що 1679 р. було зігнано 11 полків, Костомаров не вказує,

які саме. Це були Черкаський, Канівський, Білоцерківский, Корсунський, Брацлавський,

394

11. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711-1712 років

Згін, про який ітиметься в цій розвідці, мав свою передісторію. Він був

складником політичного процесу, який почався з поразки Івана Мазепи й Карла

XII під Полтавою в червні 1709 р.

* Полтавська битва знаменувала поворот у

воєнно-політичних відносинах у Східній і так само в Північній Европі: вплив

Швеції помітно зменшився, зате зросла могутність Росії - країни-переможиці

«Москва, - пише знавець політичної ситуації у Східній Европі початку XVIII

ст. Борис Крупницький, - ставала в ряди першорядних європейських держав:

вона виростала на силі не тільки на півночі - супроти шведів, але також і на

півдні - супроти турків. Зайнявши Правобережну Україну

* та безконтрольно

розпоряджаючи в Польщі, Петро І ставив під загрозу васальні володіння

Туреччини в Східній Європі. Крим, Молдавія та Валахія робилися безпосередніми

сусідами московського царя. Політична рівновага на Сході Європи рішуче

переходила на бік Москви... Обставини вимагали від Туреччини активнішої,

Уманський, Кальницький, Подільський, Паволоцький, Торговицький і Чигиринський полки,

їхній повний перелік відомий під 1674 р.: перші десять із цих полків у березні 1674 р. присягнули

в Переяславі на підданство Росії, а Чигиринський полк на той час підтримував гетьмана Петра

Дорошенка (Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в государственной

коллегии иностранных дел. М., 1828. Ч. IV. Док. 93; Полное собрание законов Российской

империи (далі - ПСЗРИ). Собрание 1-е. СПб., 1830. Т. I. Док. 573; ИловайскийД. М. История

России. М., 1905. Т. 5: Алексей Михайлович и его ближайшие преемники. С. 380. (Дмітрій

Іловайський до числа правобережних полків, які присягнули на підданство Росії, зараховує

і Могилівський полк, не зауваживши, що поняття «Подільський полк» і «Могилівський

полк» стосуються тієї самої території). Слід мати на увазі, що 1679 р. Подільського полку

не було. Про згін 1679 р. див. також: БагалейД. И. Очерки из истории колонизации и быта

степной окраины Московского государства. М., 1887. Т. I: История колонизации. С. 407. Не

такий масовий порівняно з 1679-м і 1711-1712 рр. згін із Правобережжя на Лівобережжя був

проведений 1704 р. Тоді, за свідченням сучасника, польського хроніста Еразма Отвіновського,

за взаємною згодою Петра І і польського короля Августа II гетьман Іван Мазепа зганяв з

«Брацлавської України» населення, «наче бидло» (Otwinowski Е. Dzieje Polski pod pan

owaniem Augusta II od roku 1696-1728. Kraków, 1849. S. 63, 64). Це було зроблено, щоб

припинити козацьке «свавілля» на Правобережжі, яке очолював білоцерківський полковник

Семен Палій. Під час цієї акції Палія заарештували, згодом позбавили полковництва і віддали

на розправу царським властям. Слід також пам’ятати, що в період Руїни (60-80-ті роки

XVII ст.) відбувалися й більш або менш масові добровільні переселення з Правобережжя на

Лівобережжя, особливо ж масові були 1674-го і 1675 рр., коли люди тікали від польського

війська (Костомаров Н. И. Руина... С. 259-261. Див. також: Крикун М. Г. З історії міграцій

населення на Україні в другій половині XVII ст. // Вісник Львівського університету. Серія

історична. 1973. Вип. 9. С. 78-89).

'* Тут і далі всі дати, крім спеціяльних застережень, наводяться за старим стилем.

Артамонов В. А. Россия и Речь Посполитая... С. 30.

* 1704 року внаслідок придушення Паліївщини.

395

Микола Крикун

рішучішої політики. Таким чином для Карла XII й Пилипа Орлика

* ...самими

подіями була підготовлена доріжка до розуму й серця турецького султана. Вони

це, звичайно, й використали, спираючися на зручну дипломатію французького

резидента в Царгороді Дезаєра

* та польського представника інтересів Станіслава

Лєщинського

*... Вдалося штовхнути Туреччину на той крок, що, безперечно,

відповідав її державним інтересам»

Карл XII, котрий після Полтави, як згодом виявилося, надовго осів у Бендерах

у Молдавії, за всяку ціну прагнув схилити султана до війни з Росією. І йому

це при сприянні французів вдалося. 20 листопада 1710 р. Порта оголосила Росії

війну, причому найважливішими аргументами в ноті російському урядові були

агресія проти Речі Посполитої й окупація Правобережної України. Турецька нота

вимагала, щоб російські війська покинули і Польщу, і Правобережжя

. Після

оголошення війни Росії, - зазначає Борис Крупницький, - «стало можливим

проведення в життя тих планів, що, безперечно, плекалися й Карлом XII, і Пи

липом Орликом на протязі цілого 1710 р. Бо Карло ХП ... не думав залишити

... боротьби на Сході Европи. Польща й Україна грали й тепер поважну роль

в його політичних комбінаціях. Ще тоді, коли позиція Туреччини не була

ясною, задумана була широка операція, що мала на меті закріплення України

за Орликом та Польщі за Станіславом Лєщинським. Правобережна Україна, а

почасти й Лівобережжя та Слобожанщина, мали стати тереном акції, що, в разі

успіху, повинна була бути поширена й на Польщу. Проектувався не якийсь наїзд

чи виправа для ослаблення ворога та руйнації потрібних йому воєнних засобів,

але опанування хоч частини тих територій, що на них претендувалося. Звичайно,

що турки, оскільки вони зважилися воювати, нічого не могли мати проти такої

операції, що давала їм готовий плацдарм на чужій території для дальшої боротьби

'* Пилип Орлик, обраний після смерти Івана Мазепи козацьким гетьманом, був послідовним

союзником Карла XII.

‘ Дезайєр П’єр Пюшо (Desailleurs Pierre Puchot) - французький резидент у Константинополі

на початку XVIII ст. У той час Франція вела антиросійську дипломатію і підбурювала турецькі

владні кола проти Росії.

‘ Станіслав Лєщинський - польський король (1704-1712, 1733-1736). У 1704-1706 рр.

посідав королівський престол одночасно з Августом II, а в 1733-1736 рр. - одночасно з

Августом III. Під час першого королювання завжди виступав на боці Карла XII, який 1704 р.,

спираючись на частину польської шляхти, домігся для нього королівського престолу.

* Крупницький Б. Пилип Орлик на Правобережній Україні в 1711 р. (на підставі нових даних)

// За державність. Матеріали до історії Війська Українського. Каліш, 1934. 36. 4. С. 173; див.

також: Perdenia J. Stanowisko... S. 249,250.

Perdenia J. Stanowisko... S. 250.

396

II. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711-1712 років

з москалями. З цього погляду політика Туреччини, татар, шведського короля,

Станіслава Лєщинського й Орлика йшли по одній лінії»

Похід на Україну з півдня, який Карл XII задумав ще восени 1710 р., мав би

також примусити Петра І в умовах війни з Туреччиною «напружити свої сили

на Сході й ослабити їх у Польщі та в остзейських провінціях*... Україна була

для нього скоріше тереном, на якім мали відбутися рішаючі бої за Польщу та за

поворот утрачених після Полтави... позицій»

. У цьому поході Правобережна

Україна мала послужити головним плацдармом для досягнення Карлом XII

його цілей

. Ось чому шведський король під час задуманого походу проти

Росії основні військові сили, які були в його розпорядженні, спрямував на

Правобережжя: це були козаки на чолі з Пилипом Орликом, які перебували при

ньому в Бендерах, буджацькі (білогородські) і ногайські татари та польський

загін на чолі з київським воєводою Юзефом Потоцьким, який виступав на боці

Станіслава Лєщинського. Похід на Правобережжя в лютому-квітні 1711 р. для

Пилипа Орлика, котрий відповідав за нього перед Карлом XII, закінчився повним

провалом, хоча довший час такий результат важко було передбачити. Орлик,

якого підтримувала більшість правобережного козацтва і цивільного населення,

легко просувався в київському напрямі, але невдала облога Білої Церкви, де

міцно засіла російська залога, відвернула від нього татарські загони. Татари

самовільно повернули додому через Правобережжя, грабуючи на своєму шляху

місцеве населення і забираючи багатьох у полон

Політичні наслідки походу на Правобережжя для Пилипа Орлика були дуже

сумні. Відчутного, якщо не нищівного, удару зазнала справа створення незалежної

України. Гірко також було гетьманові усвідомлювати, що «нічого не принесла

Крупницький Б. Пилип Орлик... С. 173, 174.

' Остзейські провінції - землі у Латвії й Естонії, які на початку XVIII ст. Росія відвоювала

у Швеції.

" Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик... С. 30, 31.

Там само. С. ЗО.

Про цей похід див.: Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик... С. 43-53; Його ж. Пилип

Орлик... С. 172-189, атакож: Костомаровы. И. Мазепинцы 11 Его же. Собр. соч. Исторические

монографии и исследования. Кн. VI. Т. XVI. С. 738-741; Антонович В. Содержание актов...

С. 187, 188; Яворницький Д. 1. Історія запорозьких козаків: У 3 т. К., 1991. Т. 3. С. 369-

372; Артамонов В. А. Россия и Речь Посполитая... С. 52-54; Feldman J. Polska a sprawa

wschodnia. 1709-1714. Kraków, 1926. S. 61, 62. Опис цього походу читаємо в листі Пилипа

Орлика до Карла XII, написаному невдовзі після нього (Переписка и другие бумаги шведского

короля Карла XII, польского Станислава Лещинского, татарского хана, турецкого султана,

генерального писаря Филиппа Орлика, киевского воеводы Иосифа Потоцкого, на латинском

и польском языках / Издал О. Бодянский. М., 1847. С. 38-41 (далі - Переписка...).

397

Микола Крикун

ця операція козацтву і населенню Правобережної України, крім руїни. Отака...

була заплата за щиру прихильність і довір’я до нового українського гетьмана.

Нелегко було загоїти рани, понесені татарським своєвіллям на Правобережжі,

а ще тяжче було надіятися на підтримку правобережного козацтва після такої

катастрофи. І тут шанси П. Орлика падали майже до нуля»

Російські владники уважно стежили за цим походом

. Московське військо,

підтримане лівобережним козацьким військом, попервах лише чинило опір

Орликові, а згодом перейшло в наступ і рішуче переслідувало і безпосередніх

учасників походу, і тих представників правобережної козацької старшини, хто

допомагав гетьманові. Царя і його оточення надзвичайно вразило те, що Орлика

вітало населення Правобережної України, яку вони розглядали як стратегічно

важливий для Росії регіон, як своєрідний плацдарм для боротьби з Туреччиною,

з якого вони планували захопити її володіння в північному Приазов’ї і

Причорномор’ї.

* * *

На час згону 1711-1712 рр. Правобережжя адміністративно ділилося на

сім полків, підконтрольних Росії і якоюсь мірою Іванові Скоропадському. На

території Київського воєводства їх було п’ять (Білоцерківський, Богуславський,

Канівський, Корсунський і Чигиринський) і два - на території Брацлавського

воєводства (Брацлавський та Уманський)

. Ці сім полків охоплювали територію

Брацлавського і південної частини Київського воєводства (див. карту). У зга

даному вище листі Пилипа Орлика до Карла XII (див. посилання 13), крім цих семи,

названі ще Кальницький і Торговицький

полки (на території Брацлавського

воєводства), але інші тогочасні джерела їх існування не підтверджують. Такий

поділ на сім полків склався раніше, щонайпізніше - напередодні Полтавської

битви

. Матеріялів, які дозволили хоча б приблизно локалізувати кожен із семи

Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик... С. 55, 56.

Листування й донесення російських урядовців та Івана Скоропадського, які стосуються

цього походу: Материалы... Т. II. С. 52; Война с Турцией... С. 12, 13,47,49,55,69,70,72-74,

78,79,81-83,85,94,229-231,329; Письма и бумаги... 1962. Т. 11. Вып. 1.С. 73,74,216.

Война с Турцией... С. 62, 73, 79, 81, 83, 107, 230, 259, 313; Военно-походный журнал...

С. 104; Письма и бумаги... 1964. Т. 11. Вып. 2. С. 718,719 (у предметному покажчику).

Переписка... С. 40,41.

Напередодні Полтавської битви Володимир Антонович називає сім правобережних

полків, із яких шість - ті самі, що наведені вище, а замість Канівського полку він називає

Могилівський

(Антонович В. Б. Содержание актов... С. 179). Учений припустився помилки:

Могилівського полку 1709 р. не могло бути хоча б тому, що на той час місто Могилів із

належною до нього маєтковою територією в складі Подільського воєводства контролювала

Річ Посполита. Про те, що перед Полтавською битвою полковий поділ на Правобережжі був

398

11. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711-1712 років

полків, виявити не вдалося. Загальне уявлення про їхнє розташування дають міста,

від яких названі полки. Якоюсь мірою тут може стати в пригоді карта, розроблена

Іваном Крип’якевичем; вона відображає козацький адміністративний устрій

українських земель, які у 1648-1654 рр. контролював Богдан Хмельницький

На жаль, із джерел невідомо також, на які сотні поділялися полки.

Стосовно перших місяців 1711 р. вдалося встановити п’ятьох із семи право

бережних полковників. Двоє з них - богуславський Самусь (Самійло Іванович)

і корсунський Андрій Кандиба. До речі, саме вони та двоє «безіменних» (уман

ський і канівський) трималися Пилипа Орлика під час його походу 1711 р. на

Правобережжя. Після відступу гетьмана їх схопили російські війська

, і на

тому їхнє полковництво скінчилося

. Імена богуславського, корсунського,

канівського й уманського полковників напередодні і під час згону встановити

не вдалося. Троє інших полковників - це білоцерківський Антін Танський,

чигиринський Гнат Ґалаґан та брацлавський Григорій (Григораш) Іваненко. Під

час Орликового походу і після нього вони виступали на боці Росії. Вони ж були

активними виконавцями царського указу про примусове переселення з правого

берега Дніпра на лівий, тому є сенс розповісти про них більше.

Антін Танський (рік народження невідомий - 1734), за сімейним переказом,

був вихідцем із Молдавії. У 70-х роках XVII ст. разом із батьком переселився

на територію Війська Запорозького, підпорядковану гетьманові «обох берегів

Дніпра». Одружився 1677 р. з донькою Семена Палія Марією, а 1704 р. від тестя

таким самим, як і на момент згону 1711-1712 рр., може свідчити перелік, хай і неповний,

тамтешніх козацьких полковників, котрі після битви залишилися вірні російському цареві.

То були корсунський, брацлавський, чигиринський, богуславський і білоцерківський

полковники (Труды Императорского Русского военно-исторического общества. СПб., 1909.

Т. 3: Документы Северной войны. Полтавский период (ноябрь 1708 - июнь 1709) / Под общим

руководством А. К. Баиова, редактировал Н. JI. Юнаков. С. 214, 216, 221-223). Не згадано

канівського й уманського полковників, але вважати, що відповідних полків не було, немає

підстав.

Крип’якевич /. П. Адміністративний поділ України 1648-1654 рр. // Історичні, джерела та

їх використання. К., 1966. Вип. 2. Карта.

Война с Турцией... С. 73, 79, 82, 83,329.

Про Самуся див.: Polski Słownik Biograficzny. Wrocław; Warszawa; Kraków, 1993. Т. XXXIV.

S. 451-454. Автор статті про Самуся в цьому виданні 3. Фрас безпідставно стверджує, що цей

полковник підчас походу Пилипа Орлика на Правобережжя був вірним Петру І, а 1713 року (!)

перейшов зі своїм Богуславським полком на Лівобережжя (Ibid. S. 453). Про Андрія Кандибу

див.: Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории заселения,

землевладения и управления. К., 1893. Т. 2: Полк Нежинский. С. 187-189. Тут не сказано,

що Андрій Кандиба, якого 1711 р. схопили росіяни, був сйме корсунським полковником, але

з контексту випливає, що він був ним під час походу Пилипа Орлика на Правобережжя.

399

Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII - на початку XVIII століття

Подождите немного. Документ загружается.