Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII - на початку XVIII століття
Подождите немного. Документ загружается.
Микола Крикун
зменшилося. Сам Орлик у згаданому листі до Карла XII з гіркотою визнав, що
його союзники татари полонили багато тисяч («tot millia») правобережців і
чимало розігнали
125
. Багато правобережних жителів розбіглося уже після цього
походу, уникаючи репресій з боку російського війська за підтримку Орлика.
Наслідки цього відбито у подорожніх враженнях датського посланника при
Пєтрі І Юста Юля, котрий улітку 1711р. побував на Правобережжі (запис від 22
липня): шлях від Києва до Немирова пролягає через «пустий край», де «ні за які
гроші не можна нічого роздобути»
126
.
Певне уявлення про масштаби втеч на Правобережжі взимку і навесні 1711р.
дає фрагмент із донесення Міхаіла Ґоліцина Петру І від 19 травня того самого
року з Брацлава: «коликое число было предложено посланным полковникам
(російського війська. - М. К.) з здешней Украины собрать провианта, а имянно
13000 четвертей
127
, ныне оные пишут, что толикого числа ни по которому образу
собрать не могут, понеже из многих мест здешние жители разбежались и все
пусто»
128
. Про велику кількість утікачів із правобережних поселень свідчить
також «Известие, что обретается в магазейнах провианту налицо». Цей документ
був доданий до «пунктов» Шерємєтєва, і з нього Ренне знав, скільки провіянту
для його корпусу є в «магазейнах» Правобережжя. Документ цікавий тим, що
фіксує кількість провіянту, зібраного з населення і взятого по втікачах («после
беглецов») у Корсунському, Канівському, Богуславському і Чигиринському
полках. Усього зібраного провіянту було (у четях
129
): жита - 525, вівса та ячме
ню - 336, борошна -172; а взятого по втікачах (теж у четях): жита - 1228, пшени
ці - 150, ячменю - 176
130
. Як бачимо, більшу частину провіянту в «магазейны»
«поставили» втікачі, а оскільки провіянту було чимало, то можна гадати, що й
самих утікачів було дуже багато.
125
Переписка... С. 40.
126
Записки Юста Юля, датского посланника при Петре Великом (1709-1711) / Перевод
с датского Ю. Н. Щербачева // Чтения в Императорском обществе истории и древностей
российских при Московском университете. М., 1899. Кн. 3 (190). 3: Материалы иностранные.
С. 354. Про Немирів, де до згону з весни 1711 р. постійно перебувало російське військо і
звідки, як відомо, Ренне повинен був почати сам згін і таки почав, датчанин писав: «невеличке
місто», «пустинне місто із здебільшого зруйнованими домами» (Там само).
127
У першій половині XVIII ст. чверть - міра сипучих речовин, яка дорівнювала 8 пудам
(КаменцеваЕ. И., Устюгов Н. В. Русская метрология. 2-е изд. М., 1975. С. 111).
128
Война с Турцией... С. 103.
129
Четь - те саме, що чверть (Энциклопедический словарь / Издатели Ф. А. Брокгауз, И. А.
Ефрон. 1903. Т. 38а. С. 736).
130
Военно-походный журнал... С. 108,109.
420
11. Згін населення з Правобережної У країни в Лівобережну 1711-1712 років
Припущення, що напередодні згону на означеній території проживало куди
більше, ніж 125 тис. осіб, підтверджують відомості про тодішню залюдненість
36 поселень у південній частині Київського повіту на теренах Корсунського і,
можливо, Чигиринського полків. Відомості містить документ під назвою «Соп-
notatia»
131
(тут: «зведення», «повідомлення»), складений у грудні 1714 р. (див.
публікацію документа в додатку). Усі 36 поселень у документі (далі - «Конотація»)
названо Корсунським староством, але багато з них належали не до Корсунського,
а до Звенигородського староства та приватних маєтків (Смілянської і Лисянської
волостей), якими, як і Корсунським староством, на кінець 1714 р. володів великий
коронний хорунжий Александр Ян Яблоновський, на чиє прохання було складено
«Конотацію». Фактично ж цими маєтками у той час володів Адам Міколай
Сєнявський, котрий незадовго перед тим відкупив їх у Яблоновського. У листі
до Петра І від 8 січня (н. ст.) 1712 р. Сєнявський, очевидно, ще нічого не знаючи
про згін, просив видати свій указ, який дозволив йому би зібрати прибутки з
цього староства
132
.
Упорядники документа (комісари) подали відомості про залюдненість
поселень не лише на момент складання «Конотації», а й на час перед самим
згоном. Згін вони описують надто загально, причому в преамбулі документа і в
приписці до нього зазначено, що цією акцією керував полковник Антін Танський.
За словами комісарів, про все це їм розповіли «під присягою отамани», тобто
старости поселень. Серед них було (хоча в документі про це не сказано) чимало
тих, хто жив тут перед примусовим виселенням і був його очевидцем: на таку
думку наводить отримана комісарами інформація про стан «староства» на час
згону.
Згін у «Конотації» датований 1711 р. Зважаючи на викладені вище факти,
можна стверджувати, що насправді тут ішлося про початок згону, який припадає
на самий кінець 1711 р. (за новим стилем - на першу декаду січня 1712 р.). Стан
залюднености в «Конотації» напередодні згону наведений за кількістю димів
(«podymia»), тобто житлових будівель: за свідченнями отаманів, у 36 поселеннях
«староства» їх нараховувалося 5554, зокрема у 12 містах і містечках - 4020,
у 24 селах - 1534
133
. Якщо помножити це в середньому на п’ять, виходить,
131
ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 103, тека 46 Id, № 3679, арк. 1-2.
132
РГАДА, ф. 11, оп. 1, д. 7, л. 35-36 (оригінал польською мовою); ф. 79, 1712 г., № 5,
л. З-Зоб. (копія російською мовою).
133
Схоже, «Конотація» послужила підставою для такого твердження у претензіях, які 1738 р.
висунула до Росії прикордонна судова комісія Київського воєводства: «Танський, покидаючи
місто Білу Церкву, взявши людей до шести тисяч («па sześć tysięcy») господарів від Фастова з
усієї України, за Дніпро запровадив («zagarnął»), і жодної компенсації за це Речі Посполитій не
було дано» (Истомин М. Из истории международных отношений Польши и России И Сборник
исторических материалов, извлеченных из древних актовых книг Киевского Центрального
421
Микола Крикун
що перед згоном тут проживало приблизно 27,8 тисяч населення. Напевно,
ця цифра охоплює не тільки міщан і селян, а й козаків. Ці поселення займали
площу приблизно 5 тис. кв. км, в середньому на 1 кв. км припадає 5,56 особи.
Поширивши цей показник на всю територію, де здійснювався згін (35,5 тис.
кв. км), дізнаємося, що перед його початком населення тут могло становити
197 тис. осіб. Можливо, і це ще не остаточна цифра, бо надто вже малою видається
середня густота населення цього краю, на основі якої виведено число 197 тис.
До того ж «Конотація» не врахувала тих поселень на означеній території, які
1714 р. не належали Яблоновському.
Яку частину цього населення перегнали за Дніпро, можнатільки здогадуватися.
«За підрахунками польського уряду, - пише Іван Каманін, не посилаючись на
джерело, - відповідно до царського указу від 23 вересня 1711р., було переведено
на Лівобережжя Дніпра понад 100 тис. душ»
134
. Якщо в семи полках перед згоном
проживало не менше 197 тис. осіб, то слід визнати, що переселено було набагато
більше, ніж 100 тисяч, бо після того край просто знелюднів. Ось кілька відгуків
сучасників. 10 березня 1712 р. Пилип Орлик доносив великому турецькому
візирові з Бендер: російські війська («Mości») покинули Правобережну Україну
«жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену»
135
.20 листопада того
самого року Іван Скоропадський писав Ґавріілу Ґоловкіну з Глухова: за царським
указом 1711р., «н"Ькоторіе од армеи его величества оставшіеся полки, тамобочной
Украины жителей на сей бок Днепра в Малую Россію перепровадивши, оставили
оную пусту»
136
. У листі Адама Міколая Сєнявського до Боріса Шерємєтєва від
7 червня (н. ст.) 1713 р. зі Львова читаємо: Росія повернула Польщі Правобережжя
«зруйнованим і безлюдним» («wybrany z ludzi»)
137
. Марцін Каліновський
Архива при Университете св. Владимира И. Каманиным и М. Истоминым. К., 1890. Вып.
1. С. 95). М. Істомін переклав цей фрагмент російською (Там само. С. 91) не зовсім точно,
зокрема, «gospodarzów» він передає як «человек». Це саме, але без зазначення дати висунутих
претензій, див.: Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 591. S. 183 (Тут
після слів про компенсацію сказано, що Речі Посполитій «цих людей не було повернуто»). У
цитованому твердженні, без сумніву, йдеться про згін 1711-1712 рр. Те, що цифри виселених
за Дніпро «господарів», подані в «Конотації» і в претензіях, дуже близькі, наводить на думку,
що «Конотація» могла послужити джерелом для цього твердження у претензіях.
134
Каманин И. Из истории... С. 48. Далі в цій праці І. Каманін ще раз згадує про цих 100 тис.
осіб, але дещо інакше, знову не посилаючись на джерело: 1764 року, - пише він, - польські
прикордонні комісари повідомили королю про 100 тисяч людей, які «переселені були силоміць
у східну Україну після козацьких війн на Київщині» (Там само. С. 49). Тут: козацькі вій
ни - козацьке повстання на Правобережній Україні 1702-1704 рр., а «після», мабуть, означає
час згону 1711-1712 рр.
135
Переписка... С. 59: immani ас illicito desertam, incineratam depopulatamque.
136
РГАДА, ф. 124, 1712 г., № 4, л. 129 (оригінал), 43 (копія).
137
Там само. Ф. 11, оп. 1, № 77, л. 61 об.
422
11. Згін населення з Правобережної У країни в Лівобережну 1711-1712 років
15-16лютого(н. ст.) 1714р. з Немирова повідомляв Сєнявському: правобережний
край настільки знелюднений («depeuplee») і зруйнований, що там неможливо
тримати військо
138
. У документі від 25 листопада 1714 р., який походить зі шля
хетського середовища Київського воєводства, згадано про знелюднення («de
populationem») краю внаслідок того, що звідси «Москва всіх людей забрала
за Дніпро»
139
. Хроніст часів правління в Польщі короля Августа II Еразм Отві-
новський свідчить: Пьотр І «повністю вигнав («sprowadził») людей із Брацлав-
ської України»
140
.
Із «Конотації» випливає, що виконавці згону не обмежувалися тільки
виселенням. Як від них і вимагалося (згадаймо «пункты» Боріса Шерємєтєва
для генерала Ренне), вони руйнували і палили господарства правобережців
(насамперед житло), щоб вигнанці не могли повернутися назад, реквізували
худобу, збіжжя, «вибивали» пасіки, одним словом, поводилися брутально,
особливо, мабуть, щодо тих, хто ухилявся переходити за Дніпро (див. додаток).
Усе це зафіксовано також у скарзі шляхтича Київського воєводства, що її
25 квітня 1716 р. внесли в місцеву гродську книгу. Тут читаємо: «виходячи з
України за Дніпро, козаки всі маєтки - міста, містечка і села - дощенту («fundi
tus») руйнували, худобу, коней й тому подібне («et id genus») забирали, палили й
дотла спустошували»
141
. Ці дії могли приписати козакам, якщо зважити, яку роль
у згоні відіграв Білоцерківський полк на чолі з Антоном Танським.
Тих, хто під будь-яким приводом ухилявся переселятися за Дніпро, було
чимало. Багатьом із них, справді, вдавалося уникнути висилки. Про це свідчить,
наприклад, такий фрагмент з уже згаданого листа Івана Скоропадського до
Ґаврііла Ґоловкіна від 20 листопада 1712 р. з Глухова: «многіе тамошніе ж
(правобережні. - М. К.) жителі по скритых місцах под час того перепроваженя»
поховалися
142
. А тепер, пише гетьман, ці «утаившіеся» «на прежных своих
жилищах селятся»
|42а
. Частину тих, хто залишався, переважно недалеко від
правого берега Дніпра, все одно виселяли за Дніпро. Тут особливо відзначився
Антін Танський. 23 жовтня (н. ст.) 1712 р. Адам Міколай Сєнявський писав
Борісу Шерємєтєву, що Танський чинить напади в районі Білої Церкви, грабує
місцевих жителів і виганяє («zagania») їх силоміць до своєї «слободи» поблизу
Києва. Про це, каже Сєнявський, він уже повідомляв київському губернаторові
138
Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик... С. 106.
139
Архив ЮЗР. Ч. III. Т. 2. С. 778.
140
Otwinowski Е. Dzieje Polski... S. 187.
141
Архив ЮЗР. Ч. Ш. Т. 2. С. 782.
142
РГАДА, ф. 124, 1712 г., № 4, л. 129 (оригінал), 43 (копія).
І42і,
Там само. Тут «жилища» означає не тільки оселі, а й місця, які після виселення пере
творилися на згарища.
423
Микола Крикун
Дмітрію Ґоліцину
143
. А в «Конотації» читаємо, що Танський «не один раз («піе
tylko raz») руйнував і палив» маєтки, про які в ній ідеться; кожного разу його
загони тутешніх місцевих людей грабували, мучили і виводили («zabierał») (див.
додаток).
Царська адміністрація належно відзначила участь Танського у згоні і його
попередню вірну службу. Після смерти київського полковника Федора Вольського
Боріс Шерємєтєв у листі до Івана Скоропадського від 5 березня 1712 р. замовив
слово за Танського, щоб тому надали київське (замість утраченого внаслідок
переселення білоцерківського) полковництво. Шерємєтєв указав, зокрема, на
користь від цього: ставши київським полковником, Антін Танський «бы мог всех
тамошних (очевидно, з його Білоцерківського полку. -М. К.) жителей переместить
с собою (на територію Київського полку. - М. К.), что, я разумею, им и приятно
б было, что их не оставляют, и могли б, на то смотря, другие (переселенці з
інших правобережних полків. - М. К.) в верности поступать»
144
. Царським
указом на початку червня 1712 р. Антона Танського було призначено київським
полковником
145
. 20 серпня гетьман видав універсал, у якому повідомив про це і
про те, що він вручив Танському відповідні полковницькі ознаки
146
. 22 серпня
Іван Скоропадський написав Ґавріілу Ґоловкіну: «Объявляю..., же я, приводячи
монаршій царского величества указ, от вашего сіательства до мн"Ь присланный,
к дЬйствителному совершенству оставшійся по умершом Федору Волском
полковничества Кіевского ваканс при общности всей того полку старшины
и некоторого значного товариства бывшому б-Ьлоцерковскому полковнику
Танскому вручилем»
147
. До речі, сподівання Шерємєтєва частково справдилися:
відомо, правда, тільки зі слів Танського, що він на території Київського полку
оселив козаків («полчан») Білоцерківського полку
148
.
143
Там само. Ф. 11, оп. 1, д. 77, л. 37-37об.
144
Материалы... Т. II. С. 350.
145
Про це Ґаврііл Ґоловкін інформував Антона Танського листом від 9 червня з Санкт-
Пєтєрбурґа (Архив ЮЗР. Ч. III. Т. 2. С. 768-769). 8 липня Танський відписав канцлерові
з подякою за сприяння в справі надання йому київського полковництва (РГАДА, ф. 124,
1712 г., № 34, л. 1—1 об.).
146
Л[азаревский] А. Антон Танский... С. 149.
147
РГАДА, ф. 124, 1712г.,№4,л. 118 (оригінал), 34(копія).
148
Із листа Боріса Шерємєтєва до Івана Скоропадського від 1 квітня 1714 р. з Лубен видно,
що в Петербурге київський митрополит та ігумени восьми київських монастирів звернулися
з чолобитною, в якій обурювалися намірами гетьмана оселити козаків у їхніх маєтках біля
лівого берега Дніпра (на теренах Київського полку). Фельдмаршал писав гетьманові, що у
їхніх розмовах 1713 р. у Києві йшлося про розселення козаків тільки біля кордонів володінь
Росії на правому березі Дніпра поблизу Києва («те места, которые по ту сторону Днепра:
424
11. Згін населення з Правобережної У країни вЛівобережну 1711-1712 років
Здійснювати згін російському війську допомагали також чигиринський
полковник Гнат Ґалаґан і брацлавський Григорій Іваненко. Хоча у джерелах,
які так чи так стосуються цієї події, про них немає жодної згадки, але про їхню
допомогу опосередковано свідчить прихильність до них обох російської влади.
За царським указом Гнат Ґалаґан 1714 р. став прилуцьким полковником (після
смерти полковника Івана Носа)
149
, а от Григорію Іваненкові не пощастило стати
лівобережним полковником такого самого ранґу («городовим») - може, не було
вільних урядів, може, з інших якихось причин. У травні 1712 р. Боріс Шерємєтєв
писав Ґавріілу Ґоловкіну, що збирається взяти «на службу» «полковникаИваненка
с 300 волохами», і питав «отповеди, по чему им жалованья давать и откуды»
150
.
Наступного місяця канцлер просив Івана Скоропадського, за уже виданим
царським указом, призначити Григорія Іваненка компанійським полковником
151
.
Гетьман відповів йому листом від 22 серпня, що Іваненко «любо ... сам н^ разу
у мене не был и писаным (хочай ему милостивое царского величества монаршее
жаловане через зятя его АндрЪяша одослалем) тепер до мене не стал одзыватися,
однак... Танскій, теперешный полковник киевский, прекладал Протасіеву
152
, что
он, Григораш (Григорій Іваненко. - М. К.), компанійского полковничества, якое
Триполье, Васильков, Белогородку и прочие пограничные пристойные местечка и се
ла») - «ради опасности от набегов татарских и для лучшей осторожности Киева»
(Материалы... Т. II. С. 396, 397). Повертаючись до цього питання в листі до гетьмана від
10 квітня з Лубен, Шерємєтєв знову виступив на боці київського духовенства і звернув увагу
на те, що в означених правобережних місцях «однакож оных казаков ... селитба еще не
произошла и ежели за Днепром на границе киевской таковых войсковых казаков не будет,
то не без опасности будет» (Там само. С 398, 399). Сказане в цих документах не суперечить
твердженню Антона Танського, що він розмістив свій Білоцерківський полк понад Ірпенем:
білоцерківські козаки таки жили на правому березі Дніпра на кордоні російських володінь.
Проте їх не вистачало для захисту цієї території від татар, а тому було визнано за доцільне
оселити тут ще й інших козаків. До речі, слова Танського підтверджують наведені вище
джерельні відомості про його рейди на Правобережжя, які він здійснював після згону 1711-
1712 рр.: за тих умов вони були можливі тільки з прилеглої до Києва на правому боці Дніпра
території, якою володіла Росія.
149
Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Т. 3. С. 36; Модзалевский В. Л. Малорос
сийский родословник. 1. С. 220.
150
Письма и бумаги... 1975. Т. 12. Вып. 1. С. 287.
151
РГАДА, ф. 124, 1712 г., № 4, л. 114 (оригінал), ЗОоб. (копія).
152
Фьодор Протасьєв - стольник, з вересня 1710 р. - постійний представник російського
уряду при малоросійському гетьмані (Курдюмов М. Г. Описание актов, хранящихся в
архиве Императорской археографической коммиссии // Летопись занятий Императорской
археографической коммиссии за 1904 год. СПб., 1907. Вып. 17. С. 120).
425
Микола Крикун
по указу царского величества дати готов былем, принята не хочет»
153
. Очевидно,
Іваненко образився, що його, городового правобережного полковника, не призна
чили городовим лівобережним полковником, і тому відмовився прийняти ком
панійське полковництво. За царським указом, виданим десь у січні 1712 р.
154
,
Антін Танський, Гнат Ґалаґан та Григорій Іваненко були також по-різному
винагороджені за вірну службу (мабуть, і під час згону) лівобережними маєтками,
які їм того самого року надав гетьман на їхні прохання та під тиском російських
владників. Такі нагородження бували і в наступних роках
155
. За гетьманським
універсалом, маєтки на Лівобережжі отримав також Боріс Шерємєтєв - як
компенсацію за втрачений на Правобережжі Смілянський маєток
156
.
* * *
Згін мав міжнародний резонанс. Насамперед це стосується відносин Росії з
Туреччиною. 10 грудня 1711 р. Туреччина, незадоволена тим, що умови Прут-
ського мирного договору не виконуються (Росія не повертала їй Азов і не зруй
нувала Таганрог
157
), оголосила Росії війну. Проте воєнні дії не почалися, бо в
Константинополі Пьотр Шафіров і Міхаіл Шерємєтєв продовжували переговори
з турецькою стороною, щоб переглянути Прутеький договір. Тоді ж таки у
грудні в Константинополі переговори з турецькими урядовцями вела козацька
делегація на чолі з прилуцьким полковником в еміграції Дмитром Горленком,
яку на початку листопада відрядив із Бендер Пилип Орлик
158
. За інструкцією
Орлика від 3 листопада, делегація мала домагатися від Порти, щоб вона при
153
РГАДА, ф. 124, 1712 г., № 4, л. 118 (оригінал), 34-34об. (копія).
154
Там само. № 2, л. 4. Про цей указ дізнаємося з листа Ґаврііла Ґоловкіна до Івана
Скоропадського від 26 січня 1712 р. Тут полковники поіменно не названі, але немає сумніву,
що йшлося саме про цих трьох.
155
Генеральное следствие о маетностях Киевского полка 1729-1730 гг. С. 34, 35, 37, 38,
39, 49, 52, 54, 55, 58, 59, 50; Генеральное следствие о маетностях Прилуцкого полка (1729—
1730 гг.) / В. Мякотин /I ЧИОНЛ. 1896. Кн. 11. Отд. 3. С. 24, 27, 31; Генеральне слідство
про маєтності Лубенського полку 1729-1730 рр. С. 21, 22, 93, 94; Летопись занятий
Императорской археографической коммиссии. Вып. 17. С. 78, 79; Лазаревский А. Очерки,
заметки и документы по истории Малороссии. 1892. 1. С. 13, 14, 16, 17, 106, 108, 109, 114;
РГАДА, ф. 124, 1712 г., № 14, л. 2-2об.; 1716 г., № 46, л. 1;ф. 89, 1712 г., № 20, л. 79об.
156
Материалы... Т. II. С. 207, 360-362, 364, 365; Генеральное следствие о маетностях
Прилуцкого полка (1729-1730 гг.). С. 11, 12, 17.
157
Письма и бумаги... Т. 12. Вып. 1. С. 323.
158
Пилип Орлик хотів сам очолити цю делегацію, щоб погодити з турецьким урядом створення
Української держави, але за наполяганням Карла XII залишився при ньому в Бендерах.
Карл XII не поділяв цих планів щодо Правобережної України, бо прагнув налагодити стосунки
з Польщею, якій формально належало Правобережжя (Subtelny О. The Mazepists... Р. 92).
426
11. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711-1712 років
мусила Росію відступитися від Правобережної і Лівобережної України і дала
згоду на створення на цих територіях незалежної України під її протекторатом
159
.
Наслідком козацько-турецьких переговорів стала грамота султана Агмеда III,
видана між 25 і 28 грудня 1711 р., у якій Орлика названо гетьманом України обох
берегів Дніпра та Війська Запорозького і викладено засади, на яких існуватиме
дозволена султаном під захистом Порти Українська держава
160
.
Російські дипломати в Константинополі не могли не знати про козацько-
турецькі переговори і цілком резонно побоювалися їхніх наслідків для Росії.
Передусім їх тривожила небезпека втратити Лівобережжя, якщо вони не
поступляться у відносинах з Туреччиною. За таких обставин у січні 1712 р.
Пьотр І погодився віддати Порті Азов і зруйнувати Таганрог, а в лютому у
Константинополі стало відомо, що росіяни вже здали Азов і Таганрог руй
нують
161
. Зі свого боку, Туреччина в українському питанні почала схилятися
до компромісу з Росією. Це означало, що за Росією залишається Лівобережжя,
але вона відходить із Правобережжя (за винятком Києва з прилеглою до нього
територією між Дніпром та Ірпенем), яке належало передати під контроль
Пилипові Орликові.
Згін правобережного населення міг ускладнити підписання нового мирного
договору між двома державами: на Правобережжі, з якого Росія зробила
безлюдний край, Туреччина мала наміри створити буферну, залежну від неї
козацьку державу, своєрідний плацдарм проти російської експансії на південь
і південний захід
162
. Ускладнення тим більше були можливі, бо кримський хан
Девлєт-Ґірей, до якого султан Агмед III ставився загалом прихильно і зважав на
його думку, був відверто войовничо налаштований щодо Москви і підтримував
159
Переписка... С. 61-66 (латинська мова); Subtelny O.TheMazepists... Р. 214-220 (авторський
переклад англійською мовою з латини). Докладніше про відрядження козацької делегації
в Константинополь та Орликову інструкцію див.: Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик
(1672-1842). Його життя і доля. К., 1991. С. 32; Пріцак О. Один чи два договори Пилипа
Орлика з Туреччиною на початку другого десятиліття вісімнадцятого століття // Український
археографічний щорічник. К., 1992. Вип. 1. С. 313; Subtelny О. The Mazepists... Р. 92-94.
160
Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція (сторінки дипломатичної історії) // Записки
НТШ. 1924. Т. CXXXIII-CXXXIV. С. 80; 81 (переклад французькою, зроблений за якийсь
час після появи цієї грамоти), 85, 86 (переклад українською з французького перекладу);
Прі
цак О. Один чи два договори... С. 318-320 (оригінал турецькою мовою в транскрипції латинкою
і факсиміле оригінального турецького тексту арабською абеткою), 309, 310 (переклад
українською з турецького оригіналу), 308, 309 (переклад українською з французького
перекладу, поданого Ільком Борщаком).
161
Соловьев С. М. История России... Кн. VIII. Т. 15-16. С. 397.
162
Subtelny О. The Mazepists... Р. 104.
427
Микола Крикун
орликівців та запорожців
163
. Про переселення правобережної людности турки й
татари знали. Наприклад, 29 лютого 1712 р. у Прилуках хорунжий Брацлавського
(«Иваненкова») полку Гаврило Михайлов (!) розповів Борісу Шерємєтєву, що
під час його кількаденного перебування в Бендерах турецький паша питав його
(цитуємо за російськомовним джерелом): «и для чего Украину разоряют?» На
що Гаврило відповів: «для чего гонят, о том он ... не знает», - а «паша против
того ничего не говорил»
164
.
Російських послів у Константинополі звістка про згін населення дуже
схвилювала, бо їхні переговори з турками вже набирали успішних завершальних
обертів. «Зело нас опечалила высылка казаков сегобочных от самого Немиро-
ва, - писав Пьотр Шафіров 21 лютого Борісу Шерємєтєву, - ибо об оных имянно
в договоре (Прутському. - М. К.) и ныне от нас подтверждаема, что царское
величество руку от них отнимает... А мы имеем ведомости, что все наши жгут
и жилища разоряют». Примусове переведення людности на лівий берег Дніпра,
стверджує він, «может паки принятца за разрыв мира», через нього «великой
противности быть чаем, ибо хан о том будет с великими наносами писать или,
чаю, уже и писал». Ураховуючи ситуацію на переговорах із турками, Шафіров
радив фельдмаршалові обмежитися виселенням козаків із розташованих поблизу
правого берега Дніпра поселень, бо цей район, за вічним миром із Польщею, має
бути «пустим», а решті правобережців дозволити переходити добровільно («хотя
б разве из ближних от нашего рубежа мест городовых вывесть, а уездных (тобто
некозаків. - М. К.) и всех оставить, что в них будет; они и паки могут, когда
похотят, уйти тамо»). «Прошу извольте о том генералу Рену повелеть, - зазначав
посол, - чтоб от высылки престал, а особливо ежели получит от нас известие
о состоявшемся паки мире»
165
. 28 лютого Пьотр Шафіров і Міхаіл Шерємєтєв
доносили цареві: «дерзаем вашему величеству и то предложить: зело ныне нас
усумневает то, что казаков с сей стороны Днепра всех перегоняют на ту сторону
и местечка их жгут и разоряют; чтоб того турки не причли потом к разрыву (о
чем может быть, что уже от хана и от неприятеля, и от изменников (орликів
ців. -М. К.) им внушено), понеже в первом договоре написано, что от тех казаков
ваше величество руку отымете, и того ради хотя часть оных оставити, жилищ
их не разоря»
166
.
163
Політичну характеристику Девлєт-Ґірея див.: Смирнов В. Д. Крымское ханство под
верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России // Записки
Императорского Одесского общества истории и древностей (далі - ЗИООИД). Одесса, 1889.
Т. 15. С. 166.
164
Военно-походный журнал... С. 143.
165
РГАДА, ф. 89, оп. 1, 1712 г., № 6, л. 82об.-83.
|А6
Там само. JI. 87об.-88.
428
11. Згін населення з Правобережної У країни в Лівобережну 1711-1712 років
Тимчасом російсько-турецькі переговори тривали. 27 лютого Дмитро
Горленко листом із Константинополя сповістив Пилипові Орлику: великий
візир Юсуф-паша заявив йому, що обидві сторони загалом домовилися з усіх
питань, крім питання про Україну, але його обговорюють у вигідному для
Орлика контексті
167
. Зі свого боку, козацька делегація на чолі з Горленком
також продовжувала в столиці Порти переговори з її владниками. Унаслідок цих
переговорів 5 березня султан видав грамоту, за якою Туреччина віддавала козакам
Правобережну Україну (без Києва з прилеглою до нього на правому березі
Дніпра територією) на засадах, викладених у згаданій вище султанській грамоті
з кінця грудня 1711 р., котрі відповідали засадам, на яких свого часу одержав від
Туреччини Україну гетьман Петро Дорошенко (у грамоті від 5 березня сказано,
що в основу її покладено султанську грамоту, яку отримав Дорошенко)
168
.
Султанська грамота орликівцям від 5 березня означала, що Туреччина по
годжується залишити Лівобережну Україну за Росією. Це прискорило російсько-
турецькі переговори, тим більше, що питання про згін правобережного населення
на них не спливало. Пьотр Шафіров і Міхаіл Шерємєтєв сподівалися, що все
вже так і минеться, аж сталося те, чого вони боялися: Девлєт-Ґірей порушив це
питання перед турецьким урядом і домігся того, що воно впродовж кількох днів
фігурувало у переговорах, - російські посли пережили додаткові хвилювання.
Про це довідуємося з розлогої «записки», яку Шафіров і Шерємєтєв склали
наприкінці березня або на початку квітня 1712 р. і надіслали до Петербурга
як звіт
169
. У ній розповідається про їхні переговори протягом 25-27 березня з
великим («крайним») візиром за посередництва повноважних у Константинополі
послів Англії (Роберта Саттона; Robert Sutton) та Голландії (Якоба Кольера;
Jakob Koller). Ця стадія переговорів мала завершитися підписанням мирного
договору Росії з Туреччиною
170
.
25 березня, сказано в «записке», з Криму повернувся султанський посла
нець капиджі-паша, який їздив з’ясувати думку хана про те, що було вирішено
167
Костомаров Н. И. Мазепинцы. С. 757, 758.
168
Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России... Вып. 2. С. 75-77
(латинська мова); Огієнко І. Варшавська збірка про Орлика II Записки чину св. Василія
Великого. Львів, 1935. Т. 6. Вип. 1-2. С. 208, 209 (латинська мова); Subtelny О. The Maze-
pists... Р.220,221 (авторський переклад англійською мовою), 100 (переказ змісту); Пріцак О.
Один чи два договори... С. 307, 308 (переказ змісту), 313 (історія появи грамоти). Не вдалося
встановити, яку саме султанську грамоту і коли отримав Петро Дорошенко.
IW
Про «записки» (їх ще називали «статейними списками») російських дипломатів на початку
XVIII ст. як джерело див.: Крылова Т. К. Статейные списки петровских дипломатов (1700—
1714 гг.) // Проблемы источниковедения. М., 1961. 9. С. 176, 177.
170
РГАДА, ф. 89, 1712 г., № 6, л. 198-213. Дещо з цього документа наводить С. Орешкова у
своїй книжці «Русско-турецкие отношения в начале XVIII в.» (М., 1971. С. 159-161).
429