Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII - на початку XVIII століття
Подождите немного. Документ загружается.
Микола Крикун
(«приговорено») на засіданні («в диване») у великого візира стосовно повернення
Азова і зруйнування Таганрога Москвою. Хан мав відповісти на питання,
«содержать ли мир или начинать войну с его царским величеством» у такій
ситуації. В «записці» не сказано про «приговор» дивану, але з контексту її
випливає: диван дійшов висновку, що є підстави укласти мир з Росією. Посланець
привіз ханські листи до султана і великого візира - «явные» («публичные»)
и «тайные». Того самого дня у візира відбувся диван за участи багатьох
високопоставлених цивільних і духовних осіб Порти. У «явных» листах хан
писав: кримські сановники, дізнавшись, що Росія виконує свої зобов’язання
щодо Азова й Таганрога, ухвалили мир з нею «содержать»
171
. «А тайно, сказы
вают, - читаємо в «записке», - писал он, хан, к султану многие наветы к
возмущению к войне, объявляя, что все казаки с сей стороны Днепра выгнаны и
городы и деревни их разорены и позжены»
172
. Напевно, Девлєт-Ґірей довідався
про згін із листа Дмитра Горленка до нього від 20 лютого з Константинополя,
який йому привіз капиджі-паша (Горленко називає його «диван-ефенді Багри-ага
капичі-баша»). Про цей лист Горленко згадує у своєму листі до Пилипа Орлика від
27 лютого, зазначаючи, що додає до нього копію свого листа ханові
173
. Лист
Дмитра Горленка до хана досі не знайдений.
Із «записки» не видно, чи таємні ханські листи були оголошені на дивані,
але, як бачимо, зміст їх став відомий Шафірову і Шерємєтєву. Прикметно, що
питання про згін населення з Правобережжя в них порушувалося з очевидною
метою зірвати турецько-російські переговори. При цьому не можна відкидати й
те, що доля правобережців не була ханові байдужа з політичних міркувань: він
був пов’язаний союзницьким договором із Пилипом Орликом і зацікавлений у
тому, щоб створити на чолі з ним козацьку державу, скажімо, на Правобережжі,
яка протидіятиме Росії.
26 березня великий візир сказав секретареві Шафірова і Шерємєтєва, що
наступного дня вони повинні зустрітися («быть в конференции») з англійським
і голландським «посредствующими» послами, але перед тим ці двоє повинні
відвідати візира і вислухати турецькі пропозиції, які треба обговорити в ході
«конференции»
174
. Одна з них, підказана, безперечно, таємними листами, звучала
так: «Понеже казаки ис тех городов, от которых царское величество обещал руку
171
РГАДА, ф. 89, 1712 г., № 6, л. 198об.-199.
|7:
Там само. JI. 199. До цього як потай висловлений аргумент проти підписання договору з
Росією хан додав, що росіянами «новая крепость меж Азовом и Черкасском зделана, которая
будто крепче Азова будет». Хан вимагав, щоб Росія її зруйнувала.
173
Костомаров Н. И. Мазепинцы. С. 757,758.
174
РГАДА, ф. 89, 1712 г., № 6, л. 200-201об.
430
11. Згін населення з Правобережної У країни в Лівобережну 1711-1712 років
отнять, выгнаны за Днепр и оные места все вызжены, то чтоб тех казаков паки
возвратить из-за Днепра; и дабы мы не медлили тем делом, но без отлогательства
совершали»
175
. 27 березня посли-посередники, отримавши візирові пропозиції,
ознайомили з ними російських послів. Шафіров і Шерємєтєв щодо згону, зокре
ма, заявили: «А о казаках, которые будто выгнаны ис тех мест, от которых цар
ское величество обещал руку отнять и что будто оные сожжены, мы известие
не имеем за пресеченною коррешпонденциею. А может быть, что те царского
величества подданные, которые в тех городах место гарнизонов были (а оные
же своеволно с той стороны (Дніпра. - М. К.) перешли), назад ныне выведены
или и сами от страху татарского нападения разбежались, понеже в прошлом
году много оных в полон от татар побрано, и, не известясь, нам подлинно ничего
о том учинити невозможно»
176
. Російські посли явно злукавили, бо знали, чим
викликаний і як проходив згін. Того самого дня Саттон і Кольєр з відповідями
російських послів їздили до візира, а повернувшись, сповістили їм, що візир
«о казаках сказал, что сие дело не великой важности и может о том согласие
учинено будет»
177
. У «записке» ж, де йдеться про події 27 березня, жодним
словом не сказано про правобережне козацтво. У розмові послів-посередників
із візиром обидві сторони, напевно, вирішили обійти це питання. Те саме можна
сказати і про зустріч візира з султаном, яка відбулася одразу після його зустрічі
з послами-посередниками
178
.
Протягом наступних днів у ході переговорів із Петром Шафіровим і Міхаілом
Шерємєтєвим турецька сторона про згін правобережного населення не згадувала,
намагаючись якнайшвидше дійти згоди у важливіших питаннях і укласти мир із
Росією. Мирний договір підписали 5 квітня в Адріянополі. Загалом він повторював
умови Прутського договору, але українське питання тут було сформульовано
чіткіше: за Росією визнавалася Лівобережна Україна, а щодо Правобережжя
було сказано: «А окроме Киева и к нему принадлежащих земель и местечек его
царское величество весьма руку отнимает от казаков з древними их рубежами,
которые обретаются по сю сторону Днепра»
179
. Гадаємо, цей уступ у договорі
175
Там само. Л. 202. Цей фрагмент «записки» див. також: Письма и бумаги... Т. 12. Вып. 1.
С. 192.
176
РГАДА, ф. 89,1712 г., № 6, л. 204-204об.
177
Там само. J1. 205-205об.
178
Там само. JI. 208об.-209.
179
ПСЗРИ. Собр. 1-е. Т. IV. С. 826; Письма и бумаги... Т. 12.Вып. 1.С. 204,205. Латиномовний
варіянт цього фрагмента договору звучав трохи інакше: «exceptis vero Kyovia et oppidis ei
adiacentibus non debet czarus immiscere se possessioni Ucrainae ab hac parte Borysthenis cosaci-
cae neque ullum ius sibi praetendere» (Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной
России... Вып. 2. С. 83).
431
Микола Крикун
спричинений згоном правобережців, незалежно від того, чи був він предметом
дискусій у російсько-турецьких переговорах. Під тиском Порти російська сторона
змушена була погодитися згадати в договорі правобережне козацтво. Визнаючи
його суб’єктом міжнародних відносин, вона, по суті, визнавала неправомірним
примусове переселення його на лівий берег Дніпра.
У донесенні Петру І від 8 квітня 1712 р. Пьотр Шафіров і Міхаіл Шерємє
тєв, аналізуючи переговори з турецьким урядом по кожному пункту Адрія-
нопольського договору, про останні дні перед його укладенням завважили: «О
выгнанных иззаднепрских сего бока казаках более не поминали». І далі: «Но
опасаемся, чтоб впредь того претендовать по силе прежняго и нынешняго трак
тату, по которым от казаков руку отнять обещано, не стали. И для того просим
вашего величества, дабы хотя часть тех казаков назад велел отпустить в старые
их жилища; ползы от них мало, и впредь и сами уйдут же»
180
. На прохання
відпустити хоча б частину вигнанців, щоб вони повернулися на Правобережжя,
Ґаврііл Ґоловкін так відгукнувся в листі до Петра Шафірова від 12 травня
1712 р. з Петербурга, висловлюючи як канцлер позицію російського уряду: «А
что писали ваша милость, чтоб и выгнанных с той стороны Днепра на сю казаков
хотя часть отпустить в старые жилища, и тех казаков ежели выслать, то многие,
которые и прежде жили на Украине, туда перейдут. И ежели будут о том турки
упоминатца, то можете ваша милость им объяснить, что поволность тем казакам
дана, кто хочет, чтоб переехал»
181
.17 серпня того ж року Шафіров доповідав йому
з Константинополя: «О казаках же, что из-за Днепра выгнаны, ныне не упоминают
турки». «Толко опасно, чтоб впредь не подали наши сами к тому случая, ибо по
сю сторону Днепра стоит с командированными казаками (напевно, донськими. -
М. К.) подполковник Селливанов и, как сказывают, перепускает из-за Днепра людей
будто для забрания хлеба, а потом опять силою их загоняет, и тем способом может
то разгласится паки, что тех людей против договору загоняют на ту сторону». «А
тот Селливанов, - читаемо далі, - зело человек безделной и при высылке первой
тех казаков много их пограбил и разорил и ныне делает всякие неприятности»
182
.
Росія ратифікувала Адріянопольський договір
183
, але жоден із надісланих
до Константинополя варіянтів цієї ратифікації султанові не був вручений.
Порта вирішила договір не ратифікувати, доки російські війська, згідно з
його умовами, не будуть виведені з усієї Речі Посполитої
184
. Росія затягувала
180
Письма и бумаги... Т. 12. Вып. 1. С. 498.
181
РГАДА, ф. 89, 1712 г., № 3, л. 35-35об.
182
Там само. № 6, л. 673об.
183
Письма и бумаги... Т. 12. Вып. 1. С. 202-208.
432
II. Згін населення з Правобережної У країни в Лівобережну 1711-1712 років
виведення військ так довго, що договір не міг діяти. За таких обставин почався
черговий раунд російсько-турецьких переговорів для перегляду й уточнення
умов Адріянопольського договору. Хан Девлєт-Ґірей спробував знову підняти
питання про правобережних козаків-вигнанців. 12 грудня 1712 р. Пьотр Шафіров
і Міхаіл Шерємєтєв писали цареві: «о казаках, что по сей стороне Днепра к
Полше ис принадлежащих мест выгнаны и оные места позжены и разорены,
начав от Немирова, писал хан к везирю*, однако ж везирь о том хотя и говорил
(мабуть, із російськими послами. - М. К.), но не гораздо в велико ставя, а
наипаче, сказывают, и салтану в доношение о том написал (візир. - М. К.), лехко
толкуя, что свои гарнизоны из оных мест наши вывели; но изменники казаки,
здесь обретающиеся, салтану о том писмо донося (!), что по таком разорении
и выгнании жителей же места никому не будут в ползу, возбуждая тем оного,
чтоб причел к нарушению мира. Мы внушаем о том, что можем, хотя о том мы
подлинного известия не имеем, однако ж чаем, что своих людей вывели ис тех
мест и, разоренные от боязни татарской, от нападения, которое и в прошлом году
на них было, оные сами ушли. И буде, государь, впредь жестоко о том станут
говорить и причитать к нарушению, то принуждены будем сказать, что ежели
паче нашего чаяния ис тех мест казаков, к Полше принадлежащих, от которых
ваше величество руку отнять обещали, которые выгнаны, то по совершении мира
могут оные и назад в свои жилища отпущены быть, что пишем толко в запас для
известия»
185
.
Остаточний мирний договір між Росією і Туреччиною був підписаний
13 червня 1713 р. знову ж таки в Адріянополі. Пункт про правобережних
козаків, який був у попередньому договорі від 5 квітня 1712 р., тут відсутній,
замість нього зазначено: «А от всего протчего по сей стороне Днепра имеет
царское величество отнять руку»
186
. У такий спосіб питання про подальшу долю
зігнаного з Правобережжя населення взагалі вилучалося зі стосунків Росії й
Туреччини, як виявилося згодом - назавжди. Безперечно, це був успіх Росії,
зумовлений передусім тим, що Порта керувалася інтересами великої політики
і тому доля правобережців її, зрештою, не цікавила: перед укладенням другого
Адріянопольського мирного договору Порта охолола до ідеї створення на
Правобережжі козацької держави під своїм протекторатом. Певною мірою успіх
184
Там само. С. 493. Правобережну Україну російські війська залишили під час згону, після
цього невелика їх частина якийсь час стояла в окремих містах поблизу Дніпра.
' 3 листопада 1712 р. великим візиром був Алі-паша.
185
РГАДА, ф. 89, 1712 г., № 63, л. 124-125.
184
ПСЗРИ. Собр. 1-е. Т. V. С. 39; Письма и бумаги... 1992. Т. 13. Вып. 1. С. 183.
28 — 6-1279
433
Микола Крикун
Росії був спричинений і тим, що у квітні 1713 р. султан скинув Девлєт-Ґірея
187
,
а його наступник на ханському престолі не надто зважав на українські справи
і не мав великого впливу серед турецьких владників. Із відходом Девлєт-Ґірея
з політичної сцени правобережне українське населення втратило діяча, котрий
силою свого авторитету в Порті міг на дипломатичному рівні захистити його від
Росії.
Питання про згін правобережного населення виринало і у відносинах Росії
та Польщі. 4 серпня 1712 р. повноважний представник від Речі Посполитої
при російському урядові Міхал Пузина передав «меморіял», у якому серед
іншого прозвучала вимога повернути назад людей, виселених із Київського
і Брацлавського воєводств на Лівобережжя
188
. «По учиненном решении его
царского величества» була складена відповідь на «меморіял», яку підписав
Ґаврііл Ґоловкін, і 15 вересня її вручили Пузині. Про згін правобережців там була
сказана явна неправда: «А людей ис тех воєводств никого его царское величество
брать не указывал. Но, может быть, иные взяты от татар при наступлении в те
край в прошлом году. А иные, убоясь того, перешли самовольно в Украину»
189
(очевидно, Лівобережну). Владників Речі Посполитої не надто цікавила доля
правобережної людности, адже завдяки цьому переселенню в регіоні було
зліквідовано організоване козацтво, яке на початку XVIII ст. так далося їм взнаки
і не давало утвердитися на тих землях
190
.
* * *
Російські владники забороняли переселенцям повертатися на Правобережжя,
але вони робили спроби і таки нерідко поверталися в рідні місця. 16 серпня
1712 р. Боріс Шерємєтєв писав Іванові Скоропадському з Ніжина: «регименту
вашего во все места извольте, ваше превосходительство, указами предложить,
чтоб того накрепко пристерегали, которые жители переведены с того боку
Днепра прошлою зимою на сю сторону, а ныне являются, то что идут по-
прежнему за Днепр, таковых бы отнюдь не пропускали, и в пристойных местах
поставить заставы. Чего ради ныне от меня к подполковнику Селиванову,
стоящему в Триполе, указом предложено, чтоб он таких за Днепр переходцев
187
Смирное В. Д. Крымское ханство... С. 164.
188
Письма и бумаги... 1977. Т. 12. Вып. 2. С. 385.
189
Там само. С. 387.
190
Характерно, зокрема, що в листах військового високопосадовця Речі Посполитої - реґі-
ментаря Яна Ґалецького, написаних упродовж 1714-1717 рр. з Умані, Бердичева та інших
правобережних міст (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 5812, s. 295-
297, 312, 313, 324, 325, 338-441, 535, 538, 539, 634, 635, 638, 639), жодним словом не сказано
про згін та його наслідки.
434
11. Згін населення з Правобережної У країни в Лівобережну 1711-1712 років
ловил и отсылал к вашему превосходительству; и которые переходцы пойманы,
тех велено ныне отсылать ему, подполковнику, к вашему превосходительству,
0 которых извольте чинить по своему усмотрению»
191
. А в листі гетьманові
київського губернатора Дмітрія Ґоліцина від 23 листопада того року з Києва
сказано: «Да писал ко мне господин граф Гаврило Иванович Головкин, что на
ту сторону казаков ни под какими причинами отнюдь не пропускать; и не в указ
вашему превосходительству доношу, изволишь приказать для того непропуску
крепкие заставы. И как я с вашим превосходительством виделся и персонально
говорили о тех, которые перешли на ту сторону с сей стороны, чтоб, ДЛЯ
подозрения, из ближних мест с той стороны Днепра отослать вглубь Украины
(Лівобережної. - М. К.), в которые места, по вашему рассмотрению, удобнее»
192
.
Ґоловкін і Ґоліцин мали на увазі, безперечно, козаків-вигнанців. Мотиви, якими
керувалися російські урядовці, забороняючи зігнаному населенню повертатися
на Правобережжя, у цитованих документах не зазначені. Однак, немає сумніву,
ішлося про те, щоб не дати Туреччині, кримському ханові та Пилипові
Орликові використати вигнанців, передусім козаків, які сюди поверталися, у
своїх політичних цілях. Російські владники чітко усвідомлювали ситуацію, яка
складалася на Правобережжі у зв’язку з рейдами сюди козаків із Молдавії та
Запорозької Січі.
Десь до літа 1713 р. Порта й Крим не полишали плани створити у Право
бережній Україні буферну державу на чолі з гетьманом Пилипом Орликом,
але їхні дії в цьому напрямку виявилися безуспішними
193
. При цьому вони кори
стувалися тим, що ні Прутський, ні обидва Адріянопольські договори жодним
словом не обмовилися про державну приналежність Правобережжя. Польща
рішуче заперечила турецько-кримські плани, стверджуючи, що цей район нале
жить їй. Відкинула вона й турецько-кримську пропозицію віддати територію
між Дністром і Дніпром у межах Правобережжя Пилипові Орликові за умови,
щоб вона перебувала під суверенітетом Порти і Речі Посполитої
194
. Восени
1713 р. турки й кримчаки запропонували дозволити орликівським козакам осісти
на тій самій території, щоб вони повністю були підпорядковані Речі Посполитій,
а Порта й Крим не мали б на них жодного впливу
195
, але й на цю пропозицію
Польща зреагувала негативно. А 11 квітня 1714 р. у Константинополі Польща
1 Туреччина уклали мирний договір, за яким Правобережжя проголошувалося
191
Материалы... Т. И. С. 358, 359.
192
Там само. С. 50.
193
Subtelny О. The Mazepists... Р. 104-113.
194
Ibid. Р. ИЗ.
195
Ibid. Р. 114.
"* Ibid. Р. 119.
28
435
Микола Крикун
польським володінням
196
. Так було покінчено з ідеєю віддати правий берег Дніпра
орликівському козацтву
197
.
Доки зацікавлені сторони вирішували долю правобережної території, там час
від часу з’являлися загони козаків, налаштованих вороже до Росії, - орликівців
і запорожців. Останніх очолював кошовий отаман Кость Гордієнко, який за
намовою Девлєт-Ґірея відійшов від Орлика і почав підтримувати політику хана
198
.
Влітку й восени 1712 р. до російських владників доходили чутки, що Пилип
Орлик наміряється перенести свою резиденцію з Бендер до Чигирина
199
. Тоді ж
таки вони довідалися про перебування на Правобережжі запорожців. 2 вересня
1712 р. Боріс Шерємєтєв доповідав цареві з Любеча, що отримав інформацію,
ніби в районі Умані і Маньківки запорожці («конных и пехоты с 500 человек»)
«молотят и мелют хлеб», до них «бурлаки и иные гултяйство многие пристают»,
«и в оном показуется опасность, чтоб в тех местах крепостей не утвердили и
магазейнов не учинили». Шерємєтєв зазначає, що він писав великому коронному
гетьманові Адаму Міколаю Сєнявському, «дабы он те места велел заступить
своими людьми, а запорожцев из тех мест выгнал». А якщо цього не станеть
ся, - запитує він царя, - чи треба повернути російські війська на Правобережжя
і стати там «по квартирам»
200
?
Про запорожців у районі Умані й Маньківки писав 24 серпня (н. ст.) анонім із
Любеча до Адама Міколая Сєнявського. За його словами, вони «біля цих міст по
селах косять ... хліб («ziarno»), у містах заводять («składają») магазини»
201
. Гнат
Ґалаґан десь перед 20 листопада доносив Іванові Скоропадському, що Кость
Гордієнко «тепер сими часи прислал до Умани полковника из СЪчи з пірначем
Ивана Поповича куреня Джерелувского, при котором мало не ввесь комонник
(кіннота. -М. К.) сечовий зостает и то на зимовіе квартири. Другого полковником
вчинил Ситанского корсунъского Данила в Калниболотах, той збирает до себе
гултайство піхоту и уже сот на двЬ зобралося и не видати для чого. Третего
осадчим учинил в городку Городищу полку Чигиринского, недалеце от Корсуна
1,7
Ibid; Артамонов В. А. Россия и Речь Посполитая... С. 151; Perdenia J. Stanowisko...
S. 258.
198
Subtelny O. The Mazepists... P. 105.
199
Военно-походный журнал... С. 181,182 (зізнання від 4 серпня в Ніжині в канцелярії Боріса
Шерємєтєва київського жителя Яна Павлова («породно гречанина»), який був посланий до
Бендер і звідти вернувся); РГАДА, ф. 89, 1712 г„ № 20, л. 73 (Дмітрій Ґоліцин - Ґавріілу
Ґоловкіну 16 жовтня з Києва); ф. 124, 1712 г., № 4, л. 130 (Іван Скоропадський - Ґавріілу
Ґоловкіну 20 листопада з Глухова), 78 (Фьодор Протасьєв - Ґавріілу Ґоловкіну 20 листопада
з Глухова).
200
Письма... от ... Шереметева... Ч. 3. С. 167.
201
РГАДА, ф. 11, оп. 1, д. 77, л. 38-38об.
436
11. Згін населення з Правобережної У країни в Лівобережну 1711-1712 років
одстаючом, Ивана Черкаса. А всім тим листи свои оборонніе з Коша подавал,
жебы оніе защищалися ими отсЬль и не допускали там к себе запорожцам
волочайчимся шкод жадних чинити во всіх городах тогобочних, тилко абы им
до Коша оттоль борошна билы посиланы, колко потребно им будет»
202
.
Інформація про ворожих до Росії козаків на Правобережжя надходила до
Києва, на Лівобережжя і до Петербурга і впродовж 1713 р. У березні пронеслася
чутка, що Пилип Орлик із 500 «человек» «пошел на Умань до Чигирина»
203
; у
квітні - ніби Швачка з запорожцями стоїть біля Богуслава, а Дмитро Горленко
у Брацлаві має 250 людей
204
; що Горленко вислав універсали до Богуслава
й Медвина з закликом, «чтоб тех мест жители, не боясь никого, жили и хлеб
сеяли»
205
; що турки мають намір Орлика «оставить» у Чигирині, а Горленко
пішов до Брацлава «в 3000 конных и пехотных запорожцев»
206
; що запорожці
«окореняются» в Брацлаві, Корсуні й інших містах
207
; у травні казали, що
запорожці вже біля Умані
208
, а в червні їх бачили в Погребищі
209
.
Прихід козаків із Молдавії й Запорозької Січі на Правобережжя спонукував
зігнане звідси населення повертатися в рідні місця: серед вигнанців жила надія,
що козаки зможуть їх у разі потреби захистити. Це добре розуміли в російських
урядових колах. 20 листопада 1712 р. Фьодор Протасьєв писав до Ґаврііла
Ґоловкіна з Глухова: якщо в правобережних «городках» запорожці «жить будут,
то с сего боку Днепра многие черкасы на тот бок выдут и будет чинитца от них
202
Там само.Ф. 124,1712г.,№4,л. 131. Це саме: в переказі українською мовою в листі Івана
Скоропадського Ґавріілу Ґоловкіну від 20 листопада з Глухова (Там само. JI. 129 (оригінал),
43об.-44 (копія)); у перекладі російською мовою - серед повідомлень, які Дмітрій Ґоліцин
надіслав до Петербурга (Там само. Ф. 89,1713 г.,№22, л. 239-239об.); в переказі російською
мовою - в донесенні Фьодора Протасьєва Ґавріілу Ґоловкіну від 20 листопада з Глухова
(Там само. Ф. 124, 1713 г., № 4, л. 78), в листі Дмітрія Ґоліцина Іванові Скоропадському від
23 листопада з Києва (Материалы... Т. II. С. 50 (Ґоліцин, щоправда, зазначає: «за подлинно
быти тому не чаю»)), у повідомленнях, які Дмітрій Ґоліцин надіслав до Петербурга під
1 грудня (РГАДА, ф. 89, 1713 г., № 22, л. 230об.-240 (тут зазначено, щодо Умані «из Бендер
пришло с 1000 человек», полковником над ними і над місцевими запорожцями той самий Іван
Попович)), у листі Боріса Шерємєтєва Фьодору Апраксіну від 24 грудня 1712 р. (Сборник...
Т. 25. С. 366, 367).
205
Письма... от ... Шереметева... Ч. 3. С. 224.
204
Материалы... Т. II. С. 52.
205
Письма... от ... Шереметева... Ч. 3. С. 222.
206
Там само. С. 228.
207
Там само. С. 239.
20,1
Там само. С. 252.
209
РГАДА, ф. 89,1713 г., № 19, л. 218об.
437
Микола Крикун
возмущение». Далі він для порівняння робив екскурс у часи Руїни: «А как прежде
сего был в заднепровских городех гетманом Дорошенок и был под протекциею
салтана турскова, а резыденъцыю имел в Чигирине, тогда от возмущения их и вся
Малая Росия непрестанно в шатосте была»
210
. А в донесенні Боріса Шерємєтєва
Петру І від 11 квітня 1713 р. з Прилук читаємо: «И ежели при тех местех (на
Правобережжі. - М. К.) запорожцы окоренятся..., в том опасность есть такая,
что ис сей стороны казаки будут уходить и не без труда от них будет»
211
.7 квітня
1714 р. фельдмаршал доповідав цареві з Лубен, що до нього дійшли чутки, ніби
турки наміряються «Чигирин казаками осадить» і для цього відправляють Дмитра
Горленка «с лехкомысленными казаками и запорожцами». Шерємєтєв застерігав:
якщо в Чигирині будуть осідати козаки и «при том будет прежней прилуцкий
полковник Горленок, то от оного Горленка будут происходить всякие факции и
будут подзывать с сей стороны Днепра малороссийского края людей»
212
.
І вигнанці, як уже було сказано, поверталися. їх не могли спинити ні заборони
царської влади, ні застави понад лівим берегом Дніпра. 26 червня 1714 р. Ґаврііл
Ґоловкін писав Іванові Скоропадському: «При прежних гетманах расставлены
были при рубежах караулы для осторожности, чтоб жители малороссийские
за Днепр для житья тамо не переходили, а ныне слышно, что многие на ту
сторону переходят и тамо селятся, и для того вашей вельможности приказать
надлежит по Днепру в пристойных местах поставить заставы»
213
. А 17 лютого
1715 р. Ґоловкін сповістив Дмітрію Ґоліцину, що гетьманові «велено накрепко
приказать на учрежденных заставах того смотреть, чтоб с сей стороны Днепра
жителей малороссийского народа на ту сторону Днепра для поселения, как слух
носится, что многие переходят, не переходили и оных бы не пропускали»
214
.
Із листа Дмітрія Ґоліцина Іванові Скоропадському від 12 березня 1715 р. з
Петербурга видно, що гетьман доносив цареві «о непропуске с сей стороны
Днепра жителей малороссийского народа на ту сторону Днепра для поселения»
215
.
«Малороссийские жители», «малороссийский народ» у цій кореспонденції,
безперечно, означали і правобережців-вигнанців.
Серед тих, хто повернувся на Правобережжя, були й жителі маєтків, які зга
дана вище «Конотація» називала Корсунським староством. Наприкінці 1714 р.
210
Там само. Ф. 124, 1713 г., № 4, л. 78.
211
Письма... от ... Шереметева... Ч. 3. С. 222.
212
Там само. 4. 4. С. 18, 19.
213
Материалы... Т. II. С. 234.
214
А[ндриевский] А. А. Дела, касающиеся запорожцев, с 1715-1774 гг. (материалы) //
ЗИООИД. 1886. Т. 14. С. 285.
215
Материалы... Т. II. С. 66.
438
11. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711-1712 років
їх разом із тими, хто на час згону тут не жив (імовірно, на момент складання
«Конотації» їх було небагато, а то й зовсім не було), порівняно з моментом
виселення, нарахували дуже мало: у 35 поселеннях було відповідно 603 «хати»
проти 4954 димів (в 11 містах і містечках - 507 проти 3420, у 12 селах - 96
проти 1155, у 12 селах - було «пусто» проти 379 димів)* (див. додаток). Жахливі
наслідки згону на території «староства» очевидні. Не буде перебільшенням
сказати, що така сама картина спостерігалася скрізь на Правобережжі ще кілька
років по тому. Завважмо, що «Конотація» не враховує весь процес повернення
зігнаної людности до «староства». Як свідчив корсунський староста Александр
Ян Яблоновський в «інформації», писаній 20 травня (н. ст.) 1713 р. у Львові для
посла Речі Посполитої до Кримського ханства мозирського стольника Шорнеля,
люди почали оселятися тут уже восени 1712 р.- після відходу російських військ
з Правобережжя. Причому серед них були й люди з маєтків Яблоновського,
розташованих десь на захід від Правобережжя, напевне, в Руському воєводстві,
де він мав приватні землеволодіння. Проте під час походу в березні 1713 р. татари,
підійшовши під самий Київ
216
, полонили багато новопоселенців у кільканадцяти
містечках і селах («osadach»), у кожному з них - по кількадесят і кільканадцять
(осіб?)
217
.
* * *
Згін населення з Правобережної України (з території близько 35 тис. кв. км)
в Лівобережну був проведений наприкінці грудня 1711 р. і в січні-лютому 1712 р.
за указом царя Петра І від 23 вересня 1711 р. Це був логічний крок для Петра І, чия
політика щодо України після виступу проти нього частини козацької старшини
на чолі з гетьманом Іваном Мазепою стала особливо жорстокою. Організувавши
примусове переселення правобережної людности, цар, без сумніву, усвідомлював
неможливість утримати за собою Правобережжя, адже Прутський договір
вимагав від Росії вивести звідти свої війська. Крім того, Пьотр І прагнув за всяку
ціну перешкодити тому, щоб правобережне козацтво у складі семи полків після
‘ Щодо одного міста «Конотація» за кінець 1714 р. не подає кількість хат.
216
Див. про цей похід у листі Боріса Шерємєтєва Іванові Скоропадському від 16 березня та
1 квітня 1713 р. з Києва: Материалы... Т. П. С. 372,399; Сборник... Т. 25. С. 375.
217
ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 103, тека 46 Id, № 3652. 29 липня 1714 р. Іван
Скоропадський писав у «рескрипті» до реґіментаря коронних військ в У країні Яна Ґалецького,
що під час цього походу татари полонили на Правобережжі щонайменше 20 тис. людей. Далі
він зазначає, що стільки само полонених татари захопили тут під час походу Пилипа Орлика
в лютому-квітні 1711 р. (ЦДІА України в Києві, ф. 11 (Житомирський гродський суд), оп. 1,
спр. 20, арк. 97-97зв.).
439