Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII

Подождите немного. Документ загружается.

Микола Крикун

який відбувався 2 травня -19 червня); AGAD w Warszawie, zesp. Archiwum Branickich z Suchej,

33/46, s. З (копія переказу змісту цієї супліки); Archiwum Państwowe w Gdańsku. 300.53 (Ko

respondencja m. Gdańska), № 105, s. 260 (ще одна копія того самого переказу)). Від 1676 р.,

коли Петро Дорошенко перестав бути гетьманом, Чигиринське староство до гетьманської

булави не належало. Упродовж 1685-1712 рр. його територія входила до складу козацького

Правобережжя (Крикун М. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711-

1712 років (До питання про політику Петра І стосовно України) // Україна модерна. 1996.

4. 1. С. 42-88), а від 1714 р. нею володіли старости, яких призначав король.

21-21

Коли Капітанівка, Воронівка, Бужин і Крилів та «інші» поселення й «пустки» Чиги

ринського староства (зі скількох поселень складалася територія староства в XVII ст. - невідомо),

згадані в інструкції, були за королівськими привілеями передані у володіння (приватне?) різних

осіб, встановити не вдалося. Лише на прикладі Крилова можна стверджувати, що сталося це

приблизно в 30-40-х роках XVII ст.: 1629 р. він належав до Корсунського староства (Ar

chiwum Państwowe w Krakowie (далі - АРК), zesp. Archiwum Sanguszków, № 92, s. 147), a

вже 1645 р. Стефан Кохановський подарував його Станіславові Конєцпольському (Інститут

рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі - ІР НБУВ), ф. І, спр.

4104 (І 745)). До Хмельниччини Крилів був містечком (Źródła dziejowe. Warszawa, 1877. Т.

V: Lustracje królewszczyzn ziem ruskich Wołynia, Podola i Ukrainy z pierwszej połowy XVII

wieku / Wydał Aleksander Jabłonowski. S. 133 (1622 р.); наведена згадка щодо 1629 р.). Є

підстави вважати, що перед Хмельниччиною містечками були також Капітанівка і Воронівка:

перша під 1653 р. фігурує як містечко (Воссоединение Украины с Россией. Документы и

материалы в 3-х т. Москва, 1953. Т. III: 1651-1654. С. 302), а друга під 1654 р. - як городище,

тобто зруйноване, знелюдніле містечко (Белокуров А. С. Перечень городов, городков, мест и

местечек в черкасских полках // Чтения в Императорском Обществе истории и древностей

российских при Московском университете. Москва, 1905. Кн. 2 (213). Смесь. С. 28). Бужин

як містечко позначений на карті України Ґійома Левасера де Боплана (Материалы по истории

русской картографии / Собрал В. Кордт. Киев, 1910. Вып. II: Карты всей России и западных

ее областей до конца XVII века. № 9, 39). До речі, Воронівка до Хмельниччини називалася

Вороні Лози (ЦДІА України в Києві, ф. 11 (Житомирський гродський суд), оп. 1, спр. 8

(1630 р.); ІР НБУВ, ф. І, спр. 4104 (І 592) (1633 р.)). На 1672 р. цими поселеннями приватно

володів Станіслав Конєцпольський (Pamiętniki о Koniecpolskich: Przyczynek do dziejów pol

skich XVII wieku / Wydał Stanisław Przyłęcki. Lwów, 1842. S. 366). У XVIII ст. вони знову

належали (уже як села) до Чигиринського староства (див. складену нами картотеку поселень

Київського воєводства), причому Воронівка з кінця XVIII ст. фігурує як Стара Воронівка, а

Капітанівка найраніше від 1775 р. - як Мудрівка (Архив ЮЗР. 1890. Ч. V. Т. 2: Акты о городах.

С. 213; Magazin flir die neue Historie und Geographie / Angelegt von D. A. F. Biisching. Halle.

1788. Т. XXII. S. 257). Ці поселення входили до складу Чигиринського району Черкаської

области, нині затоплені Кременчуцьким водосховищем.

22-22

Перед Хмельниччиною цими містечками володів як корсунсько-чигиринський староста

(Urzędnicy centralni і nadworni Polski XIV-XVIII wieku: Spisy / Opracowali К. Chłapowski,

5. Ciara etc. Pod redakcją A. Gąsiorowskiego. Kórnik, 1992. S. 175) Александр Конєцпольський

(ІРНБУВ,ф. 1, спр. 4104(11131,1514; 1646 р.)), а на 1672 р. ними приватно володів Станіслав

Конєцпольський (Pamiętniki о Koniecpolskich... S. 366). У XVIII ст. містечка Жаботин і

Медведівка були приватношляхетськими маєтками (див. складену нами картотеку поселень

Київського воєводства). Нині це села в Черкаській області: Жаботин - у Кам’янському ра

йоні, а Медведівка - в Чигиринському.

240

5. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року

23-23

Королівським привілеєм від ЗО березня 1668 р., про який ідеться в примітці 13-13,

Чигиринське староство було дароване урядово як гетьманові Петру Дорошенку (AGAD w

Warszawie, zesp. Metryka Koronna, MK, ks. 206. k. 452). Жоден сейм цей привілей не затвердив.

Окремого привілею Дорошенкові на це староство, напевно, не було.

У XVII і XVIII ст. Лисянка була містечком у Київському повіті Київського воєводства

(нині - селище міського типу, районний центр Черкаської области). З моменту виникнення її

як поселення у 1620-х рр. (Архив ЮЗР. Ч. V. Т. 1. С. 135-138) і до кінця 1650-х рр. Лисянка

з довколишніми селами становила маєток у складі Корсунського староства, а згодом стала

центром Лисянського староства. 12 липня 1658 р. під Торунню король видав привілей, яким

призначив прибутки з цього староства на утримання артилерії Війська Запорозького (AGAD

w Warszawie, zesp. Metryka Koronna, Sigillata, ks. 1, k. 109; Biblioteka Czartoryskich w Krakowie,

oddz. rękopisów, rkps 402, s. 474). Від 1659 р., за дозволом тодішнього сейму (Volumina legum.

Т. 4. S. 302-303) і виданим після нього 29 травня королівським привілеєм (РГАДА, ф. 389,

оп. 1, д. 220, л. 76об-77), Лисянський маєток перебував у приватному, дідичному володінні

гетьмана (до жовтня 1659 р.) і київського воєводи Івана Виговського. У зв’язку з цим Павло

Тетеря як гетьман в інструкції послам до короля від 22 січня (ст. ст.) 1663 р. просив надати

на козацьку армату прибутки з якогось іншого маєтку (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie,

oddz. rękopisów, rkps 402.. s. 474). Як бачимо з коментованої інструкції, його прохання не за

довольнили.

Невідомо, чи повернув Павло Тетеря Війську Запорозькому згаданий привілей від

12 липня 1658 р., який він начебто забрав із собою, коли в червні 1665 р. втік з України (див.

далі примітку 65-65). Після загибелі в березні 1664 р. Івана Виговського Тетеря вважав, що

за цим привілеєм прибутки з Лисянського маєтку мають іти на артилерію Війська і сейм

повинен цей привілей затвердити. Про це дізнаємося з інструкції Лисянської ради послам

Війська на сейм від 30 листопада (ст. ст.) 1664 р. Тут вказано бажаний якісний особовий склад

козацької артилерії (армати): обозний, осавул, писар, хорунжий, пушкарі, армаші, шипоші,

ковалі, стельмах, римарі, фірмани (возниці). Усі вони, сказано в інструкції, повинні постійно

бути при арматі, а обов’язок гетьмана - разом із старшиною систематично контролювати їхні

прибутки з Лисянського маєтку і витрати. При арматі, читаємо далі, слід би мати допоміжний

загін («assistentia»), сформований зі складу полків (очевидно, городових), але краще якби це

була піхота з найманців («mercenatoriorum»), «які б ніколи від армати не віддалялися». Цю

піхоту гетьман мусив забезпечувати провіянтом із маєтків Білоцерківського староства, а

Річ Посполита щорічно мала сплачувати її полковникові 200 злотих, осавулові - 100, двом

сотникам - по 50, писареві - 50, хорунжим - по 30, рядовим - по 20 злотих. Бажано також,

щоб козацька артилерія складалася з 24 гармат («sztuk») (Ibid. S. 562-563). Додамо, що з

листа Петра Дорошенка до короля від 5(15) жовтня 1666 р. випливає, що в той час козацька

армата була дислокована в двох містечках Чигиринського староства, які в листі не названі

(ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко... С. 97). Привілей від 12 липня сейм так і не під

твердив. Наскільки відомо, після 1666 р. правобережне Військо Запорозьке не піднімало

питання про призначення прибутків із Лисянського маєтку на козацьку артилерію. У XVIII

ст. цей маєток належав до приватношляхетських володінь.

Ці президії - польські залоги, які навесні 1665 р. коронне військо, відходячи з Пра

вобережної України, залишило у спеціяльно споруджених попереднього року фортецях у

містах Біла Церква, Паволоч, Чигирин і Корсунь для захисту інтересів Речі Посполитої в

цьому регіоні. Корсунська залога існувала до весни 1665 р. (Величко С. Летопись событий...

16-6-1279

241

Микола Крикун

Т. И. С. 88), чигиринська - до осені 1667 р. (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко...

С. 65, 67, 68). Десь у 1666-1667 рр. перестала існувати паволоцька залога, а білоцерківська

діяла ще багато років.

Ідеться про утримання польських залог, перерахованих у попередній примітці. Про те

саме див. також звернення Петра Дорошенка до короля в листопаді-грудні (ст. ст.) 1665 р.

(Там само. С. 59, 60, 61, 62).

На момент Лисянської ради 1666 р. комендантом білоцерківської залоги був Ян Ста-

хурський (див. примітку 75-75), чигиринської - Міхал Жебровський (Там само. С. 65-66).

Корсунський і паволоцький коменданти невідомі.

28-28

В інструкції ради правобережного Війська Запорозького послам на коронаційний

сейм від З (13) жовтня 1669 р. сказано, що козацька артилерія (армата) потрапила до біло

церківського замку «за гетманства пна Тетеры» (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz.

rękopisów, rkps 402, s. 683). Немає сумніву, що сталося це за наказом Павла Тетері, адже в

коментованій інструкції зазначено, що артилерія перебуває в Білоцерківському замку «до

бровільно» («beneuole»), тобто за бажанням, рішенням Війська Запорозького.

Тут слово «клейноди» вжито стосовно армати.

Ідеться про Трахтемирівський Успенський монастир. Трахтемирів (Трехтемирів,

Терехтемирів) - поселення над правим берегом Дніпра, у XVI ст. - село, а з кінця XVI до кінця

XVIII ст. - містечко в Київському повіті Київського воєводства (нині - село в Канівському

районі Черкаської области). Король Стефан Баторій віддав Трахтемирів як державний маєток

у довічне володіння козакам з умовою, щоб прибутки з нього (і, як здогадуємося, з сусіднього

села Зарубинці) ішли на шпиталь для покалічених, зубожілих та старих і немічних козаків.

Шпиталь мали створити при монастирі, який уже існував у Зарубинцях. Треба зазначити, що

відповідний привілей Стефана Баторія відомий лише в стислому переказі (Słownik geografiz-

ny... 1893. Т. XII. S. 453; див. також згадку про цей привілей у подорожніх нотатках Еріха

Лясоти за 1594 р.: Дневник Эрика Ляссоты из Стеблева // Мемуары, относящиеся к истории

Южной Руси. Перевод К. Мельник. Под редакцией В. Антоновича. Киев, 1890. Вып. 1

(XVI ст.). С. 161). Першу згадку про цей шпиталь подибуємо в постанові сейму 1601 р. (Volu

mina legum. Т. 2. S. 401). Тут він названий трахтемирівським («szpital grodzki Techtymirów»,

із чого випливає, що на той час монастир, при якому діяв шпиталь, був у Трахтемирові. У

такому разі монастир швидше за все був переведений сюди з Зарубинців. Жодних відомостей

про монастир у Зарубинцях у XVII ст. немає, це дає підстави стверджувати, що тоді його тут

уже й не було. Малоймовірно, щоб монастир у Трахтемирові виник самостійно, незалежно

від зарубинецького, який припинив діяти: не було потреби закривати монастир у Зарубинцях,

щоб поруч відкрити інший. У всіх наступних після 1601 р. джерельних згадках монастир

названий лише трахтемирівським (див. хоча б щодо першої чверти XVII ст.: Жерела до історії

України-Руси / Видає археографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка. Львів,

1908. Т. VIII: Матеріали до історії української козаччини по р. 1631. С. 145 (1614 р.); Zbiór

pamiętników historycznych o dawnej Polsce z rękopismów, tudzież dzieł w różnych językach o

Polsce wydanych, oraz z listami oryginalnymi królów i znakomitych ludzi w kraju naszym. Lwów,

1833. Т. VI. S. 112-113 (1617 р.); Архив ЮЗР. 1863. Ч. III. Т. 1: Акты о козаках (1500-1648).

С. 236-237 (1618 р.); Жерела... Т. VIII. С. 254 (1621 р.; тут, щоправда, названий трах

темирівський шпиталь, а не монастир); Źródła dziejowe. 1894. Т. XXI: Ziemie Ruskie. Ukraina

/ Wydał Aleksander Jabłonowski. S. 323 (1624 p.))* Це переконливо доводить, що розташований

він був у Трахтемирові.

242

5. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року

На прохання Війська Запорозького (у документальному вигляді його, на жаль, немає)

король привілеєм від 12 січня 1650 р. підтвердив права козаків на трахтемирівський шпиталь

(отже, й монастир) і сам Трахтемирів, засвідчені у привілеях, виданих попередніми королями

(Акты ЮЗР. Т. X. С. 459). Зазначимо, що ці привілеї не виявлені. У відповідь на так само

документально невідоме прохання Війська Запорозького привілеєм від 15 березня 1652 р.

король знову підтвердив фундування монастиря зі шпиталем його попередниками (AGAD w

Warszawie, zesp. Metryka Koronna, MK, ks. 192, k. 224v.-225; Starożytna Polska pod względem

historycznym, geograficznym i statystycznym opisana przez M. Balińskiego i T. Lipińskiego /

Wydanie drugie, poprawione i uzupełnione przez F. K. Martynowskiego. Warszawa, 1885. Т. U.

S. 580). На сеймі 1659 p. посли Війська Запорозького просили «затвердити... маєтки («do

bra») Трахтемирівського монастиря» (Памятники... Т. III. Отдел III. С. 324). Із цього робимо

висновок, що Трахтемирів і Зарубинці були «прив’язані» до монастиря - прибутки з них

ішли на нього та на шпиталь. Сейм підтвердив «на вічні часи» всі королівські привілеї, за

якими Трахтемирів із монастирем належить козакам (Volumina legum. Т. 4. S. 302). Попри

це, в інструкції Лисянської ради послам на сейм від 30 листопада (ст. ст.) 1664 р. висловлено

прохання, щоб сеймова конституція «на потомні часи» забезпечила, Гарантувала («warowane»)

права («immunitates») трахтемирівського монастиря, причому зазначено, що монастир

і є шпиталем (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402. s. 563). Таке

ототожнення викликане, очевидно, тим, що функції монастиря зводилися переважно (якщо не

повністю) до опіки над шпиталем. Коментована інструкція слово в слово повторює попереднє

прохання. Це доводить, що при її складанні використовували інструкцію 1664 р.

У XVIIJ ст. монастир і шпиталь теж існували, але в селі Монастирок (Сказания о

населенных местностях Киевской губернии, или статистические, исторические и церковные

заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся.

Собрал Л. Похилепич. Киев, 1864. С. 593), уперше згаданому в подимному реєстрі 1734 р.

(АРК, zesp. Archiwum Sanguszków, № 511, s. 4). У другій половині XVII ст. Трахтемирів

пережив лихі часи і територія його зменшилася. Село Монастирок виникло, мабуть, на окраїні

території, яку займав Трахтемирів у XVII ст. До останньої чверті XVIII ст. Трахтемирів,

Зарубинці і Монастирок становили Трахтемирівське староство, а з кінця цього століт

тя -приватношляхетський маєток (Сказания о населенных местностях Киевской губернии...

С. 591). Загальні відомості про трахтемирівський монастир див.: Крип’якевич І. Терехтемирів,

козацький військовий шпиталь // Нашим інвалідам. Одноднівка. [Львів], 1922. С. 6,8; Сказання

о населенных местностях Киевской губернии... С. 593-594.

3,-31

У джерелах і літературі жодних відомостей про те, що Петро Дорошенко в період

від початку свого гетьманування і до лютого 1666 р. посилав частину «свого» Війська

Запорозького на допомогу кримському ханові, немає.

Ідеться про Анджея Потоцького, котрий був коронним хорунжим упродовж 1665-

1667 рр., одночасно посідаючи уряд галицького старости (Urzędnicy centralni... S. 28).

Див. примітку 31.

Про серденятські полки див. примітку 18.

У московському полоні перебували два рідних брати Петра Дорошенка - старший

Григорій (з осені 1660 р.) і молодший Андрій (з якого часу - не встановлено). Ще до Лисянської

козацької ради 1666 р. Дорошенко неодноразово просив короля поклопотатися про них.

Андрій був звільнений десь перед 15 жовтня 1666 р., Григорій - у жовтні 1667 р. (Дорошен

ко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 42, 60-61, 62, 64, 97, 147). Повернувшись в Україну,

‘6* 243

Микола Крикун

обидва пристали до брата і були його вірними соратниками. Григорій упродовж 1668-1674 рр.

посідав уряд брацлавського полковника, а з 1668 р. - наказного гетьмана. Про Андрія відомо,

що 1668 р. він був чигиринським полковником, у 1673-1674 рр. - паволоцьким.

Цей пункт інструкції майже буквально повторює першу половину пункту 21 з інструкції

козацької ради від ЗО листопада (ст. ст.) 1664 р. (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz.

rękopisów, rkps 402, s. 554). Чим було викликане прохання про козацьких удів, встановити

не вдалося. Замкова юрисдикція, згадана в обох інструкціях, означає правову підлеглість

старостинській владі, за тих соціяльно-політичних умов - польській.

Королівський привілей Уманському полку був виданий під час походу польського

війська на чолі з Яном Казимиром проти Москви восени 1663 р. і взимку 1663/1664 рр. з

метою повернути лівобережну Гетьманщину Речі Посполитій. До речі, у поході брав участь

Петро Дорошенко як генеральний осавул при Павлові Тетері. Польське військо діяло і на

власне московській території, зокрема під містом Сєвськ (нині - районний центр Брянської

области в Російській Федерації), де й був виданий уманський привілей. Початок перебування

королівської ставки під Сєвськом припадає на період між 10 лютого 1664 р., коли вона ще

розташовувалася в містечку Гнідавка (Zbiór pamiętników do dziejów polskich / Wydał W.

hr. de Broel-Plater. Warszawa, 1859. T. 4. S. 151-153), i 18 лютого, коли під Сєвськом було

видано інший привілей (AGAD w Warszawie, zesp. Metryka Koronna, Sigillata, ks. 8, k. 4v); а кі

нець - на період між 19 лютого, коли з’явився наступний привілей (Ibid. K. 6v.), і 26 лютого,

коли ставка вже перебралася до містечка Городище (Zbiór pamiętników do dziejów polskich.

T.4. S. 153-154).

Факт видачі королівського привілею козацькому полку унікальний, жоден із полків

Війська Запорозького такої чести не знав. На час появи привілею уманським полковником

був Максим Булига Курцевич, а може, Михайло Ханенко (Gajecky G. The Cossack Admin

istration of the Hetmanate. Cambridge, Mass., 1978. V. 2. S. 626). Сеймового підтвердження

привілею не було. Що конкретно означають асекурація й інкорпорація, встановити не вда

лося. Можливо, ці терміни вжиті щодо якихось інших привілеїв, бо у відповіді короля на

інструкцію йдеться про «привілеї» Уманському полку в множині, до них віднесено і згаданий

«уманський» привілей. До речі, у відповіді сказано також, що Уманський полк пишається

(«szczyci») своїми привілеями перед іншими козацькими полками.

39-39

Див. примітку 21-21.

^° Індукта - митний збір. Що конкретно вона означала на козацькому Правобережжі

в той час (а також до і після того) - невідомо. У листі до короля від 20 (30) листопада

1665 р. Петро Дорошенко писав, що надходження з індукти надзвичайно потрібні Війську

Запорозькому на великі видатки, особливо на піхоту (очевидно, малися на увазі серденятські

і, можливо, запорозькі піхотні полки), тому чигиринська й білоцерківська польські залоги не

повинні на неї зазіхати. У зв’язку з цим гетьман просив короля привілеєм віддати індукту на

користь Війська (ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко... С. 59). А в листі до короля від

26 листопада (ст. ст.) того самого року Дорошенко наголошував, що за його попередників

на гетьманстві індукта стягалася на Військо Запорозьке, і нагадував, що нині її незаконно

відбирає білоцерківський комендант (Там само. С. 60). Наприкінці грудня 1665 р. у посланні

до Яна Казимира він знову просив видати привілей на «українську», як тут сказано, індукту,

зважаючи на суттєві видатки Війська, зокрема, на поранених і хворих (Там само. С. 62). Чи

був виданий такий привілей, не знаємо, бо в сеймових постановах про нього не згадано.

244

5. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року

4МІ

Десь на початку літа 1665 р. (Там само. С. 48) Павло Тетеря, пересвідчившись у

неможливості далі гетьманувати, покинув гетьманський уряд і, рятуючись від розправи

політичних противників, виїхав до Польщі. В Україну він уже ніколи не повертався. Одне

з тогочасних джерел стверджує, нібито у Варшаві Тетеря вітав у себе козацьких послів,

яких делегувала Лисянська рада, і нібито посли, порушуючи дані їм інструкції, просили його

(напідпитку?) знову стати козацьким гетьманом. Тетеря відмовився, але натякнув, що він

повернувся б на гетьманство, якби король наказав йому це зробити (Theatrum Europaeum.

B. X. S. 225).

42-42

Ідеться про складну політичну ситуацію на козацькому Правобережжі навесні та на

початку літа 1665 р.: проти Павла Тетері виступила більша частина підпорядкованого йому

козацтва, крім того, проти нього діяли загони Івана Брюховецького і кошового отамана

Запорозької Січі Івана Сірка. Унаслідок цих виступів Тетеря втік до Польщі. Про ці події див.

у літописі Самійла Величка (Величко С. Летопись событий... Т. II. С. 88), але його свідчення

не завжди коректні.

43-43

Насправді Петро Дорошенко з його старшиною не навертали (повертали) Військо

Запорозьке у підданство королю.

Тікаючи до Польщі 1665 р., Павло Тетеря прихопив із собою королівські привілеї

та їх підтвердження, декларації прихильности, всі військові клейноди, гармати й скарби.

Про це див.: Костомаров Н. И. Руина... С. 45; а також у відповіді короля на републіковану

інструкцію. Про спроби Петра Дорошенка повернути вивезене Тетерею див.: Крип’якевич 1.

До історії українського Державного Архіва в XVII ст. // Записки НТШ. 1924. Т. CXXXIV-V.

C. 73-74.

Немирівщина - маєтковий комплекс із центром у містечку Немирів у Брацлавському

воєводстві. У середині 60-х років XVII ст. маєтком приватно володів белзький воєвода

Димітр Єжи Корибут Вишневецький (Архив ЮЗР. 1890. Ч. VII. Т. 2: Акты о заселении Юго-

Западной России. С. 563 (1664 р.); Urzędnicy województwa bełskiego i ziemi chełmskiej XIV-

XVIII wieku: Spisy / Opracowali H. Gmiterek i R. Szczygieł. Pod redakcją A. Gąsiorowskiego.

Kórnik, 1992. S. 72). Шаргородський і Могилівський ключі - маєткові комплекси з центрами

в містечках Шаргород і Могилів у Летичівському повіті Подільського воєводства. У ті

самі роки Шаргородським ключем володів Станіслав Конєцпольський (AGAD w Warsza

wie, zesp. Archiwum Skarbu Koronnego, dział I, ks. 402 (1662 р.); Pamiętniki o Koniecpols

kich... S. 368 (1672 p.)), а Могилівським - Марцін Адам Каліновський, або його брат Єжи

Юзеф, або, швидше за все, вони обоє (Крикун М. Місто Могилів над Дністром у XVII ст.:

заснування, власники, населення, топографія // Україна: культурна спадщина, національна

свідомість, державність. Львів, 1998. 5. С. 356-357). Про різні шкоди, що їх, як стверджує

інструкція, зазнавали козаки в цих маєтках (очевидно, від польських загонів), у джерелах

відомостей немає. Нині територія цих маєтків входить до складу відповідно Немирівського,

Шаргородського і Могилів-Подільського районів Вінницької области.

46-46

Ян Реміґіян Стшалковський - холмський ловчий протягом 1663-1676 рр. (Urzędnicy

województwa bełskiego... S. 158). Згідно з королівською відповіддю на інструкцію Лисянської

ради 1666 р., він був ротмістром коронного війська. У документах із лівобережної Гетьманщини

та московського походження влітку і восени 1666 р. Стшалковський (Стралковський, Стр'Ьл-

ковський) згаданий як польський полковник (Акты ЮЗР. Т. VI. С. 125, 158). Імовірно, пол

ковником він тоді не був, а був так само ротмістром.

Див. абзац інструкції, якого стосуються примітки 25, 26 і 27.

245

Микола Крикун

48-48 і

деться П

0 TCj

що

на

сеймах 1659 і 1661 рр. окремим представникам старшини Війська

Запорозького - від гетьмана до полковників - була надана польська шляхетська гідність

(нобілітація) та державні маєтки, що засвідчено у відповідних сеймових постановах (Volu

mina legum. Т. 4. S. 302-305, 359-360) і королівських привілеях. До речі, на Варшавському

сеймі 1661 р. було нобілітовано Петра Дорошенка, тоді чигиринського полковника (Ibid.

S. 359). Ідеться, мабуть, і про надання під час сеймів державних маєтків, але тільки шляхом

королівських привілеїв, не опертих на сеймові постанови. Завважмо, що нобілітації

проводилися лише на підставі рішень сеймів. Цей уривок з інструкції дає унікальну змогу

дізнатися, як козацька старшина отримувала шляхетські гідності й маєтки.

Див. прим. 11-11. Григорій Пододня (Підодня?) - корсунський полковник за

гетьманства Павла Тетері. Його власноручний підпис стоїть під списком прохань (суплікою)

до короля Війська Запорозького, доданим до інструкції від 30 листопада (ст. ст.) 1664 р.

послам Війська на Варшавський сейм (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów,

rkps 402, s. 586; Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski. Z dziejów walki szlachty ukraińskiej

w szeregach powstańczych pod wodzą Bohdana Chmielnickiego (R. 1648-1649) // Z dziejów

Ukrainy. Księga pamiątkowa ku czci Włodzimierza Antonowicza, Paulina Święcickiego i Tadeusza

Rylskiego / Pod redakcją Wacława Lipińskiego. Kijów, 1912. S. 304). Дубина - напевно, Іван

Дубина, про якого відомо, що в липні 1657 р. він був корсунським полковником (Русская

историческая библиотека, издаваемая Археографическою коммиссиею. СПб., 1884. Т. 8.

С. 1244). Імовірно за гетьманства Павла Тетері він обіймав помітну посаду в Корсунському

полку, можливо навіть, що на момент загибелі був його наказним полковником. У примітці 27

зазначено, що комендант польської залоги в Корсуні 1665 р. невідомий.

Коронація Яна II Казимира Вази, обраного на польський королівський престол

20 листопада 1648 р., відбулася на сеймі в Кракові 17 січня 1649 р.

Гадаємо, це твердження короля стосується Руського й інших українських воєводств

Речі Посполитої. Перевірити його можна тільки на матеріялах шляхетських сеймиків цих

воєводств за першу половину і середину 60-х років XVII ст. Король мав рацію, бо скарги

православної шляхти («stanu rycerskiego nieunickiego») на дії уніятів тут практично відсутні,

але ж він не врахував ставлення нешляхетських верств населення у цих воєводствах.

Про «образу», яку Йосиф Нелюбович-Тукальський завдав королю, і милостиве

королівське прощення єпископа див. примітку 3-3.

Текст «декларації» Йосифа Тукальського не зберігся.

54-54 Військо Запорозьке на чолі з Петром Дорошенком не визнало Антонія Винницького

православним київським митрополитом.

Краківським воєводою упродовж 1658-1667 рр. і великим коронним гетьманом упродовж

1654-1667 рр. був Станіслав «Ревера» Потоцький (Urzędnicy centralni... S. 43, 195).

56-56 Чуднівська трансакція - угода (комісія, трактат, договір), яку 17 жовтня 1660 р. під

містечком Чуднів у Житомирському повіті Київського воєводства (нині - селище міського

типу, районний центр Житомирської области) уклали коронне військо і Військо Запорозьке

на чолі з гетьманом Юрієм Хмельницьким. За цією угодою, Військо розірвало з Москвою

1 перейшло на службу Речі Посполитій. Угоду називають також Слободищенською, бо

підписали її в селі Слободище неподалік від Чуднова (нині це село в Бердичівському районі

Житомирської области). Договір затвердив Варшавський звичайний сейм, який працював

2 травня - 18 липня 1661 p. (Volumina legum. Т. 4. S. 357-359; Памятники... 1859. Т. IV.

Отд. III: Материалы для истории Малороссии (1660-1664). С. 17-24; Bellum polono-moschi-

246

5. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року

cum ad Czudnow Ioanne Casimiro Rege, Stanislao Potocki Palatino Cracoviensi et Georgio Lu

bomirski Regni Marschalco, ducibus, anno Domini 1660 expeditum / Wydal Wiktor Czermak //

Archiwum Komisyi Historycznej. Kraków, 1894. Т. VII. S. 44-45; Wojna polsko-moskiewska pod

Cudnowem, odprawowana za panowania króla Jana Kazimierza pod wodzą Stanisława Potockiego,

wojewody krakowskiego, i Jerzego Lubomirskiego, marszałka koronnego, w roku pańskim 1660

/Tłumaczył oraz przypisami i przedmową zaopatrzył Antoni Hniłko. Warszawa, 1922. S. 98-100;

Герасимчук В. Чуднівська кампанія 1660 р. // Записки НТШ. 1913. Т. CXIV. С. 67). У відповіді

короля на републіковану інструкцію сказано, ніби при укладенні Чуднівської угоди Військо

Запорозьке заявило, що Зборівський договір йому тепер не потрібний, бо він менше важить,

ніж Чуднівський, і значення його для Війська похитнулося («wzruszone»). Однак джерела

нічого зі сказаного не підтверджують.

57-57

Найближчими за часом до відповіді короля комісіями (у тогочасному значенні -

угодами) між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою були Гадяцька 1658 р. і Чуднівська

1660 р. угоди.

Цікавий пункт відповіді: тут сказано, що не заведено, аби король підтверджував видані

ним привілеї.

Цей пункт відповіді за змістом не зовсім відповідає пункту інструкції, якого стосується

примітка 9а.

°-

«Обіцянки» короля, дані «на письмі» «деяким» козацьким полкам, невідомі.

Гадаємо, тут ідеться про те, що Павло Тетеря усно рекомендував королю затвердити

обрання Петра Дорошенка на гетьманський уряд. Імовірно, це могло статися під час зустрічі

короля з екс-гетьманом. Про затвердження і передання королем військових клейнодів

Дорошенкові («ozdoby, urzędowi temu (гетьманському. - М. К.) służące) див. примітку 13-13.

Див. примітку 13-13.

Королівські універсали, вислані на лівобережну Гетьманщину та Запоріжжя, не

знайдені.

64-64

Із цього видно, що король був не проти, якби частина артилерії (армати) Війська

Запорозького, розташована в Білій Церкві, переховувалася в Лисянці.

65-65

Згаданий тут привілей досі не виявлено. Напевно, він утрачений разом з іншими

документами, які Павло Тетеря вивіз із Брацлава до Польщі на початку червня 1665 р. і вони

потім пропали. Або ж привілей залишився у Брацлаві серед паперів гетьмана і його знищили

козаки, котрі збунтувалися проти Тетері.

Брацлавським старостою Павло Тетеря став за королівським привілеєм від 26 жовтня

1663 р., яким йому в доживотне володіння було надане Брацлавське староство за уступкою

тодішнього брацлавського старости Стефана Чарнецького (Wójcik Z. Nieznane dokumenty...

S. 523; РГАДА, ф. 389, оп. 1, д. 220, л. 160—Ібіоб.). Схоже, що цю посаду Тетеря якийсь час

обіймав тільки на папері: за подимним реєстром 1664 р., Брацлавським староством володів

белзький воєвода Димітр Єжи Корибут Вишневецький (Архив ЮЗР. Ч. VII. Т. 2. С. 563).

67-67

Перед звичайним Варшавським сеймом, який відбувся 17 березня - 4 травня

1666 р. і закінчився безуспішно, бо був зірваний, у Варшаві працювали два сейми, так само

безрезультатні, - звичайний (26 листопада 1664 р. - 7 січня 1665 р.) і надзвичайний (12-28

березня 1666 р.) (Chronologia sejmów polskich... S. 154).

Тут ідеться про армату Війська Запорозького, яка за гетьманства Павла Тетері

опинилася в Білоцерківському замку і відтоді там дислокувалася.

247

Микола Крикун

«Побожна фундація Трахтемирівського монастиря на козаків, на війнах покалічених

й підупалих в літах», - це, безперечно, зафіксоване в привілеї Стефана Баторія надання

Трахтемирова у володіння козакам з умовою, щоб прибутки з монастиря ішли на створений

при ньому шпиталь для козаків (див. примітку ЗО). Невідомо, чи видав Ян Казимир обіцяний

привілей, який би підтверджував фундацію Стефана Баторія і його наступників-королів

(звідси згадка про «фундаторів»). У сеймових постановах затвердження цієї фундації немає.

Листи королівської канцелярії до московського уряду з клопотаннями про звільнення з

ув’язнення козаків Дорошенкового Війська Запорозького, які комісари від Речі Посполитої

мали вручити комісарам від Москви під час мирних переговорів, нині невідомі.

Ніжинським старостою Павло Тетеря став за королівським привілеєм від 26 січня

1665 р. (AGAD w Warszawie, zesp. Metryka Koronna, Sigillata, ks. 9, k. 15v.). Цей уряд він

посідав формально, бо Ніжинське староство на той час (і пізніше) не існувало: його територія

входила до складу лівобережної Гетьманщини, підлеглої Москві.

Великим коронним канцлером від 1658 р. до жовтня 1666 р. був луцький єпископ

Міколай Ян Пражмовський (Urzędnicy centralni... S. 56).

Тут: стан рицарський - посольська ізба сейму Речі Посполитої, його нижня палата.

Це підтверджує інше джерело, яке переказує Микола Костомаров: після того як Павло

Тетеря втік до Польщі, у Брацлаві з’явився кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко,

захопив усе, що не встиг вивезти Тетеря, і розділив його між своїми козаками (Костома

ров Н. И. Руина... С. 45).

Ян Стахурський (Стахорський) упродовж 1665-1668 рр. був комендантом польської

залоги, дислокованої в Білоцерківському замку, спочатку в чині полковника, згодом - генерал-

майора (ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко... С. 65, 209). Його владі підлягали також

польські залоги в інших фортецях козацького Правобережжя (див. примітку 26) і, звичайно,

коменданти цих залог.

Корсунська козацька рада

1669 року

Корсунська козацька рада, яка відбулася в березні 1669 р., ознаменувала

остаточний перехід частини України, яку контролювало Військо Запорозьке

на чолі з гетьманом Петром Дорошенком, під протекторат Османської імперії.

Встановлення турецького протекторату мало важливі наслідки для політичного

розвитку цієї території та суміжних українських земель і викликало міжнародний

резонанс. Корсунська рада не раз привертала увагу дослідників

, однак і досі не

відомі всі причини та обставини її скликання і те, як, на ній вирішували питання

про турецький протекторат. Відомості про раду у джерелах нечисленні й фраг

ментарні. Серед козацьких літописців другої половини XVII - початку XVIII ст.

її згадав тільки Самовидець

. Опубліковані дотепер документи стосовно Кор-

сунської ради фіксують, за деякими винятками, діяльність московського воєводи

в Києві Петра Шерємєтєва, Малоросійського і Посольського приказів у Москві

та канцелярії лівобережного козацького гетьмана

Нам пощастило віднайти у Бібліотеці Чарторийських у Кракові та у Ґдан

ському державному архіві кілька рукописних документів польської адміністрації

Костомаров Н. И. Руина. Гетманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича. Ис

торическая монография 1663-1687 rr. II Его же. Собр. соч. Исторические монографии и ис

следования. СПб., 1905. Кн. VI. Т. XV. С. 149-150; Яворницький Д. І. Історія запорозьких

козаків: У 3-х т. К.. 1990. Т. 2. С. 309-310; Андрусяк М. До боротьби між П. Дорошенком

та П. Суховієм у 1668-1669 рр. // Записки НТІ1І. Львів, 1929. Т. CL. С. 213-215;Дорошен

ко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльности / Редактор Василь

Омельченко. Нью-Йорк, 1985. С. 243-248; DoroScnko D., Rypka J. Hejtman Petr Dorosenko

a jeho turecka politika // Ćasopis Narodnfho Musea. Praha, 1933. Roć. CV1I. Sv. prvnf a druhy.

S. 22-24. Див. також: Петровський M. Нариси історії України XVII - початку XVIII століть

(Досліди над літописом Самовидця). X., 1930. С. 299.

Літопис Самовидця / Видання підготував Я. І. Дзира. К., 1971. С. 107.

Ці документи вміщені здебільшого у восьмому томі (який охоплює 1668-1669 рр.) «Актов,

относящихся к истории Южной и Западной России, собранных и изданных Археографическою

коммиссиею» (далі - Акты ЮЗР) (СПб., 1875). Див. також: Окиншевич Л. Генеральна ра

да на Україні-Гетьманщині XVII-XVIII ст. ст. // Праці Комісії для виучування історії за-

хідньоруського та вкраїнського права. К., 1926. Вип. 6. С. 420.

249

Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII - на початку XVIII століття

Подождите немного. Документ загружается.