Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII

Подождите немного. Документ загружается.

Микола Крикун

(2.) ех clementia - з ласки (прихильносте); antecessorów - попередників; ab omni ad-

verritate - від усього шкідливого; supplicować - просити; arbitry nostri libertatem robora

tam - судді нашого зміцнену вольність; dominare violenter - панувати силоміць; in eadem

libertate religiey et eclesiey - у цій вольності релігії і церкви; supremus... conditor et conser

vator - найвищий ... проводир і захисник; in posterum - далі (згодом); violentus praeter

liberam electionem - схильний до насильства (жорстокий) без вільного вибору; wocowa-

пу - іменований; iuxta liberae electionis jura legitime et vnanimiter - згідно з правами

вільного вибору законно й одностайно; expressam ... violentiam - виразна... іґнорація,

порушення; legitime electus - законно обраний; subsistere - діяти, терпіти; recommenda-

mus dementiey - рекомендуємо вирішенню; arbitry nostri libertas et libera electio - судді

нашого вольність і вільний вибір; zelus - ревність (старанність); libertatis huius ...ad

eligendum sibi nouum pastorem - самої свободи ... для вибору собі нового пастора; absque

libera voce votisque et consensu - без вільного голосу і побажань та згоди; immediatus

(правильно immediate) - зараз; electia valoru - вибір значення; electus - обраний; ргаееті-

nentiey - гідности; quo iure et ratione nescitur - невідомо, яким правом і міркуванням;

abalienatus - позбавлений; recommendamus - рекомендуємо; iuxta liberae electionis іи-

га - за правами вільного вибору; scrutator cordis - повелитель духу; ех omnium nostrum

disponet consensum - усіма нашу постановить згоду; amplectemur - покладаємося; vio

lenter - силоміць; absque libera electione - без вільного вибору; post decessum - після

смерти; disposity у administraty - наказування й керування; confirmatię - підтвердження

(затвердження); instabunt - домагатимуться (наполягатимуть).

(3.) consequenter zelus - послідовно ревність (старанність); generaliter - узагалі; ргае-

eminentiey - гідности; roborowane - забезпечені; tutissime ... сит omni libertate spirituali -

найбезпечніше ... з усією духовною свободою; praesidia - залоги; maiestatu - величности;

confirmatię - підтвердження.

(4.) warowane - зміцнені.

(5.) distributów - реквізицій.

(6.) pacta - статті; expresse - виразно; confirmatia - підтвердження; maiestatu -

величности; petita - прохання; sedes - місце; sedem, liberam vocem et dignitatem suam

spiritualem - місце, вільний голос та гідність свою духовну; dyshonorów - безчесть.

(7.) directią - скерування; subiugati - кинуті (буквально: підкорені); petita - прохання;

collegium - колегія; constitutione tirmius - конституцією швидше; libertas - вольність.

(8.) erigować - заснувати; caueatur - була б забезпечена.

(9.) praedecessorów у antecessorów - предків і попередників; pacta - статті; innouatia

у approbatia - оновлення і затвердження; persistimus infidae - протистоїмо невірі; allicien

do -притягуючи.

(10.) punctatiue - докладно.

(11.) komput - чисельність; opponuiq - протистоять.

(12.) nulla praeiudicia, oppressionem et calamitates - жодні несправедливості, утиск і

шкоди; participes - учасники; praeiudicy - несправедливостей.

(13.) incursiami - вторгненнями; innumerabiles - незліченні; beneuole retrahendo -

добровільно повернувшись; rebellioni - бунтові, заколотові.

230

5. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року

(14.) vnanimiter...et libere - одностайно ... і вільно; complanatiey ...ad vnitatem - згоди

... до єдности; promotią - надиханням; beneuole - добровільно; effecta - успішні дії; a tem

poribus vetustatis - з часів давности; offensionem - перешкоду; cassatiey - скасування; be

neuole vnanimiterque duabus vicibus - добровільно і одностайно двічі; deiectus - усунутий;

acceptowany - прийнятий; privilegiatus - привілейований (дістав привілей); motus, humil

lime - замішання, покірно.

(15.) rebellionis caput - голова (центр) бунту.

(16.) conscientias ...ad bonum - розуміння ... для добра.

(17.) motus - замішання; collocować - учинити; omne malum - усе зло; imponi

mus - покладаємо; priuatam - приватний інтерес.

(18.) cedebat - належало (букв.: припадало); expedita - виправи.

(19.) ferowana - призначена; cum omnibus attinentys - з усіма приналежностями; etiam

lege publica - також публічним законом; militet donatia - служитиме дарування.

(20.) praesidia - залоги; prouidowaliśmy у prouiduiemy - ми утримували і утримуємо;

desolatie - спустошення; prouidowani - утримані; iterato - знову.

(21.) beneuole - ласкаво; consensu - згоди.

(22.) immunitates - вольності (права).

(23.) affectatię - прохання; non absque consilio et consideratione - не без поради й

розважання; officium - доручення, справу; suspitię - підозру; conspiratiey - змови.

(24.) id est - тобто.

(25.) obligantur — зобов'язуються; vkontenowani - задоволені

(26.) instantię - клопотання; eliberowani - звільнені.

(28.) generaliter - взагалі; confirmatię па assecuratią у incorporatię - затвердження на

забезпечення і включення; in constitutione imponere - у конституції подати.

(29.) expensa - витрати; bonum publicum - публічне добро; inducta - податок; іпиоса-

tię - заяву; immunitatem - звільнення.

(30.) priuat - інтересів; terminach - часах; confirmatię - затвердження; totaliter - геть

усе; in posterum - далі (згодом).

(31.) praeiuditia - несправедливості; oppressiones - утиски.

(32.) calamitates - лиха; praesidiy - залог; eliberi - звільнені; oppressiy - утисків.

(33.) interpretaią (правильно interpretatią) - пояснення; subsistere - залишити; conse-

ruatiey - збереженню; sortiantur - знайшли (одержали).

(34.) desideria - потреби; priuatami - інтересами; non bono publico - не публічним

добром; subiecta - справи; motus - замішання; donatiuami - даруваннями; za promotią

у instantią - за ініціятивою і наполяганням; condemnuią - карають; primario - спершу;

a temporibus vetustatis - з часів давности; ех vberante - із глибокої вдячности; осса-

siey - випадку.

(36.) sine vlla causa - без жодної причини; yterato - знову.

231

Микола Крикун

ПРИМІТКИ

1-1

Про жодну обіцянку короля скасувати в Речі Посполитій унію і повернути православним

маєтки, якими заволоділи уніяти, нічого невідомо. Королівський привілей із цього питання

виданий не був, а отже, не могло бути й затвердження його сеймовою конституцією. (Про

ситуацію з православ’ям та унією в Речі Посполитій, здебільшого в першій половині XVII

ст., див. у таких головніших працях: Бедное В. Православная церковь в Польше и Литве

(по Volumina legum). Екатеринослав, 1908. С. 122-325; Жукович П. Сеймовая борьба

православного западнорусского дворянства с церковной унией. СПб., 1901-1912. Ч. I (до

1609 г.) - II (1609-1632 гг.); Chodynicki К. Kościół prawosławny a Rzeczpospolita. Zarys histo

ryczny. 1370-1632. Warszawa, 1934; Dzięgielewski J. O tolerancje dla zdominowanych. Polityka

wyznaniowa Rzeczypospolitey w latach panowania Władysława IV. Warszawa, 1986). Прикметно,

що у відповіді на «інструкційне» прохання козаків скасувати унію король підкреслив: людська

совість йому як монархові непідвладна і він уважає, що цю справу має розглядати сейм.

2-2

Див. літературу з попередньої примітки.

3-3

Після смерти 1663 р. православного київського митрополита Діонисія Балабана

його наступниками того самого року були обрані перемиський і самбірський єпископ

Антоній Винницький (7-1679) та білоруський (мстиславський) єпископ Иосиф Нелюбович-

Тукальський (7-1675). Король, а згодом за його представленням і константинопольський пат-

ріярх затвердили обрання Антонія Винницького. Проте й Нелюбовича-Тукальського, якого

підтримував гетьман Павло Тетеря, теж титулували київським митрополитом. 1664 року йо

го було звинувачено у зв’язках з Іваном Виговським, із яким вони начебто плели інтриґи

проти Речі Посполитої й Тетері. Виговського стратили, а Нелюбовича-Тукальського і Юрія

(Гедеона) Хмельницького ув’язнили у фортеці прусського міста Мальборк (Марієнбурґ). Звід

си, мабуть, і згадка в інструкції про «якусь образу» («iakieyś urazy»), яку він завдав «королю

і Речі Посполитій».

Військо Запорозьке на чолі з Павлом Тетерею вважало київським митрополитом саме

Йосифа Нелюбовича-Тукальського, тому 1665 р. Тетеря звертався до короля з проханням

звільнити його (ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко... С. 59). У кінці 1665 р. і на початку

1666 р. просив про це як гетьман і Петро Дорошенко (Там само. С. 59-60, 62). 29 листопада

1665 р. Нелюбович-Тукальський (як і Гедеон (Юрій) Хмельницький), «стоячи навколішках

і поклавши два пальці на хрест», присягнув, що буде вірний Польщі і не матиме зносин із

її ворогами, особливо з бунтівниками, ребельянтами, москалями, козаками, слухатиметься

гетьмана (sic!) Тетерю і житиме там, де той йому вкаже (Там само. С. 63; Wójcik Z. Nieznane

dokumenty do biografii Pawła Tetery, Jerzego Chmielnickiego i Józefa Tukalskiego // Przegląd His

toryczny. Warszawa, 1961. T. LII. S. 523-526). У проекті відповіді королівської канцелярії від

5 лютого 1666 р. на Дорошенкову інструкцію козацьким послам до короля, писану приблизно

в першій половині січня 1666 р., сказано, що король наказав відпустити Нелюбовича-

Тукальського на волю (ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко... С. 63). Повернувшись

в Україну, митрополит приєднався до Петра Дорошенка і підтримував його до самої смерти.

Резиденцією його був Чигирин. Дорошенко ж і його Військо Запорозьке завжди вважали

його законно обраним 1663 р. київським митрополитом. Духовна влада Йосифа Нелюбовича-

Тукальського поширювалася на Київське і Брацлавське воєводства та на Білорусію й

Литву, а Антоній Винницький як митрополит паралельно мав владу в Руському, Белзькому,

Волинському і Подільському воєводствах.

232

5. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року

Ідеться про Спасо-Преображенську церкву в Любліні. Початки її, вірогідно, сягають

найпізніше другої половини XIV ст. У 1607-1633 роках замість згорілої дерев’яної була

споруджена мурована церква, яку 5 (15) березня 1633 р. посвятив київський митрополит

Петро Могила, спираючись на виданий того самого року привілей короля Владислава IV

про вилучення цієї церкви з-під юрисдикції холмського уніятського єпископа. 1635 року

церква перейшла до уніятів. Король санкціонував це тільки 1638 р., але вже наступного

року, зваживши на протести православних, він універсалом наказав люблінському старості

повернути їм церкву (Купріянович Г., Рощенко М. Православна церква Преображення

Господнього в Люблині. Видано з нагоди 360 річниці посвячення православної церкви Пре

ображення Господнього в Люблині. Люблин, 1993. С. 11, 14, 19, 21). Під 1641 і 1642 роками

церква згадана як православна (Monumenta Ucrainae Historica / Зібрав митрополит Андрей

Шептицький. Рим, 1974. Т. XI (1633-1659): Supplementum. С. 278-279, 282). Від 1645 р. вона

знову уніятська (.Купріянович Г., Рощенко М. Православна церква... С. 21).

В одному з пунктів про «потреби» Війська Запорозького, які його представники опри

люднили на переговорах із поляками 7 (17) серпня 1649 р. під Зборовом, сказано, що люб

лінська церква має бути передана православним (Документи Богдана Хмельницького / Упо

рядники І. Крип’якевич та І. Бутич. Київ, 1961. С. 129). 12 січня 1650 р. на Варшавському

сеймі король Ян Казимир привілеєм про права, надані руському народові, оголосив про

повернення цієї церкви православним. Причому тут зазначено, що споруджено («zmurowaną»)

її як православну на кошти шляхти (Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною

коммиссиею для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском

Генерал-губернаторе (далі - Архив ЮЗР). Киев, 1861. Ч. II. Т. 1: Постановления дворянских

сеймов в Югозападной России (1569-1654). С. 373; 1914. Т. III. 4.4: Акты, относящиеся к эпохе

Богдана Хмельницкого. С. 384). Після Берестецької битви церква знову стала уніятською, від

1655 р., коли Любліном заволоділи козаки Війська Запорозького, була православною, а далі

знову уніятською (.Купріянович Г., Рощенко М. Православна церква... С. 22).

1659 року те саме Військо Запорозьке просило Варшавський сейм, який мав затвердити

Гадяцьку угоду 1658 р., призначити комісію для повернення люблінської церкви православним

(Памятники, изданные Временною коммиссиею для разбора древних актов. Киев, 1852.

Т. III. Отдел III: Материалы для истории Малороссии. С. 317). В інструкції козацької ради

від 30 листопада (ст. ст.) 1664 р. під Лисянкою, врученій послам на Варшавський сейм, чи

таемо: комісія ця «успішно ... відбулася» («effectualiter ... stanęła»), православні отримали

люблінську церкву і сподіваються, що король своїм підписом скріпить висновки комісії (Bib

lioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 550). Очевидно, про цю саму

комісію йдеться в інструкції Лисянської ради 1666 р. та у відповіді короля. Згадані в цій

інструкції «права і привілеї» стосовно люблінської церкви, крім названих у цій примітці, нам

невідомі. Православною люблінська церква була до 1695 р., потім до 1875 р. уніятською, а

відтоді і до сьогодні вона православна (Купріянович Г., Рощенко М. Православна церква...

С. 22, 24, 26, 29, 31, 34, 36, 38, 40).

Ідеться про православний чоловічий монастир св. Миколая в селі Мильці Володимирського

повіту Волинського воєводства (нині - село у Старовижівському районі Волинської области).

Монастир відомий із середини XV ст. До кінця XVI ст. він був власністю князів Сангушків,

а потім князів Заславських (упродовж 1620-1634 рр. половиною монастиря володіли князь

Александр Пронський і Рафал Лєщинський, протягом 1625-1634 рр. другою його половиною

володів князь Адам Александр Сангушко) (Омелянский JI. Некоторые сведения по истории

233

Микола Крикун

Мелецкого монастыря // Вестник Юго-Западной России. Киев, 1863. Кн. 4. Отд. 2. С. 45-54;

Горін С. Монастирі Західної Волині (друга половина XV - перша половина XVII століття):

Монографія. (У друці)). За поголовним реестром 1673 р., у монастирі мешкали архимандрит

Гораїн, 16 монахів, 18 осіб челяді. На монастир ішли прибутки з сіл: Мильці, Пісочне, Коморів,

Соловіїв, Синів, Підсинівка, Неці (Центральний державний історичний архів у Києві, ф. 25

(Луцький гродський суд), оп. 1, спр. 340, арк. 1026зв). 1682 року архимандрит Стефан Гораїн

із братією перейшли в унію (Monumenta... 1975. Т. XII (1660-1701: Supplementum. Р. 494-

496).

Треба мати на увазі, що у XVI-XVII ст. у Волинському воєводстві діяв ще один Миле-

цький монастир - у селі Мильча на кордоні Луцького й Кременецького повітів (нині - село

в Дубнівському районі Рівненської области). Це був чоловічий монастир Різдва Богородиці.

Шляхтичі Єловицькі, на чиїх землях він стояв, 1622 р. забезпечили його прибутками зі

своїх маєтків. Це забезпечення в січні 1639 р. затвердив київський митрополит Петро

Могила (.Петров Н. Краткие сведения о монастырях Волынской епархии, в настоящее вре

мя не существующих // Волынские епархиальные ведомости. Почаев, 1867. № 6. Часть

неоффициальная. С. 97).

6-6

Зборівські пакти - угода, яку 8 (18) серпня 1649 р. під містом Зборів уклали Богдан

Хмельницький і король Ян Казимир. Офіційна назва документа - «Декларація ласки його

королівської милости Війську Запорозькому» (Собрание государственных грамот и

договоров, хранящихся в государственной коллегии иностранных дел. М., 1822. Ч. Ш. С. 451-

454;

Грушевський М. Історія України-Руси. Київ; Відень, 1922. Т. VIII. Ч. ПІ: Хмельниччина

в розцвіті (1648-1650) / Вид. друге, повторене. С. 215-217). Привілей - документ, який

король Ян Казимир видав Війську Запорозькому на Варшавському сеймі 12 січня 1650 р.

Привілей підтверджує «Декларацію ласки...» і містить її повний текст (Акты ЮЗР. 1878.

Т. X (Дополнение к III тому). С. 456-458). Конфірмація - схвалення («approbacya») сеймом

«Декларації ласки» (Volumina legum. Petersburg, 1859. Т. 4. S. 130).

У цих документах однаково сказано про дозвіл київському митрополитові бути членом

сеймового сенату, але про членство православних єпископів не згадано жодним словом.

Дивно, що у відповіді короля на «лисянську» інструкцію це не зауважено. Наскільки нам

відомо, прохання (вимога) Війська Запорозького про членство православних єпископів у

сенаті вперше прозвучало в козацьких пропозиціях до Зборівської угоди, які 7 (17) серпня

1649 р. були винесені на обговорення з польською стороною. Тоді йшлося про двох єпископів

(владик) (Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VIII. Ч. III, С. 213; Документи Богдана

Хмельницького. С. 129). У Гадяцькій угоді читаємо, що членами сенату мають бути львівський,

луцький, перемиський, холмський і мстиславський єпископи (Volumina legum. Т. 4. S. 298).

Гадаємо, до інструкції це прохання потрапило сйме з Гадяцької угоди.

7-7

Під московською владою Київ був від 1654 р. На середину 1660-х років цю владу

очолювали два воєводи (Історія Києва. Київ, 1986. Т. 2: Київ періоду пізнього феодалізму і

капіталізму / Відп. ред. В. Г. Сарбей. С. 10).

8-8

Перед 1666 р. Києво-Могилянська колегія, про яку і йдеться в інструкції, переживала

глибокий занепад. Від січня 1666 р. вона дуже повільно й непомітно почала ставати на ноги

(.Петров Н. И. Киевская академия во второй половине XVII века. Киев, 1895. С. 29-34. Див.

також: Jabłonowski A. Akademia Kijowsko-Mohilańska. Zarys historyczny na tle rozwoju ogól

nego cywilizacji zachodniej na Rusi. Kraków, 1899-1900. S. 139). 9 (19) i 12 (22) березня 1666 p.

лівобережний козацький гетьман Іван Брюховецький писав цареві Алексею Міхайловічу, що

234

5. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року

єпископ Мето дій (ідеться про мстиславсько-оршанського єпископа Методія Филимоновича),

духовенство і київський козацький полковник Василь Дворецький письмово просили царя

в Києві «вновь завести школы латинские» (тобто школи, де викладали латинську мову). У

відповідь на ці звернення цар видав указ, дозволивши «заводити» в Києві школи за умови, що в

них навчатимуться лише київські жителі. Дізнавшись від присланого з Москви дяка Євстрата

Фролова про ці листи й указ, київський воєвода боярин Пьотр Шерємєтєв «с товарищи» 1(11)

травня того ж року заявив йому, що в Києві діє школа, «заведенная» попередніми воєводами, і

вчаться у ній тільки кияни (Акты ЮЗР. Т. VI. С. 93). У документі, де про все це розповідається,

мова викладання ні в дозволених царем школах, ні в згаданій воєводою не вказана. Напевно,

воєвода мав на увазі Могилянську колегію, в такому разі він висловився надто загально й

неконкретно, не враховуючи сучасний її стан.

Що ж до висловленого в інструкції прохання підтвердити королівським привілеєм і

сеймовою конституцією свободу діяльности київського руського духовенства у справі

викладання в школах «латинських наук» зазначимо: у відповіді на інструкцію король заявив,

що питання про руські школи в Києві відкладається до повернення міста Речі Посполитій

(в інструкції сказано так: до певного часу), але попри його слова король Міхал (Михайло)

Корибут Вишневецький 1670 р. видав привілей, яким дозволив відновити в Києві колегію

(могилянську) з правом викладати в ній «польською, латинською і грецькою мовами»

(Jabło

nowski А. Akademia Kijowsko-Mohilańska... S. 140). Про інші руські братські школи в місті в

середині 1660-х років нічого невідомо. Якщо вони й існували, то швидше за все, як і колегія,

переживали занепад з огляду на тогочасні політичні обставини. Згадане в інструкції сеймове

підтвердження не відбулося.

9-9

На початку Зборівської угоди стверджено, що за Військом Запорозьким зберігаються

усі його вольності, даровані йому до того часу відповідними королівськими привілеями

(Собрание государственных грамот... Ч. III. С. 451; Грушевський М. Історія України-Руси.

Т. VIII. Ч. Ш. С. 215). Те саме повніше викладено в спеціяльному привілеї Яна Казимира

Війську Запорозькому про козацькі вольності, виданому одночасно зі Зборівською угодою

(Акты ЮЗР. Т. X. С. 453-454). До речі, цей привілей згаданий на початку угоди, а також у

привілеї Війську Запорозькому з підтвердженням угоди, виданому на сеймі 12 січня 1650 р.

(Там само. С. 456).

9а

Ідеться про те, що від 1663 р. паралельно існували два Війська Запорозькі, кожне зі своїм

гетьманом: одне на землях Чернігівського і лівобережної частини Київського воєводства під

протекцією Москви, а друге на землях Брацлавського і південної половини правобережної

частини Київського повіту Київського воєводства під протекцією Речі Посполитої. Перше

охоплювало куди більшу територію, ніж друге, тому в інструкції сказано, що під протекцією

московського царя перебуває більша частина донедавна єдиного Війська Запорозького.

Із джерел не випливає, чи насправді в лівобережній Гетьманщині було більше козацького

війська, але треба вказати, що на середину 60-х років XVII ст. на Правобережжі було

11 козацьких полків, а на Лівобережжі - 10. Тому цілком імовірно, що правобережне Військо

Запорозьке кількісно переважало лівобережне.

іа-ю Маються на увазі маєтки цих та інших магнатських родів у Київському, Брацлавському

і Чернігівському воєводствах, які за Зборівською угодою вважалися «козацькими».

,М1

На думку Дмитра Дорошенка, тут ідеться про напад у ніч з 3 на 4 квітня (ст. ст.)

1665 р. на місто Корсунь лубенського полковника Грицька Гамалії (Дорошенко Д. Гетьман

Петро Дорошенко... С. 75). Однак у документах, які розповідають про цю подію (Акты ЮЗР.

235

Микола Крикун

1867. Т. V: 1659-1665. С. 266-267, 269, 271-272), про дейнеків не сказано жодним словом,

що вимагає обережно ставитися до думки Дмитра Дорошенка. Відповіді на питання, хто такі

дейнеки у 1665 р., як і в попередніх та наступних роках, у тогочасних джерелах не знаходимо.

Див. також прим. 49-49.

12-12

Цікаво, що в інших джерелах немає згадок про те, що Петра Дорошенка двічі

(«duabus vicibus») обирали гетьманом. Як свідчать кілька документів, уперше це сталося в

козацькому таборі під містом Богуслав наприкінці другої декади серпня (ст. ст.) 1665 р. -

після того як кримські татари схопили Степана Опару, який із червня того року називав себе

правобережним гетьманом, і примусили його козаків погодитися на те, щоб їхнім гетьманом

став Петро Дорошенко (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 51-53, 54; Biblioteka

Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 585). За одним із цих документів, 18 (28)

серпня «перед гетьманом» Петром Дорошенком Військо Запорозьке присягнуло на вірність,

послушенство і підданство польському королю, на дотримання приязні з кримським ханом

(тодішнім союзником Речі Посполитої) та на послушенство Дорошенкові, якого Військо

погодилося «прийняти» «за гетьмана». Наводимо текст цього унікального документа:

«Присяга вьїкона/інаїа всего войска ЕКМ. запорозког(о) пред его млстю Пномъ Петромъ

Дорошенкомъ, Гетманомъ ншимъ, и єго м. Пномъ пор8чникомъ. Во ими Wm4a и Сна и Дха

Стаго аминъ.

Мы, полковники, с8д^, асав8лы, сотники, атаманш и чернь, все товариство пахотное и

єздное присигаемо Гд8 Бг8, Престо и Бци и всЪмъ Стыл*, Бг8 в Тромци едином8 на том, ижъ за

волею Бжєю и помоч8 єго Стоіо маємо при верности, целости, послбшеяств'Ь и подданств^

его Кр. Ме., и в прыизны нєрозерванои, нездрадливоы а сталои, раз тепер поприсижнои, з

ханоле его млтю и з наместников его Камємвлеть м8рзою мешкати в згодЪ и приизни и оном

додержати; и гдеколвекъ си трафить на іакого неприятели нїїієго зобополне ц^ле и шире ити

из ными, ик нам вЪра и цнота каже, за цЪлост и достоинство Кроли ЕМс. и Речи Посполитом,

также и приизны ншєи, з ханомъ ЕМс. и мурзамы поприсижонеи, ити и здорове ншє класти

а его млсты пна Петра Дорошенка за гетмана ншего вой. ЕК. Млсти Запорозкого приняти и

в послбшенствЪ его зоставати, и завше на вшеликбю е^педыцию нєприитєлскую готовыми

быть. А такъ намъ, Бжє, поможи, ик каждьш з нас два палци под небомъ Сотворитєлєви

и образомъ его Стымъ кладемо. А єжєльї бы иначєи было, ты, Бжс всємог8щим, карам нас

вшєликилі каранеє, вышъ меноваяних полковниковъ, судей, асав8лов, сотниковъ, атаманю,

чернь и все товариство, Войско ЕКМс. Запорозкое на дшах, на добрах, ико Содома и Гомора.

Писан 8 табор8 дни ИІ, Августа АХ0Е».

Далі в документі наведений список козацької старшини, хто присягнув і «зо всЬми

сотниками и черню» згодився вважати Петра Дорошенка своїм гетьманом. Це городові

полковники - чигиринський Прокіп Бережецький, черкаський Андрій Воронко, корсунський

Гнат Уляновський, білоцерківський Харко Тарасенко (в інструкції від 20 лютого (ст. ст.)

1666 р. - Тараненко), паволоцький Яруш (в інструкції - Ярош Гриценко), уманський Григорій

Білогруд, торговицький Стефан Счербина (у тій самій інструкції - Щербан), кальницький

Василь Лобойко, київський Павло Хмельницький, колишній чигиринський Федір Коробка;

серденятські полковники - Стефан, Кирило Крижка, Лашко; піхотні запорозькі полковни

ки - Филип (в інструкції - Филип Іванович), Чорновіл (в інструкції - Іван Чорнобіль), Семен

(в інструкції - Семен Корсунець); піхотний полковник Андрій Мельник; генеральні судді - Гер

ман Гапонович, Михайло Суличич. Це оригінал документа, скріплений трьома печатками Вій

ська Запорозького (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 3912, s. 15-16).

236

5. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року

Зазначимо, що згодом Петро Дорошенко відкидав адресовані йому звинувачення, ніби він

«обраний татарами» гетьман. Наприклад, 18 січня (ст. ст.) 1666 р. в «Інформації» королю,

відправленій до Вашави за посередництвом Яреми Петрановського, він писав: «мене не мурзи

на цей щоденний тягар (тобто на гетьманський уряд. - М. К.) обирали, але згідними голосами

полковники, сотники, осавули й чернь» (ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко... С. 53).

Про обрання Петра Дорошенка на гетьмана вдруге довідуємося тільки з розповіді

козацького літописця Самійла Величка, який жодним словом не згадує про перше обрання.

За Величком, правобережні («тогобочніи») полковники й інша старшина 1 (11) жовтня

1665 р. - «о Покрову Пресвятой Діви Богородици» - на раді в Чигирині Петра Дорошенка

«нарекли ... гетманом ... и вручили ему в досмотр, до далшого разсмотренія, правленіе и Bcfe

гетманскіи тогобочніи войсковіи и гражданскіи дЬла; а совершенное на гетманствИ том его,

Дорошенка, потверженіе отложили до вал ного у Чигрин'Ь зезду пришлого Рождественского

и Богоявленского» (Величко С. Летопись событий в Югозападной России в XVII-м веке /

Издана Временною коммиссиею для разбора древних актов. Киев, 1851. Т. И. С. 89-90). А

6(16) січня 1666 р. - «о Крещеніи Господнем» - правобережні полковники й інша старшина з

«товариством виборний шим» нараді в Чигирині «без долгого размишленія» Петра Дорошенка,

«наименованного в прошлом 1665-м году гетманом», «единогласним гетманом провозгласили

и утвердили и клейноти войсковіе зараз ему вручили, - и присягою взаимною, гетман войску,

а войско гетману на верность и щирость закрепили» (Там само. С. 94-95).

Отже, за літописом Самійла Величка, обрання Петра Дорошенка гетьманом відбулося в

два етапи: спершу його «нарікли», «найменували» на цьому уряді, а потім «проголосили» і

«затвердили», вручивши йому військові клейноди і присягнувши. Не вірити літописцеві немає

підстав. Чому Дорошенка двічі обирали гетьманом, можна пояснити тим, що перше обран

ня - під тиском татар і за участи, напевне, тільки частини старшини - було спонтанним і для

багатьох козаків та й для самого Дорошенка непереконливим. Тому в його ж інтересах було

провести справжнє, легальне обрання.

13-13

Усупереч відповіді короля на інструкцію, щойно 30 березня 1668 р. Ян Казимир

видав привілей, яким затвердив обрання козаками Петра Дорошенка на гетьманський уряд і

заявив про дарування йому гетьманської булави (Archiwum Główne Akt Dawnych w Warsza

wie (далі - AGAD w Warszawie), zesp. Metryka Koronna, MK, ks. 206, k. 452^452v. Документ

широко цитує Дмитро Дорошенко .Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко... С. 184-185).

Дмитро Дорошенко безпідставно заявляє, що цей привілей Петрові Дорошенкові міг передати

польський посланець у травні 1669 р. (ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко... С. 184).

Так само необгрунтоване його твердження, ніби тоді ж таки посланець вручив гетьманові

військові клейноди (серед них і гетьманську булаву), які Павло Тетеря вивіз з України до

Польщі (Там само. С. 184, 252). У нас є серйозні аргументи, які доводять, що ні привілей,

ні клейноди Петро Дорошенко так і не отримав (Крикун М. Доля гетьманських інсиґній

(клейнодів), вивезених Павлом Тетерею до Польщі в 1665 році // Записки НТШ. Львів, 2000.

Т. CCXL. С. 133-157).

Документальних свідчень про бажання запорозьких січовиків повернутися в підданство

польського короля досі не виявлено.

Брюховецький Іван (7-1668) - лівобережний гетьман упродовж 1663-1668 років.

Ці грамоти невідомі.

Тобто королівські універсали ідентичного змісту, які надсилалися і вдруге, і втретє.

Па

Цьому проханню передували письмові звернення Петра Дорошенка до короля. 20 (30)

листопада 1665 р. гетьман просив Яна Казимира наказати своїй канцелярії видати «приватні

237

Микола Крикун

або відкриті листи» до Запорозького коша, щоб заохотити січовиків перейти у підданство Речі

Посполитій (ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко... С. 59). За шість днів Дорошенко

нагадав королю про необхідність видати такі листи і просив надіслати йому «хоча б десяток

бланків для Задніпров’я» (Там само. С. 61). Ішлося про підписані королем бланки листів-

універсалів, які канцелярія Війська Запорозького могла заповнювати зверненнями Дорошенка

(зрозуміло, від імені короля) до козаків і некозаків лівобережної Гетьманщини. Наприкінці

грудня того самого року гетьман наполягав, щоб були вислані королівські приватні і відкриті

листи на Запоріжжя і Задніпров’я (Там само. С 62). Вислів «прихильні» щодо універсалів

означає, напевно, універсали, мета яких - схилити (прихилити) запорожців і лівобережців на

бік короля і Речі Посполитої.

Серденятські полки - козацькі негородові, тобто неосілі, за особовим складом

не прив’язані до певної території, піхотні загони, підпорядковані правобережному геть

манові. Джерела пишуть про них дуже скупо, невідомо, зокрема, коли вони виникли,

як комплектувалися і матеріяльно забезпечувалися, які функції виконували. Очевидно,

типологічно подібними до них були піхотні серденотські (сердюцькі) полки, які існували

в лівобережній Гетьманщині в останній чверті XVII - першій чверті XVIII ст. Ці полки

формувалися з найманців (охотників), тривалий час мали суто поліційне призначення, а під

кінець XVII ст. почали перетворюватися на частини регулярної армії з широкими військово-

політичними функціями (Заруба В. Охотницьке (наймане) військо на Лівобережній Україні в

останній чверті XVII століття 11 Записки НТШ. 1993. Т. CCXXV. С. 232-257).

Першу згадку про серденят подибуємо в листі Павла Тетері до великого коронного канцлера

Міколая Яна Пражмовського від 24 червня (ст. ст.) 1665 р. з-під Жукова (розташований

десь на правобережній Україні - тут кілька поселень із такою назвою). У листі читаємо,

що серденятська піхота («piechota serdeniatów») і «білоцерківці» (жовніри білоцерківської

польської залоги?) дали відсіч «Москві» і Брюховецькому (Biblioteka Czartoryskich w Kra

kowie, oddz. rękopisów, rkps 402, s. 603). Серденятські ж полки до інструкції Лисянської ради

1666 р. згадані лише в «Інформації» Петра Дорошенка королю від 18 (28) січня того самого

року (ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко... С. 64). Згідно з інструкцією, на момент

Лисянської ради їх було три. Після відповіді короля на цю інструкцію в документах зрідка

згадуються «серденята» (Там само. С. 247 і 255 (1669 р.), 413 (1672 р.) і т. д.), інколи їхні

полки (Грабянка Г. Д^йствія... С. 215 (1674 р.)).

Микола Костомаров слово «серденята» (і «сердюки») виводить від турецького «сер-

денґесті», що перекладається як «безпощадні» (Костомаров Н. И. Руина... С. 261). Стосовно

«серденґесті» він спирається на мемуари німецького офіцера на російській службі в другій

чверті XVIII ст. Христофора Германа Манштейна, де розповідається про дії російської армії

1739 р. в районі турецької фортеці Хотин на Північній Буковині (нині місто Хотин - районний

центр Чернівецької области). У Манштейна серденґесті - це кіннотні яничари (Записки

Манштейна о России. 1727-1744 / Перевод с французского, с подлинной рукописи Манштейна.

Санкт-Петербург, 1875. С. 158). Костомаров стверджує, що назву «серденґесті» для частини

Війська Запорозького - гетьманської гвардії - запозичив Петро Дорошенко (Костома

ров Н. И. Руина... С. 261). Проте зі цитованого листа Павла Тетері очевидно, що серденята були

вже до того, як Дорошенко став гетьманом. На думку Дмитра Дорошенка, назва «серденята»

походить від імені Сердені, який начебто очолював охотницький полк (ДорошенкоД. Гетьман

Петро Дорошенко... С. 65). Однак Серденя особа неісторична і в жодному джерелі не згадана.

Дмитро Дорошенко спирається на вислів «Серденів полк» у розповіді Тимоша Буренка, яку

238

5. Інструкція послам Війська Запорозького на Варшавський сейм 1666 року

ми цитуємо у вступі до цієї републікації, але його треба розуміти як «серденятський полк».

Так само бездоказове твердження Дмитра Дорошенка, ніби полк Сердені був у розпорядженні

коменданта білоцерківської польської залоги (Там само).

Маються на увазі дії серденятських і січових запорозьких полків на території західної

частини Брацлавського воєводства між Дністром і Бугом (у Забужжі і Подністров’ї). Тут їх

дислокував Петро Дорошенко від початку свого гетьманування і, судячи з інструкції, тут вони

перебували й досі - для боротьби з тими, хто виступав проти гетьмана (особливо, мабуть,

для боротьби з Василем Дроздом і його прибічниками), та ворогами, які проникали сюди з

півдня - з Запорожжя і правого берега Дністра. В інструкції наголошено, що ці полки виявили

свою лояльність королю, тому він має на це зважити, коли дізнається, що з їхньої вини деякі

польські загони не можуть розташуватися в цьому регіоні (напевно, ці полки зайняли місця,

призначені польським загонам). Інформації про перебування серденятських і запорозьких

полків та польських загонів у Забужжі і Подністров’ї ні в літературі, ні у відомих джерелах

практично немає. Про це є згадки в дослідженні Дмитра Дорошенка, але, на жаль, рукописні

джерела, якими він користувався, загинули (Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко...

С. 60, 64).

20-20

До Зборівської угоди Чигиринського староства не було, його територія входила до

складу Корсунського староства у Київському повіті Київського воєводства (Российский

государственный архив древних актов (Москва; далі - РГАДА), ф. 389 (Литовская метрика),

оп. 1, д. 210, л. 142-144 (згода короля 1631 р. нате, що Софія Даниловичевауступає Корсунське

староство своему синові Станіславові Даниловичу); AGAD w Warszawie, zesp. Metryka Ko

ronna, MK, ks. 182, k. 141-142 (королівський привілей Миколаєві Даниловичу на Корсунське

староство, виданий по смерті його батька Станіслава 1636 р.); Biblioteka Czartoryskich w Kra

kowie, oddz. rękopisów, rkps 1080, s. 19, 78, 150 (списки вибирання кварти з Корсунського

староства відповідно за 1636, 1642, 1649 рр.))* У той час корсунського старосту іноді на

зивали й «чигиринським» (наприклад, 1616 року; див.: Архив ЮЗР. 1869. Ч. V. Т. 1: Акты о

городах. № 32). Одразу по закінченні елекційного сейму 1648 р., який проходив з 6 жовтня до

19 листопада і на якому королем обрали Яна Казимира, прибулі до Варшави козацькі посли

серед іншого просили короля, щоб Богданові Хмельницькому як гетьманові було надано

на булаву староство, яке він собі вибере (Грушевський А/. Історія України-Руси. Т. VIII.

Ч. III. С. 114). За Зборівською угодою, місто Чигирин, тобто Чигиринське староство,

завжди мало бути при булаві Війська Запорозького (Собрание государственных грамот...

Ч. ПІ. С. 453; Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VIII. Ч. III. С. 216; Акты ЮЗР. Т. X.

С. 457). Відповідно до цієї угоди, 12 січня 1650 р. король на сеймі видав привілей про надання

Богданові Хмельницькому як гетьманові на булаву Чигирина, тобто староства (Акты ЮЗР.

Т. X. С. 461-462). Гадяцька угода 1658 р. підтвердила належність Чигиринського староства

до гетьманської булави (Volumina legum. Т. 4. S. 301), і протягом наступних років воно таким

і було.

Павло Тетеря як гетьман Війська Запорозького, зваживши, що Чигирин - прикордонне

місто, де доля гетьмана, за його словами, схожа на долю «вола під обухом», мав намір

перенести гетьманську резиденцію до Білої Церкви (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie,

oddz. rękopisów, rkps 402, s. 555, 556, 567 (інструкція Лисянської ради Війська Запорозького

послам на Варшавський сейм від 30 листопада (ст. ст.) 1664 р.)). Таку саму позицію зайняв і

Петро Дорошенко 1669 р. (Monumenta... 1966. Т. III (1650-1670). С. 309 (копія супліки (списку

прохань) Війська Запорозького від 1 (11) червня 1669 р. до Варшавського елекційного сейму,

239

Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII - на початку XVIII століття

Подождите немного. Документ загружается.