Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура

421

Лекція 17. Українська література та мистецтво в XIX– на початку XX ст.

поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець,

етнограф. Його перший великий твір – поема «Україна» – спроба

історичного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмель

ницького (на зразок «Одіссеї» та «Іліади» Гомера). П.Куліш є авто

ром першого українського історичного роману (як і першого зразка

жанру роману в українській літературі взагалі) «Чорна рада» (1857),

присвяченого подіям в Україні 1663 р., ґрунтовних науковоісторич

них праць «История воссоединения Руси» (1874–1877), «Отпадение

Малороссии от Польши» (1883–1890). Письменник створив високо

художні переклади Біблії, творів В.Шекспіра. П.Куліша називали

«паном української мови», який володів всіма секретами її багатства

й сили. Він є одним із зачинателів української культурної критики,

першим українським критикомпрофесіоналом.

Високу оцінку нащадків дістала культурологічна діяльність П.Ку

ліша. М.Зеров назвав його «піонером культури на Україні», М.Хви

льовий – справжнім європейцем, що наблизився до типу західного

інтелігента, а І.Франко – «знатним на свій час організатором духов

ної праці».

Дружиною П.Куліша була також письменниця, авторка оповідань

з народного життя Олександра Білозерська (1828–1911). В українсь

ку літературу вона ввійшла під псевдонімом Ганни Барвінок. Її брат –

Василь Білозерський, член КирилоМефодіївського товариства, зас

новник та видавець журналу «Основа».

Першою українською письменницею новітнього періоду була

Марко Вовчок – Марія Олександрівна ВілінськаМаркевичЖучен

ко (1834–1907). Вона народилась у зрусифікованій родині, одру

жилася з Опанасом Маркевичем, з яким познайомилася в Орлі, де

жила її родина і куди його вислали в 1847 р. за належність до Кири

лоМефодіївського братства. Виїхавши з ним в Україну, досконало

вивчила українську мову.

Марко Вовчок виступила з першою соціальною повістю в ук

раїнській літературі – «Інститутка» (1862), а за п’ять років до того у

Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів

«Народні оповідання» (1857). Т.Шевченко бачив у Марко Вовчок

свою наступницю.

Коли він був у Нижньому Новгороді, «Народні оповідання»

потрапили до його рук. «Какое возвышенно прекраснеє создание зта

женщина», – записав він у «Щоденнику» 18 лютого 1858 р. і висловив

422

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

намір подякувати їй за радість від прочитаної книжки. 24 січня

1859 р. відбулося їхнє особисте знайомство. На спогад про цей день

Т.Шевченко написав вірш «Марку Вовчку», в якому висловив за

хоплення творчістю й особою письменниці. Коли якось Марко Вов

чок попросила Т.Шевченка «поправити щонебудь» у її новому творі,

поет схвильовано відповів: «Як можна до цього доторкатися! Це для

самого мене джерело істини й краси!». Дуже високої думки був

Т.Шевченко про мову українських творів Марка Вовчка. Коли Іван

Тургенєв запитав поета, кого б він радив читати, щоб якнайшвидше

вивчити українську мову, Т.Шевченко відповів: «Марка Вовчка».

В 1860 р. Т.Шевченко надіслав їй примірник «Кобзаря» з написом:

«Моїй єдиній доні Марусі Маркевич. І рідний, і хрещений батько

Тарас Шевченко».

Своє захоплення «Народними оповіданнями» висловив й І.Фран

ко. У своєму нарисі «Южнорусская литература», що побачив світ у

Петербурзі в 1904 р. на сторінках найавторитетнішого російського

багатотомного енциклопедичного видання Ф.Брокгаузена та І.Ефрона,

у він писав про цю збірку: «...украинское слово в легальной форме

представило русскому миру язвы крепостного состояния и вместе с

тем дало возможность читателям глубже заглянуть в душу крестьян.

Здесь какбудто говорил сам народ, и его речь, полная тихой мелан

холии, поражала своей простотой, гуманностью и мелодичностью»

Свою оцінку Марко Вовчок дала і Леся Українка. Вона писала:

«Марко Вовчок знає такі таємниці душі українського народу, яких

тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє».

Соціальну спрямованість мала творчість засновника української

реалістичної байки Леоніда Глібова (1827–1893). Він написав понад

100 байок, в яких висміював вади тогочасного суспільства. У літе

ратурному доробку Л.Глібова окремої уваги заслуговують ліричні

вірші: «Думка», «Зіронька», «Пісня», «Журба». Краща з них – «Жур

ба» (покладена на музику М.Лисенком), сповнена елегійного смутку

за втраченою молодістю, близька до народної поезії з її мелодійністю

й багатством вживання епітетів, порівнянь. Вона відразу стала попу

лярною народною піснею під назвою «Стоїть гора високая».

Сатирикомгуманістом, автором дотепних і гострих поезій, які

висміювали негативне у житті українського народу, картали тих, хто

Франко І. Твори: В 50 томах. – К., 1984. – Т. 41. – С. 132.

423

Лекція 17. Українська література та мистецтво в XIX– на початку XX ст.

кривдив народ, був також Степан Руданський (1834–1873). Найбіль

шим досягненням поета є його співомовки, яких він написав понад

двісті. Особливо популярними стали «Почому дурні?», «Пан та Іван

в дорозі», «Добре торгувалось», «Сповідь» та багато інших. Крім того,

він написав багато ліричних, пісенних творів. Його пісня «Повій,

вітре, на Вкраїну» набула такої популярності, що стала народною і

вже майже півтора століття чарує слухачів. Оспівувана в усі віки

тема – кохання до дівчини та любов до рідної України й туга за

ними – розкрита поетом з глибоким почуттям і ліризмом, а відпо

відна тексту музика відомого композитора Владислава Заремби зумо

вила популярність пісні. Відомі й білоруські варіанти цього твору.

За життя поета вірш «Повій, вітре, на Вкраїну» було надруковано в

журналі «Основа» у 1861 р. До написання вірша призвела розлука з

Марією Княгницькою, що лишилася на рідному Поділлі.

В жанрі роману і повісті плідно працював Іван НечуйЛевиць

кий (справжнє прізвище – Левицький). Особливо високою худож

ньою майстерністю відзначилися його соціальнопобутові твори:

«Микола Джеря» (1878) і «Кайдашева сім’я» (1879). Письменник

виступив як автор історичних творів: «Запорожці» (1873), «Гетьман

Іван Виговський» (1899), «Князь Єремія Вишневецький» (1897), а

також науковопопулярних праць: «Унія і Петро Могила» (1875),

«Український гетьман Богдан Хмельницький» (1878), «Історія Русі»

(1879). Історичній темі присвячена драма «Маруся Богуславка»

(1875).

Соціальнопсихологічними мотивами позначена й творчість Па

наса Мирного (Панаса Яковича Рудченка) (1849–1920). У романі

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він за

хищав знедолених людей, а у повісті «Повія» змалював багатостраж

дальну долю жінкиселянки. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» –

перший в українській літературі роман соціальної тематики.

Прагнення народу до волі відобразив у своїх творах талановитий

письменникноватор Михайло Коцюбинський (1864–1913). Силою

художнього слова він протестував проти несправедливості, зли

денного життя соціальних низів суспільства. У його творчості досяг

нення реалізму в поєднанні з новими імпресіоністичними засобами

синтезувалися у жанр соціальнопсихологічної новели («Поєдинок»,

«Цвіт яблуні», «Сніг» та інші.). За мотивами творів М.Коцюбинського

створено фільми: «Навздогін за долею» (1927), «Фата моргана»

424

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

(1931 р., 1956 р.), «Коні не винні», «Пекоптьор», «Кривавий світа

нок» (всі три – 1956 р.), «Дорогою ціною» (1957), «Тіні забутих

предків» (1964), «Подарунок на іменини» (1991).

В кінці 1897 р. – на початку 1898 рр. М.Коцюбинський жив у

Житомирі, працюючи тут у газеті «Волинь», у якій відав відділом

хроніки. В цій газеті він опублікував цикл нарисів «Свет и тени

русской жизни». Помер і похований М.Коцюбинський в Чернігові.

Це місто двічі в XIX – на початку XX ст. за часів Л.Глібова і М.Коцю

бинського ставало одним з найпотужніших загальноукраїнських куль

турних осередків.

Видатною українською поетесою була Леся Українка (Лариса

Петрівна КосачКвітка) (1871–1913). Вона народилася і провела

дитячі роки у НовоградіВолинському на Житомирщині. Її матір’ю

була відома українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна

Драгоманова) (1849–1930) – членкореспондент Всеукраїнської Ака

демії наук, а дядьком по матері – М.П.Драгоманов. Серед родичів

Лесі – Микола Лисенко та Михайло Старицький.

Хвора з дитинства на кістковий туберкульоз, вона духом не підда

валася недузі. Л.Українці вдалося поєднати силу шевченківських ідей

з новими темами і створити цілком нову поезію загальнолюдських

цінностей у високохудожній формі. Іван Франко писав про неї: «Від

часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Ук

раїна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із

вуст сеї слабосилої, хворої дівчини». Вершиною її творчості є драма

феєрія «Лісова пісня». Багато досягла Леся Українка на ниві перекла

ду, адже крім української та російської володіла французькою, іспансь

кою, англійською, німецькою, грецькою та латинською мовами.

У XIX ст. жив і творив західноукраїнський письменник Юрій

Федькович (1834–1888) – зачинатель культурного відродження Бу

ковини. Талант Ю.Федьковича І.Франко визначив як «переважно

ліричний». Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній

хист розкрив лише у творах, написаних українською мовою. Він на

писав близько 400 поетичних і 60 прозових творів. У найвідоміших

з них – «Довбуш», «Лук’ян Кобилиця» – прославляються народні

ватажки – борці за щастя пригноблених людей.

З Галичиною зв’язане все життя великого письменника, вченого,

громадського діяча Івана Франка (1856–1916). Він продовжив тра

диції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної

425

Лекція 17. Українська література та мистецтво в XIX– на початку XX ст.

культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної та соціальної

свідомості українського народу. Його літературна і наукова спадщина

становить близько 5 тисяч найрізноманітніших творів. Він був найбіль

шим після Т.Шевченка українським поетомноватором. До поетичного

доробку І.Франка належать збірки «З вершин і низин», «Мій Ізма

рагд», поеми «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський».

Найкращою збіркою ліричних поезій І.Франка є збірка «Зів’яле

листя» (1896). Надзвичайна музикальність франкових поезій пере

творює їх у широковідомі пісні («Ой ти, дівчино, з горіха зерня»,

«Чого являєшся мені»). Йому вдалося поєднати у своїх творах тра

диції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європейських поетів.

У 1877–1882 рр. І.Франко написав визначні твори політичної

лірики – «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюр

ми». В них чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах

гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер»

видатний український композитор М.Лисенко у 1905 р. написав

музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського

народу. В 1926 р. композитор С.Людкевич (1879–1979) створив сим

фонічну поему «Каменярі».

Серед повістей і романів І.Франка виділяються «Борислав

сміється» і «Захар Беркут». В останній письменник відобразив жит

тя карпатської України в XIII ст. у часи монголотатарської навали,

а «Борислав сміється» присвячений спробі першого організованого

страйку в Галичині. В цій повісті І.Франко висунув нову для ук

раїнської літератури тему робітничого руху. Однією з найвидатні

ших п’єс письменника є його соціальна драма «Украдене щастя»

(1891), яка відзначається глибоким реалізмом.

І.Франко – найбільший в українській літературі перекладач з усіх

європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур

різних народів світу він помітно збагатив українську культуру най

кращими здобутками світової художньої літератури.

І.Франко був кандидатом на Нобелівську премію, але він у 1916 р.

помер. За правилами, премія Нобеля вручається живим претенден

там. Пізніше висувалися на цю премію такі українські літератори, як

Улас Самчук, Павло Тичина, Микола Бажан, Василь Стус та Олесь

Гончар.

В Галичині жив і працював український письменник Марко Че

ремшина (псевдонім Семенюка Івана Юрійовича) (1874–1927). В своїх

426

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

оповіданнях він змалював побут, звичаї та психологію гуцульського

селянства, безпросвітні злидні й трагізм його повсякденного життя.

В оповіданнях з років Першої світової війни письменник показав

грабіжницький характер імперіалістичної бойні.

Одним з кращих творів про селянство в світовій літературі є

повість «Земля» буковинської письменниці Ольги Кобилянської

(1863–1942). Шедевром української літератури стала також інша

повість письменниці – «В неділю рано зілля копала», написана за

мотивами української народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на

вечорниці». Письменниця вводить в літературу образи жінокеман

сипанток.

У кінці XIX – на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних

та художньоестетичних течій. Поряд з реалізмом утверджується

модернізм, який шукав нових засобів мистецького відображення світу.

Першим в українській літературі під гаслом модернізму виступив у

1901 р. поет Микола Вороний (1871–1940). На сторінках «Літера

турнонаукового вісника» у відкритому листі програмного характе

ру він закликав навернутись до ідеї «чистої штуки», «справжньої

запашної поезії». Прихильники модернізму різко виступали проти

захоплення письменників старої генерації етнічнопобутовим описом,

деталізацією, сільською тематикою і висловились за аполітизм, «чисте

мистецтво».

Набувало розвитку театральне мистецтво. Головними центрами

театрального життя в Україні в першій половині XIX ст. стали Харків

і Полтава. Тут закладалися основи українського національного теат

ру. Першим постійним театром був Харківський, заснований у

1798 р. Директором, режисером і актором театру у 1812 р. став

Г.КвіткаОснов’яненко. Навколо нього гуртувалась передова

народолюбна молодь Харкова. У Харківському театрі виступав

славетний український актор Карпо Трохимович Соленик (травень

1811 – 19.10.1851 рр.). Т.Шевченко у «Щоденнику» 20.07.1857 р.

назвав К.Соленика геніальним актором, який здався йому

«естественнее й изящнее неподражаемого Щепкина». На чолі

Полтавського театру стояв І.П.Котляревський. Тут в 1819 р. були

поставлені його п’єси «Наталка Полтавка» і «Москальчарівник».

У Полтавському і Харківському театрах працював основополож

ник сценічного реалізму в російському і українському театральному

мистецтві Михайло Семенович Щепкін (17.11.1788–23.08.1863).

427

Лекція 17. Українська література та мистецтво в XIX– на початку XX ст.

В 1821 р. за участю передових представників російської та української

громадськості його було викуплено з кріпацтва. Він працював у те

атрах Харкова, Полтави, Києва (1816–1824), потім – у Малому те

атрі в Москві (1824–1863).

М.Щепкін мав дружні стосунки з багатьма діячами російської та

української культур. Щира особиста дружба зв’язувала його з Т.Шев

ченком, який намалював портрет М.Щепкіна, подарував йому свій

автопортрет і присвятив поему «Неофіти». Т.Шевченко писав

М.Щепкіну: «Якбито нам побачитися, якбито нам хоч часиночку

подивиться один на одного, хоч годиночку поговорити з тобою, дру

же мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими

речами, неначе живучою водою!» Для того, щоб передати своє гли

боке захоплення талантом артиста, щоб виявити почуття щирої друж

би та прихильності до нього, Т.Шевченко вживає казковий образ

живущої води.

В другій половині XIX ст. в драматургії і театрі виділяються три

постаті: Іван КарпенкоКарий (справжнє прізвище – Іван Карпович

Тобілевич) (1845–1907), Марко Кропивницький (1840–1910), Ми

хайло Старицький (1840–1904). Вони були водночас письменника

мидраматургами, організаторами артистичних сил і акторами.

І.КарпенкоКарий – автор комедій «Сто тисяч», «Мартин Бору

ля», «Хазяїн», п’єс на історичні теми «Бондарівна» та «Сава Чалий».

Драматург з демократичних позицій показав класове розшарування

на селі, висміяв гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню

глитайську психологію; створив образи бунтарів проти соціального

гноблення. Творам І.КарпенкаКарого притаманні незвичайна

емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови пер

сонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Я взяв

життя», – говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї

творчості.

Оцінюючи зроблене митцем, І.Франко писав: „Цілість драматич

ної творчості КарпенкаКарого наповнює нас почуттям подиву для

його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселяти його таким

множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетич

ний талант і великий обсерватор людського життя».

Понад 40 п’єс написав М.Кропивницький, який увійшов в куль

туру як батько українського театру. Серед них – «Дай серцю волю,

заведе, в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або

428

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

ж Павук». Найбільш відомими п’єсами М.Старицького є «Не суди

лось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». За сюжетами творів

М.Гоголя М.Старицький створив п’єси «Різдвяна ніч», «Сорочинсь

кий ярмарок», «Тарас Бульба». Його перу належать історичні драми

«Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші».

М.Старицький переробив п’єсу І.НечуяЛевицького «На Кожум’я

ках» (1895) під назвою «За двома зайцями».

М.Старицького називали «ковалем» слів. Він збагатив рідну мо

ву своїми лексичними знахідками. Серед інших мовних утворень йо

му належать і такі «ліричні» слова, як «мріяти» та «мрія».

Вперше випробували свої акторські сили М.Кропивницький, бра

ти Тобілевичі – І.КарпенкоКарий, Микола Садовський (1856–1933),

Панас Саксаганський (1859–1940) у виставах драматичних гуртків

міст Бобринця та Єлисаветграда. У єлисаветградському гуртку впер

ше в Україні поставлено п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля».

Великої шкоди театру завдав Емський акт 1876 р., який заборо

няв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». Це призвело

до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили

ставити п’єси українською мовою. Лише у 1881 р. в результаті ак

тивних протестів російської та української громадськості уряд пере

дає місцевій адміністрації право дозволяти вистави українською мо

вою. Тож 80ті роки стали переломними в долі українського театру.

Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спе

ціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематику ук

раїнських п’єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відоб

ражати колишні «вольності» українського народу, його боротьбу за

незалежність.

В 1882 р. М.Кропивницький створив в Єлисаветграді перший ук

раїнський професійний театр, національний театр світового рівня, до

акторського колективу якого ввійшло близько 100 чоловік. До репер

туару театру увійшли «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «На

зар Стодоля» Т.Шевченка, «Чорноморці» М.Старицького, «Сватан

ня на Гончарівці» та «Шельменкоденщик» Г.КвіткиОснов’яненка,

а також пєси М.Кропивницького «Глитай, або ж Павук», «Доки сон

це зійде, роса очі виїсть».

М.Кропивницький прагнув до ідейнохудожньої цілісності спек

таклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська

гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Театральна трупа

429

Лекція 17. Українська література та мистецтво в XIX– на початку XX ст.

утримувалась лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонар

ного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

В цьому театрі працювала велика українська актриса Марія Кос

тянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська)

(4.08.1854–4.10.1934). Крім того, вона була провідною актрисою в

інших кращих українських трупах – М.Старицького, М.Садовсько

го, П.Саксаганського, І.КарпенкаКарого, І.Мар’яненка. Сценічний

псевдонім актриса обрала за назвою рідного села Заньки Чернігівсь

кої губернії – Заньковецька.

Її творчий шлях розпочався 27 жовтня 1882 р., коли у міському

театрі Єлисаветграда вона вперше на професійній сцені зіграла роль

Наталки з п’єси І.П.Котляревського «Наталка Полтавка». Долю ук

раїнської жінки драматична актриса майстерно розкрила, коли стала

першою виконавицею головних жіночих ролей у п’єсах «Безталан

на», «Наймичка» І.КарпенкаКарого, «Доки сонце зійде, роса очі

виїсть» М.Кропивницького, «Циганка Аза» М.Старицького, «Лиме

рівна» Панаса Мирного.

М.Заньковецька виділялась не тільки блискучою акторською грою,

а й пісенною майстерністю. Вона мала чудовий голос – драматичне

сопрано, й незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні

пісні. Пісня допомагала актрисі розкрити глибину створеного нею об

разу, а слухачам – пізнати душу українського народу. Для неї спів був

одним із найдійовіших засобів драматичного впливу на глядачів.

З тріумфом виступала М.Заньковецька на сценах театрів Петер

бурга і Москви, куди приїжджала на гастролі трупа українського про

фесіонального театру на чолі з М.Кропивницьким. Захопленню мос

ковської публіки не було меж. Актриса страждала на сцені, а люди

плакали у залі. Вони навіть підходили до каси і питали: «Сегодня

Заньковецкая будет плакать?» Якщо відповідали: «Будет», то квит

ки брали. Її успіх у Росії відзначив і редактор монархічної газети

«Новое время» О.Суворін. Він був у захопленні: «Ось де справжній

талант, ось де справжнє акторське мистецтво! Я одверто кажу: «Іншої

такої артистки я не бачив». Але закликав покинути «вузькі націо

нальні береги» й перейти на сцену столичного театру. Востаннє ве

лика актриса виступила на сцені 15 грудня 1922 р. Вона стала пер

шою народною артисткою Республіки.

Мистецтвознавці ставили М.Заньковецьку на рівень світових

зірок театрального мистецтва: італійки Елеонори Дузе, француженки

430

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Сарн Бернар і росіянки Віри Комісаржевської. Та найвище її оцінив

український поет Олександр Олесь:

Де йшла вона – там сходили троянди,

Куди дивилася – зірки.

Із сліз її – займались діаманти,

З зітхань – знімалися чайки.

Хто чув її, той чув наш степ зелений,

Стояв у нашому гаю,

Той розумів наш біль і гнів шалений

І плакав в нашому краю.

Оцінюючи творчість видатних корифеїв української сцени, один

із засновників Московського Художнього академічного театру –

К.С.Станіславський – писав: «Такі українські актори, як Кропивниць

кий, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда

майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі

світового мистецтва й нічим не поступаються перед знаменитими –

Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив гру

українських акторів, зберіг світлу пам’ять про них на все життя».

У 1858 р. відбулось відкриття міського театру в Житомирі. На той

час це було одне з найкращих театральних приміщень в Україні. Нині

там знаходиться обласна філармонія. В Житомирському театрі

виступали М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський,

М.Заньковецька, композитор А. Рубінштейн, співаки Л.В.Собінов та

Ф.Шаляпін. В 1901–1902 рр. у Києві на кошти громадськості було

збудовано Троїцький народний дім для підтримки Київського това

риства освіти і грамотності. На той час то був єдиний у Києві вог

ник українського мистецтва. В 1907 р. М.Садовський заснував тут

перший український професійний стаціонарний театр. У складі тру

пи були такі актори, як М.Заньковецька, Любов Ліницька (1865–

1924), П.Саксаганський, М.Кропивницький, Іван Мар’яненко (1878–

1962), Лесь Курбас (1887–1937). На сцені звучали голоси видатних

співаків: Олени Петляш (1890–1971), Марії ЛитвиненкоВольгемут

(1892–1966), Трохима Івлєва, Михайла Микиті (1885–1971). У травні

1916 р. Л.Курбас заснував у Києві «Молодий театр».

В Галичині перший український професійний театр було

відкрито при культурнопросвітницькому товаристві «Руська бесіда»

29 березня 1864 р. Організував його український культурний діяч

Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура

Подождите немного. Документ загружается.