Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура
Подождите немного. Документ загружается.
451
Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років
також національний архів України, національна галерея мистецтв, ук
раїнський історичний музей.
У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний
театр. На його основі 1922 р. було створено український драматич
ний театр ім. М.Заньковецької, у творчому житті якого П.Саксагансь
кий брав найактивнішу участь.
В період національновизвольних змагань виникали музичні, хо
рові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська
капела. Одним з її засновників став композитор, диригент, хормей
стер О.А.Кошиць (1875–1944), який у тому ж таки 1919 р. виїхав з
капелою за кордон і вважався «батьком» українського співу в Аме
риці. Цим колективом український хоровий спів було доведено до
вершин музичної майстерності.
Основи професійного хорового виконавства створила державна
заслужена академічна хорова капела України. Створена у 1920 р. в
Києві як Державна українська мандрівна капела (скорочено – «Дум
ка»). «Думка» є одним з кращих інтерпретаторів народних пісень, в
її репертуарі також є твори української та світової класики.
В Житомирі в 1919 р. було створено перший Волинський радян
ський хор. Ним керував Михайло Петрович Гайдай (1878–1965), бать
ко солістки хору, пізніше відомої співачки, народної артистки СРСР з
1944 р. Зої Гайдай. В супроводі лектора, пропагандиста пісні і музики
М.В.Хомичевського (Б.Тена) хор виступав у багатьох містах і селах
Поліського краю. М.В.Хомичевському належало вступне слово перед
концертами із загальною характеристикою виконуваних творів. Піа
ністом і акомпаніатором хору виступав В.С. Косенко, який як ком
позитор зріс у Житомирі. Двоє його братів були співаками хору.
В 1918 р. за часів гетьманату скульптор І.П.Кавалерідзе (1887–
1978) у м. Ромнах (тепер – Сумська область) спорудив перший в
Україні пам’ятник Т.Шевченку. Радянська влада мала свій план
монументальної пропаганди, за яким у містах знищувалися пам’ят
ники царської Росії і з’являлись пам’ятники К.Марксу, Ф.Енгельсу,
діячам радянського і світового революційного руху.
Завданням держави була підкорена більшовиками освіта. Тут
важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення.
В грудні 1919 р. у Росії з’явився декрет про ліквідацію неписьмен
ності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50
років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті
452
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
російською або рідною мовою – за бажанням. У травні 1921 р. ана
логічну постанову ухвалив Раднарком УСРР. Була створена Всеук
раїнська надзвичайна комісія з боротьби з неписьменністю. За де
сять пореволюційних років в Україні навчалися грамоті понад 2
мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р.
у вузах України навчалося 57 тисяч студентів.
Для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із
робітничого класу та селянської бідноти при інститутах народної
освіти з 1921 р. почали діяти робітничі факультети (робітфаки).
В 1928 р. їх нараховувалось 34, в них навчалось 7,5 тисяч чоловік в
основному червоноармійці, комсомольці, члени партії.
На Житомирщині перший вищий навчальний заклад – педа
гогічний університет (тоді – інститут народної освіти) – було відкри
то 16 жовтня 1919 р. Серед його перших викладачів були такі відомі
педагоги і вчені, як М.П.Кудрицький і Є.О.Ненадкевич.
У вересні 1921 р. в селі Нова Чортория тодішнього Новоград
Волинського повіту на базі переведеної сюди Ледухівської нижчої
сільськогосподарської школи Кременецького повіту було створено
Волинський агрономічний технікум. Через рік, 1 вересня 1922 р., На
родний комісаріат освіти України прийняв Тимчасовий статут про
так звані межові технікуми, згідно з яким цей заклад прирівнювався
до вищого навчального. Ця дата фактично й стала днем заснування
Житомирського сільськогосподарського інституту (тепер – агроеко
логічний університет).
Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Про
світи». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. – 4500 з читальнями
і Народними домами. В лютому 1922 р. «Просвіти» об’єднували
близько 400 тисяч чоловік. Вони зосереджували свою роботу на
питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня
діяльність мала яскраво виражений національний характер.
Це вирішило долю «Просвіт». У жовтні 1922 р. пленум ЦК
КП(б)У характеризував їх як «дрібнобуржуазні, націоналістичні,
куркульські установи національного цькування». «Просвіти» поча
ли закривати у державному порядку суто адміністративним шляхом.
У 1923 р. їхня кількість скоротилася до 573, решта зникла в 1929–
1930 рр. Українська культура понесла від цього велику втрату.
Посилювалася тотальна ідеологізація культури, тобто підкорення її
функцій потребам офіційної ідеології. «Наше завдання, – говорилося в
453
Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років
1921 р. у тезах Агітпрому ЦК КП(б)У про мистецьку політику, –
довести бойову силу мистецтва до вищого соціального напруження...,
роблячи мистецтво наймогутнішим засобом політосвітньої роботи,
тобто державною пропагандою комунізму... Сам стиль, форма і навіть
класифікація розділів мистецтва повинні бути підпорядковані бойо
вим завданням класової боротьби».
Внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх
і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися коло
сальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. В 1923 р. в
список книг, які підлягали вилученню, були включені твори Плато
на, Канта, деякі твори Л.Толстого, Кропоткіна. В перші роки радянсь
кої влади з репертуару театрів були вилучені опери «Життя за царя»
Глінки і «Князь Ігор» Бородіна – через свої назви. Заборонялись
також дитячі казки з царями і царицями, королями і принцами, в
тому числі казки Пушкіна, заборонялось влаштовувати ялинки на
Новий рік.
Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція. «Ми є в
передсмертній ситуації з нашим ворогом, – говорив В.Ленін,
виступаючи на XVII Московській губернській конференції РКП(б)
13 березня 1920 р., – і хто не з нами, той проти нас». Інтелігенцію
як «буржуазну силу» більшовики зараховували до тих, хто був
«проти нас», її таврували, ганьбили, принижували, використовую
чи для цього будьякі можливості, завдаючи цим непоправної шко
ди культурі.
Ідеологію більшовицьких керівників повністю відображали неод
норазові висловлювання одного з керівників Компартії України
В.П.Затонського про те, що малописьменний червоноармієцько
муніст несе ідейно набагато вищу культуру, ніж вишуканий ук
раїнський інтелігент старого покоління.
«Полювання на відьом», яке почалося на початку 20х років, за
принципом класового походження виштовхнуло на чужину або при
мусило надовго замовкнути багатьох видатних представників ук
раїнської інтелігенції. В 1922 р. радянськими властями була здійснена
безпрецедентна акція по викоріненню інакомислення, встановленню
духовного диктату партіїдержави над творчою інтелігенцією. З краї
ни (Москви, Петрограда, Києва) були вислані за кордон близько 200
вчених, публіцистів, письменників, які не поділяли комуністичні іде
али. Серед них М.О.Бердяєв, П.О.Сорокін, С.Л.Франк, М.О.Лосський,
454
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
С.М.Булгаков, А.С.Ізгоєв. Для них вимушене розлучення з батьків
щиною дало можливість вижити і продовжити професіональну робо
ту. Але для радянського суспільства це була величезна втрата інтелек
туальних кадрів. Радянська влада позбавлялась опонентів, які стояли
на політично протилежних, але патріотичних позиціях. Гасло «Хто не
з нами, той проти нас» культивувало жорстокість, виключало не
обхідність порозуміння, спотворювало людські стосунки.
До списків на висилку на Захід спочатку були включені і чис
ленні українські інтелігенти, у тому числі Сергій Єфремов і Володи
мир Чехівський – відомий організатор Української автокефальної
православної церкви, колишній прем’єрміністр УНР і соціалдемок
рат. Проте врештірешт українське керівництво вирішило цих ос
танніх залишити, щоб не зміцнювати еміграційні культурнополітичні
центри.
На початку 20х років в УСРР почала пропагуватися так звана
теорія «боротьби двох культур», народжена свого часу П.Струве й
ініційована в нових умовах другим секретарем ЦК КП(б)У Д.З. Ле
бедем (1893–1937). Її суть зводилась до того, що «пролетарська Ро
сія» як «передова революційна сила» протиставлялася «відсталій»
«селянській» Україні. На цій підставі робився висновок, що розвивати
українську культуру недоцільно, оскільки її, сільську культуру, не
одмінно переможе російська (міська) культура. Відстоюючи таку
думку, Дмитро Лебедь у 1921–1923 рр. зокрема писав, що впровад
жувати в життя українську мову – «це значить прийняти погляд
нижчої культури села супроти вищої культури міста». Могутню пар
тійнодержавну підтримку всі роки існування радянської влади,
звичайно, мали «вищі» мова й культура. Так намагалися принизити
українську мову і культуру, позбавляючи народ його духовних цінно
стей і денаціоналізуючи свідомість.
Однією з важливих умов підтримки з боку неросійських народів
радянської влади партія більшовиків бачила в так званій політиці
«коренізації». В Україні вона дістала назву українізації, хоча сам
термін широко вживався ще за часів Української Народної Респуб
ліки і гетьмана Скоропадського. Більше того, вона дуже активно
практично здійснювалася. Полягала вона в залученні місцевих пра
цівників, корінного населення до роботи в державних органах, зап
ровадженні української мови в державному та громадському житті
республіки.
455
Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років
На шлях українізації Україна стала в 1923 р.: 17 липня був прий
нятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно
виховних та культурноосвітніх установ», а 1 серпня – постанова
ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов
та про допомогу розвиткові української мови».
Згідно з цими документами встановлювалося, що ніхто з грома
дян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий
на службу в державну установу; а ті, хто вже перебуває на державній
службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на ор
ганізованих при установах курсах, звільнялися з державної служби
Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона зрушила
процес дерусифікації українського суспільства, сприяла розвиткові
національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету націо
нальних цінностей і традицій. Питома вага українців у складі керів
них кадрів усіх галузей народного господарства республіки становила
на початку 30х років понад 50%. На 1927 р. українською мовою
володіло 60% робітників України. Було українізовано діловодство.
В тому ж таки 1927 р. українською мовою викладалось у 78% шкіл,
39% технікумів і вузів, 34,1% дитячих будинків.
Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом
1924–1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На по
чатку 30х рр. українськими була переважна більшість театрів.
Перепоною на шляху українізації була нерозробленість ук
раїнського загального правопису. Нестача підручників і словників,
відсутність термінології та інші мовні проблеми були болючими
місцями впродовж усього українізаційного процесу 20х років.
Аби розв’язати подібні проблеми, Раднарком УСРР 23 липня 1925 р.
постановив організувати при Наркомосі Державну комісію для роз
робки правил правопису української мови з 26 осіб: О.Я.Шумського
(голова), П.К.Сологуба, А.Ю.Кримського, М.Г.Хвильового, М.О.Скрип
ника, С.О.Єфремова та інших. За основу під час розробки правопису
комісією було взято «Найголовніші правила українського правопису
Всеукраїнської Академії Наук», затверджені Народним комісаріатом
освіти (НКО) УСРР 1921 р.. 4 вересня 1928 р. український уряд зат
вердив новий український правопис (скрипниківський), який діяв до
1933 р.. Це в ньому з’явилися знамениті «лямпа» і «кляса».
В рамках українізації почала проводитись робота по створенню
необхідних умов для культурного розвитку українського населення
456
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
в місцях його компактного проживання за межами республіки. На
квітень 1925 р. поза Україною проживало майже 6,5 мільйона ук
раїнців: на Кубані – близько 2 мільйонів, в Курській області – 1,3 млн.,
у Воронезькій області – 1 млн., у Сибіру і на Далекому Сході, у
Туркестані – по 600 тис. українців. Там відкривались українські
школи, поширювались література і газети, видані в Україні, у вузах
республіки виділялась певна кількість місць для студентівукраїнців
з різних регіонів СРСР. З документального фільму відомого ук
раїнського режисера В.Сперкача «Кубанські козаки. А вже літ двісті»
дізнаємось, що на Кубані в той час було 150 шкіл з українською
мовою навчання, працювала кафедра української мови в колишньо
му Краснодарському педагогічному інституті, виходили українські
газети «Чорноморець» та «Кубанський край», розвивалась кубансь
ка гілка української літератури, діяли український театр і капела
бандуристів.
Але українізація більшменш успішно просунулась далеко не у
всіх сферах життя та у регіонах України. Російськомовною
залишалася армія в Україні (крім двох шкіл червоних старшин), Ро
сійська православна церква (Українська автокефальна православна
церква, що існувала в 20і роки, а потім була заборонена, викорис
товувала українську мову), робоча мова на виробництві. Але
найголовніше те, що українізація фактично не призвела до подо
лання в масовій свідомості стереотипу «нижчості», «несправжності»,
«несерйозності» української мови і культури порівняно з російсь
кою, стереотипу української мови як мови села. Це було наслідком
як конкретних чинників половинчастості й непослідовності політи
ки українізації, так і тієї загальновідомої істини, що без справжньої
державності національна, тим більше літературна, мова народу не
може повнокровно існувати.
Багатонаціональний склад населення України – 80% – українці,
20% – представники інших національностей (за станом на середину
20х років) – вимагав створення необхідних умов для культурного й
духовного розвитку національних меншин. Тому процес українізації
проводився в органічній єдності з розвитком культури малочисель
них народів республіки.
У доповіді на І Всеукраїнській конференції культурноосвітніх
установ національних меншин 20 травня 1931 р. один із лідерів ук
раїнізації М.О.Скрипник, який в 1927 р. змінив О.Я.Шумського на
457
Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років
посаді наркома освіти України*, відзначав, що ті з етнічних груп, які
проживали скількинебудь компактно, були об’єднані не тільки куль
турно, а й політично. Національне життя таких етнічних груп розви
валось в національних районах, сільських і селищних Радах. На той
час в Україні було 25 національних районів (із загальної кількості
380), існувало 995 національних сільрад (із загальної кількості 11 ти
сяч) і 89 національних селищних Рад. Серед національних районів в
різний час було 8 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 3 грець
ких, 8 єврейських та 1 польський район. Щодо єврейських районів,
то М.О.Скрипник вважав, що вони представляли собою не лише
адміністративнотериторіальні, а й певні державні одиниці єврейсь
кої національності. Наприкінці 20х років у ряді міст (Харкові, Одесі,
Житомирі та ін.) при оргвідділах міських рад було створено комісії
у справам національних меншин.
На Житомирщині компактно проживали поляки, чехи німці,
євреї. Центром єдиного в Україні польського національного району
(створеного в 1925 р.) був Мархлевськ (нині – Довбиш Баранівсько
го району). В Мархлевському районі на 33 сільські ради було 29
польських, на 29 шкіл – 27 польських. Тоді ж на Житомирщині було
створено німецький національний район з центром в Пулині (тепер
Червоноармійськ).
На мовах національних меншин відкривалися школи, клуби хати
читальні, театри, бібліотеки, видавалася періодика, підручники, ху
дожня та інша література, надавалася юридична допомога. Так, якщо
у 1925–1926 навчальному році було відкрито 1522 школи мовами
національних меншин, де навчалося 140113 учнів, то в 1929–1930 на
вчальному році їх було вже 3579 з 401722 учнями. Навчальний про
цес здійснювався німецькою, єврейською, польською, болгарською
татарською, чеською, вірменською, ассирійською та шведською мо
вами. Державні та громадські організації, в тому числі і Народний
комісаріат освіти України, дбали про відповідність кількості націо
нальних шкіл процентному складу населення.
Реалізовувалася державна програма підготовки національних пе
дагогічних кадрів. У Києві діяли польський та єврейський педагогічні
інститути, у Житомирі – єврейський, в Маріуполі – грецький
* Наркомат освіти займався тоді всією освітньою, науковою та культурною
роботою.
458
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
педагогічний технікум. Житомирський педтехнікум готував вчителів
на мові ідиш. В ньому навчалося 120 студентів Крім того, єврейський
відділ діяв при Житомирському інституті народної освіти (ІНО), де
в 1930 р. навчалося 90 студентів.
Для підготовки партійних і радянських працівників з числа на
ціональних меншин в першій половині 20х років було створені
спеціальні радпартшколи з викладанням національними мовами:
єврейські – в Одесі, Києві та Бердичеві, польські – Києві та Жито
мирі, німецька – в Одесі, болгарська – Дніпропетровську, татарська –
в Артемівську.
У 1924 р. ряд судових органів республіки перейшов у своїй ро
боті на єврейську, а у Бердичеві й Білій Церкві – на польську і ла
тиську мови.
В республіці діяло 8 єврейських, в тому числі і в Житомирі,
польський і болгарський театри, а також 4 театри, які працювали на
декількох мовах. Мовами національних меншин працювало 694
бібліотеки, 46 клубів, 366 сільбудів.
На початку 30х років 500 видань (газет і журналів) виходило
російською, 21 – молдавською, 24 – єврейською, 17 – польською,
23 – німецькою, 8 – болгарською, 4 – грецькою, 3 – татарською, 1 –
латиською, 1 – вірменською мовами.
В системі ВУАН* працював кабінет єврейської культури. До
1936 р. в Києві функціонував Інститут єврейської культури, де, зок
рема, було і відділення українськоєврейських зв’язків. З 1931 р. роз
горнув свою роботу Інститут польської культури.
Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері
культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство,
дала свіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії.
Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загаль
ної грамотності, значний ріст освіченості народу. В Україні навчан
ня населення грамоті здійснювалося через мережу товариства «Геть
неписьменність!», створеного в 1923 р. на чолі з самим головою
* ВУАН назвали Всеукраїнською академію наук. Цим декларувався намір
об’єднати в межах однієї організації наукову інтелігенцію всієї України, землі
якої, що перебували раніше у складі АвстроУгорщини, відійшли до Польщі,
Румунії та Чехословаччини. З 1934 р. ВУАН стала називатись Академією наук
УРСР.
459
Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років
ВУЦВК Г.І.Петровським. У 1936 р. воно ліквідувалося як таке, що
виконало свою роль. За десять років через систему ліквідації непись
менності пройшло два мільйони чоловік, переважно селян. Кількість
неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилася з 48
відсотків у 1920 р. до 36 відсотків у 1926 р., у тому числі серед чо
ловіків до 8 відсотків. За Всесоюзним переписом населення 1936 р.
85,3 відсотка людності України було письменним проти 57,5 відсот
ка у 1926 р. Україна ставала республікою суцільної грамотності, ма
ла висококваліфіковані кадри в усіх галузях народного господарства,
науки, культури. В 1940–1941 рр. у республіці працювало 32 тисячі
шкіл, близько 700 технікумів, 173 вузи, кількість молоді, яка навчала
ся, збільшилася втричі порівняно з 1913 р.
20ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української
літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був
новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність вели
кої кількості різноманітних течій, організацій та груп. Лише в сере
довищі художників протягом перших пореволюційних років форму
ються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація
художників червоної України, Об’єднання сучасних архітекторів,
Об’єднання художнього молодняка України та ін.
В 1922 р. з’явилась перша літературна організація «Плуг» – спілка
селянських письменників. Вона ставила за мету «ґрунтуючись на ідеї
тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з
останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці
думки серед селянських мас України без різниці національностей»
1
.
Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик,
А.Головко, Г.Епік, Н.Забіла, О.Копиленко, В.Минко, П.Панч та ін.
У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України
«Гарт», яку очолив Василь ЕлланБлакитний (справжнє прізвище –
Елланський) (1893–1925). Він відомий як поет (під псевдонімом
В.Еллан), прозаїк (псевдонім – А.Орталь), як фейлетоніст і сатирик
(псевдонім – Валер Проноза), як пародист (псевдонім – Маркіз По
пелястий). Членами «Гарту» були І.Микитенко, В.Поліщук, В.Сосю
ра, І.Сенченко, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював
позиції пролетарської літератури.
1
Бокань Володимир, Польовий Леонтій. Історія культури України. – К., 1998.
– С. 162.
460
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Крім пролетарських діяли і групи «непролетарських» письмен
ників: неокласики – М.Зеров, М.Рильський, М.ДрайХмара; сим
волісти – П.Тичина, Д.Загул, Ю.Меженко; футуристи – М.Семенко,
Гео Шкурупій.
Зі смертю в 1925 р. В.ЕлланаБлакитного розпався і «Гарт». Час
тина колишніх «гартівців» утворила нову літературну організацію
«ВАПЛІТЕ» – Вільну академію пролетарської літератури, яка існу
вала в 1925–1928 рр.
Ця організація стояла на засадах творення нової української літе
ратури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської
культури. Вона прагнула протистояти адміністративнокомандному
втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним
лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище –
Фітільов) (1893–1933), який висунув гасло «Геть від Москви!» Це
означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно
було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Євро
пу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства.
М.Хвильовий перший відчув, що у сфері культурного життя почи
нають утверджуватися казеннобюрократичний підхід до творчості,
наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними фор
мулюваннями.
Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку
партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок за
знав твір М.Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних пе
реслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в
1934 р., різноманітні літературні об’єднання були закриті і злиті в
Спілку письменників України – єдину організацію на весь літера
турний процес, який попав під контроль партії.
В Україні у 1926–1930 рр. було видано 24 томи творів письменни
ка Володимира Винниченка (1880–1951). Такої кількості видань своїх
творів, такої читацької популярності не мав жоден український пись
менник першої третини XX ст. Твори В.Винниченка, єдиного з ук
раїнських письменників, ще до революції були перекладені на ряд
європейських мов – французьку, польську, німецьку та інші. Для су
часників ім’я В.Винниченка означало не менше, ніж імена Кнута
Гамсуна, Максима Горького, Гергата Гауптмана, Василя Стефаника.
Для української інтелігенції В.Винничєнко був символом європейсь
кої орієнтації національної літератури.