Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура
Подождите немного. Документ загружается.
461
Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років
В.Винниченкові належить 14 романів (один незакінчений), близь
ко 100 оповідань, 20 п’єс, велика кількість статей, унікальний що
денник. В 1919 р., знаходячись в еміграції, письменник написав 3
томну працю «Відродження нації», в якій змалював події в Україні у
1917–1919 рр. В 20х роках твори В.Винниченка вивчалися в шко
лах, його п’єси йшли в театрах, йому акуратно надходили гонорари
з Харкова. На теми творчості В.Винниченка організовувалися дис
кусії або, як їх тоді називали, літературні суди. За його фантастич
ним романом «Сонячна машина», який вийшов друком в Україні в
1927 р.. в книгарнях стояли черги. У Києві та Харкові пройшли об
говорення з величезною кількістю учасників. Серед доповідачів були
М.Зеров, М.Івченко, О.Дорошкевич, О.Білецький, Я.Савченко,
В.Підмогильний, М.Могилянський.
Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В.Винниченка стали
недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм
та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Ра
дянського Союзу. Враховуючи заслуги В.Винниченка перед ук
раїнської культурою, Український фонд культури встановив щоріч
ну премію його імені в галузі української літератури, театрального
мистецтв та за благодійницьку діяльність.
Великою популярністю користувалися твори драматургів Мико
ли Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881–1952), який з 1924
по 1934 рік працював у Житомирі, зокрема в редакціях газет «Робіт
ник», «Радянська Волинь». П’єси М.Куліша «97», «Мина Мазайло»,
«Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялись своєю мо
дерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської
дійсності. У постановці надзвичайно обдарованого режисерановатора,
реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» (1928) та
«Мина Мазайло» (1929) з величезним успіхом пройшли в театрі
«Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали
значний вплив на тогочасне культурне життя України. В них Л.Кур
бас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно
великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, моно
тонність стандартизації життя, впертий захист українським міщани
ном свого зрусифікованого обличчя.
Л.Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здо
бутки класичної європейської драматургії і традиції українського те
атру. Прагнучи вивести український національний театр із про
462
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
вінціального тупика, він у 1922 р. створив «Березіль» – мистецьке
об’єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Назва
походить від першого місяця весни – березня. Це був своєрідний ек
спериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово,
рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в
одну театральну мову. Театральна практика «Березолю» сприяла
згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька,
Й.Гірняка, М.Крушельницького, О.Добровольської, Н.Ужвій, В.Чис
тякової. У 1926–1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові.
Створюючи «Березіль», Л.Курбас виходив з того, що театр пови
нен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у
суспільстві. Творча програма Л.Курбаса відзначалась історичною
далекоглядністю. Митець вперше в історії українського професійно
го театру розробив комплексну програму театральної реформи. Він
вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Про це
свідчить той факт, що на світовій театральній виставці 1925 р. в Па
рижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.
«Березіль» з його чіткою національною та мистецькою позицією
постійно зазнавав критики. Наприкінці 1933 р. Л.Курбас був зааре
штований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у
Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка.
У новій тоді галузі – кінематографі – світової слави зажив Олек
сандр Петрович Довженко (1894–1956) – один з основоположників
української кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим
поетом кіно. Йому був лише рік, коли брати Люм’єри в Парижі впер
ше продемонстрували диво технічної думки – «рухливі фотографії».
Пізніше на питання: «Що розширить наш духовний світ, наше пізнан
ня до масштабів воістину фантастичних розмірів?», О.Довженко
відповів: «Кінематограф». Дійсно хороші фільми більше, ніж інші
види мистецтва, впливають на людину, пробуджують в неї благородні
почуття, любов до життя, добра, світла.
В 1927 р. О.Довженко знімає фільм «Сумка дипкур’єра», в якому
єдиний раз знявся сам у ролі кочегара. Свій глибоко оригінальний стиль
кінорежисер виявив у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929),
«Земля» (1930). Ці фільми відображали своєрідність, традиційність
українського народного життя, навіть зрушеного революцією. В 1958 р.
на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до
почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів.
463
Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років
Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші
місяці Великої Вітчизняної війни О.Довженко написав сценарій
фільму «Україна в огні». За задумом автора, це мала бути правда
про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік.
Але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режи
сера, його дружиною Ю.Солнцевою («Повість полум’яних літ»).
Велика заслуга О.Довженка і в розвитку документального кіно.
У 1943 р. він створив документальні фільми «Битва за нашу Радянсь
ку Україну» та «Перемога на Правобережній Україні».
В останні роки життя, зокрема в кіноповісті «Зачарована Десна»
(1954) і в сценарії «Поема про море» (1956), О.Довженко спромігся
знову, попри офіційну тематику, відобразити своє оригінальне
сприйняття минулого, природи і побуту України, із замилуванням
підкреслюючи глибоку самобутність українського народу. Фільм
«Поема про море» митець характеризував такими словами: «Се
мусить бути велетенський фільм. Усе, що є в мені святого, весь досвід,
талант, усі думки, і час, і мрії, і навіть сни – все для нього. Створити
фільм, достойний великості мого народу, – ось єдина мета, єдиний
зміст мого життя».
Величезне значення для розуміння творчої спадщини О.Довжен
ка має його «Щоденник».
З іменем великого кінорежисера сучасності зв’язана і Житомир
щина. О.Довженко двічі і досить довгий час жив і працював у Жито
мирі. Перший раз це було в липні 1914 – червні 1917 рр., коли він
після закінчення Глухівського учительського інституту працював у
Другому Житомирському змішаному вищепочатковому училищі.
З грудня 1919 р. О.Довженко знову проживав у Житомирі. Він слу
жив у губвійськкоматі, викладав у школі червоних командирів,
організованій М.Щорсом, завідував партійною школою.
Андрій Малишко писав про О.Довженка: «Він пишався як дере
во, що вічно цвіте, вічно плодоносить, як великий мислитель, який
може стояти поряд із Сократом і Гомером».
В 20ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі об
разотворчого мистецтва. Друга половина 20х років стала піком по
пулярності визначного українського живописцямонументаліста і пе
дагога, одного з основоположників українського монументального
мистецтва, професора Київського художнього інституту М.Л.Бойчука
(1882–1937). Виходець з Галичини, він вчився в Кракові, Мюнхені, в
464
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі. Відстою
ючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєдну
вав традиції давнього візантійського мистецтва з елементами украї
нського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби
та іконопису ХVІІ–ХVШ ст.
М.Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу
школу художниківмонументалістів, так званих бойчукістів (Т.Бой
чук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка,
М.Рокицький та інші). За радянських часів він разом з учнями брав
участь у так званій «монументальній пропаганді». Під його керівниц
твом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію
ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червоноза
водського театру в Харкові (1933–1935).
Інтенсивними новаторськими пошуками в 20–30х роках позначена
українська музика. У 1923–1928 рр. діяло республіканське музичне то
вариство ім. М.Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автоно
мію. Навколо товариства гуртувалися композиториноватори. Вони
орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень євро
пейської музичної культури. Напрям модернізму в українській му
зиці репрезентував композитор Б.Лятошинський (народився у
Житомирі), створивши у європейському стилі оперу «Золотий
обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості
композитора М.Вериківського – автора першого українського балету
«Пан Каньовський» (1930).
На 20–30ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора
Степановича Косенка (23.11.1896–3.10.1938). У цю добу завданням
першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву
високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його
музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока
змістовність. З 1914 по 1918 рр. В.Косенко навчався у Петербурзькій
консерваторії. Після її закінчення він переїхав до своїх рідних у Жи
томир, працював викладачем фортепіано у музичній школі, брав ак
тивну участь у музичному житті міста, виступаючи на концертах як
соліст і акомпаніатор. У 1929 р. В.Косенко переїжджає до Києва, де
займається викладацькою діяльністю, плідно працює як композитор.
Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури та скульп
тури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час,
стали Канівський музейзаповідник «Могила Т.Г.Шевченка» (1936–
465
Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років
1938 рр., архітектори – В.Кричевський. П.Костирко), будинки Вер
ховної Ради Української РСР (1936–1939 рр. архітектор – В.Забо
лотний), Раднаркому УРСР (1936–1938 рр., архітектори – І.Фомія,
П.Абросимов), Інженернобудівельного інституту (1938 р., архітек
тор – Д.Дяченко). Монументальна і монументальнодекоративна
скульптура збагатилась пам’ятниками Т.Шевченку в Харкові (1935),
Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М.Манізера
(1891–1966), скульптурними портретами Т.Шевченка, І.Франка,
О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров.
Отже, 20ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку
української культури, національного відродження. Але це якраз сер
йозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в
СРСР в цілому. 26 квітня 1926 р. Сталін написав листа «Тов. Кага
новичу* та іншим членам ПБЦК КП(б)У». В листі Сталін недвознач
но зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійсько
го характеру, що «така небезпека стає все більш і більш реальною на
Україні». Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація
дуже швидко може привести до відчуження української культури „від
Москви», а найважливіше – почнеться «боротьба проти російської
культури і її найвищого досягнення – ленінізму».
Цей лист послужив початком ліквідації всіх літературних і куль
турних організацій, журналів. Під виглядом інтернаціоналізації почався
процес денаціоналізації культури, її деструкція. Підкреслювання на
ціональної специфіки було визнане як небажання підпорядкуватися
всесоюзним інтересам, а тому було засуджене як класово вороже з
відповідними для того часу наслідками. В 30і роки почався процес
згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби
проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, по
шуками «українських буржуазнонаціоналістичних елементів», що
виливалося у фабрикацію політичних справ. На першому етапі на
ступу Сталіна на Україну основною мішенню стала стара українська
інтелігенція, особливо та, що була пов’язана з національними уряда
ми та небільшовицькими партіями 1917–1920 рр., займала провідні
позиції в українських визвольних змаганнях, а також видатні діячі
культури й науки.
* Каганович Л.М. очолював Компартію України з березня 1925 по липень
1928 р.
466
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих
на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції,
був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у
Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік – цвіт української
інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись
у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка
визволення України» («СВУ»).
Серед підсудних були 2 академіки – Сергій Єфремов і Михайло
Слабченко, 11 професорів – Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівсь
кий, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шар
ко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудриць
кий, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники –
Людмила СтарицькаЧерняхівська – дочка Михайла Старицького, і
Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов’я В.М.Че
хівський, видатний український вчитель, директор першої Київської
трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці
Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юри
сти, священнослужителі, студенти.
Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над
цілим періодом національновизвольної боротьби українського наро
ду, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати
свою долю. Не випадково до цієї справи притягнули 31 представни
ка різних політичних партій, що активно діяли в Україні, в тому числі
С.Єфремова, який був у свій час заступником голови Української
Центральної Ради, В.М.Чехівського – прем’єрміністра УНР,
А.В.Ніковського – міністра закордонних справ УНР та ін.
Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександ
рович Єфремов (1876–1939) – академік, віцепрезидент ВУАН. Його
засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у
правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10
березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його
біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був вели
ким вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літе
ратури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість
Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки.
Із 45 засуджених у справі організації 12 у 1937–1938 рр. за рішен
ням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П’ять за
суджених, у тому числі С.Єфремов, вмерли у місцях позбавлення волі.
467
Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років
Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовсь
кого підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб.
Як показало додаткове розслідування 1989 р., вивчення 240 томів
кримінальної справи, в діях всіх 45 учасників процесу не було скла
ду злочину. Йдеться про наміри, розмови, проекти, але не про кон
кретні дії. Та й вірогідність усіх цих намірів і розмов підтверджува
лася зізнанням самих звинувачених, які добувались методами тиску,
шантажу, прямого фізичного впливу. Тавро державних злочинців ста
вили на безневинних людей.
Більше того, документи судової справи 1930 р. свідчать про те,
що ніякої «Спілки визволення України» взагалі ніколи не існувало.
Не існували ніякі так звані організаційні структури «СВУ» («СУМ»,
«медична секція», «академічна секція», «шкільна секція», «педагогічна
секція», «інститутські наради редакційного активу», «видавнича сек
ція», «автокефальна секція», «кооперативна секція», а також Пол
тавська, Дніпропетровська, Чернігівська, Вінницька, Одеська, Мико
лаївська «філії»). Справа міфічної «СВУ» була сфабрикована
каральними органами, зокрема Державного політичного управління
(ДПУ). Процес над «СВУ». який відбувся в Харківському оперному
театрі, в народі називали так: «Опера СВУ – музика ДПУ». Юридич
них, правових засад для процесу «СВУ» не було. Жертви цього про
цесу остаточно реабілітовані в 1989 р.
Справа «СВУ» була ударом не тільки по безпосередніх звинуваче
них на процесі, а й по всіх тих, хто плекав ще надії на вільний націо
нальний і соціальний розвиток, в тому числі і тих, хто стояв при
владі, був у складі КП(б)У, вірив у правильність політики партії, в
необхідність поглиблювати українізацію. Виконавцями судової
розправи над українською інтелектуальною елітою були відомі
партійні та державні діячі, які почали впроваджувати в життя горез
вісну сталінську тезу про загострення класової боротьби в країні в
міру просування суспільства до соціалізму і необхідність підвищен
ня «революційної пильності». Однією з форм загострення було на
звано шкідництво буржуазної інтелігенції, яка нібито вела «не ту
лінію». Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерли
ва машина сталінських репресій.
Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Все
українська Академія наук. Вона вважалася властями притулком і
осередком консолідації української «буржуазнонаціоналістичної»
468
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
інтелігенції та колишньої кадетськомонархічної університетської
професури. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання, став
закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націо
налістів». Було ліквідовано науководослідний інститут історії ук
раїнської культури, інститут економіки й організації сільського гос
подарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р.
розпустили історичну секцію М.Грушевського, який на початку 1924 р.
повернувся з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову
діяльність. Вся діяльність Академії була визнана як «буржуазнона
ціоналістична» й «контрреволюційна». М.Грушевський був підданий
політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справі
«Українського національного центру». Крім М.Грушевського, якого
у 1926 р. обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а в 1929 р. –
році «Великого перелому» – ще й академіком Академії наук СРСР,
по справі «Українського національного центру» проходив ще один
відомий діяч української історичної науки, академік М.І.Яворський
(1884–1937).
Фантазії режисерів із ОДПУ СРСР не було меж. Учасники «Ук
раїнського національного центру» обвинувачувались у тому, що по
ставили за мету «шляхом підготовки збройного повстання куркуль
ства, приуроченого до моменту інтервенції капіталістичних країн у
СРСР, повалити Радянську владу на Україні, відторгнути УРСР від
Радянського Союзу і встановити на Україні капіталістичний лад у
формі буржуазнодемократичної української народної республіки».
Якщо справу щодо М.Грушевського за браком доказів було припи
нено 5 серпня 1933 р., то необґрунтовані звинувачення на адресу
академіка М.І.Яворського залишились і він зник у трудових таборах.
Його не врятувало навіть і те, що він розробляв марксистську істо
рію України.
Справа неіснуючого «Українського національного центру» – це
протидія українізації, винищення носіїв національного відродження
України.
Репресивна кампанія у ВУАН торкнулася і дійсних членів Ака
демії, які жили у Галичині. 4 жовтня 1933 р. про них було розгляну
то питання на засіданні Президії ВУАН за участю її президента О.Бо
гомольця, а також членів Президії – академіків О.Палладіна й
О.Гольдмана, вченого секретаря Президії І.Адамовича і кількох за
прошених «представників». Зазначалося, що «академіки Возняк,
469
Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років
Колееса, Студинський і Щурат, які неодноразово декларували своє
бажання взяти участь у культурному будівництві Радянської Украї
ни, були обрані на цій підставі до ВУАН. На ділі вони тісно зв’яза
лись з панівними класами Польщі, які проводять політику інтервенції
щодо Радянського Союзу. Вони продались польським поміщикам, що
прагнуть закабалити трудящих України, відновивши на Україні по
міщицький лад». З огляду на це Президія ВУАН ухвалила: «...ака
деміків Возняка, Колессу, Студинського і Щурата виключити зі скла
ду Академії і позбавити звання академіків як ворогів трудящих мас
України». Отак ідеологічні перепони вторгались у науку, заважали її
повноцінному розвитку, обмежували вільний вияв думок і суджень.
В січні 1933 р. на вимогу Сталіна другим секретарем ЦК П(б)У
було призначено Павла Постишева, який мав великі повноваження.
Його називали другим першим секретарем, адже він деякий час зали
шався і секретарем ЦК ВКП(б). П.Постишев почав наступ на украї
нізаторів. Він говорив про українізацію як про «культурну контр
революцію», націлену на «ізоляцію українських робітників від
благотворного впливу російської культури». Головним об’єктом цих
наскоків став нарком освіти України М.Скрипник. 7 липня після засі
дання Політбюро ЦК КП(б)У М.Скрипник покінчив життя самогуб
ством. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої
освіти, а замість впроваджених М.Скрипником шкільних підручників
вводилися загальносоюзні. 22 листопада 1933 р. прийнято постанову
ЦК КП(б)У про припинення українізації.
Почалися систематичні утиски української культури. Оголошува
лися «гніздами націоналістівконтрреволюціонерів» і піддавалися
чисткам комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції,
сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часо
писів, енциклопедій, кіностудії. У листопаді 1933 р., підбиваючи
підсумки своєї праці, П.Постишев вихвалявся, що, «виявивши націо
налістичний ухил Скрипника ми змогли звільнити... структуру ук
раїнської соціалістичної культури від усіх... націоналістичних еле
ментів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише
Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належа
ли до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених
і письменників».
Тоді ж заступник наркома освіти В.П.Затонського Андрій Хви
ля, колишній боротьбист, говорив на пленумі ЦК КП(б) України:
470
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
«Націоналістичний ухил Скрипника полягав у тому, що він ставив
бар’єр між російською та українською культурою, розвиток ук
раїнської мови він орієнтував на буржуазну Польщу та Чехословач
чину. В літературі він, по суті, підтримував націоналістичні організації
«Вапліте», «Березіль», «Авангард». Провадив, обґрунтовував при
мусову українізацію національних меншин. Дав націоналістичне тлу
мачення лінії партії в національному питанні, в питаннях історії
більшовизму».
З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прий
шовся по двох поколіннях української інтелігенції – тих, хто актив
но діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20ті
роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі
розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони
були винищені в першу чергу. На XII з’їзді КП (б)У П.Постишев
заявив, що «1933 рік був роком розгрому української націоналістич
ної контрреволюції». Але це був не кінець, а тільки початок. Маши
на терору, розкручена репресіями проти української інтелігенції,
набирала обертів.
Сумно читати найфантастичніші і найбезглуздіші «зізнання»,
«свідчення» безневинних людей.
;
У промові на одному з пленумів
Спілки письменників України П.Постишев гнівно таврував пись
менника Григорія Епіка, який надіслав йому такого ось листа: «Підго
товляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли
партію у своїй відданості й чесності і протягом багатьох років грали
такі ролі, порівняно з якими дії розбійників з проїжджої дороги є зра
зок чесності та гуманності. Я розумію, що наймилостивіше вирішення
пролетарського суду – вчинити зі мною так, як чинять з оскаженілим
собакою, знищити як сапного коня, вийняти з тіла суспільства».
Кара не забарилася. 27–28 березня 1935 р. Г.Епік проходив на
процесі над міфічним «Центром боротьбистської організації» в скла
ді 15 чоловік, звинувачених у належності до терористичних боївок.
Серед них – письменники Василь Вражливий, Олександр Ковінька,
Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян
Поліщук. Всі були засуджені на 10 років. Але восени 1937 р. трійка
УНКВС по Ленінградській області без додаткового слідства В.Враж
ливому, Г.Епіку, М.Кулішу, В.Підмогильному винесла смертний ви
рок. Вони були розстріляні разом із Миколою Зеровим, Марком Во
роним і Павлом Филиповичем.