Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура
Подождите немного. Документ загружается.
491
Лекція 19. Культура України у другій половині 40;х – 90;х роках XX cт.
романами і повістями «Розгін» і «Диво» П.Загребельного, «Меч Арея»
І.Білика, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В.Земляка. У 1962 р. було
встановлено Державну премію України ім. Т.Г.Шевченка, якою
відзначатися і літературномистецькі твори.
В 1965 р. була заснована Житомирська організація Спілки пись
менників України. Зпоміж житомирських літераторів виділяється
Борис Тен (М.В.Хомичевський) (9.12.1897–12.03.1983), який понад
50 років жив і творив у Житомирі. Він був всебічно обдарованою,
освіченою людиною, справжнім енциклопедистом: поет, музикант,
диригент, композитор, мистецтвознавець, мовознавець, педагог, цер
ковний і громадський діяч.
Але найбільше прославився Борис Тен як визначний перекла
дач, знавець стародавніх і сучасних мов. Він перекладав із старо
грецької, латинської, англійської, іспанської, італійської, німецької,
французької, польської, словацької, чеської, російської мов. Голов
на ж його заслуга перед українською культурою, основна справа
усього його життя – переклад на українську мову із старогрецької
«Одіссеї» та «Іліади» Гомера. Вони видані відповідно у 1963 та 1978
роках. За ці переклади Б.Тен – цей український рапсод, Гомер двад
цятого віку – став лауреатом республіканської премії імені Макси
ма Рильського.
Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації моло
дих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, худож
ників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них – Іван
Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світлич
ний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська,
брати Горині та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену
національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти
тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за
докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього
суспільного життя.
Наприкінці 50х – на початку 60х років розквітає талант одного
з найяскравіших українських поетів, «лицаря українського відрод
ження» Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, В.Симоненко
почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики
Київського університету. У 1962 р. побачила світ перша творча лас
тівка – його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла
друком збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 рр. у Мюнхені
492
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
опубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симо
ненку так і не судилося. У 1963 році він помер.
Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію
одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна
Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут ім. Горь
кого в Москві, поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою
збірки поезій – «Проміння землі» та «Мандрівне серце». Ліна Кос
тенко звертається до вічних проблем духовності українського наро
ду, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняла неорди
нарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій.
Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований ро
ман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Він здобув одностайну при
хильність у читачів і відзначений найвищою нагородою України –
Шевченківською премією.
Пік «відлиги» для України припав на кінець 50х – початок 60х
років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої
справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали най
більший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно
з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р, вони становили 53
відсотки, у 1958 р. – 60, у 1960 р. – 49, але вже у 1965 р. цей показ
ник опустився фактично до рівня 1940 р. – 41 відсоток, а потім –
лише неухильно зменшувався.
Однак ще за правління М.Хрущова хвиля «відлиги» почала спа
дати. Так, уже в 1958 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про
зміцнення зв’язку школи із життям», яка відкрила найширші мож
ливості для посилення русифікації. В 1959 р. Верховна Рада УРСР
прийняла новий шкільний закон, який надавав право батькам виби
рати своїм дітям мову навчання. Було зрозуміло, що батьки з метою
полегшення дітям майбутньої кар’єри обиратимуть в школах вели
ких міст російську мову навчання. Це призвело до того, що в 60х
роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28 від
сотків, а російські – 72 відсотки.
В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою викла
дання збільшилася з 4192 в 1959–1960 рр. до 4703 в 1965–1966 рр.
Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25308 до
23574. Причому переважна більшість українських шкіл були неве
ликими. В середньому на одну українську школу припадало 190
учнів, а на кожну російську – 524. Але всетаки в українських
493
Лекція 19. Культура України у другій половині 40;х – 90;х роках XX cт.
школах продовжувала навчатися основна частина учнівського кон
тингенту. Значно зменшилася питома вага україномовних газет.
В 1963 р. із загальної кількості газет в Україні (2366) українською
мовою виходило лише 765.
Після звільнення М.Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточ
но припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались пересліду
вання діячів культури. В серпнівересні 1965 р. у декількох містах
України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола
шістдесятників, майже всі – представники творчої та наукової інте
лігенції. Це викликало опір з боку відомих у республіці людей. Із
запитом про долю заарештованих до першого секретаря ЦК Компартії
України П.Ю.Шелеста звернулися авіаконструктор Олег Антонов,
письменники Іван Драч, Ліна Костенко, Андрій Малишко, Михайло
Стельмах, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер
Сергій Параджанов.
Під час прем’єрного показу фільму С.Параджанова «Тіні забутих
предків» у київському кінотеатрі «Україна» Ю.Бадзьо, І.Дзюба,
В.Стус і В.Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочали
ся політичні репресії. Ця подія сталася 4 вересня 1965 р. і була пер
шим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі
після сталінської доби.
Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І.Дзюба висту
пив з об’ємною статтею під назвою «Інтернаціоналізм чи руси
фікація?», у якій було піддано нищівний критиці національну політи
ку влади, спрямовану на русифікацію України. Автор доводив, що
русифікація – продовження політики російського шовінізму і ко
лоніалізму. «Колоніалізм, – писав він, – може виступати не лише у
формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже ха
рактерно для російського колоніалізму».
З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Пись
менників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок
за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм»,
«відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування
національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина».
Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли
апогею в 1972 р.. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених
людей, повернення їх чесного імені було припинено.
494
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Починаючи з 1977 р., об’єктом переслідувань і репресій стали
члени Української Гельсінської Спілки (УГС), що утворилася в Ук
раїні у листопаді 1976 р. Серед них— відомий письменник, автор по
пулярних романів «Вітер в обличчя» і «Остання шабля» Микола
Руденко і письменникфантаст Олесь Бердник. Чотири члени групи –
Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко –
загинули в таборах. Для них не було розриву: якщо ти митець, ти –
громадянин, людина.
Важкими були 60–80ті рр. в житті Івана Гончара, видатного ук
раїнського скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча ми
стецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка. Він
автор пам’ятників М.Горькому в Ялті, Т.Шевченку в Яготині, на
родній художниці Катерині Білокур у селі Богданівці на Київщині.
Так і не було відкрито за життя цього талановитого скульптора музей
його творчості, хоча І.Гончарем було зібрано колосальний етно
графічний матеріал – унікальну в історії людства приватну колекцію
рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів,
писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон.
Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розгля
далась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відпо
відно до рішень XXI її з’їзду КПРС почала впроваджуватись загаль
нообов’язкова десятирічна освіта. Перехід до неї був, в основному,
здійснений до 1976 р. У початковій школі замість чотирирічного
навчання було введене трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей
до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів.
Неухильно розширювалась мережа вузів. У 1964 р. були засновані
Донецький університет, у 1972 р. – Сімферопольський, у 1985 р. –
Запорізький, а згодом – Прикарпатський та Волинський. У 1960 р. в
Житомирі відкрився загальнотехнічний факультет Київського полі
технічного інституту. В 1975 р. його було реорганізовано в філіал
цього ж інституту, а в 1994 р. філіал став самостійним вузом –
Житомирським інженернотехнологічним інститутом.
Основним науковим центром України продовжувала залишатись
республіканська Академія наук. В 1985 р. в ній нараховувалося 15,3
тисячі науковців. Деякі дослідження, відкриття та розробки вчених
не мали аналогів у світі. Це, перш за все, стосується математичної
науки. Головною організацією в СРСР із створення автоматизова
них систем проектування електроннообчислювальних машин став
495
Лекція 19. Культура України у другій половині 40;х – 90;х роках XX cт.
Інститут кібернетики. Вподовж двох десятиріч його очолював ака
демік В.Глушков, а потім – академік В.Михалевич.
Вченимисуспільствознавцями в 60–80х рр. було видано ряд
фундаментальних праць з історії України, держави і права, архео
логії, філософії, літератури і мистецтва, серед них такі багатотомні
публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Ук
раїнської РСР», «Археологія Української РСР», «Історія україн
ського мистецтва», «Історія української літератури»» «Словник ук
раїнської мови», «Українськоросійський словник». Були випущені
також Українська Радянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія
історії України. Неодмінною складовою частиною цих праць, як і
праць всього спектра суспільних наук, був так званий «класовий
підхід» та критика буржуазнонаціоналістичних концепцій.
Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно
пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н.Ужвій,
В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева, Д.Гнатюк,
А.Солов’яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко. Їх
творчість характеризується високим професіоналізмом, новаторством,
оригінальністю. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і
кіно І.Миколайчук і Б.Брондуков.
Людиною великого таланту був композитор Володимир Івасюк,
зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині. Його життя обірва
лося у 1979 р. у віці тридцяти років. До своїх пісень він сам писав
слова і музику. Серед них – «Я піду в далекі гори» (1968), «Водо
грай» (1969), «Червона рута» (1969). Остання дала назву фестивалю
української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в
різних містах України. «Червона рута» – єдиний в Україні фести
валь української пісні, тобто обов’язковою умовою участі в ньому є
виконання пісень лише українською мовою.
Плідно працювали українські скульптори, особливо монумен
талісти. До справжніх творів монументального мистецтва цього часу
відносяться пам’ятники Л.Українці у Києві і Т.Шевченку в Москві.
В умовах, коли Україна стала незалежною державою, набирає сил
її національнокультурне відродження. Відомо, у якому стані знахо
дилась сфера культури внаслідок багатолітньої дії всіляких залиш
кових принципів. Але останнім часом немало робиться, щоб вийти з
кризової ситуації. Розвитку української культури надається державна
підтримка. «Основи законодавства України про культуру», прийняті
496
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
Верховною Радою на початку 1992 р., намітили відрахування 8
відсотків національного прибутку на її розвиток. Життя показало
нереальність цих планів. Не реалізовані також положення про пільго
ве оподаткування спонсорства.
Ключове питання національнокультурного відродження – на
родна освіта. 23 травня 1991 р. Верховною Радою був прийнятий за
кон України «Про освіту». Він визначив школу як основу духовного
та соціальноекономічного розвитку держави і передбачив карди
нальні зміни в її роботі. Освітня система стає більш гнучкою та різно
манітною. Поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів
сприяла поява мережі альтернативних навчальних закладів – ліцеїв,
коледжів, гімназій. Кабінетом Міністрів затверджена комплексна на
ціональна освітянська програма «Освіта» («Україна – XXI століття»),
націлена на найближчу та більш віддалену перспективу. Програма
ґрунтується на поєднанні освіти, науки і культури, вітчизняного і
світового педагогічного досвіду, її метою є піднесення вітчизняної
освіти до світового рівня.
Реорганізовується вся система вищої та середньої спеціальної
освіти. На 1998 р. в Україні нараховувалось 204 навчальні заклади
III–IV рівнів акредитації, тобто університетів, академій, інститутів.
В них здійснюється підхід на триступеневу підготовку – випуск бака
лаврів, спеціалістів та магістрів. Крім того, є ще 665 закладів освіти
І–II рівнів акредитації, тобто технікумів та коледжів, що готують, як
правило, молодших спеціалістів.
Тим самим Україна поступово входить у європейський освітній
простір. В 1997 р. вона в числі 34 держав Європи підписала Ліса
бонську угоду про освіту. В цій угоді чітко зафіксовано, що в Ук
раїні вводиться ступенева система – проводиться підготовка молод
ших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів та магістрів.
Відповідно до цієї системи побудовані навчальні плани. Вони да
ють можливість одержати насамперед базову вищу освіту, тобто
рівень бакалавра – студент отримує диплом і має право йти працю
вати. Але студент може продовжити освіту і отримати диплом спе
ціаліста чи магістра. Більш глибока практична підготовка притаманна
спеціалісту, а магістр має більш ґрунтовні наукові знання.
Поряд з державними в Україні засновані вищі навчальні заклади
інших форм власності, які називають ще недержавними. Таких за
кладів є 139 і в них навчається 6 відсотків студентів від загальної
497
Лекція 19. Культура України у другій половині 40;х – 90;х роках XX cт.
їхньої кількості. Основна проблема, яка стоїть перед недержавними
вузами, – проведення акредитації, тобто одержання права на видачу
диплома державного зразка.
Перебудовується в Україні система науки. Провідним науковим
центром залишається Академія наук Україні, проголошена в 1994 р.
національною. Створене Міністерство України у справах науки і
технологій, діє Українська наукова асоціація. Вона покликана спри
яти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень.
Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграр
них наук, Академія медичних наук. Академія мистецтв, Академія
правових наук. У 1989 р. як громадська організація відновило свою
діяльність Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, в 1990 р. – «Това
риство дослідників Волині» у Житомирі. Товариство координує крає
знавчу роботу в межах колишньої Волинської губернії (Житомирсь
ка, Волинська, Рівненська області), проводить міжнародні наукові
краєзнавчі конференції «Велика Волинь: минуле і сучасне», налагод
жує творчі наукові зв’язки з краєзнавчими товариствами Німеччи
ни, Польщі, Канади.
Однак низький рівень фінансування створює великі труднощі в
розвитку науки. Не маючи необхідної матеріальної, інформаційної
та моральної підтримки, вчені починають займатися примітивною
комерцією або виїжджають за межі України в пошуках кращої долі.
Тільки з Академії наук виїхало за кордон 2800 молодих учених.
Відбувається відтік фахівців найвищої кваліфікації. За 1991–1994
рр. з України виїхало 254 доктори наук, з них у 1991 р. – 39, у 1992
р. – 57, у 1993 р. – 68, у 1994 р. – 90. В наступні роки виїзд висо
кокваліфікованих фахівців не зменшився. Вподовж 1996 р. з
України виїхало 83 доктори наук, що на 40,7 відсотка перевищило
рівень 1995 р. і вдвічі більше у порівнянні з 1991 р.: 49 з них мали
звання професора, 7 – доцента, 20 – старшого наукового співробіт
ника. Географія виїзду така: до Росії виїхало 35 чоловік, Ізраїлю та
США – по 10, до Німеччини – 8, до Канади – 3, решта – до інших
країн світу. Лише у 1996 р. науковий потенціал України зменшився
на 202 особи.
Розміри припливу вчених до України значно менші. З тих, хто
прибув в Україну на постійне проживання у 1996 р., – 26 докторів
наук, 19 кандидатів наук приїхали з Російської Федерації, ще 5 – з
Інших країн Співдружності Незалежних Держав (СНД).
498
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
В умовах національного відродження зростає роль художньої
творчості. В літературномистецькому процесі дедалі активніше ут
верджується плюралізм. Він передбачає відмову від притаманного
тоталітарній системі однотипного художнього відтворення суспіль
них явищ і процесів. У цьому плані принциповою є відмова від соціа
лістичного реалізму як єдиного, що має право на існування.
Процеси оновлення широко охопили українську літературу.
Опубліковано твори ще донедавна заборонених письменників –
В.Винниченка, Є.Плужника, О.Олеся, Б.Грінченка, Б.Лепкого, М.Зе
рова, О.Теліги та інших. В літературній творчості розширюється те
матичний діапазон прозових, поетичних і драматичних творів, уріз
номанітнюються їх стильові форми. В літературний процес вступила
значна група молодих майстрів. «Паростками нового» назвав Олесь
Гончар появу на літературному просторі України часопису «Тер
нопіль», журналів «Борисфен» на Дніпропетровщині, «Степ» на Кіро
воградщині, «Холодний Яр» у Черкасах, «Хортиця» у Запоріжжі.
Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі
без визнання новаторських форм, зокрема тих, що дістали назву
«авангард». Нарешті стало доступним людям те нетрадиційне, що за
проваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чо
го через догматичну ідеологію тоталітарної системи вони були відсто
ронені вподовж значного часу.
Одним із зачинателів нового напряму в монументальному живо
писі під назвою «українська національна колористична школа» став
художник Г.Синиця. Він залишився вірним ідеям школи М. Бойчука,
ідеям відродження українського монументального живопису на основі
традицій мистецтва Київської Русі, її фресок, настінного живопису.
Досить активно новаторський стиль утверджується також в му
зичному мистецтві. Цьому сприяє те, що українська національна му
зична школа має традиції, пов’язані з іменами таких композиторів
новаторів, як Б.Лятошинський, а також його послідовників –
Г.Таранова, І.Белзи та інших, які свого часу за модернізм у музиці
зазнали не тільки жорстокої критики, а й переслідувань з боку офі
ційних інституцій. У концертних залах, театрах, на радіо й телеба
ченні все частіше звучать музичні твори різних жанрів і стилів – від
рок і попмузики до класичної.
В Україні започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів
– оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та
499
Лекція 19. Культура України у другій половині 40;х – 90;х роках XX cт.
скрипачів. Крім згадуваної вже «Червоної рути», популярність здобу
ли такі фестивалі, як «Пісенний вернісаж», «Зірки світового балету»,
«Чумацький шлях», «Всі ми діти твої, Україно». З новими піснями
виступають О.Білозір, М.Гнатюк, П.Дворський, Т.Петриненко, Н.Мат
вієнко, І.Білик, Т.Повалій, В.Шпортько, С.Ротару, В.Зінкевич, А.Куд
лай, В.Білоножко, П.Зібров, інші майстри естрадного мистецтва.
Поступово відроджується українське кіно. Однак на екранах Ук
раїни сьогодні на 90 відсотків – американські стрічки. Українські
фільми становлять 0,3 відсотка і займають вони всього один відсоток
кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства,
еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва не
гативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкалу
моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.
Стрімко розвивається телебачення. В 1992 р. вийшла в ефір пер
ша передача Житомирського телецентру.
Обнадійливі процеси відбуваються в театрі. Про його попу
лярність в Україні свідчить те, що на приблизно 40 тисячах щоріч
них вистав буває майже 20 мільйонів глядачів. Світове визнання і
славу здобув своєю творчістю театральний режисерноватор
Р.Віктюк, який, по суті, визначає театральну естетику XX століття.
За умов відсутності ефективної системи державного фінансуван
ня культури Указом Президента України в липні 1994 р. було створе
но фонд сприяння мистецтву України. Ініціаторами цієї організації
стали представники творчої інтелігенції, політики, вчені, підприємці,
ті, хто вбачав майбутнє України у творенні культури, підтримці талан
ту і майстерності діячів мистецтва. Вже перші кроки його діяльності
показали, що дії фонду ефективно впливають на реалізацію багатьох
художніх проектів, сприяють духовному відродженню суспільства.
Важливим чинником національного відродження, основним
носієм національної культури виступає рідна мова. Втрачаючи мову,
людина втрачає частину своєї національної суті. Великий І.Франко
говорив: «...Лише той народ має право на незалежність, який знає і
поважає свою історію та мову». Мова – основа збереження та відтво
рення національної культури. Тільки той народ може вважати себе
здоровим, тільки той народ може впевнено дивитися в свою будучи
ну, всі сфери діяльності якого перейняті його мовою та культурою.
Мова – найголовніший організатор духовного життя, єдності й
розвитку народу. Звуження сфери вживання мови веде до звуження
500
Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»
сфери духовності, до духовного зубожіння, деградації. Там, де мова
гине, помирає народ. Для нього питання про його мову, це питання
його буття, життя і смерті.
З цього приводу І.Огієнко наголошував: «Мова – це наша націо
нальна ознака, в мові – наша культура, сутність нашої свідомості.
Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національно
го, це форма національного організування... – і поки живе мова –
житиме і народ, як національність. Не стане мови – не стане й націо
нальності: вона геть розпорошується поміж чужим народом... Тому й
вороги наші завжди забороняли нашу мову, аби знищити її дощенту».
За Огієнком, «без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідо
мості, без такої свідомості нема нації, а без свідомості нації – нема
державності». Заслуговує на увагу ще один вислів видатного мисли
теля: «Хто зневажає рідну мову, той у саме серце ранить свій народ».
Українська мова – це мова великого народу. За кількістю тих,
хто нею розмовляє, вона займає шістнадцяте місце в світі, а серед
слов’янських мов – друге. Українська мова – друга серед наймузи
кальніших мов світу. А скільки принижень вона перенесла? Від Пет
ра І до Михайла Суслова вийшло 20 указів, циркулярів, постанов
про заборону або дискримінацію української мови і культури. Будь
яка спроба захисту національної мови розцінювалась як націоналізм.
Як наслідок – сфера вживання української мови звужувалась. Мова
вживалась не скрізь. В школах рідною мовою навчалось менше поло
вини учнів. Довгий час вивчення в школах української мови залежа
ло від національної свідомості батьків, яка (свідомість) впродовж де
сятиліть, а то й століть, руйнувалася, нівелювалася.
На розширення сфери функціонування української мови спрямо
вано «Закон про мови в Українській РСР», прийнятий в 1989 р. Ук
раїнській мові надано статус державної. Держава взяла мову ук
раїнського народу під охорону, юридичний захист. В Україні була
схвалена Державна програма розвитку української та інших націо
нальних мов на період до 2000 року. Її реалізація мала на меті ство
рити в суспільстві для кожної людини те, що зветься атмосферою
рідної мови. Творчі можливості української мови великі. Незважаючи
на звужене функціонування, вона є упорядкованою системою, яка
не поступається ні в чому будьякій мовній системі світу.
В духовному відродженні українського народу вагому роль відігра
ють релігія та церква, збережені ними загальнолюдські та моральні