Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура

Подождите немного. Документ загружается.

471

Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років

Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у

1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. –

лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письмен

ників.

Великою втратою для української культури стала смерть

талановитого енциклопедично освіченого художника М.Л.Бойчука.

В 1936 р. його заарештували і 13 липня 1937 р. розстріляли, а разом

з ним і багатьох художників з його славнозвісної школи «бой

чукістів», що їх професор О.Сидоров назвав «майстрами європейсь

кого масштабу». Їх звинуватили у збоченні від реалістичних традицій

і відірваності від життя, у «контрреволюційному традиціоналізмі» і

«національній формі». Разом з ними було знищено чимало їхніх

творів.

Отже, гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні

школи. Так трапилося з М.Л.Бойчуком і його школою, так трапило

ся і з режисеромноватором харківського театру «Березіль» Л.Кур

басем, значення якого для українського театру таке ж, як Мейєрхоль

да – для російського.

Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліо

тек було вилучено видатні твори української науки і літератури. Вже

у 1935 р. П.Постишев зізнався, що «члени Компартії України поча

ли деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською

мовою».

На початку 30х років починає швидко падати кількість ук

раїнських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською

мовою 10218, у 1927–1928 рр. – 5413, у 1928–1929 рр. – 6665 назв, то

у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928–

1929 рр. Остання цифра виявилась дуже стабільною. Так, у 1950 р.

українських видань було 1850, у 1980 р. – 2164, у 1985 р. – 1890, у

1986 р. – 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80і роки займав

ті ж позиції, що і в 1939 р.

Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. україн

ською мовою виходило 90 відсотків газет та 85 відсотків часописів,

то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до 70 та 45. У літературі

стало політичним принципом наголошувати, що всі видатні ук

раїнські поети та письменники минулого розвивалися під благотвор

ним впливом Росії. Зняли з прокату прославлені на весь світ фільми

О.Довженка – одного з провідних діячів національного і світового

472

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

кіномистецтва. Сам він уник заслання, лише погодившись на поста

новку фільму «Щорс» – прототипу мосфільмівського «Чапаєва».

Величезні демографічні втрати, культурний занепад, посилення

національного нігілізму спричинили падіння престижності всього

українського, насамперед мови, культури народу. Знання українсь

кої мови ставало зовсім не обов’язковим для керівних кадрів. Поча

ли згортати мережі українських шкіл і переводити їх на російську

мову навчання. Цей процес особливо посилився з 1938 р., коли,

виконуючи рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Об обязательном

изучении русского языка в школах национальных республик и обла

стей», РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову «Про обов’яз

кове вивчення російської мови в неросійських школах України». Все

це вело до забуття і відмови від багатьох прогресивних народних

традицій і здобутків національної культури, а в кінцевому підсумку

– й посилення економічної та політичної залежності України від

центру, утвердження сталінського тоталітарного режиму.

Приблизно у 1933–1934 рр. почала згортатися різнопланова робо

та по задоволенню запитів національних меншин. Постановою

ЦККП(б)У від 10 квітня 1938 р. «Про реорганізацію національних

шкіл на Україні» створення навчальних закладів, в яких навчання

велося мовами національних меншин, кваліфікувалось як «насаджен

ня особливих національних шкіл», які були вогнищами «буржуазно

націоналістичного впливу на дітей», а їх функціонування визнавалося

«недоцільним і шкідливим». Виходячи з цього, такі школи та інші

навчальні заклади було ліквідовано, а учнів переведено в школи з

українською і російською мовами навчання,

Погромник М.Скрипника, українізації П.Постишев у виступі на

пленумі ЦК КП(б)У, який проходив 31 січня – 2 лютого 1937 р.,

заявив: «На мій сором, я погано знаю історію українського народу –

раз, я погано знаю його культуру – два, я до цього часу не оволодів,

як це вимагається від керівників, мовою українського народу – три».

Незважаючи на це, він, як секретар ЦК КП(б) України, займався пи

таннями розвитку культури

В 30ті роки основним творчим методом радянської культури був

рекомендований соціалістичний реалізм. Новий метод диктував

Єфименко Г.Г. Національні аспекти у формуванні компартійнорадянського

апарату в УРСР (1932–1938) // Укр. іст. журн. – 2000. – № 6. – С. 59.

473

Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років

художникам і зміст, і структурні принципи твору, припускаючи існу

вання нового типу свідомості, яка з’явилась в результаті утверджен

ня марксизмуленінізму. Соціалістичний реалізм визнавався раз і на

завжди даним, єдино вірним і найбільш досконалим творчим методом.

В угоду технічному мисленню епохи Сталін дав визначення пись

менників як «інженерів людських душ». Тим самим художній куль

турі, мистецтву надавався інструментальний характер, або відво

дилась роль інструмента формування «нової людини». Такими були

ідеологічні настанови комуністів щодо художньої культури. Всі, хто

виходив за межі офіційного ідейного принципу «соціалістичного ре

алізму» і не бажав прославляти владу, в тридцяті роки або потрапи

ли у сталінські табори, або були знищені. Ця сторінка національної

культури увійшла в українську історію під назвою «Розстріляне

відродження».

Полювання на українську інтелігенцію продовжувалось і в 40х

роках. В перші дні гітлерівського вторгнення в Україну «були схоп

лені й замордовані академік Агатангел Кримський, поет Володимир

Свідзинський, донька М.П.Старицького, письменниця, перекладач,

лібретист Людмила СтарицькаЧерняхівська. 10 вересня 1941 р. за

відмову евакуюватися з Києва розстріляли відомого оперного співа

ка (бас) Михайла Донця.

В 1943 р. за сценарій фільму «Україна в огні» попадає в немилість

О.Довженко, якому забороняється поселятись в Україні. За задумом

автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страш

ний для України 1941 рік. Однак у Москві сценарій не сподобався,

митця звинуватили у «надто драматичних» сценах, у тому, що він

допустив «ряд невірних, політично хибних формулювань». Фільм не

був поставлений. ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухва

лою «Про Довженка О.П.» вивів його з комітету по сталінських пре

міях, з редакції журналу «Україна», звільнив від обов’язків ху

дожнього керівника київської кіностудії, а секретар ЦК К.Литвин

вимагав активніше критикувати довженківські погляди.

Після Перемоги над фашизмом в тюрми і табори попали якраз

ті, хто мужньо боронив Вітчизну, як от Іван Вирган, Олесь Вердник,

Андрій ПатрусКарпатський, Григорій Полянкер, Борис Чичибабін.

Витримали гулагівські тортури і повернулись до літературної робо

ти Остап Вишня, Олександр Ковінька, Борис АнтоненкоДавидович,

Іван Багмут, Микита Годованець, Володимир Гжицький, Ілля

474

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Дублінський, Олена Журлива, Петро Колосник, Анатоль Костенко,

Зінаїда Тулуб, Євген Шабліовський.

Найтрагічнішим у багатовіковій історії української культури є,

безумовно, період німецької окупації. Розуміючи провідну роль інте

лігенції у відродженні культурнонаціонального життя, окупанти з

особливою насторогою ставилися до неї. Гітлер наполягав на тому,

щоб «знищити більшу частину української інтелігенції». Перший удар

фашисти нанесли 13 грудня 1941 р., коли розпочали арешти ук

раїнської інтелігенції – активних членів ОУН – мельниківців. 21

лютого 1942 р. окупанти розстріляли в Бабиному Яру поетесу Оле

ну Телігу. У німецькому концентраційному таборі Заксенхаузен був

закатований Олег КандибаОльжич – поет, вчений, один з провідних

діячів ОУН, який народився в Житомирі у 1907 р.

Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для ук

раїнців більш, ніж досить. Рейхкомісар Еріх Кох дозволив відкрити

тільки початкові 4річні школи для дітей віком від 9 до 12 років.

Окупанти знищили величезну кількість закладів культури Ук

раїни. Було зруйновано 151 музей і вивезено з них близько 40 тисяч

найцінніших експонатів. Гітлерівці знищили і пошкодили 9 тисяч

клубних приміщень, 660 кінотеатрів, 62 театральних приміщення.

Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10

тисяч шкільних приміщень, завдано великої шкоди 116 навчальним

корпусам вузів, знищено та пограбовано 3/4 їх книжкових та ла

бораторних фондів.

Окупанти вбачали в інституціях української культури та її ак

тивістах лише джерело неприємного клопоту й відповідно до них ста

вилися. Нечисленні факти виникнення й існування, протягом пев

ною часу, закладів української культури в умовах німецької окупації,

окремі приклади творчості літераторів, митців і вчених аж ніяк не

могли створювати картину культурного життя у містах і селах. При

чавленим неймовірно жорстоким гнітом окупаційного режиму, без

прецедентними злиднями людям часто було не до задоволення куль

турних запитів.

Складовою частиною культури є релігія. Це свого роду духовне

джерело, яке живить людей. Історія свідчить, що будьякий дикта

тор завжди в конфлікті з будьякою вірою, навіть якщо вона фор

мально його підтримує. Дух віруючого вільний, а це викликає у дик

татора принаймні роздратування. Атеїстична держава поставила собі

475

Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років

за мету контролювати або зовсім ліквідувати релігійні установи –

єдиний елемент дореволюційних організаційних структур суспіль

ства, що зберігся.

Релігійна ситуація в Україні у післяреволюційний період мала

свої особливості. Тут існувала Українська автокефальна православ

на церква (УАПЦ). Вона була проголошена законом Директорії 1

січня 1919 р. Але фактично ця церква створилась в час, коли в Києві

була радянська влада – 5 травня 1920 р. Тоді керівний орган церков

ними справами в Україні – Всеукраїнська православна церковна рада

(ВПЦР), яка існувала з 1917 р., проголосила автокефалію, неза

лежність Української православної церкви від Московського патрі

архату, а також від київського єпископа Руської православної церк

ви. До речі, на відміну від антирадянського курсу тихонівської ієрархії

Руської православної церкви, УАПЦ лояльно відносилась до радянсь

кої влади, схваливши, зокрема, декрет про відокремлення церкви від

держави і школи від церкви.

У зв’язку з відсутністю власного українського єпископату УАПЦ

14–30 жовтня 1921 р. провела в Києві перший Всеукраїнський право

славний церковний собор, який висвятив (рукоположив) перших

ієрархів УАПЦ, зокрема митрополита Василя Липківського (1864–

1937). Ця церква була тісно зв’язана з народом. Вона повернула ук

раїнську мову в церковне життя дала віруючим можливість віднов

лювати та розвивати українські релігійні традиції, звичаї, церковний

спів. Це викликало надзвичайний ентузіазм серед православних ук

раїнців. Нова церква почала швидко зростати. Протягом перших

трьох років існування УАПЦ мала вже понад 30 єпископів, 1100

парафій. В 1927 р. в республіці діяло вже 1217 парафій УАПЦ.

Управління церквою було демократичнішим, ніж у Руській право

славній церкві. Важливою рисою УАПЦ була соборноправність, тобто

активна роль мирян в управлінні церквою. Єпископам дозволялось

одружуватись. Були скасовані традиційні ряси, довге волосся та бо

роди.

Та недовго довелося Україні мати автокефальну церкву. Коли

незалежна Українська православна церква виявила себе дійсно на

ціональною церквою українського народу, влада почала з нею запеклу

боротьбу аж до остаточного знищення. На українські парафії були

накладені вкрай тяжкі податки. Обмежувалась свобода пересування

єпископів. У жовтні 1927 р. другий Всеукраїнський церковний собор

476

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

під тиском Державного політичного управління (спадкоємця ЧК)

усунув митрополита В.Липківського, який одразу був заарештова

ний за звинуваченням в українському націоналізмі. Новим митро

политом став Микола Борецький. На сфабрикованому процесі

«Спілки визволення України» у причетності до нібито антирадянсь

кої діяльності фактично неіснуючої, вигаданої організації було зви

нувачено всю УАПЦ.

В цих умовах, під примусом каральних органів 28–29 січня 1930 р.

в Києві відбувся надзвичайний «собор» УАПЦ, який схвалив резо

люцію про «зв’язок» УАПЦ з «СВУ». Він ухвалив ліквідувати УАПЦ

та всі її керівні органи. Митрополит В.Липківський, інщі 32 єписко

пи, понад 1500 священиків, тисячі віруючих УАПЦ були репресо

вані. Водночас розгорнулася широка «атеїстична пропаганда», яка

зводилася до висміювання релігії та богохульства, що ображало й

відштовхувало віруючих. По церквах «на індустріалізацію» забирали

дзвони. На Різдво 1930 р. було влаштоване масове спалення ікон,

книжок, зокрема стародруків, предметів релігійного культу. Розпо

чалося масове закриття храмів. У них влаштовувалися сільбуди,

школи, клуби, гаражі, склади. Храми почали систематично руйнува

ти. Зокрема в Києві під виглядом реконструкції міста було зруйно

вано велику кількість давніх архітектурних пам’яток, серед них –

унікальну пам’ятку давнини, всесвітньовідомий Золотоверхий Ми

хайлівський собор, споруджений за ініціативою внука Ярослава

Мудрого, київського князя Святополка Ізяславича у 1108–1113 рр.

як головний храм СвятоДмитріївського монастиря. Вважається, що

це була одна з найвеличніших та найвидатніших споруд не лише

давнього Києва, а й усієї Європи. За іменем собору незабаром увесь

комплекс монастиря отримав назву Михайлівського Золотоверхого.

На місці собору передбачалося спорудження урядових будинків після

повернення уряду України з Харкова до Києва.

Знищили собор Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудо

ваний в 1132 р. і згадуваний у «Слові о полку Ігоревім», головну

Богоявленську церкву Братського монастиря на території Києво

Могилянської академії – пам’ятку XVII ст. Не лишилося й сліду від

таких видатних архітектурних пам’яток, як ВійськовоМикільський

собор (XVII ст.), «Ірининський стовп» (X ст.), Василівська (Трьохсвяти

тельська) церква (XII ст.), Воскресенська церква (XVII ст.), Щека

вицька Всіхсвятська церква (XVIII ст.), Георгіївська церква (XVIII ст.).

477

Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років

У 1934 р. висадили в повітря Межигірський монастир, пам’ятку

XII ст., який у пізніші часи правив за останній прихисток для

престарілих запорізьких козаків. Всього по Україні на 1936 р.

залишилося 9,01 відсотка церков порівняно з 1913 р. Така політика

приводила до морального спустошення.

Словник термінів та понять теми

Ідеологізація культури – прагнення поставити культуру на службу

певним соціальним групам, класам та іншим спільностям.

Коренізація – політика, спрямована на забезпечення в державних і

партійних установах достатньої кількості представників корін

ного населення та вживання їхньої рідної мови; сприяння орга

нізації шкіл і вузів, культурних закладів, які б вели діяльність

мовами корінних національностей; видання їхніми мовами пе

ріодики та книг. В Україні політика коренізації дістала назву

«українізація».

Ліквідація неписьменності – культурноосвітня кампанія, здійснювана

більшовицькою партією у 20–30ті роки.

Націоналізм – політичний принцип, згідно з яким політична і націо

нальна спільнота мають збігатися. Інакше кажучи, нація повин

на мати власну державу – ось головний зміст націоналізму як

політичного принципу.

Національна свідомість – усвідомлення народом своєї спільності,

національної своєрідності або, коли йдеться про окрему люди

ну, усвідомлення нею причетності до певного народу, його

культури і мови, усвідомлення свого місця та ролі в світовій

цивілізації і права на національну незалежність; комплекс уяв

лень національності про саму себе (в тому числі про належність

до неї), її усвідомлених інтересів, ціннісних орієнтацій і уста

новок по відношенню до інших національностей.

Нація – коріння цього терміна лежить в латинському дієслові «nasci» –

народитись. З нього і виник іменник «natio». Він означав: поро

да, рід або раса. Нація – це велике, модерне, динамічне, цивілі

зоване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об’єдна

не навколо якогось одного етносу, з національною мовою

478

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Питання до самоконтролю

1. Якою була національнокультурна політика Центральної ради

та П.Скоропадського?

2. В чому суть політики українізації та які її наслідки?

3. Яка робота проводилась щодо культурного й духовного роз

витку національних меншин?

4. Що характерним було в 20х роках для української літератури

та мистецтва?

5. В чому полягала ідеологізація культурного життя?

6. Що це за теорія «боротьби двох культур»?

7. Яким чином після 1917 р. було втрачено для України величез

ний інтелектуальний потенціал?

8. Хто такий І.Сікорський?

9. Що це за творчий метод радянської культури «соціалістичний

реалізм»?

державного рівня (та, можливо, однією чи кількома локальни

ми офіційними мовами), як правило, із власною територією,

спільними інтересами, назвою, національною культурою (як

синтезом кількох етнічних культур), волею бути єдиним цілим,

усвідомленням спільності (а подекуди і самобутності) минуло

го, сучасного і особливо майбутнього.

Пролеткульт – культурнопросвітницька і літературнохудожня ор

ганізація, яка виникла напередодні жовтня 1917 р. і припини

ла своє існування в 1932 р.

Розстріляне відродження – процес винищення радянськими караль

ними органами української творчої інтелігенції в 30ті роки.

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) – форма ук

раїнського православ’я, незалежна від іноземних релігійних

центрів; самостійне, самочинне управління церквою своєю внут

рішньою життєдіяльністю і зовнішніми зносинами з іншими

державами; повна незалежність церкви від інших єдиновірних

церков, її організаційне самоврядування.

Шовінізм – агресивна форма націоналізму, в основі якої лежить про

повідь національної винятковості, протиставлення інтересів

однієї нації інтересам іншої нації.

479

Лекція 18. Культура України в 1917 – першій половині 40;х років

10. Яка сторінка національної культури увійшла в українську істо

рію під назвою «Розстріляне відродження»?

11. Як політичні процеси в Україні в 20–30х роках відбились на

розвитку української культури?

Завдання для тестової перевірки знань студентів

1. Представниками якого напряму були:

а) В.Сосюра, В.Чумак, В.Елланський;

б) М.Зеров, П.Филипович, М.Рильський;

в) Я.Савченко, Д.Загул, В.Кобилянський.

Неокласицизму, романтизму, символізму.

2. Ректором Української Академії мистецтв був:

а) Г.Нарбут;

б) М.Бойчук;

в) О.Мурашко.

3. Яку співачку назвав корифей українського театру П.К.Сакса

ганський «українським соловейком»?

а) Оксану Петрусенко;

б) Соломію Крушельницьку;

в)Марію ЛитвиненкоВольгемут;

г) Зою Гайдай.

4. Правильно розташуйте дати:

а) заснування Державного заслуженого академічного українсько

го народного хору імені Г.Верьовки;

б) вихід на екрани фільму О.Довженка «Земля»;

в) відкриття у Києві пам’ятника Т.Г.Шевченку;

г) заснування Української Академії наук;

д) створення в Києві Державної української мандрівної капели

(скорочено – «Думка»);

е) вихід в ефір першої в Україні радіопередачі;

є) заснування Лесем Курбасом одного з перших українських те

атрів «Березіль»;

480

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

ж) заснування Української Академії мистецтв (згодом Художньо

го інституту) в Києві.

1917 рік, 1918 рік, 1920 рік, 1922 рік, 1924 рік, 1930 рік, 1939 рік,

1943 рік.

Теми рефератів

1. Визначальні фактори розвитку культури України в XX ст.

2. Національнокультурна політика Центральної Ради та П.Ско

ропадського.

3. Іван Огієнко і національна вища школа в Україні.

4. Національнокультурне піднесення, його суперечності і трагіч

ний обрив (20–30ті роки XX ст.).

5. Політика українізації та її вплив на культуру.

6. Культурний розвиток національних меншин.

7. Здобутки і трагічні сторінки літератури. «Розстріляне відрод

ження».

8. Посилення імперської політики в СРСР, початок тоталітарного

наступу на українську національну культуру та інтелігенцію.

9. Міфологія радянського тоталітаризму.

10. О.Довженко – кінорежисер, драматург, письменник.